Анатолій ВИСОТА: ІНФОРМАЦІЙНІ НАПАДИ і як від них відбиватися (1, 10.17 р.)

Світлої пам’яті Юрію Домотенко

«Світ ловив мене, та не спіймав»
Григорій Сковорода

Люди бачать, що все навколо міняється

І кажуть: щоб зміни настали, треба докласти рук. Щоб виросла картопля, то ого-го скільки треба докласти зусиль – одна боротьба з бур’янами чого варта. Щоб двір був мов лялечка, треба засадити його квітами й підмітати стежки. Вроді й правда, що руки й праця є головними у змінах життя людини. Та є ще голова і розум у ній, а є ще й свідомість, яка управляє і головою, і руками. Щоб твій двір став мов квітник треба, аби у тебе появилась потреба у красі. Це постаралися тато й мама+, кохаючи своє дитя. Це вони заклали в тобі потребу у красивому – змінили твою свідомість.
Зараз твою свідомість і свідомість всього народу намагаються день-у-день змінити засоби масової інформації. В умовах війни з Росією, хай і хитрої, головною стає війна інформаційна. Про кілька прикладів інформаційної війни проти українців я й хочу розповісти.

Погляд песиміста: сьогодні погано, а завтра буде ще гірше

Росія робить ставку на внутрішній розбрат українців, який приведе до безладу, розділу, до Руїни і щезання України з лиця Землі. Для цього треба поділити суспільство на песимістів і оптимістів; на тих, хто вірить, що завтра стане краще і на тих, хто переконаний, що завтра стане просто нестерпно. І що цікаво, крім роботи російської агентури, і влада іноді чинить кроки, які збільшують число песимістів.

Чого мої батько і матір не любили западенців

В дитинстві для мене було природно не любити западенців, бо їх не любили мої батько й мати та, мабуть, і все наше село. Вже студентом я став допитуватися, звідки така ненависть, і батьки дещо пояснили. «Вони були на кращому щоту у німців» — сказала мати. Мої батьки були в німецькій неволі в 1943-1945 роках і їм було що згадати. «Людям із Западної німці платили більше. Вони ходили вільно і були одягнуті краще, а ми були як жебраки» – казав батько. «Та вони й сміялися з нас!» — додавала мати.
Згодом я зрозумів, що це була робота німців, які діяли за принциом: розділяй і володарюй. Це ж вони після окупації розділили Україну на «Дистрикт Галичина» і «Рейхскомісаріат Україна». Згодом цей поділ продовжили вже комуністи. Я сумнівався і мати ще казала: «На Западній вони всі бандерівці! Головорізи! В них руки по лікоть у крові! Що, не бачив, як у кіні показували?». Бачив я, бачив ті жахливі картини замучених юних вчительок. Але сумнівався, дивлячись на ті документальні кадри. Людський плач, трупи на землі і пролита кров блищить. Останнє й породжувало сумніви: як це треба кіношникам так швидко добратися до місця злочину, щоб кров ще блищала? Але питання це я боявся тоді задавати. Та з часом злочини таки розкривають…

Свідчення Юрія Домотенка (1935-2017)

Юрій Домотенко – письменник і краєзнавець народився 1935 р. в с. Довгеньке на Черкащині.

Його батько Корній був затятим комуністом і після війни його направили в Західну Україну секретарем райкому компартії. Якось під ранок синок побачив батька дуже схвильованим і прямо у розпачі. Сталася якась надзвичайна подія. Юрій перейнявся тим хвилюванням, дзвінками й біганиною і таки почув від батька: «Наші два загони перебили один одного!». Вияснилося, що в батьковому районі діяли боївки УПА, а проти них воювали війська НКВД. Крім цього були ще секретні загони НКВД, переодягнуті під упівців. Були змінені паролі, але до одного із загонів ці паролі не дійшли. Ось чому свої побили своїх.
Пізніше Юрій докорив батьку: «Як же це так, що наші переодягаються під бандерівців і мучать та вбивають місцевих людей? Це ж нечесно!». А в батька була готова відповідь: «Ти що, хотів би, щоб ця війна тривала ще десять год? Люди ж підтримують тих, що в лісах! А треба, що вони відвернулися від бандитів!». Від Юрія в краєзнавчому музеї чув це не лише я…

Переберія коло Холодного Яру

Книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» я прочитав вже в часи незалежності.

Сотник Юрій у молодому віці воював проти совдепії на Черкащині і в сусідніх областях аж до 1922 р. І лише в тридцятих роках минулого століття, утікши в Галичину, написав правдиву книгу про ту війну.
У розділі «Кривавий маскарад «батька Вернигори» розповідається про провокації ЧК, схожі на описані мною вище. Холодноярівцям стало відомо, що коло Звенигородки на Черкащині появився невеликий загін петлюрівців, чоловік з 70, але хлопці всі як орли. Шапки із шликами, червоні широкі штани, сині жупани, прапор жовто-блакитний, на якому золотом вишито «Хай живе самостійна Україна!». Заходить в село цей загін, отаман «Батько Вернигора» збирає сход, виголошує промову, щоб хлопці вступали добровольцями до його загону боронити неньку Україну від кацапсько-жидівської комуни. Роздає селянам відозви, підписані самим Петлюрою. Для добровольців були заготовлені 16 запасних коней із сідлами. І вступали, і сідали на ті коні…
Спробували наші їх вислідити. Ніяк не даються. Були. Взяли добровольців. Пішли. І так вже було в шістьох селах. А де ж добровольці діваються, коли в нове село заходять «петлюрівці» і мають ті ж 16 запасних осідланих коней? Якось по свіжому сніжку козаки помітили недавні сліди, які ведуть у ліс. Знайшли й купу гілля та листя, а під ним могилу і тіла добровольців із посіченими лицями, щоб не можна було упізнати.
Ну як же тих провокаторів упіймати? А недавно наші зупинили ешелон, а в ньому було чимало всякого добра та ще й амуніція на цілий полк будьонівців.
Чотири сотні козаків кинулися перебиратися в лісі у «будьонівців». В одному селі до наших попався дядько, якого запідозрили у вивідуванні. Відпустили його з нашою розвідницею. Вона й знайшла, де ночував «батько Вернигора» і куди далі піде його загін. Удень коло лісу загін «петлюрівців» був оточений і розброєний нашими «будьонівцями».
У розділі «Останнє завдання тов. Алова» й описано, як розсекретили чекістів, які думали, що попали «по нєдоразумєнію» до своїх. ВУЧК зібрав з усієї України «закальонних комуністів – шахтьорів і матросів» і утворив спец. загін чекістів, який завдяки провокаціям знищував наших хлопців, які готові були воювати за Самостійну Україну.
Ой, же й реготали козаки, що вдало захопили загін чекістів, але все перекривав істеричний регіт тов. Алова – «Батька Вернигори». У кризі річці Гнилий Тікич хлопціі вирубали три ополонки. Під лід і пішли один за одним усі ті чекісти, які вдавали з себе петлюрівців.

Військова операція військ Отамана Зеленого коло Григорівки

Й досі серед наших земляків панує думка, що війська Отамана Зеленого були схожі на банди, а зеленівці на бандитів. Цьому сприяла багаторічна радянська пропаганда. В Трипіллі був музей, присвячений «трипільській трагедії» і ми, інтернатівці, кращі з кращих, були в ньому екскурсоводами і звичайно ж розповідали відвідувачам, якими героями були комсомольці з київського Подолу і якими бандитами-головорізами були зеленівці.

Хай то було за комуністів, але ж при Незалежній Україні ситуація з цим змінилася мало. 28 серпня 2012 р. в с. Германівці був відкритий пам’ятник євреям – жертвам погрому, учиненому в селі 28 серпня 1919 р. А ким же? У своїй промові А. Шафаренко – відомий краєзнавець і громадський діяч, звинуватив у цьому злочині 2-й полк Дніпровської дивізії Отамана Зеленого. Цим полком, названим у Германівці «бандою Дьякова», командував Василь Дьяков. Саме цю дезінформацію і спростував Володимир Мироненко у статті «За честь імені», розміщеній у двох випусках газети «Обухівські вісті»: №51(552) за 1.12.12 р. і №52(553) за 8.12.12 р.

У В. Мироненка був дід Сергій Маркович Якимаха. Він командував Першим полком особливого призначення Дніпровської дивізії. При полку був спецвідділ, що мав свій окремий засекречений архів, де окрім агентурних відомостей фіксувалися всі значущі для дивізії події. За цим архівом полювали ЧК, ОГПУ, НКВД і КДБ. У 1987 р., а це вже було в роки пєрєстройки, кадебісти знову шукали цей архів і закатували насмерть матір В. Мироненка Поліну Сергіївну – 74-річну жінку, яка була дочкою того полковника-зеленівця.
В. Мироненко ознайомився з частиною того архіву і свідчить про те, що насправді під виглядом «банди Дьякова» кривавий злочин в Германівці 28.8.19 р. вчинив спеціально сформований Київською ГубЧК кінний загін латишів-чекістів під командуванням Євгена Лагутіна з Петрограда. Подібні злочини цей загін творив і в інших селах Київської губернії.

Переповім про це докладніше

Другим полком Дніпровської дивізії командував Василь Дьяков, росіянин, родом з уральських козаків. Він мав вищу військову освіту. Був одружений на єврейці і вони мали двох малолітніх дочок. Влітку 1919 р. авторитет військ Отамана Зеленого невпинно зростав і це стало реально загрожувати радянській владі в кількох областях. Чекісти вислідили і захопили родину Дьякова й надіслали йому ультиматум: здати свій полк в обмін на прощення. Командуванням дивізії був розроблений план звільнення родини Дьякова із Лук’янівської в’язниці в Києві. Однак під час втечі його діти й дружина були вбиті. Їхні відрубані голови передали Дьякову. Душа офіцера запеклася і він надалі знищував чекістів, де тільки міг.
Із Петрограда до Києва був направлений загін із 50 латишів. Їх перебрали в зеленівців і вони стали діяти під назвою «банда Дьякова». При захопленні «червоного» села ця банда від імені Отамана Зеленого під виглядом очищення села від «більшовицької зарази» знищувала родини найбільш невгодних радянській владі людей. А при захоплені «зеленого» села ця банда від імені Отамана Зеленого виявляла й вербувала добровольців, згодних воювати у Дніпровській дивізії і забирала їх з собою. За селом новобранців розстрілювали. Внаслідок таких провокацій виникло невдоволення селян Отаманом Зеленим і надходження продовольства і людей із сіл майже припинилося. Необхідно було будь-що ліквідувати цю більшовицьку банду.

Сьоме вересня 1919 р. в Григорівці

Одного дня в спецвідділ 1-го полку надійшло з Києва донесення від «Оси» — надзвичайно засекреченого агента. Це була Ася Розенфельд, мабуть єврейка, і була вона референтом одного із заступників начальника Київської ГубЧК. На 7 вересня планувався похід загону Лагутіна в Григорівку і підрив машин цукрового заводу – постачальника цукру+ для Дніпровської дивізії. Це була чи не єдина можливість ліквідувати «банду Дьякова».
Треба було ворога ввести в оману і Дніпровська дивізія переправилася на Лівобережжя і аж на Чернігівщині перетяла залізницю. Тим часом в ніч з 6 на 7 вересня чотири полки дивізії спішно і таємно були доставлені назад в район Трипілля. (А селянські полки далі воювали на станції Бобровиця). Кожний із цих чотирьох полків мав окреме завдання і метою було перекрити всі шляхи відступу чекістів і заманити їх у ліс Темник, де кавалерії ніяк розвернутися.
Так і сталося. Чекісти вбили охоронців, підірвали заводські машини і цукровий завод в 1919 р. не працював. А в Темнику за кожним деревом стояли зеленівці і на просіці вони влаштували завал. У тому лісі загін Лагутіна був розгромлений і багато чекістів вдалося взяти в полон. У Дьякова була своя кара для чекістів. Голому чекісту він відтинав геніталії і штовхав і глибоку яму із кислим рідким жомом. Там вони усі й сконали.
Наступного дня у ставці Отамана Зеленого судили Василя Дьякова за самоправство. Йому загрожував розстріл, але покарали розжалуванням у рядові козаки. 30 жовтня 1919 р. під Каневом війська Отамана Зеленого потерпіли поразку. Загинув і Дьяков, і сам Зелений.

На Деміївці в Києві

9 вересня 1919 р. тіла чекістів були доправлені із Григорівки в Київ, де на Деміївці й були поховані. Згодом там коло станції метро ім. Дзержинського (нині «Либідська») їм поставили пам’ятник із червоного граніту.

Там було написано: «Чекистам, павшим в борьбе за советскую власть на Украине». Суворі латиші довго пильнували киян. Вже з рік, як цей пам’ятник знесено.
Справедливість відновлюється. І вже й у Трипіллі є пам’ятник Отаману Зеленому.

А на височенній стелі, встановленій євреям-комсомольцям, де колись була зірка, серп і молот, тепер камінний трипілець Данило здалеку бачить Тризуб.

У жовтні 2017 р.

Як ми вже знаємо, майже сто років тому вплив на свідомість українців ворог чинив через провокації з переодяганням. Інформація тоді поширювалася через перекази, на сходках і через газети. Тепер, коли є ТБ й інтернет, ворог змінив тактику: провокації він чинить малими групами чисельністю 3-5 осіб, завербованих з місцевого населення і таких груп є десятки, а може й сотні.
2 жовтня 2017 р. Міністр внутрішніх справ А. Аваков повідомив про арешт трьох злочинців, які мали намір підірвати в Карпатах угорський пам’ятник. Мовляв, це націоналісти помстилися угорцям, бо українсько-угорські відносини погіршилися. Щоб погіршити відносини з Ізраїлем ця ж група осквернила могилу Нахмана в Умані (21.12.2016 р. зловмисники проникли на могилу рабі Нахмана і кинули голову свині з вирізаною на ній свастикою).
Вони ж влітку-17 кинули гранату у двір посольства США у Києві. Низкою незаперечних фактів доведено участь цієї групи в 9 злочинах, скоєних у 2016-2017 роках і спрямованих на розпалювання ксенофобії, релігійної нетерпимості та міжнародних конфліктів і все це було на шкоду Україні.

Як уберегтися від інформаційних атак

Найкраще було б взагалі перестати дивитися телевізор. Бо інформаційний простір нашої держави дуже забруднений напівправдою. Як же визначити, де саме є небезпечні інформаційні віруси? Критерій такий: що підтримує Росія, те є на шкоду Україні і навпаки. Ось 6 жовтня ц.р. надійшла інформація про те, що Верховна Рада прийняла в першому читанні Закон про реінтеграцію Донбасу. Як нам до цього ставитися? Росія осудила це. Значить цей Закон буде на користь Україні. Давайте очищати свою свідомість від бруду, внесеного туди ворогом.

Хай же буде!