Хлоп'ячі витівки-2

Анатолій ВИСОТА: Хлоп'ячі витівки-2, 1, 09.2026,
#життя
Сьогодні 24 вересня 2024 року, четвер. Триває 1673 день війни, а це рівно 4 роки і 7 місяців.
За минулий місяць сталися зміни на фронті. Командувач 3-го армійського корпусу генерал Білецький успішно провів операцію "Вівальді", звільнивши до 200 кілометрів квадратних окупованої території в Донецькій і Луганській областях. Цим ліквідована загроза оточення міст Слов'янська і Краматорська+. В нас не вистачає ракет до петріотів, щоб збивати балістичні ракети. Вороги обстрілюють Київ та інші міста  вже і вдень. Вчора вразили багато житлових будинків, виставковий центр і вокзал у Києві. Багато жертв і поранених. Наші б'ють по НПЗ. Під Москвою удруге розбомбили НПЗ у Капотні дронами і ракетами, а це 15 км від Кремля. Експерти кажуть, що вже вивели з ладу 45% переробки нафти. По Московії бензиновий голод. Вибори до думи там фальсифікували. Однак рашка не йде на енергетичне перемир'я, запропоноване Трампом. У держдепі приходять до висновку що Московію вже не врятувати від поразки і розпаду... Наша родина готується до зими. Картоплі достатньо. Овочів теж. Закруток у льосі, як ніколи багато.  Запасаємося паливом... Електрика є. Димить труба над Трипільською ТЕС...
Знову про колишнє: продовжую про Хлоп'ячі витівки.
У нас з бабою була чорна кішка. І мишей ловила, та біда: щороку народжувала котенят. Баба їх топила у відрі. Якось їй стало жалко води й вона наказала: Толік, однеси котенят і викинь у болото. Я йду навпрошки зеленими городами до болота. Бо раптом на Хуторі хтось запитає, що це в тебе у відрі. Хоч і пізній вечір. А там на дні повзають котенята. І мені їх жалко. Збіг до болота, шелестить рогоза, блиснула вода. Я махнув відром і почув плюскіт: а нащо вони нам треба... Але долю чорної кішки баба рішила кардинально. Якось каже: візьми кішку, сходи до кацапа, я договорилася, буде йому шкірка. Я покірно йду у Веребки і пазуху мені гріє кішка. Обоє бачимо височенну кукурудзу і чуємо залізний шелест її листя.  Заходжу у двір до кацапа. Дядя Міша мені усміхається: давай, што там у тєбя! Кішка не хоче з пазухи і дряпається. За якусь мить кацап накинув на її шию дротяну петлю і ось вона вже танцює на дроті, протягнутому  над подвір'ям. Від жаху я кинувся із двору, чуючи позаду дядьків моторошний сміх...
Є така пісня:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле (тричі)
Молодому козакові
Мандрівочка пахне (тричі)...
Після зими, ще в березні тануть сніги і капає зі стріхи. Отоді в хлоп'ячих серцях прокидається тяга мандрувати. Ми з другом Володькою йдемо на південь за село в Калиновий чи Палієвий ліс, щоб погойдатися на березах. Вибираю таку ще тонку, щоб можна на неї вилізти і щоб вона згиналася і випрямлялася. Вилізаю високо і бачу далеко хати в селі. Розгойдую березу і відчуваю таку непередавану радість, коли береза несе мене в один бік, а потім вертає назад. Вилізаю ще вище і береза згинається аж до землі, але ще високо. Однак я стрибаю з дерева і приземляюся на руки і ноги. В мене обличчя в торішньому листі сяє усмішкою.
Чую Володьчине: давай завтра сходимо по клейку землю... (Вже влітку 2026 року я розговорився із Миколою Палієнком коло магазину. Йому за 60, ремонтує двигуни, а в 2022 році обороняв Київ від кацапів. Я згадав за його батька Михайла Гульву,  який був талановитим скульптором, а я бачив у школі на виставці виліпленого ним із пластиліну чоловіка, обплутаного зміями. Микола пояснив, що то була копія із скульптури "Лаокоон"

і батько виліпив її із клейкої землі. І тоді і я згадав, як ми ходили по клейку землю. На північнозахідній околиці нашого Красного є Багнів ліс, який росте на крутосхилах і опускається до розкішного лугу перед болотом, а тепер вже відновленим ставом. Ми з Володькою йдемо по вже сухій стежці на Солонці - урочища над Багновим лісом. Он у лісі в першому переярку хата, де живуть Лісові. Клаптик городу. Туди й возом не доїхати. Внизу за хатою криничка Жолобок із смачною водою. Від неї тече струмок у болото. Ось і другий ярок, а внизу у затінку ще біліє сніг. До ярка обвалилася земля і шарами видно, яка під нашими ногами різна земля. Під трав'янистою землею пласт глини, а під нею пласт коричнюватої клейкої землі. Я ножиком колупаю тої землі у торбинку. Буде мені і на пістолет і на крашанку... Ця клейка земля дуже пластична. Я зліпив пістолет, який мав дужку, курок і навіть мушку на дулі. Він висох і закам'янів, важкий у руці і я ним вимахував в атаці у наших хлоп'ячих боях. Зліпив я і яйце, але не було чим його пофарбувати, а тому було вона не схоже на крашанку. На паску ми грали крашанками навбитку: биту крашанку забираєш собі. Я надіявся навибивати багато крашанок яйцем із клейкої землі, але тільки й того, що воно лежало в кишені.

Додаток від 29 вересня 2026 року

Допис прочитала і написала розлогий коментар з Лівану дочка Ірина:

"Які цікаві спогади. І якраз позавчора ми з Зуканом святкували 33років нашого подружнього життя (весілля було 25вересня 1993року). А вже 25.09.26 ми зняли гарний номер у чудовому готелі м. Біблосу на березі Середземного моря. Гуляючи вуличками стародавнього міста зі всілякими різноманітними товарами, я вирішила, що треба щось на згадку купити про цей день, і цікаво, що мою увагу привернули яйця, та не прості, а з оніксу, які стояли на спеціальних підставках. Я вибрала по відчуттях одне, світленьке, передала Зукану в руки і перше, що він сказав: "таким гарно крашанки бити!"

От і сьогодні твій допис про це, про клейку землю і яйце з пістолетом.))
А в Одесі я теж знайшла була таку землю, чомусь не памʼятаю зараз, де саме, принесла додому і ми з ще тоді малими дітьми стали ліпити хто що. Сюзі тоді було 8 років, Лілі -4. Новонароджений Султан лежав поряд в колисці. Козак з чубом і його дружина (тільки голови), зайчик (те що памʼятається) ми зліпили. Вони, здається, ще стоять у вас в залі в серванті. Творчість- це завжди прекрасно!"

Додаток від 30 вересня 2026 року

Заглянув я в сервант і справді знайшов там виліплені із одеської клейкої землі голівки одеського козака і козачки. Це творчість наших онучок і дочки в 2001 році в Одесі:

Додаток від 1 жовтня 2026 року

Допис прочитала і написала коментар краснянка Тетяна Кияниця:

"Прочитала про ваші, п.Анатолію, спогади , і про хороше, і про не дуже хороше. Так, це наше село, ми тут народились, і тими стежками ходжено-переходжено. Бо моє дитинство до 7 років пройшло на горі, в першій хаті з правого боку, як їхати в село з Обухова. І бабу Марину й діда Трохима Лісових я добре пам'ятаю. Не раз була в них у хаті. Там завжди пахло свіжістю, сушеними травами і лісом. От тільки ліс називається не Палієвим, а Багновим. А Палієвий ліс, то за Красним, як іти до Панського лісу, за Загреблею. За клейку землю щось не пригадаю, але ми з бабусею ходили брати голубу глину - глей, якою білили призьби, сараї. Десь ця глина там у ярах теж є і зараз. Бо як будували люди там дачі уже в наш час, то розповідали, що ця глина лікувальна. А мені цікаво читати ваші спогади. Пишіть і надалі."

Таня має рацію. За селом, як іти на південь до Приплавки, то ліворуч є два ліски: Калиновий і Палієвий. А той лісок, який на захід від села, де жили Лісові і де є клейка земля, справді називається Багнів ліс. Тому в дописі я це виправлю.