Стежки-7 

Анатолій ВИСОТА: Інтернат-7, 1, 06.2023
#долі
Сьогодні 18 червня 2023 року і вже другий тиждень тривають наступальні дії наших ЗСУ. Просунулися по всіх фронтах на кілометр-два, бо це формуючі поле бою операції, де будуть прориви. Враження, що так будемо ми воювати до осені...

Плани випускників на майбутнє
       Особливо ніхто своїми планами на майбутнє і не ділився, але я про наміри декого знав. Весною 1964 року ми з Надею Константиновою визначили точно, що будемо поступати вчитися до Київського університету на хімічний факультет. Андрій Демченко, Василь Осока, Оля Несклада теж казали, що будуть поступати до ВИШ,ів. Шура Зальоток, Вася Максименко та Катя Зварич мали схильність до іноземних мов і теж визначилися із Київським інститутом іноземних мов. Галя Кабанець - найпишніша з дівчат, таїлася, але відчувалося, що в дівках вона не засидиться.
       Наші середняки Толя Вдовенко, Коля Сторожик, Федя Кабан  та Вітя Бельдій, які в останньому класі стали вчитися добре, щось теж замишляли з навчанням, але більше про свої плани мовчали. Коля Носар та Вітя Ткаченко не приховували, що підуть заробляти гроші. (( На світлині Коля Носар праворуч, Андрій Цюкало ліворуч, а я між ними)

Витачівці Галя Гайдай, Оля Бедрач і Ніна Чичик, казали, що після інтернату не пропадуть. І я не пам'ятаю, щоб хтось заламував руки у розпачі, не знаючи, що його робити після 11-го класу...

Закладання березового гаю і прощання із школою-інтернатом
       У квітні 1964 року на самопідготовці у нашому класі ми тихенько перемовлялися про те, що ось скоро вже вийдемо з інтернату і хтось пожалкував, що й пам'яті про нас не останеться - хіба що Галина Іванівна буде згадувати про своїх випускників. Хтось вигукнув, що добре було б посадити дерева.

       Ідея усім сподобалася й ми стали розмірковувати й планувати, де саме посадити і де взяти саджанці. Садити сад не підходило, бо молодняк без нашої охорони затопче й обшмугляє плоди ще зеленими...
       Ухвалили, що варто посадити невеличкий гай, може й березовий, і якраз місце є вільне ліворуч від майстерні. Знову ми поєдналися разом у прагненні: тепер вже залишити про себе живу пам'ять.
       А наступного дня ранесенько ще до схід сонця, нікого не питаючись й нічого не боячись, ми з лопатами подалися й вже подерлися на Дівич-гору, ((це я на Дівич-Горі, 2021)

де серед гаю стали викопувати юні берізки... Ще до сніданку дівчата познімали з себе й позв'язували свої пояси і ми розкреслили на твердій збитій землі дуги парку. І через кожні 3-4 метри стали копати ямки і та радісна робота йшла швидко й злагоджено. Під збитою поверхнею землі виявився гарний чорнозем і посаджені  та политі берізки тремтіли маленькими свіжозеленими листочками.                                                                                                                
       Кожний випускник і випускниця посадили своє деревце й прив'язали до кілка-опори і ще два місяці його доглядали. Що ж то за два деревця, посаджені ніби в парі?..
        А директор і вчителі мовчки дивувалися й не забороняли, а ніби  ще й заохочували наше старання... От чого-чого, а такого розуміння ми не чекали від суворого і мовчазного нашого директора Білика В.Д.  
       Нікого з нас в одинадцятому класі не тягнули на медалі, хоч троє-четверо кандидатів на “срібло” чи навіть “золото” було. Пам'ятали, ой, пам'ятали вчителі про нашу непокірність і голодування. До прикладу, в мене у випускному свідоцтві було чотири четвірки, а то все п'ятірки...
       Швидко промайнули випускні екзамени й позаду лишилися хвилювання. Останні два дні до випускного вечора запам'яталися задушевними розмовами із вчителями, навіть тими, хто не мав у нашому класі уроків, наприклад, із Юрієм Корнійовичем Домотенком.

       Кращі каліграфістки Галя Онищенко й Надя Константинова вже заповняли чорною тушшю випускні свідоцтва для всього класу, поглядаючи у зведену екзаменаційну відомість. Чогось Надя запечалилася і я дізнався, що Григорій Теофанович несподівано поставив їй із фізкультури “4”. Дівчина не відзначалася спортивними успіхами, а вчитель проявив принциповість. Надя вже давно із антагоністки стала моєю союзницею і я кинувся до вчителя: - За що це ви помстилися Константиновій, не давши їй “п'ятірки”? У дівчини тепер середній бал буде майже на одну десяту менше!..
       Наш вчитель фізкультури у протистояннях не витримував натиску і цього разу теж спасував, пообіцявши виправити четвірку на п'тірку. Так і сталося, хоч високий середній бал у свідоцтві не допоміг Наді того року вступити до ВИШ,у. 
       Чим мені запам'ятався випускний вечір?
                В актовому залі столи ломилися від напитків і наїдків - навіть були такі дефіцитні “київські торти”, чому були особливо раді родичі випускників, наприклад, мої батько й мати... А для мене те свято було мов поєднання радості й печалі. Смутне передчуття майбутніх випробувань і неминучих втрат огортало мене  навіть у танці.  Отримуючи на сцені свідоцтво і колективну велику світлину, я щиро радів, бо таки витримав чотири роки навчання в інтернаті і здобуті знання, високий бал, давали надію на вступ до університету...
       Пізно вночі я дізнався, що кілька наших хлопців мали веселу пригоду, а мені було приємно, що вона мене оминула...
       В день прощання я обійшов територію інтернату, рухаючись по периметру проти годинникової стрілки.

Ось високий пам'ятник комсомольцям із зіркою, а лівіше глибокий погреб, до якого я зробив нові двері. ((Цей пам'ятник вже став борцям за волю України, 2021).

А за ними огорожа перед кручею і Дніпро. ((Світлина 2021 року).

Потім - водонапірна вежа, ((Ліворуч від пам'ятника Отаману Зеленому, 2021)

дерев'яний туалет, котельня і сараї, де я доглядав кілька місяців свиней. Іду далі ліворуч і минаю нашу майстерню, де я здобув фах столяра другого розряду. А в нашому гайку всі берізки й кілька осичок прийнялися.                                                                                                                     
       Обходжу школу з тилу і за спортзалом на ганку бачу, як коло вібруючої пральної машини схилилася Шура - дочка нашого директора. Вчепившись за цеглу, я вискакую на край цоколя і заглядаю у широке вікно пам'ятного мені четвертого класу, де ми з Надею, усамітнившись, готувалися до випускних екзаменів - є що згадати...
       Праворуч від будинку школи - новобудова із червоної цегли ніби ротонда. Це постаралися хлопці молодшого класу, яких вчили на мулярів, і звели вони капітальний туалет, а в середині та ж “сцена” із ніяковими акторами і допитливими глядачами. Далі перед школою я бачу ніби малу копію криголама “Ленін” з високою металевою щоглою, де майорів прапор. Ось баскетбольний і волейбольний майданчики, де скільки вибігано мною і витоптано землі. І нарешті невеличкий стадіон з футбольним полем і ямою з піском для стрибків. Там я стрибнув вище від усіх чи й не на метр шістдесят у висоту... І знову я підходжу до огорожі й бачу перед собою рідне Дніпро - коло замкнулося...

       Обернувшись і попрощавшись із рідним, я виходжу через нові ворота, які ми самі ж і зробили, у ту ж вуличку, по якій я вперше підійшов до інтернату і помічаю, що зелена дереза праворуч втратила раптом чіткість і зливається переді мною у суцільну світлу шпалеру...    

Додаток від 18 червня 2023 року 

У 2021р. ми були на ладуванні на Дівич-Горі. Здалеку я помітив ніби острівець чи півострів із рідним інтернатом