ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ

Любов ВИСОТА

ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ

І сон — не сон, а ніби наяву

Летить моя душа у зоряному небі,

Де бачу я сама себе у проявах тонких,

Де розмовля душа моя лише думками

Кілька вступних речень

Це оповідання моєї дружини надруковане у збірнику творів «Трипільський дитинець-2» (НАШИХ СЕРДЕЦЬ НЕОПАЛИМА КУПИНА. Твори вільних українців — творча сув'язь часу і доль. Красне-Київ-Трипілля — 7519 (2011 р.). Я навчався в Трипільській школі-інтернаті з 1960р. по 1964 р. і закінчив там 11 класів. Змучені нужденністю і безпросвітністю колгоспного життя, ми, інтернатівці, отримали в Трипіллі такий заряд оптимізму, що ніби як крила для вільного польоту. Наше братство інтернатівців спромоглося поставити в Трипіллі на стіні інтернату дошку пам'яті з викарбуваними іменами наших учителів і вихователів. Крім цього ми видали збірник спогадів інтернатівців під назвою ТРИПІЛЬСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ, а згодом видали ще й другий збірник із художніми творами інтернатівців та їхніх родин. В ньому крім моїх творів написала рекомендоване вам оповідання моя дружина Люба. Є там і казка мого онука Дмитра…

(Анатолій Висота, 24 квітня 2016 р., Красне)

Народилася я 21 липня 1950 року в селі Руде Село Володарського району, що на Київщині. Дитинство моє було голодним і холодним і з чотирьох років ми жили з братиком Вітею та матір'ю без батька, бо він нас покинув.

Була я бита як та «Сидорова коза» мало не щодня і не просто, а дошкульною різкою. Це наша матуся вибивала з мене дух непокірності, а скоріше за те, що ніби я була винна в її нещасливому житті. Якось мати гнала мене, п'ятирічну дівчинку, різкою з дерези через усе село з бабиного двору додому. Змалечку мені іноді хотілося усамітнитися, втекти і сховатися від усіх і знаходила я затишок серед зелених могилок у шовковій травичці. Там під ласкавим сонечком я обгороджувала собі дворик патичками, засаджувала його квітами, розмовляючи з усім навколо, бо воно було для мене живим, отож я запитувала мурашку і сама ж відповідала на своє запитання від імені потривоженої мурашки.

Іноді я ходила до другої своєї баби, а це треба було йти через старезний і зарослий кущами і деревами яр. Я швиденько збігала крутосхилом і голова моя паморочилося від всього того зелено-мерехтливого простору, напоєного ароматом фіялок. І навіть невеличка кладочка через струмок здавалася мені небезпечною греблею через став. На протилежному крутосхилі у затінку мою увагу звертали кілька маленьких нірок і мені хотілося дізнатися, хто там живе. Я всідалася зручніше й пробувала поворушити патичком у нірці, придивляючись і прислухаючись до підземного життя. Отак сиділа годинами. Іноді з нірки раптом вилазила малесенька, як половина мого мізинця, волохата тваринка, схожа на білочку. Одна, а тоді друга, бо вони жили парами. І я з ними гралася.

Клянуся, що це були не комахи, а саме, мабуть, мініатюрні гризуни з хутром — якісь може реліктові тварини розміром більші від бджоли і менші від хруща. Пізніше вже в дорослому віці я їх ніколи вже не бачила і, що цікаво, не бачив їх і ніхто інший…

Як та черешенька, яку посадили, а доглянути й забули, я росла й виросла, а тоді й розквітла. Я на собі пізнала, що означає, коли за тебе нема кому заступитися. Хлопці обривали коси, а парубки не давали мені проходу. Чи доводилося вам, дівчата, утікати поночі, рятуючи свою честь, від клубу та городами по мокрому після дощу картоплинні, а тоді падати під дерезу у жалку крапиву — несподівану схованку?

Забрьохана по пахви, серце як не вискочить, а розпалене тіло приймає ласкаву прохолоду дощової води у балії вже у своєму дворі. І матері не пожалієшся, бо не зрозуміє і стане дорікати…

А далі, далі… Котитися б мені схилом, підштовхуваній блискотливими спокусами життя, й опитинитися в проваллі, якби моє життя раптом не змінилося рішуче і круто. Це певно Творець, випробувавши мене у різних життєвих ситуаціях, простягнув мені нарешті руку допомоги і на моєму життєвому шляху появився студент Анатолій. Певно моє життєве призначення було не в тому, щоб рости покірною травою, а в чомусь суттєво іншому. А в чому ж? Мабуть у народження дітей і онуків. Ми народили й виростили дочок Ярославу та Ірину, видали їх заміж і допомагали доглядати онуків Дмитра, Сюзану, Ліліану, Султана, Маріанну, Настю і найменшеньку Юлію. Це їх у нас аж семеро. Гадала, що ми з чоловіком серед інтернатівців у цьому чемпіони. Але Галя Кабанець з Миколою Грянкою от мають трьох дітей, дев'ятеро онуків і одну правнучку. З цим я тебе, Галю, і вітаю!

Хтозна, хтозна… А може моє призначення в житті ще й у тому, щоб оце написати тут про бувальщину, а вам про це прочитати? Отож почитайте і добре пригадайте, може з кимось було щось подібне, коли Душа відділяється від тіла… Може разом ми й зрушимо брилу недовіри і несприйняття матеріалістичної науки Духовного. А люди наші таки стануть просинатися, бо вони в своїй більшості за визначенням Григорія Сковороди таки сплять собі наяву, ніби вдарені об землю…

Хтось може скаже, що політ моєї Душі, це не правда, що це просто моя видумка! А я справді описую те, що було колись зі мною. Сталося це ще тоді, коли я працювала друкарем в цеху глибокого друку на Київському картонно-паперовому комбінаті в Обухові. Працювала я тоді в дві зміни. Перша зміна починалася з 8-ми год. ранку до 4-х год. дня. Друга від 4-х год. дня і до 12-ти год. ночі. Приходила я додому втомленою, бо робота була на норму і дуже важка. Тої ночі я прийшла з роботи дуже втомленою, помилася і лягла спати. Чоловік мій Анатолій уже спав і я тихенько лягла коло нього скраю на ліжку, стараючись, щоб його не збудити. Довго не могла заснути, але сон мене таки вроді зморив. Я перевернулася спиною до чоловіка, лягла на лівий бік і ніби заснула… У мене було таке відчуття ніби я сплю і в той же час ні. Ніби це напівсон, бо лежу і відчуваю, як у мене щось сильно закрутило в животі, але без болю. Покрутило кілька секунд і я раптом піднялася над нашим ліжком, майже під саму стелю. Дивлюся вниз і бачу сама себе (тобто своє тіло), що я лежу на ліжку на лівому боці і сплю. В цей час я думаю: " Що це таке? Я ж іще жива, я не вмерла! Я ж ось сплю!".

Повисіла я кілька секунд над собою і відчуваю носом запах сильного газу, який заповнив усю кімнату. «Такий запах свіжості відчувається після грози, але тут пахне цим газом озоном набагато сильніше!»...-подумала я.

І ось я відчуваю, що вже лечу зі страшенною швидкістю чорною трубою наповненою цим газом, а мене ззаду з обох боків під руки міцно тримають дві безтілесних істоти, яких я не бачу, але відчуваю, з якою силою вони тримають мене. В цей час я думаю собі: «Що це таке? Куди це вони мене несуть? Адже я ще жива! Кажуть люди, що коли помираєш, то душа летить чорною трубою в інший світ! Я ще не вмерла і куди це Вони мене несуть? Тіло моє он залишилося на ліжку, я ж бачила його, коли піднялася над ним!» Тим часом ті двоє, що тримають мене, мовчать. Так несли вони мене кілька довгих хвилин і весь цей час мій ніс відчував запах сильного газу, який повністю заповнив простір труби, яка простягалася в небо десь на захід і була під кутом приблизно 60 градусів до лінії горизонту.

Було в мене ніби якесь роздвоєння свідомості, бо я все це бачила ніби зі сторони й одночасно відчувала й переживала політ своєї душі. Душа моя мала ніби тонку оболонку з мого фізичного тіла, яке залишилося на ліжку і спить. Цією оболонкою я все відчувала і на все реагувала. От в польоті я думкою і запитала своїх охоронців-попутників:

-Куди це ви мене несете?.. Вони відповіли мені теж подумки:

-Прилетимо і побачиш! Ми летимо до Нього!.. Я запитала:

-До кого це «до Нього»?

-До Бога!...-відповіли мені супроводжуючі. Тут один з них каже мені:

-Проси в Нього що хочеш!.. А інший заперечує:

-Не проси нічого! Не можна!

Іще летіли ми декілька хвилин, а потім враз вилетіли з темної труби у білий простір ніби величезного залу, у якого і стін не видно. Охоронці з розгону поставили мене на коліна і я зі страху боялася звести очі. Сиділа так навколішки декілька хвилин і роздивлялася підлогу, на якій сиділа. Перед моїми очима виникли різноманітні малюнки всяких дивовижнних звірів та птахів, які були намальовані на великих білих плитах, якими була вкрита вся підлога величезного приміщення. Я набралася сміливості і таки звела свої очі, щоб побачити, куди це я попала. Переді мною виникли різні величезні предмети — об'єкти кутастої форми, які стояли в цій залі-просторі і були накриті білими покривалами. Попереду мене стояв повернутий до мене спиною височенний чорнявий чоловік, одягнутий у ніби білу довгу сорочку. Я подумки запитала своїх провідників:

-Хто це!

-Це Він...-відповіли мені обоє. Один із них каже мені:

-Проси в нього, що хочеш!.. А другий шепоче мені на вухо подумки:

-Не смій просити! Не можна!...

Потім вони, взявши мене під руки, звели мене з колін. Я надумалася таки попросити за своїх дітей, але побоялася. А потім, набравшись сміливості, вирішила попросити в Нього:

-Боже мій! Прости мої гріхи, бо в мене їх достатньо! Я усвідомила їх і більше робити не буду! Я прошу тебе за Україну! Дай їй незалежність! Скільки буде мучитися цей народ? Він стільки настраждався!.. Бог мені нічого не відповів, але я відчула як від Його ніби повіяло смішком і ніби побачила в своїй уяві його лице, яке виражало сумнів. Мовляв, ось поживеш, то побачиш, що це за народ!..

Більше я не відчула нічого, бо цієї ж миті я одразу появилася у себе на ліжку в своєму тілі і ніби зовсім не спала, бо мої очі чомусь були відкриті. Було таке відчуття ніби мене зараз повернули до свідомості. Я, дуже збуджена, сіла на ліжку і почала термосити свого чоловіка. Той прокинувся, а я кажу йому:

-Толю! Я тільки що, була у Всевишнього! Він мене викликав до себе!...І я стала йому розказувати про політ своєї душі до Бога. А чоловік мій був ще тоді переконаним матеріалістом. То й сказав: — Мало чого тобі не присниться… А ти ось скажи: «Куди ніч — туди й сон!» і до ранку забудеш. Я слухняно повторила… Але не забула вам розказаного аж до сих пір, а це вже минуло більше 20 літ.

Наостанок скажу вам таке.

Багато що пережив наш народ. Косили його окупанти та зрадники, які голодоморами та бідністю старалися стерти його з лиця землі, але ми вижили і зараз помаленьку піднімаємося з колін. Правда і те, що за цих двадцять років незалежності ми між собою лише сваримося, а не будуємо гідну державу! Після розпаду Союзу на поверхню спливло всяке сміття, яке приходило до влади і керувало нашою державою. Багато українців спокусилися на гроші і пішли служити Мамоні — (богу грошей.) Вони продають інтереси своєї держави, свого народу в угоду іншій державі, яка їм платить за це. Це ж тільки подумати: чужа чужина захопила інформаційний простір нашої держави і витісняє з нього й далі все українське, а це дуже уповільнює формування модерної нашої нації…

Чомусь наші вороги страшно нас бояться! Чи й ви це помітили? Таке відчуття, що в майбутньому має щось статися дуже важливе для всього світу з участю нашого українського народу, нашої держави і вони це знають! Знають також, що їх жде погибель!

Кріпіться, українці, об'єднуйтеся і ми переможемо! Знайте, що майбутнє за нами!

Схожі Дописи: