Туфлі для матері-06.2026

Анатолій ВИСОТА: Туфлі для матері, 1, 06.2026
#життя
Сьогодні середа 24 червня 2026 року, триває 1582 день війни або рівно 4 роки і 4 місяці, як вона почалася. За  минулий місяць згадаємо за такі події. Далекобійними дронами і далі знищувалася нафтова інфраструктура ворога. Це привело до дефіциту палива по всій Московії включно з Сибіром і Далеким Сходом. Там паливо вже продають по 20-60 літрів на машину. А в Криму взагалі перестали продавати бензин населенню. Далекобійними дронами і крилатими ракетами наші вже бомблять Петербург і Москву. Інтернет сміється з їхньої протиповітряної оборони. Дронами середньої дальності наші вражають бензовози, які їдуть по новій дорозі "Новоросія" від Ростова до Джанкою в Криму. Там знищені майже всі мости. Почалася вже нестача продуктів, води і електрики. Відпочиваючі не можуть втекти із Криму. Міністр Лавров сказав, що Америка вчергове обдурила Росію, пообіцявши змусити Україну до миру, "дух Анкоріджа на Алясці", що дало Україні за рік наростити озброєння. Генерал Омельченко сказав, що наша країна може за місяць-півтора знищити сотню підприємств і взагалі спалити Москву. І що тепер вже питання стоїть не про мир по лінії фронту, а про вивід всіх окупантів з нашої землі. Країни G-7 пообіцяли допомогти Україні перезимувати з електрикою і теплом. Президент Польщі Навроцький позбавив Зеленського нагороди орденом Білого орла з-за того, що він надав Силам спецоперацій звання "Героїв УПА". Зеленський, а за ним і президенти Кучма, Ющенко і Порошенко+ повернули поштою вказані ордени в Польщу. Погіршення відносин із Польщею лише на користь Москві. Але уряд Польщі й надалі підтримуватиме Україну.

А тепер про далеке дитинство
Найкращим моїм другом був Володька Лимаренко, старший за мене на рік. Діялося це в далекому 1951 році. Мені було 5 років, а Володьці 6. Жаркий вересень. Ми тинялися коло школи, а потім сіли на траві на горбочку і спостерігали за уроком фізкультури. Сидимо. На мені штанці і сорочечка. На головах у нас чорні картузики. В ті часи всі хлопчики, хлопці, парубки, дядьки і діди носили на головах картузи... Учні - семикласники розганялися і, відштовхнувшись від вкопаної в землю дошки, стрибали на пісок.  Потім після чергового стрибка хтось розрівнював пісок граблями, лунав свисток фізрука і перший в черзі учень розганявся і летів над Землею. Ми з товаришем не відривали очей від цього захопливого процесу. Фізруком був Конош, який жив вище за Веребками. На ньому був зелений френч ще воєнний, на грудях красувався орден чи медаль. Учнів було багато, спроб було кілька і це стрибання у пісок тривало і тривало... Два роки у недавній війні (1941-43) у школі не вчилися, а тому семикласники були переростками і мали років так по 16.  Ми дивилися, як стрибають дівчата. Вони умудрялися в польоті притримувати спідниці руками, щоб не розліталися. Але це не завжди вдавалося. Тоді реготали хлопці в черзі, сміялися і ми з Володькою. Подивившись на наші босі ноги, друг сказав: а наша мати теж ходить боса, а твоя? Я йому відповів, що в нас усі ходять босі і баба теж. Володька показав на рядок туфель, які лежали на траві: а в дівчат он є туфлі. А потім і каже: давай підкрадемося і візьмемо туфлі для матері.

Сказано - зроблено. Ми встали з трави і підійшли до стрибаючих, ніби щоб ближче подивитися. Потім вхопили по парі туфель, не зважаючи ні на розмір, ні на колір і дременули від школи. Може нас би й не помітили, якби ми не втікали... За нами бігли всі семикласники, десь свистів фізрук, здавалося, за нами бігли всі вчителі на чолі з директором Богатиренком і навіть у дворі школи щось кричав кривий сторож дід Макар... Я біжу і притискаю туфлі до грудей... Порівняншись із огорожею, ми кинули ті туфлі на землю і завернули ліворуч у Володьчин двір і сховалися за хатою у зеленій нехворощі (віники)... Але лемент стояв коло двору такий, що мені здавалося, що тут нас таки впіймають і уб'ють... Ми вискочили з нехворощі і побігли по стежці городом униз, кудись у безвість, щоб там сховатися. Шорстке листя соняшників обдирало шкіру, бадилля картоплі і бур'янів плутало ноги і я впав у картоплю. Але негайно побіг за Володькою, який летів вже далеко над стежкою... Куди ж він біжить? Ага, до яблуні! Прибігли...

Ми лежали під яблунею, яка опустила гілля аж до землі.

Хіба ж тут нас хтось знайде? Серце стугоніло в грудях, піт заливав очі, але поступово страх відійшов і мене опанувала тиха радість порятунку. Ось і бджоли гудуть собі над впалим і розчавленим яблуком... Аж до вечора ми ховалися під тою яблунею - нашою рятівницею. Їли яблука і ще раз їли... Додому будемо йти нарізно: Володька стежкою вгору, а я обійду дорогою...
Дома.
- Де це ти тинявся цілий день? А хто буде курей гонити з городу? Морозчині он кури внадилися і гребуться ніби в своєму дворі! Я вже й на Новоселицю ходила, шукала тебе! Де ти був? - і баба Федора замахнулася на мене віником... Ой, не бийте мене! За нами з Володькою гонилися з школи, хотіли вбити! - і я затуляю голову руками, бо баба таки вперіщила мене тим віником по спині і нижче... І мене знову опанував переляк... Баба таки допиталася, чого це за нами гонилися і я розказав їй за туфлі для матері. Вона постелила мені на полику, готуючись викачувати переляк онуку. Прохолодне яйце

прокочувалося моїм лобом, щоками, по шиї, грудях. Потім верталося на плечі і котилося по руці в долоню. Потім яйце котилося по нозі і лоскотало п'яти...  А баба ці дії супроводжувала шепотінням молитви... Я вже засинав, відчуваючи на лобі холодний ніж, вмочений в освячену на паску воду. Ним баба клала хрестики. Потім вона розбила обережно яйце і влила його у стакан з водою: роздивимося вранці, що це тебе так перелякало... Ніч минула спокійно і я вже не кидався і мій переляк десь подівся. Ми з бабою роздивлялися стакан на просвіт. Внизу плавав жовток. Над ним був шар білку, з якого проростали стрілки з бульбашками. Баба пояснила: ото попереду дві маленькі стрілки - то ти з Володькою тікаєте. За вами велика стрілка - то Конош біжить. А далі багато стрілок - це учні, які за вами гналися... Отак, як минула ніч, так минув і твій переляк... І я ствердно хитнув головою. А красти чуже - то великий гріх, ти ж не хочеш горіти вогнем у пеклі? Я запевнив бабу, що не буду красти, бо не хочу горіти...
Стакан із переляком я вилив на гній і його радо склювали кури...
Мабуть треба буде докладніше описати цю яйцетерапію.
Хай же буде!

Додаток від 27 червня 2026 року.

Кілька слів про бабу Федору. Вона з багатодітної трипільської родини Семена Силенка і Ганни Петренко і народилася в 1900 році, а померла в 1979 році, не доживши рік до комунізму. Перший її чоловік Степан Носар був майстровитим, робив ложки, ночви і хати. Воював за красних і помер від фронтових хвороб у 1924 році; він батько нашої матері Горпини. Другого Федориного чоловіка, чоботаря Сергія, засудили і вбили у Києві комуністи за ніби зв'язок із зеленими. У 1919 році хлопцю було років з 13-15. Утретє жінка вийшла заміж за безногого Олексу Палієнка. Йому одірвало ногу молотаркою. Лікувався він в Трипільській лікарні, де Федора робила санітаркою і його виходила. Він перевіз її з дочкою Грунею із Трипілля в Красне на возі

.Вона називала його батьком і в школі її записали Горпиною Палієнко. У 1947 році влітку Олексу вбили київські бандити-міліціонери за мішок зерна, який чоловік віз аж із Західної України. Від цих потрясінь баба боялася всього і всіх, навіть шелесту листя за вікном. Отож я був тою живою душею, яка рятувала бабу від божевілля. Вона була суворою вихователькою і мала важку руку. Маючи 13 років я просто перейшов жити до батька-матері на Новоселиці, сказавши, щоб з бабою ще пожив хтось інший. Отож з бабою надалі жив брат Олексій, а потім брат Микола. Коли онуки повиростали, баба перейшла жити у двір до дочки і зятя на Новоселиці. Там у новому сараї ми зробили для неї кімнату, де вона прилаштувалася гонити горілку і трусилася від страху, бо могла попасти в тюрму. У лавці (магазині) горілку продавали за 3 рублі півлітра. Баба продавала самогон по рублю. Цукру можна було купити у лавці або в Обухові по 70 копійок за кіло (кілограм в руки!) або в діда Кирила Висоти, який виносив його з цукрозаводу у трубчастій патериці (патерицю носив з собою в Григорівку ніби від собак). А от дріжджі не можна було купити ніде... У новій хаті для баби була велика, тепла і світла кімната, в якій вона прожила ще 2 роки...

Я зберіг світлу пам'ять про бабу Федору...

27.06.2026. Допис прочитав і написав відгук мій давній товариш по університету Олександр Перепелиця:

"З інтересом прочитав спогад
п. Анатолія Висоти " Туфлі для матері", написаний він
точними короткими реченнями, які переносять нас у період дорогого кожному раннього дитинства. Автор вдало змальовує тогочасне злиденне радянське життя,
коли маленькі хлопчики змушені були викрасти у школярок їх взуття для своїх босих матерів. Події передані так майстерно, що читач сам вболіває за вдачу маленьким "злодіям". Особливість нарису зводиться до опису факту народного цілительства за допомогою яйця. Суть тут зводиться до впливу на акупунктурні точки на поверхні тіла, які безпосередньо зв'язані з важливими центрами головного мозку людини - ось що являє собою викачування яйцем. Це не проста дія неосвічених в університетах бабусь, а є вплив на зв'язки з вищими, не зрозумілими нам матеріями. Опис подій і рівня тогочасного радянського життя у цій публікації дуже переконливо показує, що за радянським минулим жалкувати  не варто. На закінчення дякую автору за
щемливу історію із його раннього дитинства і бажаю
йому новий успіхів в його
активній діяльності. З щ.п. О.П."

28.06.26 прочитала допис і прислала відгук Люба:

Я згадую своє голодне дитинство та те, як я завидувала тим дітям, які приносили у школу з собою бутерброди, або їли фрукти (яблука,груші). Здебільшого це були діти партійних працівників, або тих людей, які змогли якимось чином, зберегти свої маленькі сади. В ті 50-і роки, в Україні на кожне дерево був накладений податок. Українці сплачували податки державі яйцями, м"ясом та ще багато чим. Багато сімей жили поза межою бідності. Особливо ті, в яких батьки не повернулися з війни. От платити ще й податки за кожне дерево в них не було такої можливості. Тому вирубували сади.

Анатолій згадав за наше, босоноге дитинство. Жили бідно, росли і бачили, що всі жили не однаково. Нас дурили комуняки ,обіцяючи в майбутньому, щасливе життя! Самі ж уже жили, не відказуючи собі ні в чому. Ми, діти, ходили босі, але і дорослі здебільшого теж не мали взуття. Тому і наші батьки з ранньої весни, і до пізньої осені, ходили босі. Гарно написав Анатолій про ті часи.
Дякую."

2 липня 2026 р. Цей допис прочитала і написала докладний відгук Олександра Зальоток - моя однокласниця, трипільська інтернатівка:

"Читаю твій допис про твою горемичну ''затію''і мені то сміятися хотілося, то плакати... ,Ну, а як же ти думав?...дитятко - що малесенький Толянчик хотів зробити як краще, а вийшло, як завжди... ну, кому можна було розповісти, як стугоніло серденько у малого Толянчика, коли біг, притискаючи до грудей для матусі туфельки, адже вона не мала у що взутися, а тут лежить мирно-тихо цілий ряд ботинок, сандалів, то чому б і не взяти хоча би одну пару черевичок, для своєї мами, адже у неї немає грошей, щоб купити собі якісь там  черевички та тут така біда приключилася: біжать усі семикласники на чолі із фізруком - Коношем..., а хлопчики біжать і біжать перелякані із думкою: доженуть і уб'ють..., як же стало страшно..., і вони кидають через забор ті кляті черевики і знаходять своє пристанище під розкішною яблунею, яка опустила під вагою яблук, своє.  повіття і прикрила діточок  під своєю зеленою парасолькою, обвішаною яблуками, ніби Новорічними кульками... .Оце, Толя пишу, а в самої серце б'ється, ніби сама спостерігаю цю пригоду і переживаю за двох маленьких хлопчиків, які хотіли таку ''добру справу'' зробити для своїх матусь..., але бабуся провела свій повчально- виховний урок дуже швидко і той урок, Анатолію, ти запам'ятав на все своє життя. Отож, дуже добре те, що добре закінчується, тобто: як лікування, так і виховання пройшли без подібних пригод у житті, а це означає, що все потрібно робити вчасно... . А мені,Анатолію, пригадалася своя пригода шкільна. Я у твоєму дописі прочитала, як дівчатка,  стрибали,  притримучи свої спіднички, щоб випадково не оголилися їхні ніжки і вище... . Це було двома роками пізніше після твоєї пригоди. Це було у 1953 році і, як ото кажуть: перший раз у перший клас... Познайомившись зі своїми учнями, вчителька наша - Катерина Микитівна вивела нас  на подвір'я для фізкультурної розминки. На спортивному майданчику було футбольне поле, на якому білою фарбою були намальовані три доріжки для пробігу. От вчителька наша каже: давайте, діти вишикуємося по троє хлопчиків і по троє дівчаток і хто перший пробіжить до фінішу. І я була у другій трійці і коли вчителька махнула прапорцем, ми побігли, але я за щось  зачепилася і упала, а моє платтячко,запрокинулося і оголило мої сіднички і всі учні почали сміятися, а мені було так соромно що я почала плакати, але до мене підійшла одна дівчинка  - Люба, і сказала мені, щоб я не плакала і подарує мені трусики, яких у неї багато. Її тато працював директором на заводі. Із Любою я  дружила усі сім класів і, дякуючи її мамі я навчилася танцювати акробатичний вальс, до якого я уже сама пошила собі трусики і  ''пачку'', як у балерин, а потім сама і покрохмалила. Я відтоді кожного року на Новий рік танцювала акробатичний вальс. От така - то була моя сором'язлива притча, яка послужила для мене навчитися шити, а всі учні і батьки, які були на наших концертах, мені аплодували і мені було дуже приємно і мене із тих пір у школі називали '' балериною''... Ось така історія мого дитинства пригадалася і мені, читаючи  твій допис, Толя. Так що прийми моє щире ДЯКУЮ за твій допис".