Стежки-6
Анатолій ВИСОТА: Інтернат-6, 2, 05.2023
#долі
Сьогодні понеділок 22 травня 2023 року і триває 453 день війни з Московією. Три тижні травня, а дощів нема. Зате в Італії катастрофічна повінь. Почала сходити картопля на городі. На днях посадили розсаду помідорів і перців, а для капусти підготували ділянку. Я вже скосив за тиждень косаркою важку траву-1 у дворі, в садку і на городі. А треба скосити ще траву-1 і на Лукавиці... В Бахмуті й досі тяжкі бої. В Хіросіму їздив на G-7 Зеленський і добився від лідерів провідних країн Заходу ухвали підтримувати Україну для звільнення всіх окупованих наших земель. Буде навчання наших пілотів і передача винищувачів F-16. Полковник Світан каже, що з літаками наші втрати у наступі зменшаться вдесятеро. Але літаки будуть лише восени, а наступ ми чекаємо з дня на день, може на початку літа...
Це мій шостий допис про моє життя в інтернаті.
Витівки і подорожі
Першою нашою подорожжю була поїздка до далекої Москви весною 1961 року. Для двох старших класів у нашій майстерні пошили хлопцям штани із широкими холошами з сірого краму кольору кави з молоком. Дівчатам пошили кожній за її розміром кольористі плаття. Цілу ніч їхали ми з Києва поїздом у плацкартному вагоні, який кидав нас на стрілках з боку на бік і з ніг до голови. Як ми не попадали з тих полиць, то було диво.
У Москві на величезному Київському вокзалі під накриттям я роздивлявся на всі боки і мене продовжувало хитати, мов на хвилях.
Розмістили нас в якійсь школі, може й інтернаті, бо й годували в їдальні. Москва мене вразила широкими проспектами, висотними будинками університету імені Ломоносова, Виставкою досягнень народного господарства, Красною площею, кремлем і мавзолеєм. Були ми в Москві чи не три дні й були у захваті від побаченого. І було чого дивуватися, бо у кремлі Цар-колокол був, як клуня, а уламок від нього важив кілька тон, а в цар-пушки непідйомні ядра були діаметром, як колесо.
З раннього ранку ми довго топталися в черзі в Александровському саду, щоб попасти в мавзолей. За кілька годин ми повільно пройшли під високою стіною із темночервоної цегли, де серед сизих ялинок були якісь пам”ятники на могилах революціонерів, а ще більше золотих табличок вказували, що в стіні поховано прах якихось комуністичних діячів.
Перед входом двоє військових у красивій формі із гвинтівками, як статуї, незмигно дивилися одне на одного. Я з страхом і трепетом опускався сходами в підвали мавзолею і не думав, що аж так глибоко в залі побачу дві труни із вождями. Мумія Леніна була в брунатному френчі, а Сталіна -у світло-стальному мундирі генералісимуса із золотою зіркою героя коло плеча. Обоє вождів, гарно підсвічені якимись неземними променями, лежали під броньованим склом немов живі...
Аж якось полегшало мені на душі і я повеселішав, коли в гурті інтернатівців ми вибралися нарешті іншим виходом на волю...
Гарно було на виставці досягнень і там коло фонтану із 16-ма золотими жінками, які уособлювали окрему союзну республіку, ми й сфотографувалися. На світлині я можу впізнати себе, а по боках - дівчат з сьомого класу: Віру Василенко й іншу Віру...
Про другу нашу подорож я вже відмічав - це похід в Григорівку, відомe здавна своїм цукровим заводом. Як ми туди добиралися з Трипілля у травні 1961 року - не пам”ятаю. Здається вантажною машиною із лавками, бо тоді не було ніякого автобусного руху між селами. На заводі прямо із транспортерної стрічки ми їли цукор жменями й запивали його водою із крана. Нам дозволили навіть набрати того білого піску в кишені і тут перевага була у хлопців...
А з Григорівки до Трипілля, а це не менше 15 кілометрів, ми йшли пішки через села Красне і Щербанівку. У Красному я покупався у відновленому ставку у такій прозорій і ласкавій воді, що й досі пам”ятаю...
І не було в мене часу заскочити додому, щоб побачити хоч своїх бабів - Федору і Варку та братиків - Льоню і Колю, бо батько з матір”ю до вечора були на роботі.
Вже йдучи Трипіллям і бачучи знизу на кручах будівлі інтернату, не в одного мене було відчуття, що вертаємося ми додому...
((Пригадую, що першою нашою інтернатівського подорожжю була таки поїздка в Київ. Це було у квітні 1961 року. Після багатогодинного огляду павільйонів Виставки досягнень в народному господарстві УРСР ми потомлені йшли мокрою площею. Накрапав дощик. І раптом із репродукторів загриміло: "Гаварят все радіостанції савєтскава саюза! Савєцкій чєлавєк старшій лєйтєнант Юрій Гагарін в космосє!")
Здається через рік ми мали подорож по шевченківських місцях. Як саме прибули ми в Моринці, не пам'ятаю. Але пригадую, що йшли ми польовою дорогою і у висохлій траві ліворуч від узбіччя на косогорі маленькими стовпчиками на задніх лапках стояли ховрашки і було їх дуже багато. Вони спостерігали за подорожуючими, а ми за ними і ніхто з маленьких охоронців сивого степу не лякався й не тікав. (За своє життя я кілька разів був у Каневі і не пам'ятаю, чи ми інтернатівці були того разу на Тарасовій могилі.) Так от, у Моринцях ми побачили одноповерховий новий музей із скла й алюмінію. А від старої хати, в якій ріс малий Тарас, осталося лише рівно розчищений майданчик чорнозему із зрізаними при самій землі трухлявими шулами. І зринуло в пам'ті Тарасове: “...Не називаю її раєм. Тую хатиночку у гаю...”. Хто її збудував понад 150 років тому? Певно його батько Грицько разом з дідом. І як того діда звали, а бабу? От пам'ятаємо ім'я навіть няні Пушкіна, а родовід свого українського генія від нас хтось старанно приховує...
Чи не Сергій Михайлович порадив учням взяти трохи того дерева із шевченківської хати на згадку, бо скоро і це пропаде навіки, і я взяв собі, а потім довго зберігав його дома в Красному в пакетику на етажерці...
Пригадую, що на Черкащині ми побували ще і в Стеблеві, що пов'язаний з іменем Івана Нечуя-Левицького та його творами - з “сахарнями на берегах кам'янистої і швидкої Росі”. Сахарня не збереглася, а от на суконній фабриці ми побували. Та фабрика була розташована недалеко від греблі, якою перегороджена Рось. Мене там вразили чесальні машини з барабанами із металевих щіток, укріплених на гнучкій основі...
А як ми добиралися назад до Трипілля - забув. Може хтось і пригадає...
(В літні канікули інтернатівці мали подорож раз в Генічеськ до Азовського моря, а ще раз в Сочі до Чорного моря. Але без мене, бо треба було заробити якогось карбованця...)
((Здається, після 8-го класу батько влаштував мене в "доротдєд" - організацію, яка прокладала, вимощувала каменем шосейні дороги. Керував тою організацією Бурбела. Я клинцював, забивав молотком камінчики в щілини між великими каменями - отак зміцнював полотно дороги з Обухова до Василькові. Раз мене послали з вантажною машиною в гранітний кар'єр в Ольшаницю - це кілометрів з 50-60 від Обухова. В кар'єрі було літнє пекло, піт заливав очі. Але машину я таки завантажив камінням, яке збирав по всьому кар'єру. За канікули я заробив карбованців з 50. Купив собі перший наручний годинник - "Москва" з центральною секундою стрілкою...).
Ще з перших днів нам суворо заборонили без дозволу виходити за територію інтернату. І, щоб збігати на пошту за конвертом чи листівкою чи там в аптеку, треба було питатися в Галини Іванівни. Територію інтернату ми з року в рік облагороджували і розширяли, для чого доводилося переносити огорожу. Лиш огорожа над Дніпровою кручею стояла весь час на місці. З боку села в деяких місцях не було загороди зовсім, а коло нашого спортмайданчика огорожа була, а замість воріт стояли лиш два стовпи.
Весною 1963 року ми завершували навчання в десятому класі і посилено тренувалися грі у волейбол. Одного спекотного травневого дня наша волейбольна команда, розбившись на дві групи, зосереджено і весело лупила по м'ячу.
Зіпрілі і розчервонілі ми почули, як хтось, біжучи, кричав, що он там внизу Дніпро розлилося й затопило пів Трипілля!
Волейболісти зірвалися й побігли униз, минаючи глинисті рівчаки поритої зливою дороги. За нами побігли й болільники - кілька десятків молодших учнів, а за ними й інші - якась ніби радісна тривога погнала півінтернату до Дніпра.
І справді, внизу, там, де колись на правому березі була лісопильня, і далі по людських городах перед моїми очима хвилювалися й миготіли сонячно зелені хвилі Дніпрової повені. І ми, не вагаючись, кинулися у ту воду й плавали разом з голівками соняшників та пірнали у шумовинні радісно і так довго, аж поки вчителі схаменулися й, не прибігши, повиганявши нас з води.
На інтернатівському подвір'ї відбулася тривожна лінійка, де нам, мокрим хлопцям, яких всіх виставили наперед, пояснили, що ми масово порушили режим...
А ми, не почуваючи за собою особливої вини, усміхалися, розуміючи, що всіх не накажеш. Але таки наказали і дошкульно, знявши всю нашу команду волейболістів із наступних районних змагань, де ми були явними фаворитами...
Додаток від 24 травня 2023 року
Сьогодні рівно рік і три місяці як триває війна з Московією. Скрізь по фронту ідуть місцеві розвідки боєм. Наші готуються до прориву оборони.
Хочу згадати про всі свої подорожі.
Ще маленьким мене веде за ручку баба Федора. Ми йдемо босі з Красного через Ворочок і далі польовими дорогами в Трипілля через Щербанівку на храм на Пречисту. Це 28 серпня. Жарко зранку. Пахне лободою. Спершу заходимо у Щербанівці у двір до баби Надьки - молодшої бабиної сестри. Буяють чорнобривці і гвоздики, бринять бджоли. За столом нас пригощають пирожками з кашею і квасолею і неймовірно смачною тушкованою рибою з помідорною підливою. Перебрідаємо річку Красну. Стрімка течія холодить мені ноги аж до колін. Підошвами відчуваю ніжний пісочок... У Трипіллі на Хуторі живе баба Ганна Силенко (дівкою Петренко). Невелика хата, стара чепурна маленька баба - це моя прабаба. З нею сім'я молодшого сина Миколи: жінка Мотька з дочкою Пашею і сином Іваном, які значно старші за мене. Ми сідаємо за святковий храмовий стіл, а баба Ганна бігає із мисками страв від печі й до столу... Маленький двір похило торкається городу, а ген за ним зеленотравна левада і стіна верболозу, яка приховує затаєну річку Красну... Пізно увечері ми потомлені вертаємося в Красне, а баба несе вузлик із храмовими гостинцями...
Перша подорож на григорівський цукровий завод. Я вчуся мабуть у 5 класі Краснянської тоді ще семирічки. Йдемо пішки 4 кілометри польовою дорогою у травні, а може у вересні. Нас веде завуч, вчителька математики Ніна Леонтіївна. Вона є дружиною Петра Савовича Підтілка, який влаштував мене у 1960 році в інтернат. Я її й питаю: що таке ореол? Це слово я десь почув і воно було мені милозвучним. Вона повторює слово. Питає іншу вчительку. Та теж не знає... Вже згодом я дізнався, що ореол - це сяйво навколо чогось, наприклад, навколо голови святого або Бога.
Літо 1957року. Мені 11 років і я ще живу у баби Федори. Якось вона й каже мені: сходи до директора, він щось тобі скаже... Вже кілька років у нашій Краснянській семирічці був директором Павло Олексійович Татаренко. Він з родиною жив у школі: діти Валя, Тамара, Льоня і маленька Таня. Дружина робила в бібліотеці в хаті сільради й іноді читала нам, малим дітям щось пригодницьке. Павло Олексійович був лектором і перед кіно в клубі розказував людям про "проклятих капіталістів, паліїв війни". Якось над входом у школу я прочитав: "Добро пожалувати!". І я не розумів, що це означає, а запитати в когось посоромився. Не знайшлося в школі освічених і сміливих мовників, щоб підказати директору, що правильно треба писати "Ласкаво просимо!"... Я побіг у школу до директора. Він і каже: ми возимо цеглу для будівництва майстерні. Поїдеш у Халеп'я на цегельний завод? Поїду! Ми їхали з Красного польовими дорогами через Обухів, з лавки на кузові я бачив за машиною хмару пилюки. В Халеп'ї прямо на вулиці була складена гаряча цегла, бо з печі. Ту цеглу я подавав у кузов машини. І все поглядав, як внизу широко тече Дніпро. Ось ми вже й навантажили ті пару тисяч гарячих цеглин. Хтось із дорослих дозволив покупатися. Штани й сорочка вже на колесі і я обережно сходжу по уламках цегли до берега. Ось вже й пісочок. Вода прохолодна спочатку і якась коричнювата. Я кинувся у воду і стрімка течія понесла мене як тріску. Зверху кричали: Ану не запливай далеко! Я й вернувся і вже попірнав досхочу коло берега. Яка ж то радість: спекотне літо і дніпрова вода. Шкода, що пилинка попала в око і різала мені всю дорогу назад. Та ще машина посмикувалася і щілини між цеглинами щипали сідниці...
Була вона вимушеною. У 5 років мені поламали праву руку у лікті. Рік я мучився. Права рука з перерваним сухожиллям була як мотузка. Мене баба заставляла розробляти руку. Але я, копаючи землю лопатою, налягав на ліву. Дід Денис продав корову і мати повезла мене в Київ на операцію. Це була осінь. Мокро блищав асфальт. В ортопедичному інституті десь на Печерську я ридав, а мене відривали від матері. Висока і жарка біла палата. Я не вмів користуватися унітазом. Тітка Катерина передала мені пакет смачного жовтого винограду. Операцію зробили, сухожилля зшили. За місяць чи два вже зимою я повернувся у Красне вже без гіпсу. Але рука відтоді повністю не розгиналася. Десь є світлина, де я в палаті з накинутим на плечі темним халатом...
Мабуть, я вчився тоді у 5 класі. Школа організувала поїздку-екскурсію в Київ і це було весною. Чи були ми тоді босі? Я запам'ятав якусь школу, де плитка холодила ступні ніг на підлозі і біліла на стінах. Ще був ряд білих блискучих умивальників із ще блискучішими кранами. Із кранів дивом текла вода. Ми спрагло пили ту холодну київську воду...
Додаток від 4 червня 2023 року
Подорожі при навчанні в університеті (1964-1969 роки).
В 1965 році вже на другому курсі я став симпатиком Клубу імені Петра Запорожця - соратника Лєніна, при Подільському РК ЛКСМУ. Керував тим клубом Юрко Смирний - інженер, з метою виховання молоді в дусі комунізму при українській ідентифікації. Першою подорожжю був виїзд у вихідний на південну околицю Києва за Ботанічним садом до "скиту Варнави". Там була підземна печера-церква. Тепла осінь. Волейбол+, спільна братчина на траві і багато пісень. Дівчата плели й носили вінки із листя і трав.
Весною 1966 року ми їздили вантажною машиною в Чернігів. Ночували на матах в якомусь спортзалі. Десна. Багато соборів і музей Коцюбинського. Мокрі стежки. Немислимий мій стрибок, щоб не наступити на жабу. Багато співали.
Потім ми полетіли літаком у Литву. Вільнюс, Каунас і музеї. Ночували в якомусь товстостінному готелі з вологими простирадлами. Річка Нямунас. Княжа вежа. Дерев'яна фортеця на озері Тракай. Спілкувалися із литовцями і співали.
Це я такий був молодим. На звороті цієї світлинки материною рукою написано "Толя". Того ж року перед літом задумали ми їхати у Канів через Переяслав. На пристань в Києві прийшли ще Ірина Богдан та Ігор Шеронін. Поплили утрьох ракетою до Переяслава. Подивилися кіно "Вій". Ночували утрьох в готелі в одній кімнаті. Лякали один одного вигуками "Хома ..!". Переяславські собори. Річка Трубайло (Трубіж). Ледве допливли ракетою до Канева. Ночували в ліску на крутогорі в наметі. Скочувалися, сповзали з намету. В Іри туристські міцні черевики за 16 карбованців. Могила і музей Шевченка. Добралися назад в Київ електричкою через Фастів.
Того ж року, але вже у листопаді, ми їздили по Молдові. Бендери, Кишинів. Про Трипільську культуру дізнався більше в Академії наук Молдови. ((Праворуч від мене Ігор Шеронін).
Із Людмилою Мироненко забрели в якусь синагогу. Мусили накрити голови носовиками. Молоде вино. Танці на вулиці. Мабуть, це було на день жовтневої революції.
У серпні 1968 року на військових зборах в неділю ми із Степаном Жилою побували у Батурині. Руїни палацу Розумовського. Помили ноги у річці Сейм.
У вересні-жовтні 1968 року була мені практика в Московії. Дзержинськ дерев'яний. Довго їхати трамваєм на смердючий хімзавод. Їздили на екскурсію в Казань. Табличка на будинку "Лєнін Ур". Широченна Волга. Білокам'яний татарський Кремль.
У 1969 році влітку ми з Любою мали весільну подорож на Чорне море море в Скадовськ. Мати просила краще поїхати в Калугу до брата Льоні в армію. Пообіцяв зробити це восени. Підібралася компанія із національно свідомої Київської молоді. Нас було з десяток. Пригадую Юрія (Георгія) Веремійчика - студента авіаінституту, Катю Висоцьку - продавчиню з книгарні десь на Печерську і Олександра Керекешу, він заходив у клуб на Подолі. Приїхали ми поїздом у Херсон, а потім переплили катером на лівий берег Дніпра, де була пристань Гопри (Гола пристань). А потім під'їхали автобусом за 20 копійок до Скадовська. Це райцентр із Леніним на площі. Жили ми у квартирі Лідії і Василя Гуків - вони вчилися в київському медінституті. У Скадовську Ліда працювала в районній санітарії. Мали маленького Ярослава, якого кликали Ясиком. Нам з дружиною це так сподобалося, що ухвалили назвати так і свою дитину. Із трьох кімнат нам виділили одну, де ми й спали усі на підлозі покотом. По черзі готували їжу на день. Море нас вразило валами морської трави камки, бо недавно був шторм. Тепла вода, білий пісок, гаряче літо... І смачна дешева риба пеленгас нам була до смаку. У морі за кілометрів з десять від Скадовська був острів Джарилгач, куди нас вранці доставляв катер за 30 копійок, а увечері забирав у місто . Туди ми плавали кілька разів. Із дружиною ми переходили на інший бік острова і перед нами хвилювалося відкрите море. Навколо - нікого і ми купалися і загоряли голі. І це щастя тривало днів з десять. Юра одягнув льотну форму і купив в авіакасі квитки. Долетіли ми до Києва літаком АН-40, який злітав із трав'яного аеродрому.
Учора 6 червня 2023р. московити підірвали греблю Каховської ГЕС. Вода піднялася на десяток метрів! Затопили 80 міст і сіл лівобережжя. До Скадовська вода, здається, не дійшла... А от до острова Джарилгач окупанти проклали дорогу і влаштували там собі базу... Ось погляньте, де це...
Подорожі із Шостки, що на Сумщині.
У 1969 році, здається у вересні-жовтні я їздив у Калугу, де брат Льоня служив у будівельних військах. Дощі, слизько на глинистих стежках і дорогах.
Пізно восени у 1972 році нам з дружиною дали путівки для поїздки туристами на Кавказі. Базою було місто Кисловодськ, з якого ми групою у два десятки туристів виїжджали автобусом далеко в засніжені гори на Тиберду і Донбай. Вразили глибокі ущелини, вершини гір. Група була переважно із України. Відвідали ми міста Орджонікідзе і Грозний. Залізницею добралися назад у Київ із міста Мінводи. А потім поїхали у Красне, де нашу доню Ясочку місяць доглядала її баба Груня. Жили ми на турбазі: окремо чоловіки й жінки. З нашою групою чоловіків жила ще одна група, яка скоро мала вже виїхати. І от один чоловік з тої групи розказав дику історію. Це був високий шахтар, говорив суржиком. Ні його ім'я, ні місто я вже не пам'ятаю. Якось в шахті один шахтар похвалився, що з'їсть ЖИВУ КРИСУ. Йому не повірили, мовляв, заливаєш. Особливо сміявся один шахтар. Тоді він до нього: якщо з'їм на спір КРИСУ, то ти віддаси мені свою машину "волгу". Потисли руки один одного і з'єднані руки свідки спору "розбили", тобто роз'єднали. Піймали КРИСУ. І той став її їсти. Давився, криса пищала, але той крисоїд таки її з'їв, а гурт шахтарів довго спостерігав за цим. Тоді одійшов у куток, заклав два пальці в рота і вирвав з'їдене. Інший спорщик став віднєкуватися, мовляв, це була шутка, йому стало жаль віддавати свою машину. Але бригада наїхала на нього: це був спір, який ти програв. Таки мусив віддати машину коисоїду...
Наступного 1973 року в грудні нам знову дали путівки для подорожі Карпатами. Турбаза була у Рахові Закарпатської області. Наша група була переважно з України і ночували ми в спальнях окремо чоловіки й жінки. Ранками нас будив грою на сопілці пісні "Іванку, Іванку, з того боку ярку..." наш провідник Юрій Юрійович. На цю поїздку ми назбирали десь триста карбованців, бо хотіли купити собі дещо. У Києві на товчку мені купили синій светр теплий, але виявилося, що із короткими рукавами. Дружині чоботи нашукали аж у Львові десь поруч вокзалу. Боячись міліції, пішли міряти чоботи десь у двір між будинками. Розміром підійшли. 165 карбованців. Але чоботи не зимові, а осінні й скоро навесні відстала підошва. Вже на базі ми купили собі дві пари лиж "Бескид" десь за 30 карбованців... За два тижні перед новим роком у Рахові стояла весняна погода, оце так покаталися на лижах... Але наступного дня ми пішли з лижами вище в гори, а там того снігу було дуже багато. Починали ми з утоптування траси, виходячи угору поперек схилу. Юра Юрович навчив нас робити повороти і правильно падати і вставати. Кілька днів там ми вчилися кататися на лижах, а перед обідом на горі в хатині випивали по стакану гарячого вина з гвоздикою. Коштувало це якісь копійки. Ходили в місто по кладці на лівий берег шумуючої Тиси в якийсь палац культури на концерти. Дивилися запальні гуцульські танці. Згодом через років з 15, коли я вже працював в Києві в НДІ папірпрому, то мене послали в Рахів у відрядження. Там я дізнався, що та гора на лівому березі Тиси називається Затінки. Потім через тиждень після спокійного катання нас повезли автобусом під полонину Брецкул. На гору ми йшли годин зо дві та ще й несли продукти в наплечниках. В мене був піт аж в черевиках. На гірській турбазі на висоті десь 1500 метрів ми повалилися на підлогу і спали покотом. Кожного дня пиляли товсті смереки і кололи дрова, якими отоплювався будинок. Кожен кидав свої лижі і палиці, застромленими у сніг. Снігу того було на висоту загород для отар. Кілометрові схили. Іскристий сніг. Тихо, мороз, а на сонці я навіть загоряв. Я дивувався, як гарно катається юна дружина. Над нами десь у хмарах була Говерла. Кілька сміливців пішли на ту гору. Вертаючись, хтось поламав лижі і звихнув ногу. Верталися ми з полонини на лижах. Праворуч височів Петрос. Кілометрові схили. Ми їхали з вітром і не падали. Добралися до Ясіня. Потім їхали дорогою по зледенілому снігу. Пили газовану воду, яка текла прямо із скелі. Добралися до свого Рахова і попадали на свої ліжка, як убиті. Був новий рік. Ми з дружиною співали і був нам приз: вирізьблена картина з гуцулами. Незабутня подорож, з якої ми привезли ще й лижі "Бескид".
У 1980 році у вересні я захистив кандидатську дисертацію у Ленінградському політехнічному інституті ім. Лєнсовєта. Для цього я багато їздив у Москву та Лєнінград. Якось у Москві в мене був час до відходу поїзда і я пішки обійшов Кремль. Був здивований, що на це пішло в мене чи то 7, чи 13 хвилин. Якось в Лєнінграді я здавав кандидатський мінімум. Жив в аспірантському гуртожитку десь на західній околиці міста. Червень. Жара. Я сходив на пляж. Людей, як піску. Дивлюся й очам не вірю: пляжем йде, оминаючи загоряльників молода жінка. В її руках теліпаються з десяток жіночих сумочок. Йде і щось швидко говорить, як сорока. Так цю злодійку ніхто й не зупинив.
Із квітня 1983 року ми стали жити в Обухові. Спершу на своїх жигулях, а потім на Омезі ми їздили на море в Одесу. Жили ми на вулиці Трудовій,6 з родиною дочки. Купалися на 9-й чи аж на 13-й станції фонтану, де була чистішою вода.
У 2008, 2010 і 2015 роках ми їздили в Ліван та Сирію. Море і гори... Та про ці подорожі я написав розлогі дописи...