Інтерв’ю з Томом Купером, частина 1
Учасники: Том Купер, Сергій Чернявський, Катерина Сінкевич
Том: Доброго дня. Привіт, Катерино. Привіт, Сергію.
Сергій: Раді вас бачити, Томе. У Катерині питання, і вона вам перекладатиме, ваші відповіді ми перекладемо українською і викладемо на YouTube, і поширимо в Інтернеті. Томе, хочу окремо подякувати вам за те, що ви постійно робите для України, включно зі збором коштів для ЗСУ. Костя Шабалєв пішов захищати Україну, тож сьогодні ми з Катериною удвох, а Костянтину ми передаємо лише вітання, бажаємо удачі, гарних командирів і дякуємо за захист!
Том: Дуже дякую, я це ціную. Але, те, що я роблю – це навіть не варто згадувати. Насправді більшість роботи виконує Анастасія, а я лише намагаюся залучати людей, щоб бодай трохи допомогти вам. Ось і все.
Катерина: У Сергія є кілька відео, які він хоче вам показати перед наступним запитанням.
Т: [дивиться й коментує] Дніпро, 20 вересня… Так, це добре відомий випадок.
К: Щодо останнього ракетного удару по Дніпру - правда, що бойова частина не вибухнула? Бо є кілька відео. На першому видно дві ракети, і складається враження, що одна не здетонувала, наче бойова частина відпала. Сергій каже, як колишній ракетний інженер, що на його думку, це горів паливний залишок, полум’я йшло з двигуна, а не від бойової частини. Сергій каже, що це сталося біля його будинку. Два будинки прикрили від вибухової хвилі, але вікна й двері повибивало, одна людина постраждала. Та якби здетонувала бойова частина, руйнувань було б значно більше.
Т: Так, вам, дуже пощастило…не бачу уламків, які розлітаються — а саме це було б, якби вибухнула бойова частина. Тут видно лише помаранчеву вогняну кулю — це паливо. Ракета не встигла використати все паливо, і залишки в баках вилилися та зайнялися від сили удару. Тож так, схиляюся до думки, що бойова частина просто не спрацювала. Таке трапляється доволі часто — набагато частіше, ніж хтось готовий визнати.
Т: Це нова російська — вже десь два роки як з’явилася — бомба малого діаметра. З відносно невеликою бойовою частиною, вага близько 100- 250 кг, з висувними крилами. Дуже схожа на американську «small diameter bomb».
Це російська керована авіаційна бомба (КАБ) УМПБ Д-30*(потім напише ТК в особисті)
*УМПБ Д-30 (скор. від рос. «унифицированный междувидовый планирующий боеприпас») — російська планерна авіабомба, створена на основі на ФАБ-250. Орієнтовна дальність застосування УМПБ Д-30СН складає близько 100 км.У деяких джерелах стверджується що вони дооснащенні, крім крил, ще й реактивними двигунами.
Носіями УМПБ Д-30СН є фронтові бомбардувальники Су-34, а також Су-30 та Су-35.
К: Була новина про масштабний продаж американських ракет, але серед країн-покупців не було України. Чи входить Україна до покупців ракет “повітря–повітря”?
Т: Наскільки я знаю – ні. Це комерційна угода, і треба дивитися на неї з точки зору Трампа. Головний інтерес Трампа– це покласти якомога більше грошей з кишень американських платників податків до власної кишені. Чому? Тому, коли він постачає ракети “повітря–повітря” Ізраїлю чи Пакистану, ці країни за них не платять – це оплачує американський платник податків. Тобто гроші платників податків ідуть на закупівлю американської зброї, і зрештою вони опиняються в кишенях самого Трампа, та його партнерів, союзників, спонсорів чи “друзів” – називайте як хочете. Так це працює. Є великий торговий контракт, бо він продає зброю платоспроможним клієнтам. Але серед цих угод є чимало таких, де платять не клієнти, а американські платники податків. У випадку України все очевидно: ви не можете платити, не можете собі дозволити такі ракети – отже, ви для нього нецікаві. Вибачте за прямоту, але саме так Трамп бачить світ. Просто пояснюю його логіку. Ви для нього нецікаві, бо не платите. Йому байдуже, що Пакистан набагато ближчий до Китаю, ніж до США, і що у них тісна військова співпраця. Йому байдуже, що майже напевно ці передові американські ракети рано чи пізно опиняться в руках Китаю – і китайці отримають змогу їх дослідити й зрозуміти, як вони працюють. Йому байдуже, що де-факто військовий диктатор Пакистану має родинні зв’язки з “Аль-Каїдою”. Єдине, що для нього важливо – скільки грошей із цих податків опиниться знову в кишенях Трампа та його партнерів. Такі комерційні угоди робляться в часи Трампа. Хоча, якщо чесно, так відбувається вже десятиліттями – ще задовго до нього. Тож нічого нового тут немає.
К: А може ракети для України купувати Європа, тобто фінансує все і передає нам?
Т: Можна сподіватися, що частина цих ракет усе ж потрапить до України через Європу. Тобто Європа купить їх, а тоді передасть вам. Але це зовсім не гарантовано. Навіть якщо, Німеччина зараз купить версію D3 ракети (AIM-120) AMRAAM і захоче передати їх Україні – вона спершу має отримати дозвіл США. Тому що США фактично не продають ці ракети, а лише дають “ліцензію на використання” клієнту. Ракети залишаються у власності США, програмне забезпечення теж залишається у власності США й так далі. Тож якщо Німеччина, Данія, Швеція чи будь-хто інший захоче перепродати, передати чи подарувати американську зброю Україні – спочатку потрібно отримати офіційний дозвіл із Вашингтона. Так це працює. Тому гарантії, що щось із цього дістанеться Україні, немає взагалі.
К: Ви чітко кажете про війну Індії з Пакистаном. Наскільки є ймовірність застосування ядерної зброї протягом наступного року — у цій війни, або на Близькому Сході чи, не дай Боже, у нашій війні? Можливо, Китай у випадку з Тайванем?
Том: Почнемо з Індії та Пакистану. До травня цього року, ще до війни між Індією та Пакистаном, я би сказав, що загроза була дуже реальною. Тому що Пакистан постійно погрожував Індії застосуванням ядерної зброї. І робив це практично за будь-що. Наприклад: Пакистан відправляє своїх проксі-терористів атакувати Індію, Індія завдає ударів по терористичних таборах на території Пакистану — і одразу лунає: “Ми вас ядеркою накриємо!”. Або економічні санкції, що сильно б’ють по Пакистану — знову: “Ми застосуємо ядерну зброю!”. У них немає жодної концепції “First Use” (використання першими). Вони відкрито погрожують майже так само, як Путін погрожує Україні — вже разів сорок. Тому до травня 2025 року я вважав такий сценарій дуже ймовірним. Після травня стало очевидно, що Пакистан не здатен захиститися від індійських ракетних ударів по ключових об’єктах. Його вразили настільки сильно, що слабкість системи ППО Пакистану повністю оголилася. Індійцям знадобилося всього 90 хвилин, щоб знищити або серйозно пошкодити приблизно десяток пакистанських авіабаз. Крім того, вони вразили щонайменше одне підземне сховище ядерної зброї — можливо, навіть два. Два командні центри були знищені вщент, якщо не три чи чотири. І все за півтори години. Пакистан практично нічим не зміг відповісти. Є докази, що вони збили лише одну індійську ракету з усього, що летіло в їхній бік.
Тобто, попри свої погрози, Пакистан не застосував ядерної зброї після таких ударів. Відтак, вважаю малоймовірним, що найближчим часом вони її використають. Пакистан зрозумів, хай і не публічно визнає: “Нас можуть бити дуже боляче і без будь-якої ядерної зброї. І це справді боляче те, що зробили індуси. Треба переосмислити наші дії”. Індія вже перейшла кілька “червоних ліній” Пакистану щодо ядерної зброї, але він її так і не застосував. Це дуже схоже на ситуацію Україна–Росія: Індія в ролі України, а Пакистан у ролі Росії з її погрозами ядеркою.
Що стосується Тайваню, ситуація інша. Наскільки я знаю, Китай не погрожує застосуванням ядерної зброї проти Тайваню. Тайвань має технічну можливість розробити власну ядерну зброю, але цього не робить. Тому, там це малоймовірно. А тепер про Близький Схід. Там теж цього не буде. З дуже простої причини, яку на Заході чомусь ігнорують: у 2003–2006 роках лідер ісламської революції в Ірані, аятола (чи радше квазі-аятола) Хаменеї, видав ядерну фетву. Ми можемо сміятися чи жартувати з цього, але фетва — це релігійний закон. А якщо у вас напівтеократичний режим, то фетва є законом. Ця фетва забороняє Ірану збирати й утримувати в зібраному вигляді будь-яку ядерну зброю.
Тому навіть якщо Іран має можливість зробити не одну-дві, а кілька ядерних боєголовок, зібрати їх і використати — це не станеться, принаймні не з боку Ірану. А всі ізраїльські дії, атаки, агресія проти Ірану цього року, у червні, й раніше — це насправді знову щось на кшталт того, що робить Трамп: це радше спосіб утримати Нетаньяху при владі, не допустити, щоб ізраїльська юстиція його усунула і притягнула до відповідальності за корупцію, за брехню, за розпалювання агресивних воєн, за трагедію 7 жовтня 2023 року і так далі. Все, що він робить, спрямоване лише на власне збагачення й уникнення правосуддя. Отже, я не бачу серйозної загрози застосування ядерної зброї на Близькому Сході також.
Росія — схожа ситуація. Між Путіним і людиною, яка реально має натиснути “червону кнопку” й запустити ракету чи відправити літак із ядерною боєголовкою, стоїть щонайменше 20 різних людей. І Путін не може бути впевненим, що всі ці двадцятеро виконають наказ застосувати ядерну зброю. Це перше.
Друге: якби Путін застосував ядерну зброю проти України, це викликало б справді великі проблеми із Заходом. Я маю на увазі СЕРЙОЗНІ проблеми. Бо Захід насправді категорично проти застосування ядерної зброї. Так, її там мають — як стримуючий фактор для інших цілей, але передусім саме як стримування. Тому ядерний удар означав би: “Добре, тепер він зайшов занадто далеко, і Захід реагуватиме зовсім інакше”. Путіну таке не потрібно. Йому цілком зручно що війна триває безкінечно. Війна допомагає йому триматися при владі, він підсилює Росгвардію замість того, щоб розвивати регулярну армію — цим гарантує безпеку власному режиму. Усе під його контролем (принаймні номінально). Він може так триматися роками. Економіка розвалюється? Ну й що. Росія завжди може взяти кредити: якщо не самостійно, то через Китай чи ще десь. У неї величезні запаси корисних копалин. Завдяки багатствам вона може позичати гроші, відправляти свою нафту на переробку за кордон і завозити готові нафтопродукти назад. І так далі. Тому не думаю, що Путін застосує ядерну зброю в Україні.
С: Можливо Путін перестав брязкати ядернкою після того, як його кулуарно попередив Китай? Бо Китаю потрібен цілий світ…
Т: [сміється] Звісно, це важливий фактор. Компартія Китаю керує країною на підставі фактичної обіцянки населенню: розвинути Китай у багату державу, щоб усі жили добре, мали достаток і користувалися плодами економічного розвитку. Відповідно, китайський уряд перш за все зацікавлений у стабільності, процвітаючій економіці, щоб усі були задоволені: є квартира, є їжа, все добре й ідеально.
Тому, коли з’являється такий, як Путін, який з одного боку контролює величезні поклади ресурсів, потрібних Китаю для розвитку, а з іншого — погрожує ядерною зброєю… Це для Китаю абсолютно неприйнятно. Вони, безперечно, дали йому сигнал: “Путін, спустися на землю й припини розмахувати ядеркою”. У цьому сумніву немає.
Російська армія й система безпеки зараз безнадійно залежні від імпорту із Китаю: чи то електроніка, чи авіадвигуни для ударних БПЛА, які він запускає по Україні, чи інші складні технології. Тому він не може ризикувати. Йому треба комусь експортувати свою нафту й газ. Він намагається розвивати співпрацю з Китаєм. А цього не буде, якщо він створюватиме проблеми для Пекіна. Тому так — Китай у цій історії дуже важливий фактор.
К: На вашу думку, це ситуативне партнерство між Путіним і Пекіном чи стратегічне, закладене ще до 2022 року?
Т: Я дуже обережний у тому, щоб називати відносини між державами партнерством чи альянсом. Річ у тім, що одна сторона має гроші й реальну силу — це Китай, — але також потребує мінералів і природних ресурсів. Інша сторона настільки дурна, що промотує всі можливості для майбутнього розвитку, аби вести якусь “велику війну” з Україною заради “славного минулого і майбутнього” та іншої маячні. І це Росія.
З китайської точки зору війна Путіна абсолютно безглузда. Тож коли ви кажете “партнерство”: Китай має власні інтереси — це продовжувати розвиватися. Якщо в він стане найбільшою економікою на планеті, найпотужнішою військовою силою — гаразд, так і буде. Але головне завдання Китаю — забезпечити, щоб його величезне населення жило краще, ніж раніше. Це їхня основна мета. Росіяни настільки дурні, що проміняли своє майбутнє на війну в Україні чи деінде і самі зробили себе залежними від Китаю. Китай постачає їм товари, а натомість отримує дешевий газ, дешеву нафту й так далі. Тобто, образно кажучи, Китай тримає Путіна “за горло” (вибачте за вираз). Жодного партнерства тут немає. Це відносини “покупець–продавець”.
Ніякого “О, Боже, тепер ми будемо захищати Росію, а Росія нас” чи “ми брати” — цього немає, попри всі заяви. Лише відносини клієнта й постачальника. Для Китаю це так працює. Їм байдуже до решти. А Путін настільки дурний, що зробив себе надмірно залежним від Китаю. Бо якби Китай завтра зупинив експорт авіадвигунів для дронів-камікадзе чи електроніки, потрібних Росії для виробництва боєприпасів, то вже за тиждень-два Путін не зміг би продовжувати війну. Росія залежна від Китаю, а не навпаки. Китай може знайти джерела мінералів в інших місцях. Просто зручно, що вони є поруч, в Росії. Це робить справу простішою.
К: Якщо для Китаю ця війна не має сенсу, і вони радше проти неї, не підтримують її. Але війна триває. Вони могли б зупинити але не зупиняють. Чому?
Т: Бо ця війна дозволяє Китаю тиснути на Захід, тримати його “зайнятим”. Це також вигідно Пекіну. Поки що Китай може розширювати свої “щупальця” далі: у Латинській Америці в нього чудові відносини, в Африці він уже присутній, в Азії тим паче. А Захід відволікається на дурість Росії та власну безпорадність бо він не може знайти рішення, як закінчити війну, як змусити Путіна її завершити.
Тож із китайської точки зору все чудово. Єдине, що важливо для Китаю у цій війні, — щоб ситуація залишалася достатньо стабільною для продовження економічного зростання. Для цього Китаю потрібен мир. Вони не хочуть більших проблем, ніж уже мають. Наприклад, як було з тарифами адміністрації Трампа чи теперішніми проблемами, що Путін створює Україні та Європі.
К: Повернімось до України. В Херсонській області посадовці інколи починають говорити що росіяни перетнуть Дніпро й спробують повторно окупувати Херсон. Чи вважаєте ви це реалістичним —взимку, коли річка може замерзнути?
Т: Те що росіяни хотіли б цього — у мене нема жодних сумнівів. Вони хотіли б не лише відвоювати Херсон, вони б хотіли заїхати аж до угорського кордону чи молдовського… Серйозно, в мене немає сумнівів щодо їхніх амбіцій. Але їхніх військових можливостей для цього вже немає. Спробую коротко підсумувати. Військовий потенціал Росії для швидких наступів, великих механізованих проривів — його вже нема. Ми виросли в епоху величезної радянської армії: сильно механізованої, з тисячами танків, бронетранспортерів, навіть повітряно-десантні підрозділи були броньовані й могли врізатися в тил ворога на 50 км за день, а при потребі — й 500 км. Такої спроможності зараз немає і не відновиться роками.
Щоб перейти Дніпро, навіть зараз — коли він значно вже вужчий, ніж коли був “Дніпровським морем” до підриву Каховської греблі — їм потрібна дуже велика кількість засобів, яких у них більше немає. Для переправи потрібна техніка, засоби перекидання, і головне — офіцери, здатні організовувати такі переправи й налагоджувати постачання, щоб війська просувалися далі. Таких офіцерів у них уже нема: багато вбиті, покалічені. Тому в них більше не має цієї спроможності.
Те, що вони робитимуть і роблять щодня — це надсилають невеликі групи своїх військ (власне зараз близько 50% штурмів складаються з 2–6 осіб), щоб шукати слабкі місця в українських позиціях. Таких місць багато, бо маса українських бригад і батальйонів зараз на ~50% своєї штатної сили. Українці не можуть утримувати суцільний, щільний фронт, бо відкриваються для російського вогню — не кажучи вже про КАБи, артилерію й особливо безпілотники. Тому росіяни шлють малі загони поміж українськими позиціями. Ви бачили це цьогоріч у Покровську: раптом з’являються їхні групи за лінією фронту, займають 2–3 будинки, і їх важко вибити, бо вони тримаються до останнього. Але це одне — просування по суші чи невеликі рейди, і інше — переправа через річку. Навіть якщо Дніпро значно вужчий, ніж три роки тому перед підривом Каховської ГЕС, перетнути його — зовсім інше завдання. І це зараз поза можливостями Російських Збройних Сил.
К: Противник поступово просувається у Дніпропетровській області, звідки родом Сергій. Які сценарії розвитку подій ви прогнозуєте до кінця осені чи взимку цього року?
Т: Наразі наступ росіян у Покровську фактично зупинився. Вони зазнали там колосальних втрат. Питання в тому, чи захочуть вони далі йти на Покровськ, чи перенаправлять зусилля в напрямку Дніпра. Відповідь залежить від того, де вони можуть зосередити війська й запаси. А факт такий: оскільки російські Збройні сили критично залежать від залізниці для логістики, їм простіше це робити в районі Покровська, ніж у районі Мелітополя. Очікую, що вони продовжать робити дрібні просування в бік Дніпра, на територію Дніпропетровської області, але значно легше їм це робити в інших місцях — у Куп’янську, Краматорську чи Покровську. Вважаю, що цього року чи взимку вони саме там зосередяться.
Дніпро для них — ласий шматок, вони хотіли б його перетнути і йти далі на Захід — хоч би й до Португалії, якби могли. Але вони не можуть. Питання не в тому, чого вони хочуть, а що реально здатні зробити. І на Дніпро в “великому стилі” вони піти не можуть, а на Покровськ — ще так. Це й стримує.
К: Сумська, Чернігівська, Харківська та Запорізька області (Донеччину розглянемо окремо). Які атаки й загрози ви вважаєте можливими там?
Т: Теж нічого великого. У Сумах була така собі “стихійна” група українських військ. Спершу там була справді катастрофічна ситуація — 156-та бригада зазнала страшних втрат. Влітку я дуже хвилювався, що там буде. Бо всі найкращі бригади вивели із Сумського напрямку, й виникла серйозна криза. Спілкувався з військовими, які туди йшли, і їхні повідомлення були жахливі. Тому був приємно здивований, коли ця група українських військ у Сумах не лише стабілізувала ситуацію, а й контратакувала та відбила частину території. Якщо чесно, гірших умов, ніж ті, з якими зіштовхнулися ЗСУ в Сумській області, важко уявити. Але вони вистояли, вижили й відкинули ворога назад. Тож моя оцінка: Суми на певний час у безпеці.
Далі Куп’янськ. Він досі тримається. І не тому, що там добре постачання з українського боку. Справа в тому, що там підрозділи настільки добре організовані, що тримаються попри всі шанси. Це корпус ЗСУ, нашвидкуруч зібраний із різних частин, бо Сирський постійно “мікроменеджить”: перетягує батальйони з одних бригад на інший край України, руйнуючи їхню цілісність. Але штаб 3-го штурмового корпусу робить чудову роботу: перевчив усі підрозділи під своїм командуванням, і вони тримаються. А коли відступають, то дуже повільно, крок за кроком. Думаю, що вони вистоять у кінці, незалежно від того, наскільки Сирський ігнорує ситуацію там.
Далі — Краматорськ. Це Часів Яр, Краматорськ, Сіверськ. Вважаю, вони теж утримаються. Бо там теж досвідчені підрозділи. Деякі я називаю “напів-автономними” секторами. Місцеві командири настільки досвідчені й авторитетні, що відверто ігнорують накази Сирського й діють на власний розсуд. Вони мають достатньо поваги серед сусідів, щоб ті слухали їх. Це, вибачте за порівняння, трохи “мафіозний” стиль. Але він працює. Завдяки цьому сектор тримається. Єдина проблема — постачання. Бо ці підрозділи менш підготовлені, ніж 3-й корпус. Тому без достатніх поставок боєприпасів вони довго не вистоять.
Далі південніше — це вже фактично Покровськ. Тут важко пояснити. Бо офіційно командує Сирський, є штаб 1-го корпусу, десь між ними ще Драпатий… [глибокий видих]. У деякі дні все працює добре — бо Сирський відсутній або зайнятий, а коли він на місці — нічого не працює. Вибачте, але це смішно й сумно водночас. Загалом ситуація стабільна принаймні на східному фланзі, а що буде на західному — побачимо. Один день все добре, інший — усе сиплеться, і залежить від того, хто “зверху” плутається під ногами й роздає безглузді накази.
Запоріжжя. Там фронт більш-менш стабільний уже місяцями, якщо не роками. Поки підрозділи залишаються цілими — нічого поганого для України там не станеться. Час від часу росіяни роблять локальні атаки. Наприклад, два місяці тому вони раптово перекинули підкріплення й тиснули на 128-му гірсько-штурмову бригаду, просунулися на кілька сотень метрів — просто щоб відволікти увагу України від важливішого напрямку (Покровська).
У цілому війна перебуває в глухому куті. Російська мобілізація сповільнюється — принаймні в плані сил, які вони можуть кинути в Україну. Вони не можуть відновити втрати. Зараз у них знову близько 500 тис. активних військ на фронті, а не 600–700 тис., як торік. Це величезна проблема для них. Україні ж трохи легше оборонятися. Але в секторах, як-от Покровськ, усе залежить від того, чи отримують підрозділи достатньо постачання: безпілотники, снаряди, боєприпаси. У масштабному контрнаступі зараз немає можливості. Тому в найближчі 6–7 місяців ми бачитимемо те саме. Жодних великих змін: ні тотальної мобілізації в Україні, ні того, щоб Захід передав 100 танків чи артилерійських систем. Нічого масштабного не планується. І ще одне: попри всі російські “просування” за 2 роки, коли говориш із бійцями, наприклад у Часовому Ярі, вони досі бачать свої позиції дворічної давності. Оце й весь “успіх” Росії. Так, у районі Покровська вони просунулися більше, але на більшості напрямків українські війська стоять там, де були, або їхні старі позиції за 2–3 км позаду російських. Тож не варто чекати якихось великих маневрів чи драматичних змін на фронті.
К: Донецька область. Чому, на вашу думку, росіяни поступово відтісняють українські сили. Це лише завдяки “м’ясним штурмам”, чи є ще фактори?
Т: Головна проблема в тому, що в України немає достатньо військ. Є багато бригад, але більшість із них укомплектовані лише на 50%. Наприклад, у бригаді мало бути 4000 бійців, а є лише 2000. Мало би бути 30 танків, а є 10–15. Мало би бути 100 бронетранспортерів, а немає й 50. Мало бути 100 автівок забезпечення, а є менше 20. Оце є проблема. За таких умов неможливо утримувати фронт у вигляді суцільної, добре з’єднаної лінії. Тому українські офіцери формують невеликі опорні пункти: тут 2 бійці, там 5, ще 10 за кілометр, і так далі. Вони намагаються перекривати один одного вогнем, підтримувати сусідів. Але між точками залишається багато простору. І це означає, що росіяни мають можливостій просочуватися між такими позиціями й заходити глибоко в українські тили. Власне, це вони й роблять більшість часу. Саме так просуваються зокрема в напрямку Дніпропетровської області.
У України недостатньо військ, щоб будувати глибоко ешелоновану оборону. Якби війська були, то мали б першу лінію опорних пунктів, другу лінію за нею, третю ще далі. І росіяни рано чи пізно наштовхнулися б на один із таких опорних пунктів навіть за 5 км у тилу. Але цього не відбувається, бо людей просто немає. Тому вони поступово просуваються. Отже, поки хтось “нагорі” (маю на увазі уряд, міністра оборони чи головнокомандувача ЗСУ) не знайде рішення проблеми нестачі військ і постачання — ситуація не зміниться. Саме тому Росія продовжує повзучий наступ у напрямку Дніпропетровщини.
К: Цей дисбаланс українська армія намагається компенсувати дронами. Тобто ми прикриваємо небо дронами й намагаємося бачити рух ворога нашими “очима” в небі.
Т: У вас просто немає достатньої кількості дронів, щоб робити це повсюдно.
К: Тобто проблема не лише в людях, а й у дронах?
Т: Перша проблема в тому, що навіть якби було 2 мільйони дронів, більшість із них спочатку йшла б на “гарячі точки” фронту — типу Покровська, Куп’янська, можливо, частково Сум. Тобто для Дніпра їх просто не залишиться.
Є ще інший момент: батальйон, який стоїть у Дніпропетровській області, може отримувати, скажімо, лише по 4 дрони на день. Він не може витратити більше ніж 4 дрони за добу. Отже цей батальйон обмежений — якщо росіяни починають просочуватись, по-перше, через те, що дронів мало, їх можуть не помітити; тому вони проходять і проникають. По-друге, навіть якщо їх виявлять, їх можна знищити, але лише за допомогою тих самих 4 дронів — і все. Те ж саме з артилерійськими снарядами: якщо артилерійська група бригади, що має підтримувати даний батальйон, має лише 40 снарядів на день, то вона витрачає ці 40 — і все. А що далі? 40 снарядів витрачаються за 5–10 хвилин, а решта 23 години 55 хвилин — що робити? Ось проблема України: нестача людей, нестача постачання, нестача боєприпасів — нестача фактично всього. Бо вся маса того, що є в України, направляється на Покровськ, на Куп’янськ, на Суми — туди, де найгостріша загроза. Отже, було б необхідно масштабно наростити виробництво БПЛА, масштабно наростити виробництво снарядів тощо. Але цього не відбулося навіть через 3 роки війни. Вибачте, з огляду на те, що весь український народ перебуває під загрозою винищення, не розумію, чому немає загальної мобілізації. Навіть якщо люди не хочуть йти на фронт, то можна залучити їх на заводи — виробляти дрони, боєприпаси, вибухівку тощо. Нинішня ситуація далека від ідеальної, навпаки. Поки цього не станеться, я не очікую жодних серйозних змін для Україні чи в цій війні.
К: Отже, ви вважаєте, що ми могли б стабілізувати ситуацію, якби значно збільшили виробництво дронів і додали їх на лінії фронту,?
Том: З одного боку — так, без сумніву. Але для цього потрібна інша організація згори. Зараз у вас є… вибачте, мушу бути критичним … у вас адміністрація концентрує всю владу й контроль у своїх руках, і ніхто не може нічого робити без її дозволу; ніхто не може навіть зашнурувати черевики без дозволу Зеленського (насправді Єрмака). То як тоді ви очікуєте, що компанії зростатимуть і нарощуватимуть виробництво, якщо: а) їм не дають достатнього фінансування, б) їм не дають дозволи без того, щоб когось у Києві не “попросили” через хабар, в) нема достатньо робочих рук для працевлаштування і так далі? А робітників немає, бо ніхто й не думає про мобілізацію молоді на виробництво БПЛА та одночасне їх навчання. В Україні ніхто навіть не думає про організовані дії в такому напрямку. І якщо у вас є якесь нове проривне рішення — нова технологія, ідея, рішення для БПЛА, для виробництва боєприпасів чи ще щось — спочатку треба отримати дозвіл із Києва. Це означає, що вам доведеться підкупити п’ятьох людей по дорозі, поки ви дістанетесь до тієї правильної людини, якій покажете: «Ось моє рішення, чудова ідея». Потім треба молитися й сподіватися, що це та людина, яка зрозуміє і підтримає вас, дасть фінансування, необхідне для реалізації. От тобі й ланцюжок проблем без кінця: відсутність управлінських навичок, корупція скрізь і так далі. Поки це не буде вирішено — вибачте, але нічого не вийде.
Потрібно, як адміністрація Рузвельта зробила у 1940–1942 роках для підйому виробництва в США: вони переоблаштували всю індустрію і те, як вона працювала. Великі корпорації — Boeing, Lockheed, Martin, Douglas — фактично були поставлені під публічний контроль. Так, це правда. Але з іншого боку публічний контроль був надзвичайно ефективним. Зараз в Україні немає ефективного контролю нічого, вибачте на слові. На це боляче дивитися. У вас фактично система людей, які збагачуються на війні, і все має йти за певними процедурами; от що у вас. А контролю якості — нема. Є випадки, коли фабрика виробляє 30 000 мінометних снарядів, відправляє на фронт, і вони вибухають ще під час пострілу. Їх повертають на завод — завод має їх удосконалити, відремонтувати і знову відправити. І завод каже: “Мм, потратили 5 днів на ремонти” (насправді нічого не зробили) і відправляють їх назад — а військові по суті ремонтують ці міни самотужки. І нічого не відбувається! “Буде розслідування” — офіційна реакція. А через 5 місяців — де це розслідування? Що з того вийшло? Ніхто не знає. І це скрізь так само. F-16 збитий своїми ж ракетами — “буде розслідування”. Через 5 місяців…та яких 5, вже рік — де результати? Ніде. Херсон був захоплений росіянами на 2-й чи 3-й день війни. “Буде розслідування”. 3,5 роки — і нема розслідування. Де результат? Мені дуже боляче слухати це, бо я знаю, що пережили люди Херсона і що вони досі переживають через те… Я не буду вживати надто сильні слова, але як так сталося, що нікого не цікавить встановити, хто був відповідальний за ту катастрофу?
А потім після війни почнеться: “Ой, вибачте, той хлопець загинув”, або “це був той, кого вбили”, і так далі. Ніхто не несе відповідальності. Ваше керівництво не вчиться на власних помилках. Навпаки — воно забороняє вчитися на практиці. Уявіть: ви починаєте нову роботу, подаєтеся на посаду і починаєте працювати — незалежно від кваліфікації, робота відрізняється від роботи, і люди вчаться робити її на практиці. Це нормальний процес. Ви вчитеся, бо різні компанії мають різні процедури, колеги інші, начальник інший — ви вчитесь на досвіді. В Україні цього немає. Особливо в політичному та військовому керівництві — вони вважають себе непогрішимими. Якщо ви кажете, що вони помиляються — ооо… “Ідіть і атакуйте ту позицію!” — типова реакція. Отже, поки немає серйозних розслідувань і реального навчання на помилках — а чи то три роки тому, чи три години — нічого не зміниться. Вибачте за прямоту, але інакше я не можу сказати.
К: Нещодавно один російський економіст заявив, що санкції майже не впливають на Росію. Як Ви думаєте, санкції працюють?
Том: Санкції завжди звучать прекрасно і фантастично. І нам завжди приємно, коли наш противник підпадає під санкції. Але загалом вони або не працюють, або навіть дають зворотний ефект. У випадку з Росією санкції частково корисні. Замороження активів на Заході, заборона імпорту… ну не повна заборона, але обмеження на імпорт нафти й газу —це має сенс. Але решта насправді вже не працює. Або, принаймні, росіяни знаходять способи їх обходити.
Приклад із високими технологіями. Уже три з половиною роки повинна діяти повна заборона на експорт західних технологій. А що ми бачимо? В Україні падають дрони Шахед/Герань. Відкриваєш його — всередині повно західних технологій, західної “начинки”.
ЄС каже: якщо ми знайдемо великі китайські операції на підтримку Росії, тоді накладемо санкції на Китай. Добре. А тепер — 500 Гераней атакують Україну за одну ніч. І майже в кожному стоїть китайський двигун. Де реакція ЄС?
Тож санкції ефективні рівно настільки, наскільки ті, хто їх накладає, реально дотримуються їх і забезпечують виконання. Якщо ви просто оголосили санкції, але нічого не робите — то ці санкції нічого не варті. У випадку Росії та Китаю масштабні санкції марні саме тому, що вони не застосовуються по-справжньому. Немає чіткої процедури їх реального впровадження. Маю на увазі: як так може бути, що російські танкери вже три роки проходять повз Північну Німеччину та Данію, запускають безпілотники над територією Північної Німеччини й Данії, прямо над однією з головних авіабаз ВПС Данії, а поліції заборонено по них стріляти?
Ще приклад. ЄС заборонила RT, російський телеканал, заборонили більшість російського інтернету. Але ми й досі дозволяємо кремлівським пропагандистам поширювати дезінформацію, брехню й міфи в соцмережах. Вони дестабілізують ЄС і окремі країни. Чого варті ці санкції? Чого ми досягли, заборонивши RT? Та нічого. Можна було дозволити їм мовлення, як і раніше, бо різниці мало.
Отже, санкції працюють лише тоді, коли застосовуються серйозно. Зараз цього нема. Бо в гіршому випадку, вибачте, BMW чи Porsche, чи як там зветься весь концерн, змушений експортувати свої авто в Росію через Казахстан. Ось і всі санкції. Прибуток виявляється важливішим за санкції. Ось у чому проблема.
#UkraineWar2025 #TomCooper #ТомКупер #ВійнаВУкраїні #Дрони #СанкціїНеПрацюють #ЗСУ #RussianLosses #TrumpUkraine #россияУкраина #Украинароссия #ТрампУкрана #FlamingoMissile #Війна #AirWar #НАТО #КАБи #ПеремогаУкраїни #Херсонатаки #Дніпрообстріл #Покровськ #МобілізаціяУкраїна #KhersonAttacks #DniproShelling #Pokrovsk #MobilizationUkraine #nuclearweapons #indianarmy #Iran #pakistanwar #indiawar #войнаевропа #зброядляукраїни #ядерка