МОВА видуманого народу.
Починаючи, напевно, з 1992 року і аж до закінчення школи учням розповідали страшні речі на різні теми. Всі вони крутилися навколо «імперських замашок» однієї «братньої», на той час, республіки і черговим таким жахiттям був факт заборони української мови на всій території Української РСР. Доносили цю інформацію до дитячої свідомості, на уроках рідної мови.
Наразi, вчитель історії був людиною стійкою і непохитною, що виросла в Радянському Союзі, яка не змогла відмовитися від знань, принципів і переконань, і саме тому функцію «казкаря» і «рупора гласності» взяла на себе вчитель української мови та літератури. Із завидною постійністю вона, за новенькою методичкою, отриманою з РОНО, віщала нам про те, як жителям українських земель забороняли вільне спілкування. Спочатку цим займалися поляки, потім росіяни за часів Імперії, після ті ж росіяни, але вже в наш, радянський період. Кожна розповідь підтверджувалася свiтлинами та указами/наказами низхідних до місцевого керівництва від управителів великої країни. Той факт, що Україна, як найменування квазі-держави, виникло тільки в 1917 році і то в рамках Київської губернії її не бентежив. Від слова - зовсім. Було? Було. Забороняли? Забороняли. Які вам потрібні докази? Сьогодні, згадуючи сказане тим вчителем і спираючись на отримані, протягом життя, знання, ми можемо проводити невеликий розбір тез. І почнемо ми з самого початку.
Чомусь відлік заборон ведеться з 1626 року, коли митрополит Київський Йосип, склавши Акафіст до Св. Варвари запросив його друкування на місцевому діалекті, на що отримав відмову, тому що в той час всі книги друкувалися виключно старослов’янською мовою, а тим більше Біблія, друк котрої, а також сама служба на інших мовах, крім грецької або російської, були заборонені. Порушника могли відлучити від церкви, що тоді було вищою мірою покарання, страшніше смерті. Це перше. Другим протиріччям виступає факт, що в 1626 році була Польща — Річ Посполита і Русь — Російська держава. Ще були околиці Русі та Польщі. А ось України не було. Навіть банформування в районі острова Хортиця, іменоване «козаками», не розглядало себе, як штаб сепаратистів. Суть їх існування полягала в грабежі і гульні. Це потім Хмельницький їх почне «правильно» використовувати, але й він називав себе «російським православним». Київ же знову стане російським тільки через 60 років, коли в 1686 році Москва викупить місто у Варшави за 146 000 золотих рублів. А до цього Київ представляв із себе скирту гною. За винятком центру православ’я — Лаври.
Надалі, хтось, спочатку в 1720 році, заборонив видавати книги «українською мовою», а в 1729 «переписати на російську мову всі державні постанови і укази». Держави немає, голови держави немає, канцелярії — немає, а документи є. Що за маячня? Але це не маячня. В оригіналах вказується зробити переклади раніше наявних документів з «інших мов». Наприклад, Реєстру козаків, які служили польському королю і складеному, звичайно ж, польською мовою. Козаків, які вважали себе руськими, на хвилиночку. А в іншому — які документи можуть існувати в пустелі?
Особливо цікаво було чути, як Анна Іоанівна (в українській версії «Іванівна», до речi) забороняла неіснуючу, досі, мову. Світоч Російської імперії, яка віддала себе наукам, а також упорядкування і структуризації російської мови, захищаюча свої праці, а також популяризуюча не іноземну мову, а російську наказала «науки вводити на власній російській мові», тим самим, мабуть, виступаючи проти… Проти чогось. Як і Катерина Велика, власне, заборонила викладання українською мовою в полкових школах. Я не знаю «за полкові школи», але знаю, що аж до кінця 19-го століття викладання велося по церковних книгах, а їх українською мовою, як ми вже знаємо, заборонили друкувати в 1626 році. Так що ж заборонила Катерина, в результаті? Незрозуміло.
Як незрозумілий і заборона на публікацію творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших… А що сталося, запитаєте ви? Виявляється, вони входили до Кирило-Мефодіївському товариства, яке виношувало ідею об'єднання в Союз слов’янських республік, з метою створення слов’янської Федерації з демократичними інститутами.
— Але це, адже, існуючою мовою, терористична організація сепаратного толку-вигукнете ви. Саме! А при чому тут мова? А при тому, що саме ці товариші і придумали топонім «Україна», щоб замінити їм горделиве «Малоросія». Звідси і пішло посилення в практиці використання мовних ознак в житті Південної Росії. Як то кажуть: «щоб уникнути». Звідси і укази про контроль превалювання російської мови, призначення великоросів на посади вчителів і викладачів, розподіл малоросів на роботу за отриманою раніше спеціальності в Петербурзький, Казанський і Оренбурзький округи і все інше. Родзинкою стала доповідна записка полтавського губернатора фон Баговута, який, мабуть глибоко вивчивши питання, починаючи з 1825 року, видав припис:
«п.1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. п. 2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. п. 3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. п. 4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
…
п. 14. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
…
п. 17. Разъяснить, что «Украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. п. 18. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. п. 19. Всеми способами искоренять употребление названий «Украина», «украинский»
Розумною і далекоглядною людиною був цей пан фон Баговута…
Після слідували приклади з радянського минулого, в тому числі, так звані, «брежнєвський» (1978) і «Андроповський» (1979) циркуляри сенс яких полягав у створенні ряду заходів, спрямованих на «удосконалення викладання російської мови в союзних республіках». В союзних республіках. Виходить, що не тільки в УРСР, а ще в 13 адміністративних утвореннях, плюс автономні республіки, області, округи, краю… Відомо, що загальносоюзною мовою завжди була і залишається зараз, в рамках Федерації, Російська. Зрозуміло, що не скрізь його викладали на належному рівні. Десь «дэти дольжнi билi запомнiть, шта сол пишетца з мяким знаком, а вілька-без» і тому до подібних навчальних закладів планувався окремий підхід. У всіх адміністративних утвореннях до циркулярів поставилися спокійно, лише на Україні це вийшло на рівень надриву і підносилося у вигляді болю, пропонуючи кожному українцеві розділити той бiль разом. Ось тільки українці таким подарункам були не раді і продовжували розмовляти російською мовою між собою, в сім’ях, на побутовому рівні. Адже всі зараз розуміють, що незважаючи на століття мовного вбивства у «в’язниці народів» — Росії, Кавказ і Прибалтика, всі народності півночі, Приуралля, Зауралля, Середньої Азії і Казахстану, Далекого Сходу і навіть Білорусії, зберегли власну мову, мовний код, як ознаку власної народності, а українці ні?
500 років серби зберігали і плекали свою мову в умовах турецького ярма, а українці все розгубили за якісь 100 років?
2000 років євреї, навіть не маючи до 1947 року власної країни, зберегли і навіть примножили свою мову, а українці ні?
Що ж це тоді за нація така, яка навіть нездатна зберегти пам’ять предків-мову? А може все через те, що вони росіяни? Малороси. Слов’янська гілка народностей Південної Росії? Малороси завжди говорили російською, але з регіональною особливістю, на власному діалекті. І це пояснює багато чого, якщо не все. Адже якби Костомаров і компанія тоді не придумали «Україну», то українізацію не потрібно було б проводити. Доречi! Я ж ще не згадував про українізацію!!! Напевно, навіть найдальша від історії людина чула цей термін «українізація». Але що це? Як говорить нам о. Гісем у своєму виданні «ІСТОРІЯ: УКРАЇНА і СВІТ. Підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти. 2018» — Українізація-форма здійснення більшовицької політики коренізаціі в УСРР у 1923-1938 рр. (§ 40, стор. 118).
Підкажіть, а хто-небудь чув коли-небудь про узбекізацію? А про естонізацію? Може була мордвізація або грузинізація? Ні? А українізація була.
У 1923 році, група товаришів придумали для українців алфавіт, створили словник і зрозуміли, що ось це ось все абсолютно нікому не потрібно, тому насаджувати доведеться в добровільно-примусовому порядку і за допомогою ОДПУ, а інакше сенс створення УРСР пропадає. Обсяг роботи був великий, складнощі представляли території, які споконвічно розмовляли російською мовою: Новоросія і Донецько-Криворізька Республіки, включені до складу Радянської України за Ленінським наказом. 15 років, з перервою на голодомор, товариш Хвильовий і побратими переробляли малоросів в українців. У якийсь момент товариші вирішили звернути погляд нової нації в Європу, за що були трохи розстріляні. Радянська влада, на відміну від імперської, розуміла, що ідеї сепаратизму потрібно нищити в зародку, а приклад Шевченка був усім для науки. Не виправив Тараса Орськ, а значить НКВС, в поточному моменті, прийме помилки минулого, виправивши їх в сьогоденні.
Тим не менш, все вищевикладене, не що інше, як преамбула до декількох знімків і публікацій, знайденим мною на просторах інтернету. Отже, Вашій увазі пропонується подивитися сайт: https://adzhamka.at.ua/index/0-2 на якому чиїсь турботливі руки створили архів фотографій минулого. З цього прекрасного архіву ми витягнемо кілька фото, які наочно показують нам ту ступінь брехні, якої сьогодні досягла українська влада, переслідуючи цілі відволікання народної уваги від громадянської війни на сході країни, а також обдурювання народу, як такого.
Перш, ніж ми подивимося фото, давайте заглянемо в згаданий вище Підручник для 10-х класів пана Гісем О. В.:
§ 40. Стр. 119. У 1930 р. частка шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.
Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавали понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів. Література й мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та інші.
Ось цей заділ, сформований в 30-х роках радянською владою, зберігся і донині. Але, мабуть, створена штучно українська нація не знає слова «Дякую», а тому на постійній основі розповідає страшні історії гонінь невідомих громадян за спілкування українською мовою. Але я не дарма згадав той регіональний сайт. Саме там ми можемо знайти правду.
Переводне посвідчення. 1939 рік. Зверніть увагу на дані про друкарню. Тобто радянська влада, яка поставила для себе мету знищити українську націю (попередньо створивши її в 1922 році), вибравши для цього інструмент «Голодомору», який повинен був прив’язати жителів до колгоспів і придушити національну свідомість, убивши тим самим українську мову (створений в 1923 році і нав’язаний в рамках поточної, в 1932 році, українізації) в 1939 році на масовому рівні заохочує громадян СРСР грамотами українською мовою і документами віддрукованими в друкарні столиці УРСР — Києві. Як це може все співіснувати в головах сьогоднішніх українців-я не знаю.
Гаразд. Припустимо, багато надрукували, не викидати ж? І то вірно. А що ви скажете на це?
1947 рік. Наказ № 26. Українською мовою. Від руки. З печаткою, що означає Це документ!
Чому слово «Ленін» написане українською?
І взагалі, школа в цьому селі — осередок екстремізму і сепаратизму. А як інакше? Все українською!
А прапор, а гасла за спинами лiкарiв?
До речі, все ж пам’ятають, що вишиванка в Радянському Союзі була заборонена? За носіння-розстрілювали в катівнях НКВС. Принаймні про це говорять нинішні лідери України. В такому випадку виходить, що всі люди на фото загинули?
Коротко резюмуючи написане вище, в двох словах хочу висловити подив. По-перше, мені незрозуміло, як можна ненавидіти минуле? На кожній фотографії розумні, гарні, радісні обличчя. Пригноблені люди, адже так не виглядають. Звідси друге. Багато на Україні сьогодні відмовилися від уз, які пов’язували, колись, єдиний російський народ. Вирвали з м’ясом і кинули в пилюгу. Взяли зброю і пішли вбивати. І готові вбивати далі. До Уралу точно. Але у людей з такими гарними обличчями не могли народитися ось такі ось нащадки. Або ми чогось не знаємо? Або нащадки нагулянi?
Хто ми, українці? Чиї сини, яких батьків? Хто вас навчив так ненавидіти? І головне за що? Адже ті, яких ви ненавидите затятою ненавистю ваші творці. Без них Україна зникне. Не вірите? Подивіться навколо. Подивіться в архів фотографій. Адже не залишилося жодного підприємства, створеного раніше. Ви все зруйнували… Ми вмираємо, як народ… Штучно створене приречене на руйнування. Згадайте сербів. Євреї. Якути. Казахи. Китайцi. Всі іншi. У них є майбутнє, поки живий хоч один представник нації. А у нас немає.