Де впадає річка Тетерів?
Це короткий огляд маршруту, який разом з Максимом ми проїхали 5 травня 2021. Не сваріть за якість фото – їх я робив на ходу суто для фіксації ключових моментів маршруту і для уявлення про дороги і покриття.
- Що ми наїздили: https://www.strava.com/activities/5248011044
- Перероблений з урахуванням розвідки трек (звісно, варіант не остаточний): https://foregps.com/tracks/CQYZH7IDM7
Цей маршрут ще взимку накидала мені Аня Уласенко. Того разу я доїхав тільки до Глібовки, але початок мені дуже сподобався. Крім того, хтось мені розповідав (та і сам я бачив), що є в Сухолуччі багато гравійних доріг. Потрібна розвідка. От і вирішив я зібрати невеличку компанію, щоб на швидку оглянути заповідні місця. Подорож відбулась 5 травня 2021.
Маршрут можна починати від Пущі (зупинка трамваю “Спецдиспансер”). Наші перші 15 км були для прогріву і перевірки сил. Мої заплановані маршрути, насправді – лише орієнтир. Майже завжди реальність відрізняється від плану. Кожного разу, як побачу цікаву дорогу, хочеться відхилитись від запланованого маршруту і подивитись “а що там?”. Але основні контрольні точки залишаються.
Перше КП – річка Мощунка. До неї можна доїхати однією з лісових просік. Більшість з них їдуться легко і швидко. Нам трапилось лише пару місць з піщаними підйомами, де треба було або спішитись, або акуратно об’їхати між дерев. Тут проходить давній маршрут веломарафону “Пуща”. На мапі Komoot навіть збереглась назва траси – Архімедка (хто пам’ятає Архімеда і Пущу – відгукніться!).
Через Мощунку є кілька мальовничих переходів. Ми обрали дамбу става “Крикунів”, де на нас чекали дві мисливські собаки. Мав необачність увійти з ними в “контакт”. Після цього нас ніяк не хотіли відпускати і вимагали погратись ще. Деякий час довелось їхати в супроводі собачого конвою😀
Після Мощунки і аж до Лютіжа - швидкісна гравійна дорога. Її добряче присипало піском, що навіть, не скрізь видно гравій. Але, дякуючи основі, їдеться тут чудово. 10 км гравійки – таке не часто побачиш навколо Києва. Можливо, вона ляже в основу Devil Gravel Race🤔
Від дороги, що з’єднує Лютіж і Гуту Межигірську, на північ проходить теж серія лісових просік. Проїхав дві з них – проблем не побачив. Обидві виводять до Реабілітаційного Центру, а далі по гладенькому асфальту, до дачних кооперативів. Тут наступне КП – де річка Ірпінь впадає в Київське море. Точніше – її засмоктують насосами, бо рівень моря вище рівня річки😮
Об’їзджаємо село Козаровичи зі сходу і далі, вздовж берега моря до Глібовки польовою дорогою. В Глібовці можна поповнити водно-їстівні запаси – перша чверть маршруту пройдена.
Тепер занурюємось в ліси Сухолуччя. Ця територія ще потребує детального вивчення. Багато доріг, багато розбіжностей з картами, часто трапляється “важкий” пісок.
Намагаючись виїхати в село Круги - дали “круг”. Але, трішки поблукавши в пісках і переораних під протипожежні канави дорогах, виїхали на гравійку, яка веде в село. Села Круги і Рови з’єднані чудовою гравійною дорогою (там навіть пара варіантів є). Далі до Дмитрівки асфальт-гравійка веде прямо в магазин)
І знову карти підкидають багато варіантів як доїхати до Сичівки. Нам довелось поборотися з пісочком – треба вивчати інші дороги. Зато, після Сичівки на вас чекає справжня швидкісна гравійка з переправою через якийсь ноунейм-канал. Доступні два варіанти – брід і кладка.
Тут гравійка обривається купою гравію( – не вистачило кількасот метрів дотягти до мисливської просіки (не знаю, як це правильно називається).
Таких просік тут п’ять чи шість. Вздовж укатаної гравієм дороги стоять невеличкі вишки (я так розумію – для полювання). По боках – дикий ліс, який виглядає неначе в казці. Всі вони виходять на ідеальну асфальтовану дорогу – рай для шосерів.
Гравійною зрізкою потрапляємо на добре відому багатьом велосипедистам дорогу Сухолуччя, а з неї до села Пилява – середини і головної мети нашого маршруту, - де річка Тетерів зустрічається з Київським морем. Тут є музей Радянської військової техніки (на який у нас не було часу). І тут на нас чекала важка піщана дорога вздовж берега.
Поборсавшись в пісочку, вирішили більше не випробовувати наші ноги в Богданах і Ритнях – повернулись на асфальт. Щоправда, асфальт тут доволі “гравійний” – дуже грубий, старий і порепаний. А навкруги все той же дикий казковий ліс.
Дорога від Любимівки до Димера і далі, до “курячої” гравійки – це непоганий асфальт з чудовими краєвидами і мінімальною кількістю авто.
Повертаємось на гравій😊 Це продовження тієї самої дороги, яку “ніжні шосери” не дали включити в маршрут Chicken Kyiv. Тут майже 5 км занедбаної гравійки зі смітниками та іншими проявами людства😡 Позаду 150 км. Фінальні 50 км маршруту – це поля приірпіння. Більшість доріг добре укатані і швидко їдуться.
Але, якість польової дороги часто залежить від того, який трактор проїхав після останнього дощу. Тут вже зовсім інші пейзажі – поля, поля, і знову поля. Їх колір буде змінюватись впродовж всього літа. Але зараз він – яскраво-зелений.Зробили ще одну розвідку, яка показала – туди їхати не варто. Тому, маршрут буде дещо відрізнятись від того, що проїхали.
Полями через село Червоне і далі, вздовж лівого берега річки Ірпінь, аж до мосту на Мощун. Після 180 кілометрів дорога здається занадто тряскою. Та ще й свіжий весняний вітер дме прямо в обличчя. Але зазвичай, тут дорога дуже прикольна – з віражами і швидкісними ділянками. Біля мосту на Мощун вирішили переїхати на правий берег. Там дорога більш накатиста, хоча трапляються піщані болота. Якщо дупка вже не може терпіти, можна виїхати на асфальт і до Горенки дати їй трохи спокою. Ще варіант – і далі їхати лівим берегом.
Горенка: все погано – сміття і жлобські 4-метрові паркани. Тому краще її проскочити швиденько. Але тут є світлофор і пішохідний перехід через Гостомельське шосе. Можна спробувати і під мостом (восени я порізав там покришку, тому до кінця не розвідав🥺)
Фінальна дорога вздовж узлісся, де можна побачити дивовижний захід сонця, і фініш на ірпінській набережній – чудове завершення непростих, але прекрасних 200-т кілометрів.
Поки писав цей текст, вирішив, що краще всього робити старт і фініш маршруту в Романівці.