З татом щось не так
П'ятнадцять років тому з моєю родиною сталося щось жахливе. Щоб оговтатися від шоку, мені знадобився не один рік терапії та ліків. Але я все ще пам'ятаю. Не можу викинути деякі моменти зі своєї пам'яті - вони немов застигли там. І вони лякають мене, не дають спати ночами. Я хочу забути. Просто не можу.
Моя лікарка порадила все це записати. Сказала, що це дещо полегшить мої спогади. Не впевнений, що вірю їй, але я спробую. У мене немає вибору. Я хочу прийти до тями. Не можу більше так жити.
Є кілька речей, про які ви маєте знати перед тим, як я почну:
Перше. Моя сім'я не довіряла технологіям. У нас не було телевізора, комп'ютера, телефону, нічого. Батько вважав, що від таких речей загниває мозок, і не соромився говорити про це при оточуючих.
І друге. Моя сім'я дуже цінувала спокій. Наш будинок стояв на пагорбах, і проїхати до нього можна було лише ґрунтовою дорогою. У нас не було сусідів. Жодної компанії. Тільки ми. Мама, тато і братик Джей. Мама навчала нас удома, а батько їздив машиною в місто і працював у місцевому банку.
Не можу сказати, що наша сім'я була нещасною. Моя мати, Енн, була турботливою, дуже доброю і ніжною з нами. Вона була спокійною, покірною дружиною. Мій брат, Джей, був на два роки молодший за мене. Я завжди його любив. Він часто бавився, і мені нерідко доводилося виправдовувати його перед батьками.
Нашого батька звали Генрі. Він був людиною старого гарту. Суворим, але чесним. Він вірив у моральність, вірив у те, що потрібно бути прикладом для наслідування, був справжнім трудівником, повністю забезпечуючи нашу невелику сім'ю.
Так було, поки все не покотилося під три чорти.
Так було, поки мій батько не змінився.
Був сніданок. Я сидів за столом, радісно наминаючи свій тост. Мій шестирічний брат сидів навпроти і пив молоко, голосно сьорбаючи. На кухню увійшов батько і попросив Джея поводитися пристойно, а потім чмокнув маму в щоку, бажаючи їй доброго ранку.
Мама посміхнулася і допомогла батькові зав'язати краватку, повідомила, що обід уже запаковано, і побажала гарного дня. Батько накинув свою спортивну куртку і підібрав валізу з кухонної тумби. Він злегка потріпав моє волосся і нахилився до мене.
- Будеш сьогодні поводитися добре, синку? - запитав він. Я відчував запах його одеколону і роздивлявся його гладко поголене обличчя. Він був привабливим чоловіком, високим і широкоплечим. Я завжди дивився на нього з повагою і захоплювався ним.
- Так, тату. Я буду поводитися добре, - відповів я.
З посмішкою тато підійшов до мого брата і запитав у нього те саме. Той знизав плечима, дурнувато посміхнувшись. Один із його передніх зубів розхитався і стояв криво. Він часто його смикав. Безрезультатно.
- Може, сьогодні він, нарешті, випаде, - сказав батько, вивчаючи впертий зуб.
Він поцілував Джея в лоб і попрощався з мамою, відправивши їй повітряний поцілунок, а потім вийшов з дому. Доїдаючи тост, я чув, як він завів машину і поїхав униз пустельною дорогою.
Мама, прибираючи зі столу тарілки, веліла нам із Джеєм закруглятися і готуватися до занять. Я терпіти не міг вчитися, як і всі діти. Мені воно здавалося марною тратою часу і навіювало тугу. Ліси й пагорби були куди цікавішими, ніж підручники й олівці.
З ледачим стогоном я струсив із сорочки крихти і повів Джея в нашу кімнату, готуватися до уроків.
Зараз я зроблю невелику паузу. Мені стає погано від думок про те, що... сталося того дня. Мій психіатр думала, що це допоможе? Навіть не знаю. Я, правда, не хочу про це думати, а тим більше записувати. Може, в цьому й сенс? Поглянути своєму страху в обличчя, і тоді з ним буде простіше змиритися? Я не буду намагатися осягнути психологію. Але від спогадів мені стає тривожно. Той ранок був таким хорошим. Таким нормальним. Наш будиночок на пагорбі був оточений спокоєм. Ми й подумати не могли про те, що на нас чекає. Та й звідки нам було знати?
День йшов, як зазвичай. Ми з Джеєм сиділи за кухонним столом і займалися навчанням, слухаючи маму. Намагалися не померти з нудьги. На полуденок мама зробила нам сендвічі з арахісовим маслом і дозволила погуляти годинку. Моя улюблена частина навчального дня.
Ми з братом віддалилися від дому і пішли в ліс. Полазили по деревах, покидалися камінням і повернулися додому. Пам'ятаю, яким теплим був той день. Червнева спека була лише відгомоном липня, що наближався.
Мама знову кликала нас займатися. Час на кухні йшов жахливо повільно, але стрілки годинника все ж утворили прямий кут. Третя година дня. Ми закрили підручники.
Цього вечора ми з Джеєм складали паперові літачки на підлозі вітальні, поки мама готувала вечерю. Я пам'ятаю апетитний запах, що наповнює будинок, пам'ятаю шелест газетного паперу. Джей закінчив свій перший літачок і з гордістю підняв його над головою. У цей момент увійшов батько.
З тієї самої секунди, коли він переступив поріг, я знав, що на нас чекає неспокійна ніч. Напевно, всім відомо, яка напружена атмосфера буває, коли батько не в ладу зі своїми емоціями. Але цього разу було по-іншому. Навколо батька витала аура занепокоєння. Такого ще не було ніколи.
Він нічого не сказав, увійшовши в дім, лише кинув своє пальто на спинку стільця і поставив валізу на підлогу. Мама відвернулася від плити й усміхнулася йому. Лагідно привітала і поцікавилася, як минув день. Батько промовчав, потім підійшов до раковини і наповнив склянку водою. Спустошив її одним ковтком і повернувся до Джея. Я помітив якусь тінь у його очах.
- Що робиш? - запитав він різким тоном.
- Дивись, тату, це Боїнг B52-"Бомбер"! - гордо заявив Джей, розсікаючи повітря своїм літачком.
Несподівано батько зробив крок уперед і вихопив саморобку з рук сина, з цікавістю її розглядаючи. Він опустив літачок і кинув на нас гострий погляд.
- Це газета, яку я читав уранці?
Я зковтнув. Так, батько явно був не в настрої.
- Це я дозволила їм із нею погратися. Думала, ти вже прочитав, - втрутилася мама.
- Може, наступного разу тобі варто запитати в мене?!
- Любий, вибач. Я не думала, що для тебе це так важливо.
Батько знову промовчав, висунув стілець з-за столу і присів, не зводячи з нас очей Мені було незатишно. Мені здавалося, що він намагається знайти своїй злості виправдання, придумати причину. Зазвичай він так себе не поводив, хоча кілька разів зриви все ж траплялися. Але за своєю натурою він був людиною тихою і зовсім не жорстокою.
- Поганий день у банку, любий? - запитала мама, перемішуючи соус у горщику.
Батько кинув на неї гострий погляд.
- Це був найгірший день у моєму житті, - він похитав головою. - Ти й уявити собі не можеш. Ніхто з вас не може. Те, через що мені довелося пройти, щоб на цьому столі була їжа...
Мама повернулася до нього із сумним обличчям:
- Боже, мені так шкода це чути. Не хочеш пива?
Мама підійшла до холодильника і витягла холодну пляшку, віддала її батькові і обнадійливо поклала руку йому на плече.
Батько спробував відкрутити кришку.
- Ай! Сука! Вона не прокручується! Ну звісно... - він порізався об кришку, на руці виступили краплі крові. Я почав думати про план втечі з кухні.
- Розслабся, милий, я принесу відкривачку, - мама спробувала зняти напругу.
- Та не переймайся! - він з розмаху вдарив пляшку об стіл, шийка розбилася вщент. Батько вилив залишки пива в склянку, а потім жбурнув пляшку в бік відра для сміття. Не влучив - по підлозі розлетілися осколки.
- Генрі! - докірливо прошипіла мама.
Батько зробив ковток і з гучним стуком поставив склянку на стіл.
- Може, наступного разу ти купиш пляшки з кришками, що відкручуються. Тобі слід частіше думати про мене.
Мама не хотіла сварки. Вона мовчки відвернулася і продовжила готувати. Батько знову відпив зі склянки й окинув нас із Джеєм недобрим поглядом. Я подивився на свій паперовий літачок і бездумно покрутив його в руках. Зараз я хотів, щоб батько тимчасово забув про моє існування.
- Томмі, - покликав він мене. Моє серце завмерло, я зі страхом подивився йому в обличчя.
- Ти сьогодні добре поводився? - запитав батько. - Томмі сьогодні був хорошим хлопчиком? - у його голосі звучали нотки глузування. Він свердлив мене поглядом.
Тато допив пиво, не припиняючи свердлити мене поглядом, поставив склянку і пробурмотів:
Поки ми з братом намагалися злитися з підлогою, батько встав і пройшов до спальні, перевдягнутися в домашнє. Я полегшено видихнув і подивився на Джея. Він скорчив пику. Його зуб так само виступав з-під верхньої губи.
- Поводься добре, - прошепотів я.
Я підібрав свій літачок, вирішивши віднести його в кімнату. Не хотілося, щоб мій батько влаштував скандал. Потрібно піти геть із його очей, тоді він про мене забуде.
Проходячи повз спальню батьків, я зазирнув усередину і побачив батька.
Він із голим торсом стояв поруч із ліжком, повернувшись до дверей, і я вже було чекав, що він на мене прикрикне... але ні. Він просто стояв, заплющивши очі руками і розставивши лікті в різні боки. Він зовсім не ворушився, лише стояв у тиші, немов кам'яний.
Я не розумів, що це означає. Його дивна поза мене злякала, і я прошмигнув у свою кімнату. Щойно я сховав свій літачок у гардероб, мама покликала всіх на вечерю.
Мама поставила на стіл велику тарілку зі спагеті, яка видавала чудовий аромат часнику і базиліка. Джей погладив свій живіт і зробив вмираючий вигляд, щоб показати мамі, наскільки він голодний. На кухню зайшов батько. Не сказавши ні слова, він сів за стіл навпроти матері, яка окинула його обережним поглядом. Батько склав руки і звернувся до мене:
- Томмі, може, помолишся за нас сьогодні?
Я кивнув і заплющив очі, склав руки в замок.
Я злегка підстрибнув, коли батько з розмаху вдарив кулаком по столу. Джей тихо скрикнув, а мама здригнулася.
- Томмі, ти справді думаєш, що Ісус почує тебе, поки ти говориш так тихо? Почни спочатку, але голосніше.
Моє серце калатало як скажене, і мені довелося докласти чимало зусиль, щоб угамувати тремтіння в голосі. Такий спалах гніву не був властивий моєму батькові. Я не знав, як на це реагувати.
Опустивши погляд, я почав знову:
- О Христос, дякую тобі за їжу і за маму, яка її приготувала. - Після невеликої паузи я додав: - І дякую за батька, який забезпечив нас цією їжею. Амінь.
Мама повторила за мною "амінь" і похвалила за гарну молитву. Джей втупився на батька з вичікуванням.
Батько глянув на миску зі спагеті й стиснув щелепи.
- Знову! Енн, я розумію: те, що ти не можеш приготувати нічого, крім макаронів, не твоя вина. Мабуть, твої батьки були недостатньо заможні, щоб відправити тебе до інституту і зробити з тебе людину.
Мама подивилася на нього. Вона була вражена. Батько зустрівся з нею поглядом. Його обличчя було кам'яним. Він хотів спровокувати її, вибити з неї відповідь. Хоч якусь. Але мама мудро опустила очі й почала накручувати спагеті на виделку.
Джей захопився їжею, із захватом всмоктуючи макаронини. Це супроводжувалося звучним плямканням і краплями підливи, що вилітали в нього з рота. Я з жахом спостерігав за реакцією батька.
- Джей. Що я тобі казав про поведінку за столом?
Джей застиг, підносячи виделку до рота.
У мене серце ніби в п'яти пішло. Я глибоко дихав, щиро переживаючи за брата. Він у жаху зліз зі стільця.
- Дай сюди свою тарілку, - зажадав батько.
Джей узяв тарілку і повільно підійшов до батька. Той окинув його поглядом, похитав головою і зробив незадоволене обличчя.
- Я не ростив тебе свинею, - похмуро констатував батько.
Потім різко вихопив тарілку з рук Джея і жбурнув її на підлогу, від чого спагеті розлетілися по всій кухні. Я знову підстрибнув від несподіванки, а потім втиснувся в стілець, бажаючи стати невидимкою. Мама широко розкрила рот.
- Давай, синку. Якщо хочеш бути брудною худобою, то ти й харчуватися маєш відповідно!
Джей подивився на маму, і я помітив, що він майже плакав. Йому не було зрозуміло, що робити, від кого чекати допомоги.
- Генрі, тобі не здається, що це вже занадто? - заступилася мама.
Батько знову вдарив по столу руками і підняв голос:
- Енн, якщо ти не виростиш дітей, як подоба-гррррххх... тебе не турбує північний вітер?!
Ми завмерли. Він перервав речення на середині. Мама мовчала, чекаючи продовження. Джей тихо сопів поруч зі мною. Я взяв його за руку і трохи стиснув її.
Батько моргнув, і одне з його очей повернулося всередину голови, а потім повернулося у зворотне положення. Це сталося настільки швидко, що я не був упевнений, чи не здалося мені. Він прокашлявся і струснув головою. Моргнув ще кілька разів, подивився на нас із Джеєм. Побачив, як я тримаю його за руку, як сльози підступали до його очей.
- Томмі, відпусти брата, - зажадав він. Його око трохи смикалося.
Я послухався, і наші запітнілі долоньки роз'єдналися. Я дивився на батька. Апетит давно пропав, у горлі стало неприємно, у роті було сухо. Я не розумів, за що він так із нами. Чому. Він ніколи не був до нас жорстоким. Батько й раніше проходив із роботи злим, але... не настільки.
Дивлячись прямо на мене, тато жестом наказав Джею повернутися на місце.
- Томмі, я карав твого брата. Хлопці, знаєте, навіщо я вас лаю? Щоб ви могли відрізняти погане від хорошого. Зараз ти спробував утішити Джея, - він нахилився до мене. Його дихання було гарячим, - Чи означає це, що ти на його боці? Мабуть, ти теж вважаєш, що за моїм столом можна поводитися по-свинськи.
Батько заткнув мене, виставивши вперед долоню.
- Мовчи. Мені не хочеться карати тебе ще й за брехню.
Я глянув на маму з благанням. Її обличчя було блідим, вона не знала, як на це реагувати. Її чоловік ніколи таким не був, і вона не хотіла нічого говорити, боячись ще більше розсердити його.
- На стіл, я сказав! - повторив він із більшою наполегливістю.
Я поклав на стіл свою тремтячу руку долонею вниз. Джей почав плакати.
Батько підняв перед собою виделку.
- Генрі... - прошепотіла мама з широко розкритими від здивування очима.
Я подивився на батька, стримуючи сльози. Мене трясло від страху.
Тримаючи виделку, батько почав говорити:
- Вам час зрозуміти, що... - він раптом зупинився, важко покашляв і продовжив сухим голосом, - ...Тебе не турбує північний вітер?!
Він упустив виделку на стіл, його рот широко розкрився. Язиком він немов обхопив підборіддя. Одне його око почало дико смикатися, і тато почав із зусиллям терти його, заплющивши рота й вискаливши зуби.
Усі ми сиділи, боячись ворухнутися, вражені цим моторошним видовищем. Так, із татом явно щось було не так.
Через кілька секунд він відняв руку від обличчя і широко посміхнувся:
- Гаразд, хлопці, думаю, ви засвоїли урок. Запам'ятайте мої слова і більше так не робіть, добре?
Ми з Джеєм квапливо закивали, палаючи бажанням скоріше забратися з кухні. Я почувався так, немов застряг у паралельній реальності, у жахливому кошмарі, що леденить кров, від якого мені потрібно було прокинутися.
Батько вказав пальцем на підлогу:
- Томмі, ти не міг би прибратися, будь таким добрим.
Я підкорився, але його увага вже переключилася на маму. Він кілька разів оглянув її з ніг до голови. Почав нервово покручувати виделку в руці. Його погляд був... дивним. Здавалося, ніби він оцінює маму, вдивляючись у кожен сантиметр її тіла.
Поки я зішкрібав із підлоги шматки спагеті, батько звернувся до Джея:
- Принеси-но мені цеглу з вулиці.
Я почув, як Джей вийшов із дому через чорний вхід, двері якого відгукнулися знайомим скрипом.
- Генрі, що сталося? - пролепетала мама. Я був зайнятий прибиранням, але вловив страх у її голосі.
Батько нічого не відповів. Я закінчив відтирати з підлоги соус, коли повернувся Джей. У його руках була цегла, вимазана брудом. Він поклав її на стіл перед батьком.
Тато повернувся до нас із братом і холодно сказав:
- Ідіть до себе в кімнату і лягайте спати. Зараз я виїбу вашу матір.
Мама злякано ахнула. Я взяв Джея за руку. Моє серце билося як божевільне. Батько дуже рідко лаявся матом, і ніколи не використовував лайки в такій збоченій манері. Ми квапливо покрокували до своєї кімнати. Застигле від жаху обличчя Джея все було в сльозах і соплях, мокрі очі були величезними від страху і замішання. Він нічого не розумів, не розумів, чому рідний батько так із ним обійшовся. Та й я теж не розумів. Я стиснув його руку.
Ми зачинили двері в спальню і подивилися один на одного. Було чутно, як батько голосно лаявся на кухні. Джей заплющив вуха і побіг до ліжка, а потім уткнувся обличчям у подушку. Я підійшов до нього і поклав йому руку на спину. Джей ридав, його схлипування лише злегка приглушувалися подушкою.
Сльози полилися самі собою, повітря горіло в легенях. Я заплющив очі й заткнув вуха, коли почув, як щось упало на кухонну підлогу. Потім пролунали ритмічні удари. Мама кричала страшно, нелюдськи. Я хотів, щоб це припинилося.
Джей не просто плакав, він вив, намагаючись не чути того, що коїлося на кухні. Усе його тіло тремтіло, і мені здавалося, що він насилу дихає. Я кинувся на ліжко поруч із ним і обійняв його. Я теж ридав. Я не знав, що робити, і лише хотів, щоб цей кошмар закінчився.
Почувся дзвін скла. На кухні щось розбилося. Потім пролунав вереск матері і скрип ніжок стільця, який волочили по дерев'яній підлозі. Джей молився тремтячим голосом. Моє тіло було немов желе, м'язи здавалися слабкими й неслухняними. Ніколи у своєму житті мені не доводилося відчувати такого жаху.
Нарешті, крик мами обірвався. Будинок поринув у тишу. Я нічого не чув, крім пульсуючої крові у вухах. Джей уже не ридав, лише тихо схлипував, так само занурившись обличчям у подушку. Я дивився на зачинені двері кімнати і щосили бажав, щоб вони такими й залишалися.
У коридорі пролунали кроки. Вони зупинилися за стіною - у кімнаті батьків. Було чути метушню, а потім двері батьківської спальні зачинилися. Я чекав.
Джей підвівся з ліжка. Я сказав йому не видавати ні звуку і витер сльози з його обличчя, продовжуючи тримати брата в обіймах. Знову неквапливі кроки. Я був упевнений, що мама мертва. Після таких криків люди, як правило, не живуть.
Двері кімнати відчинилися. Джей скрикнув і притиснувся до мене ще сильніше. До кімнати зайшов батько.
Вірніше... заповз. На карачках. Його нижня щелепа вільно звисала, рот був широко відкритий. З підборіддя капала рідина. Очі були розкиті так, що зіниць не було видно. Він "пройшовся" кімнатою, відкриваючи і закриваючи рот і бризкаючи слиною. Він швидко моргав, одне його око повернулося до нас.
Він закашлявся, відхаркуючи мокротиння. Потім витер губи і піднявся на ноги, після чого знову глянув на нас, що з'їжилися на ліжку.
- За мною, - повітря з хрипом виходило з його грудей.
Я не ворухнувся. Джей усе ще притискався до мене. Я відчував, як тремтіння його тіла передавалося мені, як він стікав холодним потом.
- Де мама? - запитав я. Мій голос знову тремтів.
- Відпочиває. У неї був важкий день. А тепер піднімайтеся.
Джей відірвався від мене і слухняно поплив до дверей. У мене не було вибору, я пішов за його прикладом. Батько поклав руки нам на плечі й повів будинком. Я вслухався в навколишню тишу, сподіваючись почути маму. Що він із нею зробив? Де вона? Невже її мертве тіло лежало в спальні? Я нічого так і не почув.
Ми підійшли до кухні. Обідній стіл був посунутий впритул до кухонних шафок, а по підлозі були розкидані осколки склянок. Я очікував побачити кров, але її не було.
Вона лежала поруч із раковиною. Половина цегли була яскраво-червоною, з неї стікала свіжа кров.
Усі мої м'язи немов закам'яніли. Здається, батько це помітив, і його рука сильніше натиснула мені на плече. Джей тривожно сопів, не піднімаючи очей, боячись побачити те, що батько міг зробити з мамою.
Ми опинилися на вулиці. Нічне повітря було вологим. Величезний жовтий місяць висів у небі, немов новорічна іграшка, що опинилася не в тому місці, не в той час. Зірки блимали на нічному полотні, і було чути скрип цвіркунів. Тут усе було не так, як у будинку: усе було живим і немов пульсувало в унісон із серцебиттям ночі.
А ми тим часом обійшли будинок і підійшли до нашого старого сараю. Батько там майже нічого не зберігав - лише інструменти та газонокосарку, якими майже не користувався. Я завжди не любив цей сарай, він чимось мене лякав. Ночами я уявляв, як якась моторошна істота вилазить звідти і заповзає до мене в кімнату через вікно.
Ми зупинилися, і батько злегка натиснув нам на плечі.
- Чекайте тут, - його голос здавався неприродним. Я глянув йому в обличчя і побачив, що він знову тре очі.
- Я хочу додому, до мами, - проскулив Джей, витираючи ніс тильним боком руки.
- Ти зможеш піти додому, коли... з'явився і пустився за вітром, - сказав батько, розірвавши речення на дві абсолютно безглузді частини. Він сильно прокашлявся і висунув язик. Потім похитнувся і мало не впав. Мені здалося, що він давився. Але незабаром він знову отримав контроль над тілом, швидко струснувши головою - з такою силою, що його зуби клацнули один об одного.
Він зайшов у сарай, озираючись на нас. Джей заціпеніло дивився на мене. Він чекав від мене якогось логічного пояснення божевілля, що відбувалося навколо. А я не міг і двох слів у голові зв'язати, щоб заспокоїти брата.
- Що він із нами зробить? - прошепотів він. У його очах відбивалося тепле місячне світло.
- Усе буде добре, - я намагався його підбадьорити. Але ці слова були відвертою брехнею.
Ми не могли бачити, що робить у сараї батько, бо двері були зачинені. Літній вітер хитав вершини віддалених дерев, і було чути шелест листя. У той момент я благав, щоб вітер забрав мене із собою. Ми з Джеєм стояли на місці. Ми не знали, що було б гірше: випробувати те, що батько збирався з нами зробити, або втекти і згодом пізнати на собі його пекельний гнів. Та й нікуди нам було бігти. До кого? Наш дитячий розум був немов на ланцюгу. Ми занадто залежали від, нехай і колишнього, але авторитету нашого батька.
Двері сараю відчинилися, відриваючи мене від роздумів. Батько вийшов на вулицю. У ночі його постать здавалася тінню.
- Заходьте всередину. Обидва, - зажадав він.
Джей схопив мене за руку, і ми пішли. Батько відступив убік і пропустив нас. Запах гниючого дерева і висохлої трави вдарив у ніс, який я одразу почав інстинктивно розтирати, щоб позбутися смороду. Батько освітив тісний сарай, увімкнувши старий електричний ліхтар. Його світло відбивалося від маленької газонокосарки, що стояла на верстаті праворуч від нас. Навколо самого ліхтаря були розкладені старі інструменти: іржаві молотки, викрутки, плоскогубці. Не впевнений, що батько взагалі колись їх використовував.
Але все це я побачив боковим зором. У центрі уваги в мене було дещо інше. Я не міг відірвати погляду. Джей неприємно вчепився мені в руку нігтями, коли він теж це побачив. Його дихання почастішало.
З поперечної балки під стелею звисала шибеницька петля. Мотузка була затягнута в тугий вузол і перекинута через балку. Поруч звисав вільний кінець мотузки. Виглядало вкрай зловісно.
Батько зайшов за нами і зачинив двері.
Він став біля петлі і вказав на неї:
- Давай, Томмі. Покінчимо з цим.
- Т-тату, - мій голос був сухий, як хмиз. - Щ-що ти збираєшся з-зробити?
Серце озвіріло і, здавалося, почало битися об ребра - йому немов стало тісно в мене в грудях.
Батько провів пальцем по звисаючій петлі.
- Синку, ти будеш моїм вітровим дзвіночком. Мені потрібно знати, коли вітер буде дмухати на північ. З тебе вийде гарний дзвіночок, коли я випатраю тебе. Але цим я займуся потім.
- Татку, за що ти так з нами? - Джей заплакав, по його щоках котилися сльози.
Відповіді не було. Він просто чекав, коли я до нього підійду. Я не рухався. Не знав, що робити. Невже він це всерйоз? Не може такого бути! Це ж мій тато! Він завжди мене любив, він не міг заподіяти мені шкоди!
У такому віці сліпа довіра - небезпечне явище. Мою голову заповнили спогади про всю ту любов і доброту, яку тато дарував мені протягом мого, нехай і короткого, життя. Я йому вірив. Він був моїм батьком. Але... темна іскра, якою загорілися його очі, по-справжньому мене лякала. Реальність і спогади зіткнулися в моїй голові, і в мене почалася паніка.
- Якщо ти просто зараз не підійдеш, то я візьму Джея замість тебе.
Брат притулився до мене обличчям. Крізь плач він раз по раз повторював "ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні", і я відчув, як моя сорочка просочується його сльозами. Я обняв його за шию, і відчув його мокре волосся. Я чув свій пульс. Мої губи засохли і розтріскалися. Дихати вдавалося насилу.
- Т-тату, - я почав плакати, - Тату, я не хочу. Будь ласка, не треба...- по моєму обличчю стікав холодний піт.
Раптом батько схопив мене, заламав мені руку і потягнув до петлі. Я скрикнув і спробував повалити його, що мені, звісно, не вдалося. Він штовхав мене, намагався поставити в зручну позицію під мотузку. Вона відкидала тінь, яка нагадувала темний німб, що повис над моєю головою.
Джей кричав на весь голос, його обличчя розчервонілося і спотворилося у тваринному страху. Він просто стояв, не в силах що-небудь зробити. А мій батько тим часом опустив петлю і одягнув її мені на шию.
Мій тато збирався мене повісити.
Сама думка про це була немов удар клинком у серце. Я весь затрясся в очікуванні неминучого. Мотузка неприємно терлася об шию. Це дійсно відбувалося. До тієї миті я й подумати не міг, що батько здатний на таке, тим паче щодо свого сина. Він був моїм героєм і завжди був готовий прийти до нас із братом на допомогу.
А в ту хвилину я судорожно очікував смерті від його рук.
- Ось і все, - сказав батько, стоячи позаду мене, і схопив вільний кінець мотузки, що звисав
Я почув, як мотузка почала натягатися.
І раптом моє горло виявилося охоплене вогнем, пекучою агонією, що тиснула на нижню щелепу. Мої ноги відірвалися від землі, і я почав безсило дригати ними, руками дряпаючи шию.
Я не міг просунути жодного пальця між мотузкою і шкірою, вона так щільно прилягала до моєї шиї, що було неможливо проштовхнути під неї і кінчик нігтя.
Мені здавалося, що голова розпухла, і кров із мого обличчя готувалася вирватися назовні через очі та рот. Я панічно закашляв і відчув моторошні спазми, які виходили з губ за будь-якої спроби вдихнути. В очах почало мутніти, кольори стали ледь помітними.
Несподівано біль припинився, і вогняне кільце перестало стискати моє горло. Я боляче впав колінами на підлогу і притулився до них, зігнувшись. Я заковтував повітря великими ковтками. Кисень ще ніколи не здавався таким солодким.
Світ почав знову набувати форм, і я почув відчайдушний крик батька. Поморгавши, я прогнав темні плями з очей.
Батько притулився до цегляної стіни і голосно вив, схопившись за бік. Крізь його сорочку рясно сочилася кров. Джей стояв поруч і ридав. Його права рука була по лікоть у крові.
У руці він тримав заіржавілий канцелярський ніж, з леза якого капала кров.
- Не чіпай Томмі!!! - кричав Джей, - Не чіпай його, тату!
Затиснувши рану однією рукою, іншою батько спробував вихопити ніж із руки Джея, але той одразу відскочив, ледь не перечепившись.
- Подивись, що ти наробив! - батько прибрав руку, демонструючи глибокий поріз. Його сорочка настільки просочилася кров'ю, що місцями стала абсолютно червоною.
Я піднявся на ноги і притягнув Джея до себе, забрав у нього канцелярський ніж і взявся за голову - вона розколювалася.
Раптово батько кинувся до мене, відштовхнувшись від стіни спиною. Не роздумуючи, я замахнувся на нього ножем: захисний рефлекс.
Здавалося, час сповільнився, коли ніж увійшов у батькову руку. Він ковзав крізь плоть, немов по маслу, гладко розсікаючи татове зап'ястя, як блискавка на куртці. Мені в очі бризнула кров. Батько несамовито закричав, відняв руку і притиснув її до себе.
Він звалився на підлогу, його обличчя все ще горіло злістю, але при цьому помітно побіліло. Він важко дихав, і було ясно, що він скоро прийде до тями і знову кинеться на нас.
Я схопив Джея, і ми вибігли з сараю. З-за наших спин лунало люте виття.
Повітря вдарилося об наші мокрі від сліз обличчя, і я побачив кілька вантажівок, що заїжджали на пагорб ґрунтовою дорогою. Вони були величезними й галасливими, їхні дизельні двигуни грізно гарчали на нас. Сліпучо-білі фари освітили моє обличчя, забруднене в крові. Якісь люди - спочатку двоє, потім троє, а потім четверо невідомих - підійшли до нашого будинку і зупинилися.
Вони були у формі. Навіть будучи в такому ранньому віці, я впізнав військовий камуфляж.
"Що відбувається?" - запитував тоді мій нескінченно змучений розум.
Я притиснув Джея до себе і рушив у бік військових. Мені не було зрозуміло, що вони тут роблять, але було ясно одне: ми відчайдушно потребували допомоги.
З білого фургона вийшло двоє чоловіків, одягнених у костюми хімзахисту. Вони несподівано ринулися до нас із Джеєм, галасуючи і розмахуючи руками, налякавши нас обох до напівсмерті. Брат тремтів за моєю спиною.
Ще кілька людей у формі вийшли з фургона і взяли нас на мушку. На всіх були протигази, що надавало їм ще більш страхітливого вигляду у світлі місяця.
Двоє в костюмах хімзахисту почали повільно наближатися до нас. Коли вони підійшли майже впритул, я зробив крок назад і стиснув кисть, у якій тримав ніж. Мені було все одно, хто ці люди і навіщо вони ціляться в нас зі зброї. Я хотів тільки захистити Джея. Він пережив достатньо... ми обидва пережили.
- Усе гаразд, хлопчику, гаразд! - один із незнайомців у костюмі підняв руки. У руках іншого був пістолет, з яким він оглядав наш двір.
- Де він? - запитав той, що був із пістолетом.
- Твій батько. Де твій батько, хлопче? - пояснив інший. Через маску костюма було видно його блакитні очі.
- Він там! - раптом вигукнув Джей, - Він збирався образити Томмі, і мені довелося його порізати! Я не хотів, щоб Томмі загинув!
Двоє в костюмах хімзахисту переглянулися, і перший ствердно кивнув другому. Ми спостерігали, як той підкрався до сараю і зазирнув усередину. Він обернувся, махнув рукою в наш бік і показав великий палець людям у протигазах.
Прогримів оглушливий постріл, ознаменувавши кінець його життя. Я здригнувся.
Я стояв у приголомшенні, у крові, заплутаний і заляканий, усе ще не розуміючи, хто були ці люди, що вони робили біля нашого будинку і чому застрелили мого батька. Я присунув Джея до себе. Він дивився на мене величезними ошелешеними очима.
- Він... він убив тата? - голос Джея тремтів.
Один із людей у хімзахисті похитав головою: - Синку, тобі більше нема про що хвилюватися. Тепер усе буде добре. Він більше вас не чіпатиме.
Хтось кричав у нього з-за спини, і я злегка відхилився вбік, щоб поглянути. Військові в протигазах уже зайшли в будинок. Один із них махав рукою, гукаючи лікаря.
Мама. Я молив, щоб вона була в порядку, щоб ці люди змогли їй допомогти. Мені не було відомо, що батько з нею зробив, але я пам'ятав, наскільки пронизливим був її крик.
- Щ-що... що відбувається? - прошепотів я, спостерігаючи за тим, як людина з пістолетом виходить із сараю. Він щось голосно запитав у інших солдатів, але я не розумів його слів. Світ немов валився навколо, до мене підбирався шок.
Військовий присів на коліна і життєствердно поклав руки на наші плечі:
- Хлопці, я не той, хто повинен вам про це говорити. Тим паче в цю хвилину.
Я подивився на нього, очі знову застилали сльози.
- Мене щойно намагався повісити власний батько... не тягніть...
Було видно, як його очі округлилися по той бік маски. Він окинув нас із братом бігаючим поглядом, не знаючи, що сказати.
- Ну ж бо, - я почав благати. Мені хотілося побачити хоч якийсь сенс в анархії, що відбувалась навколо.
- Хлопці... сьогодні сталося щось жахливе. Не мені вам про це розповідати... - він відвів погляд, а потім знову подивився на нас, - Біля банку, де працював ваш батько, сталася катастрофа. Щось на кшталт землетрусу. Дуже слабкого. З'явився глибокий розкол у земній корі. Звідти вивільнився... якийсь газ. Вітер поніс його в місто, і... - він похитав головою й опустив очі, - Він убив безліч людей. Ми намагаємося його стримати, чим би він не був, і не дати йому поширитися.
- Тому ви застрелили тата, - тихо запитав Джей, схлипуючи і потираючи ніс, - Тому що в нього влучив нехороший вітер?
Солдат злякано глянув у наші обличчя:
- Ваш батько загинув цього ранку разом з усіма співробітниками банку. Його тіло вже давно в нас у лабораторії, і просто зараз там проводиться розтин. Чорт, як же мені шкода.
Ці слова пройшлися по мені, немов лезо бритви. Я занурився в глибокі роздуми, намагаючись зв'язати бурхливий потік думок в одне ціле. Про що він говорив? Батько загинув уранці? Але це неможливо, адже він прийшов додому з роботи, як і в будь-який інший день. А зараз тіло лежало в сараї. Ця людина мені брехала, ніяк не інакше.
- Тоді хто це... там? - із зусиллям видавив я із себе.
- Синку, що б не лежало в сараї... це не твій батько. Насправді... з того розколу вилізло щось іще. Щось окрім смертельного газу. Це щось виповзло на поверхню і втекло. А ще з якоїсь причини набуло вигляду вашого батька і прийшло до вас у будинок. Свідки бачили, як ваш "батько" вибрався з руїн. Єдиний "вцілілий". Коли ми відшукали справжнє тіло вашого тата, ми не одразу в це повірили. Я не хотів вам цього говорити. Мені так шкода. Справді шкода. - Він став у повний зріст. - Не стійте тут довго, треба відвести вас у лікарню. Все буде добре. Обіцяю.
Ми з Джеєм рушили до машин. Я бачив, як військові виносять маму з дому. Вона була жива і ледь притомна. Побачивши нас, вона простягнула до нас руку і покликала нас.
Джей заридав і кинувся до неї. Я теж цього хотів, але був занадто виснажений.
Мозок усе ще намагався переробити інформацію. У всьому цьому не було сенсу. Ніякого. Це не могло бути насправді. Не могло. Як може все життя так перевернутися за одну ніч? Що нас тепер чекало? Куди нас збиралися відвезти? Чи все буде гаразд? Я не мав ані найменшого поняття.
Я відчув дотик до своєї руки і помітив, як один із солдатів намагався дістати з неї канцелярський ніж. Я не став чинити опір, і закривавлена сталь повільно вислизнула з мого хвата.
Я озирнувся і поспостерігав, як люди в спецодязі витягли тіло батька з сараю і упакували його в пластиковий мішок для трупів.
У моїй голові залишилася тільки одна думка.
Автор: Elias Witherow https://www.reddit.com/user/Elias_Witherow/
Джерело: https://www.reddit.com/r/nosleep/comments/41m4uk/theres_something_wrong_with_dad/