Майстер корабля скорочено

ПРИСВЯТА

Високо в небо соколи летіли!
Далеко в море гості запливали
І парус, парус, парус доганяв.

Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

Веселий день любові кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї
І плескіт хвиль, неначе крик коня.

Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!

Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
1928

«Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!»

М. В. Гоголь

Ні! все добре на землі:
Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка.
J. W. Goethe

Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за «Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!».
С. Dibdin

О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?
Horatius

I

Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть вже просто до могили. Багате досвідом життя лежить передо мною, як рельєфна мапа1 моєї Республіки. Скільки то води утекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені — за сімдесят, мене тормосить іноді ломота, руки дрижать і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану2, кладу на підставку ноги і слідкую за вогниками над деревом. Це такий архаїзм зараз — топити дровами, але не нарікайте на мене — я згадую свою давню юність.

Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії і розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить вже до краю. Старість до чогось зобов’язує.

Сьогодні я бачив нашу надзвичайну «Білу Пустелю». Молодий кінорежисер з повагою потиснув мені руку і захоплено подивився у вічі. «Він не може висловити своєї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він передасть товаришам по роботі, що великий чоловік (це я) ощасливить їх візитою». Навіть утомив компліментами. Я потиснув ще раз його руку і залишився на самоті.

«Біла Пустеля» дійсно шедевр. Такі картини з’являлися у нас раз на десятиріччя і стояли, як маяки. Ви пам’ятаєте, певно, «Народе, встань!», «Останній клич» та «КитайськеСонце»? Що робилося в пресі з приводу «Повісьте прапор над морями!»? І, нарешті, передостанній велетень славетнього Семпера Травиці — «Народження інтернації». Була спеціальна демонстрація шкіл. Діти носили прапори і плакати по вулицях, вигукуючи Травиці: «Спа-си-бі, дя-дю Сем-пере! Ві-та-є-мо дядь-ка Сем-пера!» Мікрофони збирали всі привітання і доносили їх до вух Травиці, що сидів саме біля кани в моїй кімнаті.

Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: «мистецтво кіно чи ні». Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні і якими дурницями займалися.

Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. Віддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щілиною в картоні. Завдяки тому, що око має властивість затримувати в собі певну долю секунди все те, що воно бачить, — ми мали безперервний рух. Це був примітивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали різні винахідники. Платівки шкляні поволі зійшли на нешкляні. Апарат знімальний відповідно реконструювався, винайдено було плівку, і з’явилися перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер — Мас-Кіно-Мистецтво.

Вогники в кані стрибають і потріскують, вони пустують, як дітвора. У мене починає боліти серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби молодший, серце мусить більше працювати, а воно ж — стара калоша — моє серце. Гей, однолітки, чи й у вас так болить часом серце? Та де! Інших узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості.

Мені нема чого ховати того, що було. Старість не може казати неправди. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги і неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі.

Я затулююсь рукою і дзвоню до фільмотеки. Я тепер дуже поважна людина і до моїх послуг завше ціла фільмотека країни. Я кажу в мікрофон декілька слів майстрові фільмотеки. Він умовляється з братом циклу історій. «Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, — чую я голос майстра, — електричні розряди тепер заважають передавати фільм. Але з метеорологічної станції передають, насувається повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран». То-Ма-Кі — це звуть так мене — Товариш Майстер Кіно — найвище звання для кінематографіста. Я устаю від кани, одсуваю завісу перед невеличким екраном і заземлюю один дріт. Ставлю довжину хвилі 725. І спокійно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший син робить повітряні рейси Оде-Індія. Я іноді одержую від нього привітання з дороги. І разом з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. «Тату, — кричить він мені, — я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я набираю височінь. Ось мене покрила росою хмара. Привіт тобі, тату!»

Дружина в мене була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю — цих синів. І хто мені більш радісний чи любий — не знаю.

У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком. Потім я одержую звістку від мого молодшого сина, чиє народження тісно зв’язалося зі смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини.

Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.

Тепер, звичайно, немає нічого схожого. Мій син цілий рік перебуває невідомо де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з електропотягу і оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає і сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його приткне дорога: на морі, на повітрі, в лісі і в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завше легкі, бадьорі, і вони звучать, ніби пісня птаха.

Щаслива вона — молодість! Сьогоднішня кінокартина «Біла Пустеля» і її режисер прийшли мені на думку. Перед початком демонстрування сидів я у своїй кабіні. До мене не доносився жоден звук. Зала Великих Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий і світився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумів пропелер вентилятора, розіклалося автоматичне крісло, запрошуючи сідати зручно, і засвітилися збоку невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг, натиснувши ґудзика, мати все потрібне автоматично.

«Біла Пустеля» майже безфабульна річ — з погляду критика тридцятих років. Ми вже забули ту «Line of beauty»3 , що нею хотів у 18-му віці художник Хогарт відкрити закони краси. Наскільки можливо ми узаконили ту безліч винаходів, що їх додає кожен талант, творячи мистецькі цінності, — додає до законів майстерності й побудови.

Страшно слухати, коли заведе нині хто мову про фабулу як нитку, про героїв, що не міняють характеру, і про автора, що боїться плигати через безодні людських умовностей. Point de depart4 «Білої Пустелі» — неймовірний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті снігом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи сніг в об’єктив. Гола людина вийшла з-за дерева і, страхітно виросши, затулила весь екран голими грудьми. Після неї не залишилось жодних слідів на снігу. Знімали, очевидячки, вдосконаленою методою Шюфтана — на знятий пейзаж знімаючи окремо людину. Після цього ми побачили, як родить жінка. Її ноги, посинілі від болю, тремтять, і тремтить повний живіт. Ось що в нас є ще незмінного з перших років людського розвитку — його ніколи ніхто не перейде і не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторів, через які пройшло людство.

Жінка починає родити. О, найсвященніша радосте народження дитини! О, глибока поваго до мук матері! О, радість життя!

Я замислився, відігріваючи руки. Вони мерзнуть у мене тепер завше. Розповісти «Білу Пустелю» — я безсилий. Логічно вона не вкладається в рамці людської послідовності. Я й досі ще здригаюся від бадьорості й сили, що їх відчув я, переглядаючи картину.

Майстер фільмотеки виконав обіцянку. Його голос почув я з репродуктора мого телефону. «То-Ма-Кі, — сказав він, — ми даємо на хвилі 200». Я знаходжу цифру 200 і зручніше умощуюся в кріслі.

* * *

Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою хвороб. Коли трохи недобачати — це не шкодить: позаду великий пройдений пейзаж залишився, і зовсім не треба очей, щоб його бачити. Більше надокучають шлунок і серце. Увесь час я мушу бути в курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя рідка, як сукровиця, кров — їжу для клітин. Моє серце набігалось за життя і тепер помалу стискується й випростовується. Я — наче сторонній обсерватор — стежу за завмиранням коліщат механізму.

Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю із собою. Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили нормально його клітини. Почуття в мене дуже умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю такий от вчинок. Мені нема чого переоцінювати те, з чим я жив. Мало часу.

Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед міліардів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття. Тепер мій мозок працює нормально, я чую пульсацію крові там.

Я не знаю жалості, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жалість — недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Мені ж — однаково, що про мене скажуть.

Мозок працює тепер нормально, скепсис мій розчинився в розумінні вселюдського. Я не можу гніватись, бо немає чоловіка, який міг би заподіяти щось, достойне мого гніву. Мені іноді стає страшно вві сні, коли я на секунду старечого сну відчую себе нестарим. Я стою на високому щаблі, і мої роки дають мені можливість із неприступної гори оглядати місцевість. Без захоплення дрібницями. Без гніву. Без жалості. Без страху. Без особливих переживань і ненавиді. В холодній старечій любові до найпрекраснішого (о, повірте мені!), що я знав у світі, — до Життя.

Екран заливає густа течія світла. Воно вібрує якусь долю секунди, міниться, пливе — і я вже гублю з очей екран. Розчинилися передо мною двері в прекрасний вечірній присмерк. Я наче чую повітря крізь ці двері, повітря саду і квітів яблуні. Мені роблять приємність — показують сад, де я літую літо. Я дякую майстрові фільмотеки — вони такі добрі до моєї старості. Я не смію запідозрити їх у інших причинах доброти до мене.

Вибачте, коли ви юнак і вам кортить скоріше у всьому доходити до краю. Правда, друже (коли ви мені рівень), — помилку робить той, хто поспішає? Він, не доцілувавши одних вуст, летить уже до інших. Не долюбивши одного тіла, він тягнеться до другого. Воно краще? Ні, це тільки так йому здається. І здаватиметься, і летітиме він, не знаючи, що все на світі переходяще і немає ніде чудес і тайн.

Дозвольте мені бути досвідченішим за вас, мій шановний. Ви бачите, мені однаково приємно говорити про кіно, про «Білу Пустелю», про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські. Немає на світі різниці між усім цим, немає важливого і мізернішого. Все мені близьке, і повірте мені, що я не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве. Я п’ю останні роки, як краплі старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край.

Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корі дерева, на стіні печери. Вона має кілька метрів довжини. Потяг підходить до перону. Метушаться, заглядаючи в об’єктив, люди. І все. У залі навіть паніка — так вплинула ця перша картина. Безкінечна хроніка. Гори й озера, море й сніги. Перегони, паради, царі з жінками й дітьми (не смішне вам це слово — цар?), свята й бенкети. Б’є Велика Революція. Вона почувається ще раніш у тривожних кінокореспонденціях з фронтів, їх подих чути у вітрі, що колише трупи на колючому дротові перед окопами. Б’є Революція, і завмирає кіно, фіксуючи лише випадкові моменти, на випадковій плівці випадковими апаратами й операторами.

І, нарешті, починають іти картини, що в їхньому творенні я брав неабияку участь. Я впізнаю декорації, я знаю, як вони виглядають з іншого боку, і я знаю, скільки разів сварився за них архітект із режисером. Я ніби переживаю все. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин.

Мій розум хоче згадувати! Але я хитрю з ним, я — стара людина. Мені цього тільки й треба, та я ще трохи не поспішаю. Потім я вимикаю екран, вимикаю телефон, світло над головою і віддаюся думкам, повернувшися до кани.

II

До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив по місті, дивувався з моря і забивав голову різною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на мою користь.

Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте запаху порту і не ловили бичків на хвильорізі? Вам чужі такі слова, як «клівер» або «грецький» та «очаківський» паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змінилося все з того часу, як я вперше довірив себе морській воді. Тепер того не побачиш, — брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт і машини. Тепер не стають пароплави під дамбою просто, а заходять у спеціальні ангари.

Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису міста, що в ньому мені доля судила стати щільно до виробництва кінокартин. Це я зроблю для тих, хто зачитується романтикою старого моря. Люди ж поважні, що не люблять більш одного разу виїздити за місто, одержавши мою обіцянку за низку цікавих речей, про які мова буде йти далі, можуть тим часом почитати післяобідішню газету і взятися читати тоді, коли я віддам належну увагу молодим читачам.

Оселився я в готелі. Це — досить великий будинок, розподілений поверхами, коридорами, стінами й дверима на окремі кімнати. Будинок стоїть на розі людної вулиці і прекрасно резонує звуки. Зразу вам неприємно, ви зачиняєте все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кімнаті, як меблі, і ви volens-nolens звикаєте до них. Вони створюють навіть деяку Gemiitlichkeit1. В наші теперішні часи таких готелів немає. Їх позачиняли, пам’ятаєте, після славетного виступу доктора Боя в палаті депутатів. Він довів, що готелі дають травми в мозкових центрах людини, і через ці травми зростають такі контингенти злочинців, як батьковбивці, руйначі родинних основ, песимісти й істерики.

Коли ви хочете хоч приблизно уявити собі готель, — ви свою тиху санаторію, де ви спочиваєте два місяці на рік, перенесіть на ріг Центрального Кільця й одного з Радіусів. Там літають і грюкочуть під вікнами потяги.

Ви виходите з будинку і переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радіусів, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радіуса. Коли ви живете на одному з Кілець — ви знову ж таки опинитесь на бульварі — ширшому й затишнішому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамваєм їхати далеко за місто. Щоб понюхати квітку — треба було виростити її в кімнаті. Довгі вулиці розрослися в ширину — ними прийшов до міста степ і зустрівся з морем.

Мене вражала набридливість моря. Де б ви не йшли, воно завше синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари — з квадратових плит чорного каменю. По ньому слизько ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, доки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це — закам’яніла лава Везувія.

Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму... Вони тільки бруднили берег. Інша справа — вантажники, моряки й рибалки. Особливо останні. Скільки прекрасних вечорів розмовляли вони зі мною за чверткою горілки, огірками й скумбрією! Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус, аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського самодура. Це значило — «ходити на скумбрію».

Опинившися біля моря, починаєш відчувати нудьгу. Хочеться лаятись і ходити без шапки. Кортить почухатись ногою і подивитись у бінокль, чи грає скумбрія. Навіть у справах негайних і цілком конфіденційних хочеться зайти до берегової печери — темної й вогкої.

Мене приваблював порт. У його порожнечі й пустельному вигляді я бачив мовчазне змагання двох світів. Нас і не нас.

Це був час блокади Республіки. Холодний і безсторонній мозок звертає мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблів. Але я й нині здригаюся, згадавши тодішню пустелю.

Ремонтують пароплав. Він стоїть порожній високо на воді біля причалу. Каменем обривається в море пристань. Внизу блищить мутна вода. Тут досить глибоко. Декілька позіхайлів — і між ними я — стоїмо, дивлячись на корму. Прив’язавши дошку до борта, сидить на ній і похитується маляр. Він рішуче п’яний і удає із себе митця. Пензлем він кладе задумливо мазки, примружуючи око і співаючи пісню. Співати він не вміє і пісні зовсім не знає. Але це не шкодить йому тягти й безкінечно повторювати два рядки пісні. Два рядки — й довга мелодія без слів зачиненим ротом. Знову два рядки — і мелодія.

А сколькі прийшлося мінє пережить
За еті п’ять лєт ідєала!.. —

співає маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далі не йде і продовжує запевняти нас про свої «п’ять лєт ідєала», фарбуючи корму.

Цю ідилію порушує сам співець. Він хоче дістати фарбу, що висить біля нього на дротинці, перехиляється більше, чим може, і раптово летить з пензлем у воду. Ми підходимо ближче. Маляр виринає з води між каменем берега і пароплавом. Там досить глибоко, вода холодна і немає за що вхопитися. Нам смішно дивитися, як біля самого берега тоне маляр. Він ще не зовсім протверезився, мовчки борсається у воді і не просить нашої допомоги. Ось він уже разів зо два упірнув, витративши сили. Тоді нас раптом проймає страх — людина тоне. Ми вибираємо з-поміж нас найвищого, беремо його за ноги, а він своєю чергою ловить бідолаху маляра, що продовжує бовтати пензлем воду.

Маляр лежить на дамбі. Він блідий і мертвий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей час чуємо поспішні кроки, по трапу збігає товариш маляра і, як коршун, налітає на невдачника:

— Качати його! — кричить він. — Качати!

Несподівано мрець схоплюється на ноги:

— Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!

Він насправді починає п’яний танок. Притоптує ногами, б’є об поли руками. Потім падає на землю і плюється фонтаном морської води. Маляра бере під руки товариш, і вони довго топчуться на трапові.

За кілька хвилин маляр знову лізе фарбувати корму. Він похмурий, мокрий і ввесь час мовчить.

* * *

Я підкидаю до кани дров. Вони поволі гріються, їх лижуть вогники, потріскують і пирскають димом. Дістаю з шафи плед і кутаюся в нього. Я наче сам на великому світі. За вікнами темно і тихо, електрики нема, і здається мені, що я серед тиші ловлю останні кроки життя.

Мою появу на фабриці мало хто помітив. Хіба що щирі читачі директорських наказів прочитали другого дня, що «такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики». Моя скромна фігура в шкіряній куртці, без рогових окулярів та полосатої кепки — справила враження лише на той легіон псів, що обсипав блохами буквально всю фабрику. Пси мене обнюхали, вирішили, що я свій, і лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павільйонах, по цехах, по монтажних кімнатах, у їдальні — скрізь на всі лади чухалось, скавучало й гавкало це плем’я.

В кіно я не був новий. Я знав уже всі тайни кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся і оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки пішов командувати полком проти поляків. Це було в час війн сорокових років. Тоді ж він і поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж він не написав мені нічого? Я не можу цьому вірити. Його певно пригріла земля Варшави.

— Ти візьми їх усіх в руки, — сказав він мені, зиркаючи на мене з-під лоба, — так візьми, щоб і не писнули. Розбалувалися, гади!

Розмова йшла про режисерів, яких я мусив узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часів диктаторами фабрики. Вони ними залишились і до наших днів, незважаючи на всі дотепні міркування про колективну постановку фільму, про колективне оформлення кадрів і про колективний монтаж.

— Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши собі конституцію і принеси, побалакаємо. Михайль тепер не хоче нічого, — почув я від Директора.

Михайль — мій колишній метр. А загалом — він ватажок лівих поетів нашої Країни. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє відношення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи запах «kapsten’a» з люльки.

Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому. Романтик з романтиків, та заховав це за насмішкувату, трохи цинічну гру очей і викладає сміливі й захоплюючі проекти тверезо й похмуро, ніби лає жінку за переварений обід. Я вже сказав, що йому небагато бракувало, щоб бути геніальним. Але — проте бракувало. Його присутність на фабриці я відчував, як бадьорий мотив, не настирливий та безтурботний. Біля тебе стоїть хтось, посвистуючи, вирішує світові проблеми, а ти можеш за ним, не відриваючись, робити й робити. Він незабаром поїхав у відпустку і до фабрики вже більше не повертався, залишивши мене самого на всі режисерські групи.

Я пішов писати конституцію і писав її з тиждень.

III

Зала першого в Республіці оперного театру вся в червоному оксамиті. М’які крісла стоять трохи на підвищенні, між ними проходи, встелені килимами. Ложі бенуара, бельетажу й ярусів червоніють оксамитом і сяють електрикою. Амфітеатр чинно сидить, чекаючи початку. Тут дрібна інтелігенція, юнаки з подругами, з якими вже сказано всі слова. Вони тихо й інтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються із знайомими і нетерпляче підіймають хвилі оплесків, вимагаючи початку.

В залі гасне світло. Лише завіса блищить пишним золотом розшивки, її освітлюють прожектори з бокових лож і рампа.

— Мамо, де вони танцюватимуть? — несподівано чути серед тиші дитячий голос.

Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами і тим особливим запахом куліс, що завше є незмінним у кожному театрі. Глядачі знають цей запах з дитинства і одразу захоплюються ним. Їхні очі навіть блищать.

Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів. Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтримують кларнети і покриває, вібруючи звуками, поважна труба — баритон. Я починаю любити людину, що, стоячи попереду мене, керує чудесними звуками. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених бажань і кочової романтики. Летить вона на темну сцену від оркестру і запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, що я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сцені, споріднена зі звуками й слухняна. Це Іосиф Прекрасний2. Він сідає на згористу землю й грає, ще тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелі навколо ньогс вітер, перекочується пісок, і вівці десь пасуться, подаючи голос з-під гори.

Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Мені доводиться підносити голос на захист балету, як видовища здорового й організуючого. Соромно сказати, що нині фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь мистецтва, перейшла до законсервованого вигляду. Рідко можна тепер бачити балетні вистави, а ті, що відбуваються, такі жахливі, без смаку й організації, без живої думки. Те, що ми у свій час починали, бачите, пішло без сліду.

Вистава продовжується. Іосифа знаходять брати. Вітання й лагідність до меншого брата, ніжність рук і розмов. Але це не шкодить їм продати Іосифа єгиптянам, коли ті з’являються з-за куліс. Продаж закінчено, Іосиф пручається, просить милосердя в братів і з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожня. Пробігають одна за одною неспокійні тіні. Вони біжать по пустелі і чують, як женуться за ними любов до брата і совість. Стріла летить ліниво — джа-а-ірр! Тьма. Бігають прожектори, немає братів і стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.

Я видихаю повітря. Завіса. Оплески і вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і передчуваю щось надзвичайне, що має зі мною трапитись. От буває так іноді, коли серце повне вщерть і чекає лише уст, що надпили б трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті має статись якась зміна, близько коло тебе пройшла жінка і десь ходить, ти дихаєш її повітрям. Чутливе чекання висить у повітрі, як димок або серпанок.

Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши до цього місця згадок. Над каною стоїть у мене побільшена картка жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені. Через ріжок іде напис: «Милому, ідеальному другові з Генуї». Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молоді, здається, що мудро) посміхаюся, бо я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете. І повертаюся до зали оперного театру, де вже пройшов антракт і знов погасло світло.

Танки при дворі фараона. Мені ввижаються маси народу, що носять важке каміння на будови, колосся гойдається на сонці і, наче жовта сонячна ласкавість, — ці звуки. Знайома Іосифова мелодія виходить над усе, та ось він і сам починає цнотливий танок. Його бачить Тайах — фараонова жінка. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить із групою наперед. Танцюють усі, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвідченість. Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Іосифа і до захопленого театру.

Перші хвилини я не думаю ні про що. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Згодом трохи я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом — мені хочеться переплисти для неї океан і море. О, скільки б я тепер дав за ту юнацьку наївність і вражливість! Юнак хоче бути досвідченим і старішим, а одержавши це все, жагуче бажає повернути наївні, дурні дні.

Тайах танцює в захопленні. Вона показує Іосифові свою любов і силу. Одіж на ній лише підкреслює довершеність жіночих форм. Її обличчя блідне навіть крізь пудру. Найвища статева насолода танку сходить на неї. Вона — в нестямі. А хори інших танцюристів завиваються навкруги. Соромливий Іосиф захищається мляво. Падає на коліна і ниць. Падає на землю і Тайах. Вона котиться по землі, повзе. Нестямна жага жене її. Раптом завертілася, закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараонові одіж Іосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що він наробив, цей Іосиф? Він посмів думати про обійми царської дружини? Ганьба йому, красивому! Візьміть його на щити й винесіть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки і якісь щити. Наче знову колосиста нива. Піраміді — рости вгору з шершавого каменя! Кінець виставі, що показала спокушеного Іосифа!

Я виходжу на вулицю і йду. «Оце вже вона. Тепер мені не викрутитись». Я констатую, що й викручуватись мені не дуже хочеться. Підходжу до пам’ятника, звідки видно огні порту й море. Маяк поперемінно кладе на море то червону, то зелену смугу. Машинально слухаю розмову двох дівчат, добре вдягнених і молодих. Одна плаче й докоряє другій за її пожадливість. «Ти вже трьох сьогодні мала, а я ні одного. Що мені — з голоду погибати?» Я переходжу на інше місце, щоб не бути об’єктом їхньої уваги. Стою довго, доки вогники сірників, що запалюються регулярно і догорають до краю, зацікавлюють мене. Гуляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину і жінку, що сидять мовчки. Одне тримає сірника, а друге швидко перебирає пальцями обох рук.

Це закохані глухонімі, що почали свою розмову десь при світлі ліхтаря й кінчають її тут на тихім бульварі під подувом морської вільгості.

* * *

Зрозумійте психологію старості, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим і розумнішим за нього. Вас ми констатували як першу пересторогу і нагадування про Потойбічне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навіть вороже дивимось на вас, бо ви нас женете до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь і ростете. У цьому — закон існування. Пам’ятайте тільки, що ви теж будете такими, як ми, — стережіться вимовити поспішне слово.

Але не мій жанр, шановні, навчати й виказувати гіркість. Я достойно несу прапор старості. Мої згадки я присвячую молодим, сміливим і чуйним. Їм віддаю я на суд свої юнацькі помилки й перемоги для збудження думок, для шукання яскравіших просторів і горизонтів.

Я не виходив кілька днів з монтажної кімнати. Одну з чергових картин було закінчено, режисер показав її дирекції, а зараз ми сидимо з ним удвох серед рулонів плівки і скорочуємо. До речі, я — автор сценарія.

Я сиджу біля монтажного столу, а високий режисер ходить по кімнаті. Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фільму на руках.

— Ви, я бачу, знаєте монтаж і вмієте тримати в руках плівку, — каже режисер, — але ви не дозволили б, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж ні? Можете не відповідати, я бачу відповідь.

Моя мовчанка надає йому сміливості. Це його перша картина, це мій перший сценарій. Автор з режисером зійшлися, таким чином, вирішити свої взаємини. Ми обоє могли бути об’єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно. Тоді питання це — режисер і автор, — стояло дуже гостро. Багато списів було поламано прихильниками одної й другої групи. Але до згоди тоді ще не прийшли. Власне не до згоди, а до розуміння законів кінематографії. Нам це дивно навіть згадувати тепер — невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже їм не ясна була механіка ставлення їхніх сценаріїв? Невже... та те, що зрозуміле є тепер, — тоді набирало великої гостроти, було прекрасним демагогічним способом для зриву роботи і зміни кінокабінетів.

Починаю я здалека і щиро.

— Творчість, — кажу я, — поняття егоїстичне і навіть егоцентричне у своїй глибокій суті. (Нині я інакше думаю!) Коли я робив сценарій, мені здавалося, що його можна з початку й до кінця записати в Біблію або вирубати зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати, він мені здався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидів його, як свою майбутню смерть. (Нині я інакше думаю!) Я виносив його в собі, як кобила — лоша. Зразу вона певна, що її син буде благородним скакуном і завше буде ходити в шовковій попоні. Коли лоша родитиметься — їй буде просто не до думок. А потім вона його забуде. Є інакші автори, але я вважаю себе за пересічного автора. Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрів. Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і — о, небо! — ви одірвали йому голову і хочете приростити її в іншому місці.

Ми так розмовляли з годину. Ми б устигли й посваритися, та знали, що картину треба кінчати, і стримували себе. Я й досі ціную витриманість високого режисера і його шляхетне поводження.

— Коли режисер ставить сценарій, — кажу я, — він мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. Це не торкається сценаріїв, де немає таких інгредієнтів. Засвоївши і погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу для думання. Бо коли його погнати, він буде ставити не думавши, значить картина вийде без думок. Думання може відбуватися в різній формі. Не обов’язково, щоб режисер приходив на фабрику щодня і, сідаючи від 8 до 4 до столу, думав. Він може піти до знайомої дівчини, випити з нею пляшку доброго вина і цілувати її, як свою. Ввесь час свідомо й несвідомо у нього стоятиме в голові ідея сценарію. Коли він повертатиметься додому, йому по дорозі трапиться цікава, рухлива тінь од ліхтаря, що його похитує вітер. Режисер вийме книжку і запише дещо, що не має зв’язку ні з ліхтарем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто, ми ще мало вивчили закони нашого думання.

— Ідея сценарію мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він викидає — вони затьмарюють або шкодять ідеї. Деякі він переставляє на інше місце — там вони з кращими сусідами краще йому служать. Деякі він вигадує — вони звучать в унісон з іншими, зміцнюють його ідею. Вона вже стала його — ця ідея сценарію!

— Тоді режисер береться до провідників ідеї — до героїв. Він мусить їх знати так, як не знає навіть батько дитину. Пам’ятає, що вони «так» себе тримають у сценарії тому, що вони перед сценарним життям жили «так і так», а після сценарного життя житимуть «так, так і так», помруть з такої-то причини і в певнім оточенні.

Режисер лякається. Хіба можна все передбачити в людськім житті? Це буде сухар, а не людина! Я пояснюю думку і заспокоюю співбесідника. Він не так одразу зрозумів — здалося йому, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.

— Я з вами погоджуюсь, — каже режисер, — та коли я неправильно зрозумів авторську думку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор — (я на вас не натякаю, вибачте), — він замовчав на секунду, — приїздив автор і контролював би щодня все те, що я знімаю? По-перше, — він не знає ще ремества, щоб мені перешкоджати робити кадри. По-друге, — режисер я, а не він, і, навіть погодившись із його трактовкою кадру, я зроблю так, як я розумію, і він нічого не може змінити. По-третє, — хіба автор знає, як буде звучати той чи інший кадр поруч із другими, коли я його поставлю на призначене місце? Ви не розумієте, що побачити кадр там, де йому призначено стояти — ціла наука і навіть не кожний режисер це уміє. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись зі мною та й поїхати? Чи що інше?

На монтажному столі лежить частина картини. Слухаючи режисера, я повертаю ручку моталки. Очі в мене болять. Дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор — він стоїть тут праворуч, не так тримає руку, як далі на крупному плані. Беру ножиці й вирізую шматок руху.

— Може бути, — резюмую я, — лише така постановка цієї справи. Автор, продаючи сценарій, знає, що установа, яка його купує, — розуміє ідею твору правильно. Завдання цієї установи — щоб режисер засвоїв цей правильний погляд на твір. В процесі роботи довірена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер проводить ідею сценарію. Коли він псує — відібрати від нього ставлення і передати іншому режисерові. Коли він не дотримується дрібниць — не напосідати, поважаючи творчість — цебто процес, якого логічно викласти не можна.

Режисер, я бачу, починає ставитися до мене прихильно. Я користуюсь моментом і вирізаю з картини цілу сцену на декілька метрів. Режисер злякано на мене зиркає, але я не чую заперечень. Продовжую крутити ручку моталки.

— Я, пам’ятаєте, приїздив до вас, як автор, — монотонно дзирчить моталка, — місяців зо два ходив до вас у павільйон, коли ви знімали. Але я радий зараз похвастатись, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розуміли мій задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидіти головного актора, актрису мені хотілось напоїти п’яною, щоб її трохи розвезло і щоб вона сміливіше ходила по кімнаті. Дядька героя я б вимочив у солоній воді, щоб у нього шкіра на обличчі загубила сліди масажів. Невідому дівчину з вулиці я зробив би романтичною і примусив би триматись цю повію так, як тримається порядна жінка. Я не згодний був ні з чим. Мені здавалося, що ви навмисне, на зло мені це робите.

У високого режисера обличчя починає нуднішати. Він дивиться на монтажний стіл так, ніби там лежить його дитина, а я їй ллю на живіт холодну воду.

— Чому ж ви про це мені не казали, — видушує він із себе, — я міг би де в чому погодитись.

— Я вам казав спочатку. Потім я зрозумів своє місце і сидів у павільйоні, примусивши себе забути, що це мій твір так скальпують, і шукав собі веселих думок над домовиною мого створіння. Іноді я прокидався і видумував для вас кадри і точки зйомки — пам’ятаєте, ви не раз використовували це. Я ходив по павільйону лише для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрі, переводити на плівку. І я, дякую вам, — багато бачив.

Моталка починає густи нервово в моїй руці. Я доходжу до епізоду, що його треба викинути. Він досить великий — більше сотні метрів. Я знаю, що режисер буде опиратися, треба скорше повертати розмову на інше, але мені шкода втрачати розгон, і я кінчаю думку. Знаю, що за епізод мені однаково доведеться сваритися.

— Тепер права автора виступають на перше місце. Саме тепер, коли ви кінчили знімати і змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, мені видко, де моя думка і де її немає. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи друге місце в картині. Я навіть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер — як хочете), коли він не сміє піднести голосу в оборону свого виробу. Він сміє, він мусить!

— Наприклад, оця сцена... — (я довго тлумачу непотрібність сцени, вислуховую зауваження, що на сцену витрачені гроші, час, плівку, енергію; я запевняю, що на першому місці є якість картини, а не бухгалтерія і т. і.)... — Але заспокойтесь, — закінчую я, — я не хочу підносити свого голосу, я сваритися не буду.

Режисер здивовано дивиться.

— Я тепер чиновник на фабриці і перейду від авторських сентиментів до чиновницької твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?

Мовчанка.

— Тоді ми підемо зараз до директора — хай він нас розсудить.

Я гашу електрику на монтажному столі, і тоді ми обоє помічаємо, що на дворі вечір чи ніч. Директор уже поїхав з фабрики додому. Ми закриваємо монтажну й виходимо на вулицю. На небі зорі південні, блискучі й миготливі. З моря реве вітер. Заходимо до території фабрики, йдемо до її краю й стаємо. Внизу під нами чорніє море. Чути шум і рокіт. Він розлягається по березі, впивається в землю і росте з неї, як трава — густа, висока й страшна.

Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці. Режисер зразу сердитиметься, та, побачивши картину потім, змінить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськість, — режисер мене почне поважати. Я за свій смак не боюсь і знаю, що це буде.

Стоїмо кілька хвилин. Море — воно урчить і гуде. «Чого ви сваритесь, чудаки? Все, — хлюп-хлюп, — дурниці. Потопило я сьогодні човна з такими дурнями. Ша-шуу! Які ви смішні!» Перед морем завше себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнів і хвилювання.

— Підемо вже?

Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая. Ми розмовляємо.

* * *

Декорації в павільйонах нагадують людські фортуни. Коли зайти до них і пройнятися їхнім диханням, завмирає серце від дотику чужої середини, стаєш частиною чужої квартири. Вийшовши з декорації одної, потрапляєш до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими, міцними й теплими, — одразу побачиш, які вони насправді — з фанери, тонких брусків і шпалери або вапна. Не декорація, а наочна філософія життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти чоловіка з декорації, яку він собі сам або інші йому збудували, і порозмовляти з таким чоловіком, позбавленим оточення. Це дуже цікаво і може дечому навчити. Я віддаю за це мою подяку Професорові.

Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки, сміливі й прості, — і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а малярові — пензель. Як зробити краще форму для пап’є-маше і як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим; як з мішків швидко мати гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин — давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори й подібні візерунки з’явилися швидко в меблях на ринках міста — і мали добрий попит.

Професор переходить з павільйону в павільйон. Я штовхаю актора, що близько мене стоїть, він нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.

— Ви давно приїхали? — каже він мені.

— Та недавно.

— А надовго?

— Не знаю. Працювати.

Знімальної групи тепер немає — такої, як була колись. Тепер є так звана «режисерія фільму». Один режисер і в нього від десяти до двадцяти помічників. Перший помічник — оператор, другий — художник, третій — організатор і т. і. ...(див. «Популярний підручник організації», видання кінофабрики «Об’єднаних Націй»). Винайдена плівка найвищої чутливості і колосальної світлосили об’єктиви в знімальних апаратах — звели нанівець неймовірну витрату освітлювальної енергії фабрики. Нині знімають без штучного освітлення. Теперішня «режисерія фільму» не знає зовсім освітлювачів і всіх неприємностей, що з ними зв’язані. Тепер у нас актор живе в декораціях під час усього ставлення картини — не треба костюмерів і реквізиторів до режисерської групи. Зайві також гримери, бо чутлива плівка заборонила грим. Можна лише деформувати обличчя і залишатися таким під час усієї роботи над фільмом. Отже, тепер вищезгадані категорії робітників до складу «режисерії фільму» не входять. Через це одно — нині легше жити на світі.

Тепер послухаємо розмову режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собі склад знімальної групи і ті зміни в методах роботи, що сталися. Режисер говорить трохи в ніс.

— Я не розумію, — каже режисер, — при чому тут я. Я не мо-о-жу (він трохи розтягує слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорація мала бути на 8 годину ранку, а тепер уже обід. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псується. Помреж мій десь забіг і на очі не показується. Я тридцять ро-оків працюю, а такого не бачив.

Оператор хватає за руки Професора.

— Ну, я не можу. Вірите мені, що я не можу? Ніяк отой куток не можна освітлити! Дивіться: ось тут у мене будуть стояки, тут дві трисотки, тут угорі мух повісимо, у вікно — прожектор. Тепер дивіться, — оператор достає спеціальне кобальтове шкло, яке обезбарвлює декорацію, і дивиться, ніби запаливши всю зазначену освітлювальну апаратуру, — дивіться, там цілком чорний кут.

Професор сердиться.

— Я вже вам три рази будував. Я не винний, що ви так швидко думки змінюєте. Станьте сюди, подивіться, — Професор витягає й собі шкло, — бачите, звідси коли зніматимете, все буде гаразд?

— Ні, я хочу ставити апарат тут.

— Це, дядю, я вам не дозволю, — Професор, коли сердиться, говорить «дядя», — я будував декорацію, розраховуючи її на певну точку зйомки. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самі дали згоду на таку точку і підписали ескіз?

Режисер явно ненавидить декорацію. Він ходить, мацаючи все руками, бурчить щось і лається. Мужицькі свити погано виглядають на екрані. Стіни оці сірі й нужденні — дерево й глина. Чому б на них не наліпити веселеньких шпалерів?

— Ми будемо знімати із сіткою, — вирішує режисер, — воно буде красиво, і нерізка наводка на фокус дасть пригніченість.

— Буде красивенький кадр, — каже оператор, — я не буду брати стелі.

— Як ви не будете, — спокійно зауважує Професор, — нащо ж я виробляв і вимальовував дрібниці? Можна було поставити лише стіни і навіть не фарбувати їх та не мазати.

Розмова має нахил перейти до стін директорського кабінету, де закінчуються завше подібні розмови. Та на сцені з’являється хазяїн знімальної групи — адміністратор. Він налітає на режисера:

— Ви мене зарізати хочете! Призначено зняти сьогодні двадцять кадрів, а ви ще й не починали? Через дві години починає третя група — на станції амперажу не вистачить. Реквізиторе! Костюмере! Помрежу! Давайте сюди акторів!

Наче з-під декорації з’являються названі персонажі знімальної групи. Починається метушня. Обставляють реквізитом декорацію. Освітлювачі совають по долівці апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугілля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить і співає вогонь вольтової дуги в лампі. Метушаться робітники, переставляючи меблі. Швидко почнеться знімання.

Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити.

— Да-а, — кажу я.

— Мистецтво, — каже Професор.

І ми розходимось.

IV

Хай простить тому небо, хто підозрює мене в постійному ухилянні вбік із широкої дороги. Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога.

Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхівлю гори і йти крізь хащі. Я вас доведу до краю, шановні. І, зупинившися на останній перепочинок, коли наші шляхи розійдуться, я покажу вам пройдену путь. Ви побачите, як слідом за нами йтимуть дослідники шляхів. Вирубуватимуть хащі. Прокладатимуть шлях. І може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.

Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман — не мого сина, звичайно, — я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить за столом, повний усякої пре��удрості, знань і вражень. Його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Іноді автор зупиняється. Перечитує написане. «Це не цікаве нікому, крім мене», — раз! — він викреслює абзац. «Тут читач буде нудьгувати», — на тобі! — таємна обіцянка про майбутнє захоплення вплітається новим абзацом. «Це читач не так зрозуміє», — героїне, не посміхайся — він тобі дасть тут плаксиву репліку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сцені, коли він шарпає за шпагатинку. «Душка автор, — скаже прекрасна читачка, — як він уміло ними керує! Який він розумний. Я не могла покинути книжки». «Я уявляю собі його красивим мужчиною, — скаже друга, — він певно так любить свою дружину». Розумний автор, якому тільки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з місця, за один раз, і зітхнули потім, наче після обіду — такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман.

Я не збираюся, пишучи мемуари, підлягати практиці писання романів. Це мені тепер не потрібне. Мої романи вже написані, лежать по бібліотеках (а фільми-романи — по фільмотеках), вони дали в свій час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу і корисні думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь, що мій читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмішка героїні. Коли б я писав роман, я за цим стежив би, і мені не тяжко було б шарпати героїв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково — героїв видумано, герої безсловесні для їхнього автора, і він може ними керувати. Інша справа, тепер. Я пишу в першу чергу для себе і мені все цікаве. Я, може, не хочу показувати красивої, витонченої будівлі, а хочу дати так матеріал, щоб у кожного читача виріс в уяві свій окремий будинок художнього впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кінця, може відкласти книжку. Я не ображусь так, як образився б романіст. Значить, ще не час йому читати мої мемуари. Я, лежачи в могилі, можу почекати ще сотню-другу років.

Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцію, що їй підлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кінофабриці. Складати для себе закони — неприємна річ. Добре було Мойсеєві одержати їх на горі. Я їх проглядав і зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже існувало тоді на землі. Ці закони були в мозкових клітинах людей. Вони тисячоліття переливалися з кров’ю по жилах. Їх породила в голові перша ж проллята кров і перший передсмертний зойк.

Я забув зазначити, що я сиджу на березі моря. Купатися — холодно, та я відчуваю екзальтацію й від морських пахощів. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше, — гнилою морською травою, йодом, гіркою сіллю, холодним етером. Солодка млость останнього особливо п’янить. Тіло застигає в нірвані, ніби отруєне морською диявольщиною. Здається, що тіло не може вже знати болю й нівечення. Лежу на камінцях, обнімаю всі краї, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль.

— Як аргонавти ті колись,
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим.

Я співаю, бо радий. Ніхто мене тут не бачить, як я, утікши з фабрики, роблю скрижалі. Неба не встеляють оболоки, грім не б’є на мій затишний берег, і вся природа тихо допомагає. Я кидаю камінець у воду — він підскакує на воді й тоне. Мене кличе заобрійна синь. Я бачу як камінець опускається нижче й нижче в глибінь моря. Ніби одразу біля берега море не має дна. Я нахиляюся до води і мов торкаюся рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли передо мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився у вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої. Її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословіння, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і упертий, ради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її.

Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, із сірими очима й енергійним ротом, погляд насмішкуватий і упертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого і відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді залишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один і той же час, бо думає, що людина працює для ліні і лінується для того, щоб працювати. Ці відомості трохи показують характер нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведінку в цих мемурах, де розум старої людини хоче переформувати клітини своїх семидесяти років на молодий лад. Іноді йому щастить, і його молоде «Я» рухає думку. Іноді крізь молодість проглядає спокійна досвідченість життєвого шляху і спокійні білі поля висот. Прийміть те й інше, як приймаєте ви природу, що молодіє й старіє разом, прийміть, як море, що молоде є завжди через свою старість. Хай у вас залишиться дотик думок і тоді, коли вітер рознесе прах, і хтось виросте з вічної матерії.

Я сидів над морем і раптом оглядівся, де я є. Позбирав свою конституцію з камінців, по яких розвіяв її вітер, пішов переплигувати з каменя на камінь, подерся по горі й перебрів бур’яни.

* * *

Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо коли він служив у флоті, саме відбувалася війна, вихід у інші моря охороняли турки, і їхній крейсер «Ісмет» наводив жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з’являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля і форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир — колосальний велет.

Матрос ненавидів його, як смерть і тайну. Ніч кругом стерегла проклятого хижака, а міни хиталися у воді під хвилею, і об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тоді вибирали темну ніч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло по черзі кілька матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Збірна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища і відпливала в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, особливо вночі, коли треба поспішати і плисти далі, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця і не накрив ворожий постріл. Дуже капризна річ плавуча міна, — кажуть матроси, і вони мають цілковиту рацію, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своїх берегів. Міни лежать на палубі і в трюмі, вогню запалювати не можна, блоками опускають їх у морську дорогу, вони непевні. Бувало, що зіпсується на міні ударник або відбудеться хімічна реакція в гримучім живім сріблі капсуля. Підуть розриватися тоді міни на пароплаві. Феєрична картина, на яку після першого ж вибуху вже нікому дивитись.

А то ще — поставивши міну, забудеш шлях і на неї ж повернешся. Проклятий «Ісмет» раптом ударить пароплав прожектором і не зведе його в бік, доки не приміриться наводчик. Погасне прожектор несподівано, як і з’явився. Будуть красиво рватися міни на пароплаві від набоїв крейсера. Розставляти міни — вірна смерть для матроса.

Матрос це знає і матрос зневажливо свистить. Він почуває під ногою хистку палубу судна і йому не треба більш твердої опори. Він може й умерти та треба ще подумати, чи варто. Maтрос перед смертю відпрошується на берег. Твердий камінь естокади, брук на вулицях і ліхтар, біля якого починається і кінчається матроська любов, нагадують йому прекрасну думку про матір і коня Савку. Матрос знову зневажливо свистить. Але цей свист, чуєте? — має мало певності. Він ховає страх і тамує дрож. Матрос боїться, як кожна жива істота.

Зразу ж він шукає грошей і шукає жінку, щоб затулити у своєму роті крик смерті її устами. Він, як божевільний, стискає жінку, і вона, злякавшися, виривається з його обіймів, тікає геть, зникає в пітьмі. А матрос ітиме від ліхтаря до ліхтаря. Йому залишилася година стояти на твердій землі і жити. Він пливе від ліхтаря до ліхтаря. Заходить до таємного салону і дзвонить кулаком у двері, йому ще залишилася година життя. Він п’є якусь пахучу рідину, молочно-білу, розведену водою. Затуляє носа, щоб не занудило його від запаху одеколону, що він його п’є. (Горілки немає — війна). Методично ламає стільці, продавлює пальцем столи, плює на долівку й пробує розвеселитись піснею. А час іде. А пароплав гудить. Вимагає денатурату. Зляканий хазяїн приносить його з усіма приладдями до пиття: фільтром, хлібом, цукром і водою. Але матрос розбиває фільтр, топче хліб і нехтує цукром. Просто в горлянку виливає він півпляшки. Часами йому здається, що він уже на тому світі. Уперто натягає на лоба шапку. Губить помалу свідомість і чує лише, як скажено працює серце. Зовсім не відчуває рота й носа. Валиться на долівку й залишається на ній.

Матроса витягають із салона недбайливо, як пса, його волочуть за ноги. На брукові кидають і розбігаються на різні боки. Матрос лежить, його трясе, він уже бачить десятий фантастичний сон, він мучиться неймовірно, бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут його знаходить патруль, читає на шапці адресу і волочить на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю і реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів.

З того часу матрос ненавидить спирт. А, коли йому треба пити, затуляє носа й цідить в рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу і послухав його оповідання про денатурат.

— Як аргонавти ті колись
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим, —

співаю я, повертаючись до фабрики і несучи конституцію. Мене зустрічає кур’єр: «Швидше до директора!» Я поспішаю до їдальні, де він тепер сидить.

Біля воріт фабрики товчуться люди. Актори й авантюрники, жебраки й чеснотники, жінки, чоловіки й діти. Вони лагідно зазирають у вічі всім, хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу і високо несе голову: то, мабуть, хазяї, службовці, недосяжні режисери і всемогутні помічники режисерів. Тут вони товпляться з ранку до вечора.

Їдальня міститься в брудній кімнаті, де стіни запливли парою й салом, столи покрито з минулого року папером, так він і лежить. Перед дверима стоїть жебрачка, що нічого не просить, а лише топчеться по своїх одежині і сумно оповіщає кожному: «Конвертів більше немає». В холодну пору мухи сидять на стелі і обліпили електричний шнур, на якому висить лампа. Шнур зовсім чорний і дивно кострубатий. Мухи сидять і по одній умирають, сиплються на стіл і на похилені голови. В жарку пору — вони літають і пустують, граціозно сідають на хліб і на руки, злітаються до стелі, роблять мертві петлі і лізуть до нас у рот і в ніс. Ми, лагідно посміхаючись, невпинно женемо їх і не хочемо ділити з ними нашої трапези. Нам навіть дивно — як це може бути їдальня без мух? До цього ще — пси. Невідомо, кого більш завше в їдальні: людей за столами чи псів під столами. Кожен співробітник має свого одного улюбленця. Деякі — двох і більше. Пси гуляють, жирують, плодяться і поповнюють їдальню щенятами, блохами і нудним запахом.

Директор сидить окремо і їсть так швидко, ніби у нього в руці дві ложки. Я сідаю біля нього і розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м’яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка — любити тварин. Одразу котові ще перепадає кілька шматків м’яса від людей, що сидять навкруги: таємна думка, що на них таким чином зверне Директор увагу. Така увага ні до чого, але людям приємно навіть погладити ту тварину, до якої торкалося начальство.

«Як аргонавти ті колись», — співаю я про себе, закінчивши читати пункти, навіяні морем. І другу страву вже з’їдено. Директор мовчки думає. Пам’ять у нього гарна — кожне слово в голові.

— Роботи багато, — каже він, коли ми виходимо з їдальні, — тільки розбалувались вони всі. Халтуру розводять.

Я не можу говорити від авторського задоволення. Мого проекта блискуче прийнято!

— Ти, може, думаєш, що в рукавичках працюватимеш? — каже він далі.

Ми заходимо до зали переглядів, продовжуючи розмову. Це — невелика кімната, в якій певно завісився не один бідолаха, бо й тепер вона навіває думки про самогубство. Вона з тих кімнат, до яких нудно заходити й радісно виходити. Стільців немає. Дві-три лави стоять на брудній долівці. В кутку піч, що ніколи не топиться. Ми сідаємо.

— Лінії я одразу не братиму, — кажу я тихо, — бо тут, де справа торкається творчості, я не можу замінити собою всіх творців фільму. Я хочу заслужити в них повагу і авторитет.

Механік за стіною пускає апарат. Апарат деренчить і шумить, заглушаючи розмову. На екрані миготять шматки чергових зйомок якоїсь режисерської групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотує. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних інтересів, приїздів на фабрику ранком, проглядів, розмов, директив, сварок, монтажів — усього того, з чого складається все наше життя, коли викреслити з нього неділі та весни.

V

— Любий Сев, — хочеться мені почати, — нарешті й про вас ітиме мова. У мене на стіні висить портрет — ваш дід у білій полотняній сорочці і в полотняних штанях, босий і без шапки. Він стоїть у садку, спираючись на палицю. Йому не менше дев’яноста. Але він стоїть так, як ви стояли колись у Місті, у нього буйне волосся й рівні плечі. Він з однаковою гордістю стоятиме серед велетенських машин, він стоятиме на палубі океанського корабля, що йде у невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю і серед неміряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя Людини, суворі риси завойовника, серце мандрівника і творця.

— Любий Сев, — кортить мені казати, — я пам’ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, — швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості, що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що є попереду і є навкруги, — він не бачить.

— Любий Сев, — хочеться мені казати ще далі, але я стримую себе і переводжу думки на інше. Мені не личить користуватися прийомами романіста, щоб прив’язати увагу читача. Романіст обов’язково вже повідомив би, що «Ісмет» у нього буде діяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка привезе до берега турецького міністра. Він побожився б, що герой не любитиме балерини, і потім показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч і кортить мені сказати кілька таємниць і кілька фраз, що їх можна різно розуміти. Замість цього я просто перейду до дальших сторінок розповіді, щоб продовжити обіцяні мемуари старої людини, яка, проте, вважає себе здатною жити іще півсотні років.

Мені неприємно, що я написав останні слова фрази. Але тому, що я їх подумав, я не маю права таїти. Чи ж не обіцяв я казати тільки правду?

Моє перебування в Місті вступало до нової фази. Мені сьогодні сказали, що приїхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію і блискуче провалився. За це він дозволив собі відпуск на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста і буде ставити ще одну картину.

Я піднімався по східцях на третій поверх готелю. Горіли електричні лампи. Був вечір, що не віщував мені нічого особливого, ніяких подій. Весело підскакуючи, я майже вибіг нагору і там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.

— До високого режисера, — відповів я сам собі, поновлюючи рух по паркету коридорів третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечері про його сценарій — той, що він почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печінка почувала себе добре, і жовч не виливалась куди їй не треба. Я був розігрітий, як віск, своїми планами, майбутніми успіхами, романтичністю натури, тишою коридору, і відбиток чужих пальців залишився б на моїй шкірі, коли б хтось спробував узяти мене за руку.

Постукав до кімнати. Тиша. Ще постукав. Двоє голосів — жіночий і чоловічий відповіли мені разом: «Можна». Я переступив поріг кімнати й одразу нікого не побачив. Праворуч під стіною на столі стояла лампа з абажуром і темною матерією на останньому. Від цього вся кімната стояла темною, задушливою і чужою, як вулиця незнайомого міста. В одчинені вікна долітала музика ресторану, перериваючись і глухнучи, коли там раптом зачиняли двері. Потім знов лунала, вирвавшися в щілину. Запах жінки примусив мене глибше зітхнути, набираючи повітря.

— Добривечір, — сказав я.

Мені відповіли не зразу, очевидячки чекаючи когось іншого замість мене. Хтось біля вікна палив цигарку, і вогник її раптом збільшився, зробивши потім в темряві траєкторію яскравої зірки. З ліжка до мене озвався високий режисер:

— Засвітіть, будь ласка, горішнє світло.

Я повернувся до дверей і, доки намацував рукою вимикач, подумав, що прийшов невчасно і мені краще піти, не перешкоджаючи людям заповняти вечірній присмерк розмовами. Пахощі жінки знову долинули до мене. Я запалив світло.

Високий режисер лежав на ліжкові, що стояло ліворуч, упирався головою в стіну і ноги звісив на долівку. Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи у вікно, і ледве подивилася на мене.

Режисер одразу скочив з ліжка і простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сідайте, будь ласка, знімайте вашу куртку і почувайте себе вільно».

Я роздягтися відмовився.

— Дякую, — сказав я, — але ми сьогодні, очевидячки, не встигнемо побалакати, я ще маю побачення з моїм товаришем, що вчора приїхав до Міста.

— Із Севом? — запитала жінка.

— Дозвольте вас познайомити, — заметушився високий режисер, — це так би мовити моє начальство з фабрики — редактор, а це моя приятелька і землячка.

Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв — безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жінка мені рішуче не сподобалась. Мені стало чомусь досадно.

— Із Севом, — відповів я, — а ви його хіба знаєте?

— Я Сева знаю, — жінка викинула у вікно сигарету і встала із стільця, — учора мене ось він познайомив.

Вона почала ходити по хаті. Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи з високим режисером, я відчував на собі погляд, крайки моїх вух червоніли.

— До побачення, — закінчив я розмову, — завтра умовимось. До побачення, товаришко.

Я вийшов з кімнати, почувши за собою, коли зачиняв двері: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене вразило, і я навіть не в той бік коридору відразу повернув. Потім я почав згадувати, перебирати прізвища і знайомих. Замислившись, я набрів на Сева, що мешкав за кілька номерів далі в коридорі, і виходив кудись із своєї кімнати.

— Сев, Сев, — закричав я, — ви це чи не ви?

— Це я, — відповів Сев, простягаючи мені долоню.

Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять і вороги, і друзі. Перші, щоб замаскувати ворожість, а другі — щоб заховати дружню теплоту.

— От ми і зустрілися, — кажу я, — а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті. Скільки це вже часу пройшло?

Ми установили точно, скільки пройшло часу, і це нас ані порадувало, ані засмутило. Що нам час, коли його є під нами й вище нас цілі гори?

— Провалили картину, Сев? — сміюся я.

— Іще й як провалив. З музикою й барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі. — Зате я тепер не провалю і не злякаюсь.

Стоїмо ми в коридорі довго, заходимо до кімнати і там знову стоїмо. Розмова наша мало має змісту, але хіба не досить того, що ми чуємо одне одного, бачимо і сміємось, як малі, не знати з чого?

— Сев, а хороше море, чорт його забери?

— Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами. Обов’язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів. Ідуть вони обов’язково вперед, море тоді уявляєш калюжею, яка гордиться з того, що по ній плаває білогрудий корабель.

— А матрос бронзовий і делікатний, — кажу я в тон, — він возить обов’язково привіти і закохується десь в смагляву дочку Індії, нудьгуючи за нею і простоюючи вахту мрійним чудаком. Керманичі всі бадьорі і сміливі, бачать рифи, як акули...

— Дайте ж мені договорити, — сердиться Сева, — я відповідаю на ваше запитання про море.

Він запалив цигарку і став біля трюмо.

— Море, — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, воно ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня у світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є і залишається першою жінкою, першою любов’ю.

Він промовчав.

— Море зовсім не синє, і чайка квилить над ним тому, що хоче їсти, а не тужить за кимось. На кораблях брудні, сірі, обвітрені паруси і саме цей факт мені хвилює кров. Кораблі на морі поспішають перебігти свій шлях, щоб їх не захватив у дорозі шторм. Вони бояться моря, і їхній гордий вигляд походить від поспішності. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються, перелітають з хвилі на хвилю, вірніш — хвиля підкочує під них свої піняві боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води і гніву. Воно іноді поманить ласкавою синьою фарбою, іноді воно з небом зійдеться і почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.

Я хочу теж докласти своїх міркувань.

— Матрос возить не привіти лише, — кажу я, — а й важуче золоте зерно, багатство й ситість, руду й метал. Обважніє трюм, як шлунок у бджоли, коли вона повертається з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмі пересипається зерно, гурчить метал і чути, як за ілюмінатором проноситься вода. На вахті хочеться спати, і обважніли після робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.

Сев одходить від трюмо. Виявляється, що він одягав там комірця і поправляв на собі краватку. Це мене зацікавлює, бо в нас ніколи не бувало люстерка, і ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший і останній раз, коли Сев користався трюмо для таких дрібниць, як комірець і краватка.

— Де ви були? — раптом згадав він про нашу зустріч в коридорі.

Я сказав.

— То чого ж ви звідти втекли так швидко?

— Там якась дівчина, і вона мені не... подобається. А взагалі я не хочу їм перешкоджати.

— Тайах її звуть?

— Я чув це ім’я, але при чому тут «Іосиф Прекрасний»? Там є така цариця, що спокушає.

— Оце вона там і є.

Я здивувався і схвилювався. Перше почуття висловив, а друге спробував заховати навіть від себе. Моє ж серце — цей одвічний зрадник — нагнало на обличчя зайвої крові, я зробився червоний. Сев це помітив. Він нічого не сказав і почав проглядати журнал. Іноді він дивився на мене. Знову ховався за журналом. Ми розпочали розмову, провадили її з півгодини і сказали дуже мало слів. Я взагалі люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всіх слів.

— Сценарій морський думаю. — (Коли Сев говорить про свою якусь акцію, його слово, що визначає всю акцію, він вимовляє ніби з великої літери, як щось важливе та підкреслене). — Море, корабель, наші матроси і нудьга за батьківщиною.

Я лише слухаю, бо в мене немає нахилу до бесіди. Це він швидко помічає і непомітно змінює тему. І, нарешті, несподівано каже:

— Ходімо туди.

— Куди? — дивуюся я.

— До тої кімнати, звідки ви втекли.

* * *

Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапі сидить кінооператор в окулярах.

Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим, і цікавим, і... красивим.

— Ви танцювали як єгиптянка — наче жагуча пристрасть текла у вас.

Тайах весело сміється і лукаво поглядає на мене і на Сева. Вона дуже стримана і холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.

— А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, — додає Сев серйозно, — вона гризе горішок на дереві і влучає нас звідти горішком.

— Монкі (Monkey), — інформую я, — так звучить це англійською мовою.

Так розмовляючи, ми не помічали часу, що поспішно крутив стрілки на годинниках і засипав синій дах неба цілими мішками світляків. Високий режисер мочив хустку рідиною зі шклянки (то був чай) і клав собі на очі, що були навдивовижу червоні й запалені. Він з нудьгою поглядав на горішню лампу, доки ми догадались її погасити. Високий режисер попік очі світлом прожекторів.

Інтимна темінь обгорнула кімнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий режисер сів і собі.

— Ви якісь дивні люди, — сказала Тайах, — нічого подібного я не бачила у себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря.

На мою руку обережно лягла її рука і так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене і я нахилявся до неї. Її волосся лоскотало мені вухо.

Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її і не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре — ця невгамовна рука, а витвори її житимуть. Вона поспішає, виконує волю людини, що, підіймаючися з небуття, ледве встигає дати життя дітям і виконати долю творчого труда. Я люблю її — вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він передає самого себе, своє серце і розум, дихання дітей. Дві людських руки вкупі — це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю.

Моя кана випливає раптом перед очима, я перегортаю червоний жар і відчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах і підкладаю дрів до кани. Кров не хоче вже мене гріти так, як півсотні років тому. Ноги в колінах і кісточках ниють і тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово тепло збільшується. Дрова охоплює полумінь. Червоне й гаряче листя його росте й в’яне. Раптом з листя вироблюються червоні чоловічки, вони сидять на дровах, махаючи синіми хустками. Моє холодне тіло набирає тепла. Я нахиляюся до кани, і гарячий вітер дише мені в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки мої горять від крові. Далі я хвилинку тихо плачу. Очі в мене розплющені, я нічого не бачу, і на плед падають рясними краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що мені боляче і що я щось втратив. Мої сльози так само, як сміх, — це фізіологічні процеси, що їх звикли збуджувати в мені певні обставини. Але мозок у мене стоїть над фізіологією. Він знає, що сльози і радість — це невід’ємні частки людського щастя. Я дивлюся на руки, підставляючи їх ласці вогню. Мої любі, грійтеся. Ваша кров тече в синах: пілотові й письменникові. Ви не висли безсило від розпачу та невдачі, ви завжди чесно служили мені. Ви перші дали відчути ніжність жіночого тіла і відповіли ласкою на ласку. Дрова розгорілися добре. За вікнами негода. Тіло молодіє від тепла. На руки стрибає вогонь і тече по жилах. Я заплющую очі. Неси мене, часе, назад.

— Чи довго ми так сидітимемо? — питає наче з далекого далека голос оператора.

— Мені непогано, — каже Сев, — та мене вдома чекає вже певно помічник, з яким я розроблюю сценарій.

Я нахиляюся до Сева і пропоную йому свої послуги. А через те, що між нами сидить Тайах, вона відхиляється трохи назад, коли я розмовляю із Севом над її коліньми. Я під сурдинку кажу Севу кілька зайвих слів, що не мають зв’язку з моєю пропозицією. Вони передають моє сприймання Тайах. Вона й собі хоче слухати і нахиляється до наших голів. Її груди торкаються тоді моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію крові на шкірі руки.

Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна вирізьбити на піраміді, бо вона є синтез і натхнення. Тишу перекласти на камінь, і вона буде тремтіти в напруженні. На неї падатимуть тіні подій, але вона вічна. Троє голів укупі!

VI

Сонце ще далеко за обрієм. Його дотики до хмар ледве-ледве можна розпізнати. Це навіть ще не дотики. Це погляд здалеку, від якого голубіє небо на тім місці, де зійде сонце. Море спокійне і темне. Повітря вночі чорне, а тепер — сіре, і можна бачити за хвильорізом, за маяком — тіні парусів трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я і актор-тубілець. Вулиця мокра від роси. Блідо горить ліхтар, він зблід, як жінка після пристрасної ночі. Перед готелем невеликий бульвар, що обривається до порту. Маяк уже погашено. Пароплав з чорним димарем і трьома червоними по ньому смугами видушує із себе дим, що помалу сотається в повітрі й заволікає: портовий вокзал, портові будівлі й склепи, будівлі зерноперевантажувачів, залізничні вагони на естокаді. Пароплав з жовтим димарем помалу підносить на гротмачту прапор: чорний квадрат на білому полі. Капітан заявляє цим, що він сьогодні відпливає з нашого міста до своєї країни за море.

Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до східців у порт. Бульвар нагадує клітку зоологічного садка, з якої вивели звірів і лагодяться її почистити. Ще не повиходили підмітальники, поливальники і чепурії — люди, що мають повне право зневажати нас: вони знають наші гріхи і бруд. Біля пам’ятника французькому герцегові стеляться вниз широкі східці. Герцог показує рукою своє задоволення з моря і торговельної гавані, що лежить просто перед нами. Він не дивиться ліворуч, де військова гавань, ще ліворуч, де нафтова, праворуч — де тепер царство зерна і шкір, ще праворуч, де за будівлями на молу — є море і на високому березі — рештки старовинної турецької фортеці.

По східцях ми біжимо вниз, як школярі. Східців є сот зо дві. Добігаємо до вулички, нею йдемо ліворуч, минаємо торговельну гавань, де до берега причалили дубки й великі шаланди, похитуються в ранішньому сні ці дерев’яні будиночки, похитується сіно на деяких з них, і розноситься важке хропіння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинуті з шаланд на берег. У військовій гавані попритулювалися човни рибалок. Ми підходимо до них і зазираємо з гори, з естокади. Наш актор починає бігати й шукати свого знайомого рибалку, віддаляється від нас і десь зникає. Море тихе й блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Під нами шаланди, розпустивши паруси, похляскавши ними на тихому вітрі, одна за одною відриваються від берега, набравши вітру в парус. Вони довго сновигають у гавані, як нічні птахи, лавірують, хитрять із вітром і, врешті, як гуси, випливають на хвильоріз.

Голос нашого актора десь лунає в ранковій тиші:

— Ей, на яхт-клубі!

Яхт-клуб уперто мовчить. Там немає ні душі. Актор надривається, ніби через усю військову гавань розтягся його голос. Нам набридає стояти на місці, і ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближаємось до спорудження на березі. Це — старий моторний човен військового призначення. Він стоїть на березі, підпертий з усіх боків. Ми прикладаємо долоні до залізних його бортів. До середини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо штовхаємо ногами іржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вісь гвинта, воно злегка гудить, резонуючи в порожній середині. Погнуті борти, дряпини від куль і порвана сталь зруйнованої башти. Ми врешті пройнялися повагою до цього жертовника, на якому було принесено в жертву людські тіла. Коли, кому, скільки? Ми не маємо відповіді. Які передсмертні рухи бачила ця сталь, про що плакали сини чиїсь, розкидані в тобі, збиті до бортів ворожим набоєм? Тебе пестило море. Ти заривався в хвилю, човне. Тепер ти стоїш на березі, і ми не бачимо на тобі гордих слів спартанця Леоніда.

Ми йдемо далі і доходимо до краю мола. Вже зовсім світає. Над водою сидять рибалки-аматори. Їхні самолови на довгих прутах нахилилися вряд. Самолов — це вудка з кількома гачками, на кожному з гачків насаджено рачка або дрібну рибу: сардельку чи фіринку. Дрібну рибу ловлять сіткою на круглому обручі. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти двадцять пароплавів уряд, кам’яним бар’єром стоїть упоперек хвильоріз. Він не з’єднується із землею, і до нього доходить човен. Море за хвильорізом бліде, біле, як оливо. Там якраз схід сонця. До нас підходить актор. «Переїдьмо на хвильоріз, — каже він, — туди за нами зайде шаланда». Ми чекаємо ще кілька хвилин. Ми чекаємо не самі. Кілька таких, як ми, рибалок з прутами й кошиками стають біля нас і кричать на хвильоріз незадоволеними голосами. «Давай човна, — кричать вони, — давай човна, соні прокляті!» Нарешті від хвильоріза відходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе, вигрібаючись на хвилю, що поволі вже почала здійматись в гавані. Човен іде помалу. Аматори із самоловами сидять і похмуро чекають. Саме при сході сонця піде бичок. Якась стара баба інтелігентного походження палить цигарку і плює у воду, ніби ворожачи. Причалює шаланда, легко пошарудівши об камінь бортом.

Ми сідаємо. Човен похитується на хвилі. Я сказав кілька слів про ранок і сьогоднішню неділю.

— В неділю моя голова найбільше працює, — говорить Сев. — Я за неділю багато придумаю кадрів для картини. Нікуди я не поспішаю, ніхто мене не викликає на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.

— Дубок з Кафи? — сказав мій сусіда.

— З Олешок. Бачиш парус? — відповів сусіда Сева.

Дубок похитувався серед гавані на якорі. Він був цілком безлюдний. На щоглах лише блоки вгорі порушували оголеність дерева. Паруси змотано. Бугшприт, завжди такий граціозний, тепер обріс парусом, що лежить на ньому, як нарост на дереві. Ми об’їхали дубок з корми. За кормою на тросі прив’язано маленького пузатого човника. Він має таку ж форму, як дубок, так пофарбований — і здається малим дитинчам, рибинкою великого кита — дубка. Дубок називається «Тамара».

Хвильоріз підноситься над водою — збоку гавані на чверть метра, з боку моря — на два метри, метрів зо три завширшки і з кілометр завдовжки. Такі його ознаки цілком задовольняли управління порту. Хвиля розбивається, не доходячи до гавані, коли по морю ходить шторм на всі дванадцять балів.

Ми пройшли по хвильорізу вкрай, поминувши десяток рибальських хатин, що попритулювались до каменя із згористого боку. Це, власне, не хатини, сякі-такі дощечки, фанера, стовпчики й рибальські кошики. Тут живе ціле літо родина рибалки. На зиму — вони переїздять до Міста на зимівлю. Шторми захлюпували їх піною й скаламученою водою, шторми викидали до їхніх ніг морську траву і розпливчастих, як холодець, морських медуз. Рибалки тоді славили Бога і ніяк не могли перекричати реву штормової хвилі. Лаялися вони знаменито.

Ми сіли на іржаву стару гармату, що своєю вагою зміцняла край хвильоріза. Налітав спроквола невеликий вітер. Ми крали в когось день, бо сонце ще не зійшло.

— Сев, як може країна жити без моря? Які перспективи є у Швейцарії? Коли б я там жив, я певно повісився б на вершечку першої-ліпшої гори. Їхня молодь з нудьги дряпається по скелях, одморожує носи і ставить собі рекорди. А нудно ж як! Сьогодні виліз на гору, завтра подерся на вищу, а людей навкруги немає, внизу під ногами бовваніє вся країна, димляться долини, блищать ріки, на згір’ях, як мох, ліси. Вони сидять у норі. Люди деруться на гори і ніяк не можуть їх перелізти. Вони ще роблять годинники, точно розподіляють чужий час, думають, що годинники дадуть їм втіху й молодість. У вас є годинник, Сев?

— Зроду його не мав.

— Мені годинник нагадує фараонову тощу корову, що не може ніколи наїстися.

Біля нас рибалка спіймав бичка. Ми сиділи обличчям до вільного моря, де мало сходити сонце і підійматися перед нами на Місто. Далекий берег ліворуч вимальовується вже, наче виходячи з долини нічних тіней. Сев розповідає про жінку, що ніколи не бачила, як сходить сонце, і проте була гарної вроди. Жінка мене цікавить, я розпитую про ознаки її краси. Саме в цей час починає сходити сонце. Воно витикається з-за води й одразу ж відбивається в морі. Через це воно ввесь час кругле і лише збільшується і збільшується. Тепер воно відривається від води. На ньому наче ворушить хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать, кружляючи над водою і падаючи часом на воду за рибою. Сонце б’є у вічі. Ми спочатку терпимо, кліпаємо очима, а далі повертаємось до сонця спинами і зітхаємо, почуваючи, як тепло на нас лежать промені сонця.

— Я відчуваю, що мій мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре. Ви думали про мій сценарій?

— У вас щодня новий сценарій, Сев.

— А ідея?

— Я кажу — новий для темного ока. А саме я за таке не вважаю. Ваш сценарій має ідею, що її не можна цілком сказати словами. Мене завжди дратували всі оті скорочувателі чужих думок, вульгарні конкретизатори. Вашу ж конкретність треба назвати егоконкретністю, бо її треба формулювати лише вашими словами, до неї треба ще вашої усмішки, ваших манер і вашої веселості. Конкретність і діалектичність матеріалістичних ідей треба вміти бачити на ваших полотнах і у вашім фільмові.

Промені сонця лежать на наших плечах. Іноді повіває з моря ранкова течія повітря. Порт потроху галасує. На дубку вештаються вже люди. На морі шум. Хвилі б’ються у хвильоріз. Біля моря розмовляти нам так, як у степу. Море — це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Біля моря добре думається, і звичайні слова набирають таємного і великого змісту.

— Я розповім вам, яких я люблю людей, — починає Сев, тримаючи цигарку в зубах і шукаючи сірників. — Був у нас на селі один дід. Біля ста років йому було. Кремезний, важкий дід, що забув уже рахувати онуків та правнуків, а синів геть усіх поховав. Став недобачати старий, і вигнали його правнуки, бо не міг він городу доглянути та за свій хліб відплатити. Оселився старий в землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували, влітку — трава росла, і жив дід так, ніби збирався свою сотню років іще раз переглянути. На лови він їздив удень і вночі, риба йому йшла до рук, як приворожена. Так він проживав — цей сліпий дід. Такі в ньому сильні були інстинкти боротьби, що він, сліпий, викинутий із життя, боровся за нього, як мавпа, що з неї пішли ми всі. У нього стало б сили й інстинкту боротьби на те, щоб зі своєї печери пройти знову ті десятки тисяч років, які відрізняли його від пароплавів на ріці. Він міг би ще й одружитися для повноти доказу, та несподівано його розірвали вовки на другій сотні літ життя.

Дивний настрій опановує нами. Холодна кров тече в риби, а чоловікові треба тепла. Завіває вітер у землянку, на даху шкребуться, гарчать і клацають зубами гості. Береш весло і йдеш на лови. Човен прив’язано до кілка. Ось він стоїть. Чи не набралося в нього води? Очі наче дивляться крізь густу пелену сірої мли. Пливеш по ріці, гребеш весельцями, дзюрчить вода. Гребеш і гребеш, вигрібаючись проти течії, проти всього на світі, пливеш вперед.

Ми розігрілися на сонці, а актора нашого не було й не було. Сорочки ми поскидали, підставляючи сонцеві м’язи. Рокотить десь далеко моторний човен, перевозячи людей на пляж. По той бік хвильоріза пройшов до гавані пароплав. Він став посередині. Вивісив на щоглу прапор, запрошуючи себе оглянути, перед тим, як причалити із закордонними товарами до берега. Та ось і наша пливе шаланда. Її хазяїн уже давно виїхав у море і наловив скумбрії. Проте він не думав ще кінчати. Ми помалу злазимо до нього.

Під нами море. Сев сидить на носі шаланди з ниткою самодура в руці. Це той же самолов — тільки замість приманки — на гачках цесарчине пір’я. Я допомагаю хазяїнові тримати клівер-шкот і навіть забираю шкот від паруса. Ми пливемо, правуючи косо на хвилі, експлуатуючи вітер, і пливемо просто на вітер. Це приємно. Рибальство так захоплює Сева, що він приказує до кожної скумбрії, що потрапляє на дно шаланди.

Вітер міцніє. «Сьогодні буде шторм», — каже рибалка. Його просолений ніс втягує в себе повітря, наче п’яниця запах горілки. «Буде шторм на десять балів», — каже рибалка. Він кладе шаланду майже зовсім на лівий борт, переносячи парус і повертаючи шаланду до хвильоріза.

* * *

Шторм розлютувався надвечір. На Місто з моря дмухав невпинно вітер. Ляскали десь залізні дахи. Шуміли дерева. На море насунув туман. Свист вітру й морського гулу часом перетинала сирена. Вона кричала методично, важким ревом пробиваючи пелену туману.

Ми наче наїлися дурману. Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю, коли ми, поминувши східці до порту, біжимо просто по стежці. Вітер твердий, як гума. Нам навіть униз тяжко бігти, і ми біжимо, наче упірнаючи під воду. Через колію повз залізничні вагони — опиняємося біля води. Але це — гавань, а нам хочеться ухопити повітря з вільного моря. Естокада, з якої вантажать шкіру, елеватори для зерна, пароплав, що повернувся носом на вітер, знову елеватор, службовий портовий будинок, ще елеватор, ворота, вибігаємо на мол, що йде до маяка, і, нарешті, ось воно — море!

Та яке ж воно гнівне! Ніби сам Нептун гойдається на кожній хвилі та б’є сандалею щоразу в мол. Зовсім залягає вдалині вітер, ніби й не було його зовсім і не він натворив цього жахливого біснування води. Спокійне повітря відпочиває недовго. Вітер потроху перелягає, шамотить над хвилями, що котяться одна за одною й котяться, і починає дмухати зовсім з іншого боку. Рибалки в таких випадках виходять за двері нетривких своїх хатин, котрі тремтять на морському березі, і прислухуючись лівим ухом, кажуть: «Чамра налетить і вириватиме траву з морського дна». Вони зачиняться в хатинах і питимуть відрами бессарабське вино, доки зійдуть на небо спокійні хмари і опанує морем благодатна бунаца — тиха погода, майже штиль.

З туману виринали нові й нові хвилі й чулося, що за ними йде ще неймовірна кількість інших. Туман був густий і, як високе сіре шумовиння, покривав розлютоване море. Ми сіли із Севом на мол і спустили ноги. Хвиля розбивалася об камінь і дохлюпувала до наших підошов солоні краплі. Часом ми помічали баранця на черговій хвилі й зіскакували на ноги, бігли вбік, доки за нами гналися розгнівані води. Сплески вилітали так високо, що ми крізь них дихали подвійною вогкістю шторму.

Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця. Безкінечний родючий степ поріс травою і поховав дороги. Як у морі, хвилюється його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу, щедрих, щирих фарб збудженої землі. І високе бліде небо блакитними шовками звисає до обріїв, дзвенить відблисками дорогого каміння, голубими переливами степової тайни і високими, наче з безвісти донесеними, мелодіями степових птахів, що приліпилися десь у небі і ніяк не знайти їх простим оком. Пливе степ, наставивши вітрила. Море — пустельний степ одного офарбування й одного запаху. Через це людина шукає інших морів, дальших обріїв і солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше приймало на свої вітри журавлів зі степу.

Ми розмовляли про жінок, і про Тайах зокрема. «Вона, — казали її подруги, — змінила свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до всього забороненого — десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах». «Я така жадібна до всього, — говорила остання, — я, мабуть, вродилася авантюрницею. Батько мій італієць, мати слов’янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно і сміятися з того, що сонце світить і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене у світі!»

— Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давню читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя.

— А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ приголубити людину. Людське ставлення піднімає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета...

— Ви ж її любите, редакторе!

— А ви її кохаєте, Сев!

— Коли б вона була тут і чула наші зізнання!

— Ми її любимо обоє однаково. Вона — втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на світ.

Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місці, відбивалися в безмежному морі і пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом десь унизу на колосальнім віддаленні вилискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали затопити сушу.

Ми рушили йти додому і зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх в руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись усі за руки і потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря і попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулась мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева.

— Я, мабуть, сплю, — сіла вона на камінь, — дружочок, візьми мене за голову.

Сев почав фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Дружочок, цебто я, намалював картину життя на цьому спечному острові, картину сходу сонця, коли воно вертикально підіймається на пекуче небо, і заходу — коли сонце падає, одразу утворюючи чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечірніх тіней. Халупа на похилому березі, яка тремтить од вітру, і мево свічки, що раз у раз б’ється по стінах, і хазяї, не знати чого викинуті до цієї пустелі і забуті людьми.

Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі у неї не раз з’являлася така ж усмішка. Під час танку, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залі — я чи Сев. Ми й сиділи, у нас було одне місце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати, і танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих. Їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до рампи, усміхаючися нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море.

Шторм, як розлютована оркестра, викидав щоразу нові й нові симфонії, збільшуючи темп і тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з’явився на морі, ніхто не побачив би на ньому парусів. Тільки щогли гнулися б і хляскали шкотами, а команда, прив’язавшися до койок, забула б, де в людей стеля і де підлога.

Ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Крізь туман ми розгляділи щоглу чи якийсь брус, подібний до неї. На один кінець ніби хтось кинув купу мокрої одежі. На щоглі лежить рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, і довге волосся розчісує вода. Передній кінець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.

Сев полетів у воду і, не вміючи плавати, стояв по пояс у воді і чекав доки щогла наблизиться до нього. Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, підпливши до берега, почала битися об камінь, струсила із себе у воду закляклого вершника, разів зо два збила Сева з ніг і могла потрощити йому кості. Я плигнув у воду й собі, скинувши туфлі й штани.

Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовиж живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали в нього з рота пісок і траву — доки він, нарешті, прийшов до пам’яті. Його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив кілька слів ніби румунською мовою і знов загубив пам’ять. Ми почали кутати його в піджаки. Він розплющив каламутні очі і ми злякалися — такі вони в нього були сині. Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є — цей бурлака з моря. Англійська фраза: «Води, ради Бога, води» — нас збентежила. Румун чи англієць? Ми відрядили Тайах за спиртом.

«Де я?» — запитав незнайомий німецькою мовою, підводячись на лікоть. Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потім віднесли його в затишок і зняли весь одяг. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями. Ми викрутили його одяг так, що в ньому не залишилося і краплі води, і заходилися розтирати незнайомого горілкою, що її принесла Тайах. Потім ми напоїли нашого пацієнта цією ж рідиною просто з пляшки.

Зусилля наших шістьох рух, щира робота Тайах і наша, горілка в роті і шлункові — зробили своє діло. Незнайомий остаточно прокинувся і засоромився, відчувши себе голим серед нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона не могла відірвати погляду від тіла цього матроса — ми знайшли якір на його руці.

— Прекрасний початок для майбутнього фільму, — сказав Сев, подаючи незнайомому його одяг. Той одягся, і я запримітив, як поступово розчаровувалися очі Тайах, коли брудне матроське лахміття покрило прекрасні форми мужчини.

Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.

— Початок добрий, — сказав я, ляскаючи матроса легенько по спині, — bist du Deutsch, Mench?1

Матрос оглянув нас усіх такими радими очима, ніби ми давали йому гетьманські клейноди при світлі рампи. Він сів на землю від слабості і простягав до нас руки як божевільний. Далі він цілував землю і пророблював інші формальності, що їх завели мандрівники, повертаючися на рідну землю.

— Братіки ви мої рідні! — нарешті почули ми його національність.

Потім матрос затремтів несподівано і випив з пляшки решту горілки. Він уперше злякано на нас подивився.

— Мене сьогодні розстріляють? — запитав він і зараз же знепритомнів від усього пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий міцний сон. — Я Богдан, — пропищав він, коли ми його підняли нести.

Матрос був досить важкий. До візника, якого ми здибали біля портової митниці ми порядком таки натрудились. З нашого одягу йшла пара. Вже зовсім звечоріло. Море не видко було через туман. Шторм лютував, ніби велетенські руки перевертали у воді каміння, не жаліючи сили.

Ніхто не повірив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як ніжно посадовили ми матроса поруч із Севом на візника і помахали в дорогу руками. Далі ми з Тайах пішли з порту.

По дорозі ми зайшли до Професора і посиділи в нього з годину на китайських кріслах. Ми з’їли прекрасну диню, яка об’єднала нас, як люлька миру. Я одержав Будду з бронзи, на нього чекав уже давно, божка з Індії, зробленого людськими руками в 15 столітті.

— Історія цього бога, — каже Професор, — починається з останньої китайської війни. До того часу Будда спокійно спостерігав життя в кумірні. Його вкрав звичайно матрос експедиційного загону. Перед тим, як забити свідка крадіжки — бонзу, матрос розпитав його, чи немає чого цінного в череві бога. «Сину мій, — відповів наляканий бонза, — завше в таких божках є найцінніша річ усього нашого життя. Найцінніша річ». Та матросові не пощастило перевірити слів китайця. У нього в кумірні ж одібрав Будду офіцер. Через те, що останній не чув інформації покійного бонзи, Будда й досі стояв у родині офіцера, як трофей геройського батька.

Я потрусив божка, перепрошуючи його за кощунство, і нічого не почув у нього в середині. Ми посміялися: я, Тайах і Професор. Останній, правда, знав, з чого сміявся.

— А ми знайшли в морі людину, — похвалилася Тайах, — матроса, красивого хлопця.

— Ви завше щось для себе знайдете, тільки не одразу йому закручуйте голову. Не забудьте, що матроси нездатні прив’язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У кращому разі він подарує вам мавпочку або сергу зі свого власного вуха.

Ми промовчали.

— Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка і його посолених вуст із запахом горілки й міцного матроського тютюну.

— Фе, Професоре, які у вас думки про мене! Невже я подібна на дівку з пристані?

— Тим гірше, що не подібні.

— Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою і наївною. Мені хочеться завше бути у вагоні потяга. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного.

— Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете.

Ми вийшли від Професора, зогріті теплом цієї людини. Тихі вулиці Міста були повні штормового вітру. Він проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й грізно. Я зазирав у безкінечно лагідні очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинилися, бо вітер наче танцював навкруги нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на прохожих, і йшли до іншого перехрестя. Там цілувалися знову, і я свистів з насолодою в пальці. Але вітер свистів дужче.

— Заходь, дружочок, — каже Тайах, коли ми рівняємося з її готелем, — це ж останній вечір. Завтра я від'їжджаю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть місяці.

Проходячи коридорами готелю, ми помічаємо на дверях Сева записку: «Повіз Богдана до лікарні. Повернуся пізно». Ми пишемо нижче: «На добраніч» і заходимо до кімнати Тайах. Кімната молодої, привабливої жінки завше нагадує каюту. Тільки в ілюмінатор може литися таке свіже повітря! Каюту застелено килимом, на стінах пурпуровий шовк, блакитний газ повис на люстрі, високе ліжко виглядає затишно — справжня койка. Вона може приспати натомлену людину.

Ми сиділи, загубивши розуміння власності рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб і лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.

— Там умирає моя тітка, — сказала Тайах, — а в Мілані живе батьків брат. Поїдемо зі мною, дружочок?

Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги. Вона злякалася і здригнулася, шукаючи моїх очей і допитливо глянувши в них. Потім засміялася і, як воркотлива кішка, проказала мені на вухо: «А я думала...»

— Що думала?

— Що й ти такий, як вони.

— Тепер не думаєш?

Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими відносинами. «Не загуби Богдана», — крикнула вона з дверей. Губи мої були червоні і ніби не мої, коли я вийшов на вулицю. В обличчя мені ударив вітер, штормовий вихор.

Ніч. На небі нагромаджувалися химерні темні скелі, море здавалося чорною пащею колосальної машини, звідки дмухало солоним густим повітрям, вітром неймовірної сили. Був шторм.