Тема 2.5. Визначення азимута та дирекційного кута

Точне цілеуказання і ведення прицільного вогню по противнику неможливе не тільки без точного визначення координат, але і точного указання напрямку стрільби. Для цього треба вміти визначати за картою дирекційні кути та азимути і знати взаємозв’язок між ними.

Азимут (від араб. ас-салет – шлях, напрямок) – кут між напрямком на північ та напрямком на даний предмет.

Рис. 20 Напрямки на топографічній карті (кути орієнтування): Ai - істинний азимут, Aм - магнітний азимут, МС - магнітне схилення, Д - дирекційний кут, ЗМ - зближення меридіанів, ПН - поправка напрямку

Значення азимутів виражають у градусах і відлічують за рухом стрілки годинника від 0° до 360°. Так, азимут об’єкта, що розміщений на північ від спостерігача, – 0° або 360°, на південь – 180°, на схід – 90°, на захід – 270°. На топографічній карті або плані азимути вимірюють транспортиром.

Значення кутів вимірюють в кутових градусах, мінутах і секундах. При цьому розгорнутий кут ділиться на 180 градусів, кожен із градусів ділиться на 60 мінут, кожна з мінут на 60 секунд. Градуси позначаються значком °, наприклад, 37°, мінути штрихами, а секунди подвійними штрихами.

Стрілка компаса показує не на Північний географічний полюс Землі, а на магнітний (78°пн. ш., 101°зх. д.), що розташований у районі Канадського Арктичного архіпелагу. Тому розрізняють істинний (географічний) та магнітний азимути.

Істинний азимут (Аі) – кут між напрямком на Північний географічний полюс і на даний об’єкт. Відповідно об’єкт з’єднує з географічним полюсом істинний меридіан. Саме такі меридіани наносять на карту.

Азимут, визначений за допомогою компаса, називають магнітним (Ам). Магнітний азимут (Ам) – це кут між напрямками на Північний магнітний полюс і на даний об’єкт.

Лінію, що з’єднує даний об’єкт з магнітним полюсом, називають магнітним меридіаном.

Рис. 21 Магнітне схилення

Кут між істинним і магнітним азимутами називають магнітним схиленням (МС). Воно є проявом магнітних властивостей Землі і може змінюватися навіть для однієї точки з року в рік. Магнітне схилення може бути західним і східним. Щоб знайти істинний азимут, треба визначити за компасом магнітний азимут і врахувати магнітне схилення.

Якщо магнітне схилення східне, його треба додати до показника магнітного азимута (Аі = Ам + МС східне), якщо західне – відняти (Аі = Ам – МС західне).

Кут між північним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки та напрямком на об’єкт називають дирекційним кутом (Д). Його, як і азимут, вимірюють за ходом годинникової стрілки від 0° до 360°. Щоб перейти від дирекційного кута до істинного азимута, треба врахувати зближення меридіанів (ЗМ) – кут між вертикальною лінією кілометрової сітки та істинним меридіаном.

Кут між північним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки та магнітним меридіаном називають поправкою напрямку (ПН). Вона може бути східною (її значення віднімають від значення дирекційного кута: Ам = Д – ПН східна) і західною (відповідні значення додають: Ам = Д + ПН західна).

Поправку напрямку при роботі з топографічною картою враховують для того, щоб точно встановити напрямок північ-південь карти з дійсним напрямком північ-південь на місцевості. Справа в тім, що вертикальні лінії координатної сітки карти і магнітний меридіан не співпадають з напрямком дійсних (істинних) меридіанів, які сходяться на полюсах в одній точці.

Для визначення дирекційного кута на карті необхідно точки, між якими визначається дирекційний кут, з’єднати прямою лінією. У будь-якій точці перетину проведеної прямої з вертикальною лінією координатної сітки виміряти транспортиром кут за ходом годинникової стрілки від північного напряму вертикальної лінії до напряму на ціль.

Рис. 22 Визначення дирекційних кутів на карті транспортиром: а) більше 180 градусів; б) до 180 градусів

Для переходу від дирекційного кута до магнітного азимута потрібно знати сполучні кути, що містяться між вихідними напрямами. Сполучними кутами є магнітне схилення, зближення меридіанів і поправка напрямку.

Величини сполучних кутів та їх знаки беруться з текстової довідки або схеми, які надаються на картах масштабів 1:25 000 – 1:100 000 під південною рамкою ліворуч від лінійного масштабу.

Для того, щоб зрозуміти взаємозв’язок усіх цих величин, виконаємо практичне завдання:

за покажчиком напрямків на рис. 20 визначимо значення магнітного азимуту (Ам), дирекційного кута (Д) та поправку напрямку (ПН), якщо істинний азимут (Аі) становить 210° (для прикладу).

Рис. 20 (повтор)

Зафіксуємо значення магнітного схилення (МС) та зближення меридіанів (ЗМ). Вони вказані на рисунку: МС = 6°23', ЗМ = 2°24'. Ці значення потрібні для того, щоб знайти поправку напрямку (ПН).

• ПН = МС+ЗМ (маємо підказку на рисунку) = 6°23'+2°24' = 8°47'.

Далі визначимо значення дирекційного кута та магнітного азимута. Пам’ятаємо, що значення істинного азимута за умовами задачі дорівнює 210°.

• Д = Аі + ЗМ (маємо підказку на рисунку) = 210°+2°24' = 212°24'
• Ам= Аі - МС (маємо підказку на рисунку) = 210°-6°23' = 203°37'

Тема 2.6. Вивчення місцевості за картою

Властивості місцевості, які впливають на організацію, ведення бою і застосування бойової техніки, називають її тактичними властивостями. До основних з них відносять: прохідність місцевості для бойових і транспортних машин, її захисні, маскувальні та інші властивості.

У тактичному відношенні місцевість розподіляється:

• за ступенем пересіченості і насиченості її ріками, озерами, рівчаками, балками і іншими перешкодами, які обмежують свободу пересування і маневру військ, – на пересічену (сильно-, середньо- і слабопересічену) і непересічену;
• за ступенем її закритості, підвищенням рельєфу і місцевими предметами (лісами, лісонасадженнями, населеними пунктами), що ускладнюють огляд місцевості, створюють маскування від спостереження і укриття від засобів ураження противнику, – на відкриту, напівзакриту і закриту.

Типовими прикладами сильно пересіченої місцевості є гірські і високогірські райони, райони сильно розвиненого балкового рельєфу, що характерний для певних степових і лісостепових областей, а також озерно-річкові райони. Сильно пересічена місцевість відзначається густою мережею важких для подолання перешкод, які значно обмежують оволодіння нею не тільки для бойових і транспортних машин, але і для підрозділів, що пересуваються у пішому порядку. Наявність таких перешкод вимагає виконання значних робіт з інженерного обладнання місцевості і застосування спеціальних засобів, що полегшують їх подолання. Така місцевість підсилює оборону і ускладнює наступ.

Рис. 23 Гірська сильнопересічена місцевість (приклад)

Пересічена місцевість, яка насичена різко вираженими складками рельєфу, є найбільш вигідною стосовно захисту від ядерної та інших видів зброї. Вона полегшує маскування і ускладнює спостереження, особливо наземне. Чим більше складок рельєфу, чим вони глибші і різко виражені, тим значною мірою ступені місцевості притаманні зазначені вище властивості, особливо за наявності лісового покриття.

Середньо пересічена місцевість на відміну від сильнопересіченої має також суцільну, але більш рідку мережу перешкод, більшість з яких без особливих труднощів може долатися машинами на гусеничному ходу.

Рис. 24 Горбиста напівзакрита пересічена місцевість (приклад)

Місцевість з незначними або окремими зустрічними перешкодами, більшість з яких без особливих труднощів можна подолати як гусеничними, так і колісними машинами, відносять до слабопересіченої.

Рис. 25 Холмиста яружно-балкова напівзакрита пересічена місцевість (приклад)

До відкритої – відносять більш-менш рівну місцевість, без лісового покриття, яка позбавлена значних природних маскувань і укриттів. У порівнянні з іншими типами місцевості вона найменш сприятлива за своїми маскувальними і захисними властивостями. На такій місцевості ускладнюється організація проти ядерного захисту, протитанкової і протиповітряної оборони, приховане пересування військ, розміщення і маскування елементів бойових порядків.

Рис. 26 Степова місцевість (приклад)

Разом з тим відкрита місцевість забезпечує добрий круговий огляд і сприяє підвищенню ефективності вогню зі стрілецької зброї та артилерії. Маючи відповідний ґрунт, вона майже всюди доступна для всіх видів транспортних і бойових машин. Однак наступати або розміщуватися для організації оборони на відкритій місцевості невигідно, особливо, якщо противник перебуває у найбільш сприятливих умовах місцевості. На такій місцевості для пересування і дій військ особливо важливо використовувати нічний час і умови поганої видимості.

До закритої місцевості відносять, головним чином, лісові райони, які добре приховують війська і техніку не тільки від наземного, але і від повітряного спостереження, а також гірські райони і райони з густою мережею населених пунктів. На такій місцевості полегшується приховане пересування і маневрування військ, організація протитанкової і протиповітряної оборони, але сильно ускладнюється орієнтування, цілевказівки, ведення всіх видів вогню і взаємодія військ.

Тема 2.6. Визначення маршруту. Рух за азимутами

Маршрут руху вибирають за картою з урахуванням умов обстановки, прохідності, захисних і маскувальних властивостей місцевості. Перевагу віддають дорогам з твердим покриттям, на яких немає мостів і шляхопроводів. Під час вибору маршруту враховують можливість затоплення дороги при руйнуванні гребель на річках і водосховищах. Вивчають і планують шляхи об’їзду мостів, шляхопроводів і місць затоплення.

Порядок вибору маршруту:

1. Спочатку переглядають на карті весь маршрут, з’ясовують характеристики доріг і, особливо, прилеглої до них місцевості, наявність придорожніх споруд, які можуть бути надійними орієнтирами.
2. Ретельно вивчають місця поворотів маршруту, перехресть, розгалужень доріг, в’їздів у населені пункти і виїздів з них.
3. По всьому маршруту на відстані 5-10 км один від одного вибирають контрольні орієнтири, найбільш стійкі об’єкти місцевості, які легко розпізнати під’їжджаючи до них.

Маршрут на карті виділяють олівцем коричневого кольору. Контрольні орієнтири обводять кружечками. Вздовж маршруту (дороги з твердим покриттям) проводять суцільну лінію, яка не повинна закривати умовний знак дороги, а також, при можливості, умовні знаки орієнтирів уздовж неї. Колонний шлях позначають на карті переривчастою лінією.

Відстані між контрольними орієнтирами вимірюють з урахуванням поправки на рельєф і нерівність маршруту та підписують біля позначених орієнтирів із наростанням від початкового пункту. На вихідному пункті перед початком руху ці відстані переводять у показники спідометра, а також підписують на карті біля позначень у контрольних орієнтирів.

Під час руху в умовах, невигідних для орієнтування, визначають і підписують на карті магнітні азимути напрямків руху за маршрутом, щоб можна було швидко перейти до орієнтування в дорозі за компасом.

Під час руху карту тримають перед собою орієнтованою, постійно звіряють її з місцевістю, слідкують за пройденими орієнтирами і показниками спідометра.

На марші карту обов’язково застосовують при підході до перехрестя чи розгалуження доріг. Приблизно за 100-500 м до повороту водію вказують місце наступного повороту і напрямок подальшого руху, наприклад: «Через 300 м поворот праворуч на просіку». На в’їзді в ліс або на ділянку, де мало орієнтирів, записують показники спідометра. Це дозволяє в будь-який момент визначити своє місцезнаходження за пройденим шляхом.

Для спостереження за орієнтирами в дорозі, особливо при пересуванні вночі, залучають усіх членів екіпажу. Для цього їх попередньо ознайомлюють із маршрутом руху, а під час маршу завчасно попереджують, який попереду з’явиться орієнтир. Таким чином здійснюється безперервне орієнтування, яке забезпечує правильність дотримання вказаного напрямку руху.

У разі необхідності об’їзду районів пожеж, завалів, затоплень і ділянок руйнувань місцевості, що трапилися на маршруті, напрямок руху здебільшого витримують за азимутами. У цих випадках перед перешкодою точно визначають своє місцезнаходження і записують показник спідометра. Потім вивчають за картою характер місцевості, помічають з урахуванням її прохідності шлях об’їзду, переважно вздовж лінійних орієнтирів (просік, річок і т.д.). Маршрут на карті піднімають тонкою лінією, визначають його тривалість і магнітний азимут напрямків між пунктами повороту.

Під час пересування автомагістралями, удосконаленими шосе легко орієнтуватись за дорожніми знаками (табличками, назвами пунктів, відстанями до населених пунктів за маршрутом і в стороні від нього, маршрутними марками, що вказують номери доріг і т.п.). Однак у бойових умовах дорожні знаки спеціально переставляють або замінюють іншими з неправильними надписами. Тому на маршруті завжди необхідно контролювати своє місцеперебування та напрямок руху за картою.

Всім цим вимогам відповідає наведений на рис. 27 приклад обраного за картою масштабу 1:25 000 маршрут руху за азимутами не тільки вдень, але і вночі. Маршрут має надійні додаткові орієнтири (труба заводу, церква, лісосмуга, окремі вершини), які добре видно не тільки вдень, але і вночі на фоні неба. Дзеркальна поверхня озер і річки також слугуватиме впевненому пересуванню вночі, незважаючи на те, що довжина деяких ділянок перевищує 1 км і маршрут за цих умов прокладений узліссям і кущами. Саме в цьому полягають його переваги під час прихованого пересування підрозділу.

Рис. 27 Розрахунки за картою для здійснення руху за азимутами

Дирекційні кути напрямів за маршрутом вимірюють з точністю до 1°, які переводять у магнітні азимути, враховуючи поправку напряму для даного аркуша карти.

Відстані на маршруті руху між вибраними орієнтирами вимірюють з точністю не менше 0,5 мм у масштабі карти. Якщо маршрут намічений гірською місцевістю, то у виміряну відстань вводиться поправка за рельєф.

Порядок складання схеми для руху за азимутами:

1. На аркуш паперу з карти наносять вихідну точку, орієнтири на точках поворотів і кінцеву точку маршруту.
2. Орієнтири нумерують і з’єднують прямими лініями.
3. На лініях між точками маршруту в числівнику підписують магнітні азимути, в знаменнику – відстань у метрах, яку потрібно перерахувати у пари кроків всім військовослужбовцям підрозділу, що виконують завдання. У деяких випадках для контролю руху вказують час у хвилинах, необхідний під час проходження ділянки маршруту.
4. Наносять на схему стрілку північ-південь і додатково показують у стороні від маршруту орієнтири, які можуть бути використані під час руху як проміжні або допоміжні як вдень, так і вночі (на рис. 28 напрямки на них вказані червоними стрілками).

Рис. 28 Схема руху за азимутами (приклад)

Порядок обходу перешкод, які можуть бути не відображеними на карті (мінні поля, зони затоплення, буреломи в лісі, болота тощо) залежить від розмірів і характеру цих перешкод. Їх легше обійти, ніж подолати і тому, якщо перешкода проглядається до кінця, на протилежному боці обирають орієнтир і визначають до нього відстань. Після обходу перешкоди до пройденої відстані додають ширину перешкоди.

У деяких випадках обраний за перешкодою орієнтир буває важко розпізнати на підході до нього. Для контролю правильності виходу до орієнтира доцільно на точці повороту перед перешкодою залишити будь-який орієнтир (тичку з пучком хмизу, зламану гілку, зарубку на дереві тощо), а після обходу перешкоди на точці повороту визначити зворотний азимут на залишений орієнтир, переконатись у правильності точки повороту та продовжити рух до наступної точки.

Рис. 29 Обхід перешкод: а - протилежну сторону перешкоди видно; б - протилежну сторону перешкоди не видно

Тема 2.7. Особливості орієнтування вночі

Підготовка до оpiєнтування вночі багато в чому схожа на підготовку до орієнтування вдень, проте має ряд відмінностей. Вночі місцеві предмети втрачають свої обриси, або взагалі непомітні. У цей час привертають увагу більшість одиноких об’єктів, які досить часто сприймаються помилково. Наприклад, нечіткі обриси окремих невисоких предметів схожі на людину, скирта соломи нагадує будівлю, а копиця сіна – танк. Під час руху на великій швидкості автомобільними дорогами з зеленими насадженнями складається враження руху дорогами в лісі. Будь-який раптовий спалах полум’я у темряві настільки засліплює зір людини, що протягом деякого часу унеможливлює розпізнавання навколишніх предметів. Тому для визначення потрібного орієнтира на навколишній місцевості потрібно значно напружувати зір та увагу, що потребує деякого часу.

Таким чином, у передбаченні здійснення маршу вночі для надійного орієнтування орієнтири обирають на карті завчасно такими, щоб вони були помітні у темряві або при штучному освітленні місцевості. Такими об’єктами можуть бути окремі місцеві предмети, що розташовані на підвищеннях рельєфу і, як правило, добре помітні на фоні нічного неба при підході до них.

На відкритій та напівзакритій місцевостях це – населені пункти, окремі будівлі, церкви, дзвіниці, споруди баштового типу, труби промислових підприємств, горби, кургани, окремі дерева, та лінійні орієнтири (дороги, лісосмуги, лінії електропередачі і зв’язку тощо). Надійними орієнтирами вночі є також річки, озера та інші водойми, дзеркальна поверхня яких помітна на темному фоні навколишньої місцевості. У будь-якому випадку, обираючи орієнтири на маршруті руху, треба пам’ятати, що більшість із них у темряві погано видно і розпізнаються вони, як правило, з близької відстані.

На складній для орієнтування місцевості при незначній кількості вказаних орієнтирів використовують підвищені форми рельєфу, топографічні гребені яких вночі проектуються на фоні неба, якщо їх розглядати знизу з понижень рельєфу. Для цього необхідно завчасно на карті виділити топографічні гребені поздовж маршруту руху коричневим кольором, а пониження рельєфу (річкові долини, лощини тощо) – синім кольором.

Рис.30 Зразок карти, підготовленої для орієнтування вночі

Маршрути руху, орієнтири, азимути та відстані між поворотними точками наносять на карту так само, як і під час підготовки карти до орієнтування вдень, проте маршрут на карті відтіняють яскравіше, ніж для руху вдень, щоб його було помітно за умов недостатнього освітлення.

Тема 3.1. Визначення орієнтирів

У цьому модулі ми розглянемо, як орієнтуватися на місцевості без карти – вибирати і призначати орієнтири, визначати азимути (напрями) руху, знаходити напрями на сторони горизонту, визначати відстані до місцевих предметів (цілей та орієнтирів).

Орієнтирами називають характерні і добре помітні на місцевості природні та штучні предмети і форми рельєфу, відносно яких визначають своє місцезнаходження, розташування інших об’єктів і цілей, та за допомогою яких визначають напрям руху під час орієнтування.

Орієнтири поділяються на площинні, лінійні і точкові.

Площинні орієнтири – це місцеві предмети, які займають великі площі. До них відносяться населені пункти, ліси, сади, гаї, урочища, чагарники, озера, болота й інші об’єкти.

Лінійні орієнтири – значні за протяжністю місцеві предмети і форми рельєфу при незначній їхній ширині (дороги, річки, канали, яри, лінії електропередачі та зв’язку), які використовують, як правило, для дотримання напрямку руху.

Точкові орієнтири – це місцеві предмети, які займають невелику площу, проте виділяючись серед інших об’єктів місцевості, слугують надійними орієнтирами для точного визначення свого місцезнаходження, указання цілей, сектора вогню або спостереження. До них відносяться капітальні споруди баштового типу, вишки, труби промислових підприємств, ретранслятори, церкви, терикони, кургани, окремі дерева, перехрестя доріг та інші місцеві предмети.

Орієнтирами обирають місцеві предмети або деталі рельєфу з урахуванням умов, в яких підрозділ буде діяти на місцевості. Так, у гірській місцевості окремі форми рельєфу і місцеві предмети, які обрані в якості орієнтирів, можуть зникати з виду під час руху гірськими дорогами, тому в цих випадках орієнтири обирають на різних висотах (ярусах). Взимку снігові заноси згладжують складки рельєфу і роблять їх малопомітними здалеку, тому цієї пори року доцільно обирати місцеві предмети темного кольору через те, що їх краще видно на фоні снігу. Обрані орієнтири нумерують справа наліво і за відстанню від себе у напрямку противника.

Кожному орієнтиру крім номера може надаватись умовна назва, яка відповідає його зовнішнім характерним ознакам. Наприклад, «Лиса гора», «Жовтий обрив», «Будинок з червоним дахом» тощо. Один із орієнтирів призначається основним.

За орієнтирами командир підрозділу ставить завдання підлеглим. Наприклад, спостерігачу: «Спостерігати в секторі: праворуч орієнтир вісім – «Труба заводу», ліворуч орієнтир чотири – «Руїни», або кулеметнику: «Сектор вогню: праворуч орієнтир два – «Курган», ліворуч орієнтир чотири – «Руїни».

Рис. 31 Вибір та використання орієнтирів на місцевості

Тема 3.2. Способи визначення відстаней на місцевості

У бою відстані на місцевості залежно від обставин і характеру бойового завдання вимірюють окомірно, на слух, парами кроків, за кутовими розмірами предметів.

Сучасним способом визначення відстаней є використання лазерного далекоміра – це пристрій, з якого можна точно визначити відстань до об'єкта з точки випромінювання з допомогою технології лазера. Доступні на ринку моделі далекомірів забезпечують максимальну дальність вимірювання до 3500 метрів.

Окомірно та на слух – простий і швидкий спосіб визначення відстаней, але його точність залежить від величини відстані, що визначається, умов спостереження і досвіду спостерігача. У досвідченого спостерігача помилка у визначенні відстані 1 км складає 10-15%, у недосвідченого – 30-50%. При збільшенні відстані збільшується і помилка. Тому уміння впевнено і швидко визначати відстані до цілей противника – важлива вимога ведення сучасного динамічного бою.

Точність визначення відстані підвищується в результаті систематичних тренувань.

Також необхідно пам'ятати, що:

• великі та чіткі предмети здаються завжди ближчими;
• при спостереженні вгору здається, що предмети ближче, а вниз - далі;
• якщо між спостерігачем і предметом немає інших об'єктів, здається, що він ближче, якщо є - далі;
• при спостереженні через водні простори, долини та лощини відстані здаються меншими;
• при спостереженні в сутінках, у тумані, при похмурій погоді відстані здаються більшими.

Спосіб визначати відстань парами кроків використовується під час руху за азимутом. Рахунок ведеться парами кроків. Після кожної сотні рахунок починається спочатку, а кількість сотень відмічається на папері або іншими способами. Щоб результати були достатньо точними (2-4 % вимірюваної відстані), необхідно тренуватися у ходінні рівними кроками у будь-яких умовах та визначити довжину свого кроку. Для цього потрібно пройти відрізок у 100 м в одну сторону та у зворотному напрямку, рахуючи пари кроків, потім 100 м розділити на отриманий середній результат.

Наприклад, при вимірюванні відстані отримаємо 62 та 64 пари кроків. Середнє число пар кроків 63. Довжина пари кроків буде: 100 м: 63 = 1,59 м.

Для приблизного вимірювання довжини кроків можна користуватися формулою:

Д = Р/4 + 37 см,

де Д - довжина кроку, см; Р - зріст людини, см.

Коли відомі лінійні розміри віддаленого предмета, до якого вимірюють відстань, її можна визначити за кутовими розмірами предметів з використанням формули тисячної.

Виходячи із залежності між кутовими та лінійними величинами, відстань (дистанцію) до предметів у метрах визначають за формулою:

Д =В/К * 1000,

де Д – відстань до предмета (цілі), м; В - висота (ширина) предмета, м; К - кутова величина предмета в тисячних.

Сутність способу полягає в наступному. При спостереженні місцевих предметів (цілей), віддалених на різні відстані, спостерігач знаходиться якби у центрі концентричних кіл, радіуси яких дорівнюють відстаням до цих предметів (цілей). Якщо коло розділити не на звичні 360°, а на 6000 рівних частин, то довжина однієї поділки буде заокруглено дорівнювати одній тисячній радіуса кола:

де R - радіус кола.

Рис. 32 Поділка кутоміра і тисячна: АВС – дуга; АС - хорда

Центральний кут кола, стягнутий дугою, що дорівнює 1/6 000 довжини кола, прийнятий за одиницю вимірювання кутів, називається тисячною, яка є постійною незмінною кутовою величиною в метричній системі вимірювань. Її відносна похибка складає на 5% менше поділки кутоміра, якою під час вимірювань нехтують.

Таким чином, одиницею виміру кутів є лінійний відрізок, який дорівнює тисячній частці відстані до об’єкта, що забезпечує швидкий перехід від кутових вимірів до лінійних і навпаки. Кутові розміри предметів у тисячних вимірюють за допомогою бінокля, приладів спостереження і прицілювання тощо.

Під час виміру кутів у тисячних називають і записують число сотень, потім число десятків і одиниць тисячних. Якщо сотень і десятків немає – називають і записують нулі. Наприклад, величини кутів у тисячних 343, 52 і 2 записуються як 3-43, 0-52 і 0-02, а вказуються «три, сорок три», «нуль, п’ятдесят дві» та «нуль, нуль дві».

Із залежності між кутовими та лінійними величинами, відстань (дистанцію) до предметів у метрах визначають за формулою:

де В - висота (ширина) предмета, м;

К - кутова величина предмета в тисячних.

Тема 3.3. Визначення напрямів на сторони горизонту

Напрями на сторони горизонту взаємопов’язані між собою. Якщо відомий хоча б один із них, наприклад, на північ, то в протилежному напряму буде південь, праворуч – схід, а ліворуч – захід.

Напрями на сторони горизонту можна визначити за компасом, розташуванням Сонця, Місяця, Полярною зіркою, різними ознаками місцевих предметів.

За допомогою компаса визначають напрями на сторони горизонту, магнітні азимути напрямку руху або на цілі, а також вимірюють кути на місцевості та на карті.

Простий компас – це кругла пластмасова або латунна коробка, на дні якої закріплена сталева гостра голка. На вістрі голки вільно обертається магнітна стрілка. За допомогою важільця гальма її можна підняти з голки й притиснути до скла обертової кришки, на якій закріплені проріз прицілу та мушка для візування напрямків.

Прикладом простого компаса є компас Адріанова, у якого шкала оцифрована за ходом годинникової стрілки з ціною поділки 3°, які зростають за ходом годинникової стрілки, а поділки шкали кутоміра в тисячних зростають проти ходу годинникової стрілки (ціна поділки в тисячних складає 0-50). Шкала нанесена на корпус і є нерухомою, повертається лише візирний пристрій (цілик і мушка).

Умовні позначки:

1 – корпус; 2 – шкала (лімб); 3 – магнітна стрілка;

4 – візирний пристрій (мушка і цілик);

5 – покажчик відліків; 6 – гальмо.

Рис. 34 Компас Адріанова

Перед початком роботи на місцевості компас необхідно обов’язково перевірити, для чого його встановлюють у горизонтальному положенні на який-небудь предмет і відпускають гальмо; запам’ятовують відлік за стрілкою і металевим предметом відводять стрілку в сторону; металевий предмет забирають – стрілка повинна вказати попередній відлік. Якщо відлік відрізняється більш ніж на одну поділку – компас несправний, тобто розмагнічена стрілка або затуплена голка. Не рекомендується працювати з компасом під час грози, поблизу залізниць, ліній електропередачі високої напруги та близько металевих предметів. Від машини необхідно відходити на 10- 15 м, від танка – на 40-50 м.

Визначення напрямів та магнітних азимутів на сторони горизонту компасом виконують у наступній послідовності:

1. Мушку візирного пристрою ставлять на 0° (північ), а компас – горизонтально
2. Відпускають гальмо
3. Повертають компас так, щоб північний кінець стрілки збігся з 0°
4. Не змінюючи положення компаса, візуванням через цілик і мушку (цілик до себе, мушка від себе) запам’ятовують віддалений орієнтир, який вказує напрямок на північ (0°), у протилежному напрямку – південь (180°), праворуч – схід (90°), а ліворуч – захід (270°).

Рис. 35 Визначення напрямів (магнітних азимутів) компасом

Крім простих компасів, використовуються також електронні, які можна встановити як додаток на смартфон, сучасні годинники також мають вбудований компас. Проте, найбільшим недоліком електронних компасів є необхідність заміни елементів живлення.

За Сонцем можна визначити сторони горизонту пам'ятаючи, що у Північній півкулі воно сходить влітку на північному сході, а заходить на північному заході. Тільки двічі на рік Сонце сходить на сході та заходить на заході – в дні весняного (21 березня) та осіннього рівнодення (23 вересня). Сонце проходить по небосхилу 15° за годину, тому, наприклад, влітку буде знаходитись у напрямку на південь о 14:00.

Орієнтування за зірками зводиться до вміння знайти на небосхилі Полярну зірку, яка завжди показує напрямок півночі. Її можна знайти за сузір'ям Великої Ведмедиці або за сузір'ям Кассіопеї. Полярна зірка – найяскравіша зірка в сузір'ї Малої Ведмедиці, яке має вигляд повернутого ковша.

Рис. 36 Полярна зірка та сузір’я на небосхилі

Полярна зірка може служити надійним орієнтиром для дотримання напрямку руху, оскільки її положення на небосхилі зі зміною часу практично не змінюється.

Якщо при сильній хмарності Полярної зірки не буде видно, але видно Місяць, то права половина диска Місяця о 19 год вказує нам напрямок на південь, о першій годині ночі - на захід. Повний Місяць о 19 год знаходиться на сході, о першій годині ночі – на півдні, о 7 год ранку – на заході. Коли ж видно ліву половину диска Місяця, то о першій годині ночі Місяць буде знаходитись на сході, а о 7 год ранку – на півдні.

Рис.37 Орієнтування за Місяцем

Визначення сторін горизонту за ознаками місцевих предметів є менш надійним способом, ніж інші, тому користуються цими ознаками лише у виняткових випадках (немає компаса, район магнітної аномалії, в умовах обмеженої видимості тощо).

Більшість ознак обумовлені розміщенням місцевих предметів, стосовно Сонця, а саме:

• вівтарі православних церков звернені на схід, а головні входи – на захід; вівтарі католицьких церков (костьолів) звернені на захід;
• припіднятий кінець нижньої поперечини хреста церкви звернений на північ;
• відстань між кільцями на пеньках зрізаних дерев більша у напрямку на південь;
• весною трава з південної сторони великого каміння, стовбурів дерев, на південних галявинах лісу вища та густіша, а влітку, під час довгої спеки, трава залишається більш зеленою з північної сторони цих предметів;
• сніг швидше розтає на південних схилах; внаслідок цього на снігу утворюються зазублини – шипи, які направлені на південь;
• ягоди та фрукти скоріше дозрівають (червоніють, жовтіють) з південної сторони;
• кора великих дерев грубіша на північній стороні; тонша, еластичніша (у берези світліша) – на південній;
• дерева, каміння, черепичні та шиферні дахи раніше та густіше покриваються мохом, лишаями та грибками з північної сторони;
• на хвойних деревах смоли з південної сторони більше;
• мурашники розташовуються з південної сторони дерев, пнів та кущів; крім того, південний схил мурашників найчастіше пологий, а північний стрімкий;
• просіки в лісі частіше прорубують за лінією північ-південь або захід-схід, лісові квартали нумеруються з заходу на схід.

Інформацію взято з курсу

"База: Сучасна військова підготовка"

Центр спеціальної підготовки ASKOLD

посилання на курс - https://prometheus.org.ua/course/course-v1:Prometheus+GMT101+2022_T3