.

Вечір неділі закарбувався в його житті лише одним спогадом. Цей голос, цей неймовірний дикторський голос впивається душу, кожне слово злітає з вуст так чітко й водночас розливається несамовито солодкою патокою. Він чув його вже сотню разів в етері, та сьогодні її слова звучали наживо вперше. Вона надає їм ваги так легко, єдиною гримасою може пофарбувати ціле речення у будь-який відтінок драматургічної палітри, та бодай хоч хтось спробує чинити опір її словам чи перейти межу й підвищити голос... Одразу стихає й самим поглядом ставить крапку. Ні, вона не з тих жінок що дозволяють себе цькувати, радше запне весь світ аніж покірно вдягне хіджаб, ковтаючи гірку пігулку несправедливості. Саме її існування надихає, дарує прохолоду серед пекельної пустелі буденності й водночас не дає спокою. Навіть розчинившись в тиші вечірнього подолу ця постать тліє думкою в його голові: "Хоч би доторкнутися до твоєї тіні... Ще раз почути історії всіх режисерів великого екрану з твоїх вуст й фірмове цьомкі-бомкі наостанок."
Щодня його очі мимоволі вдивляються в обличчя кожної білявки цього зеленого міста. Шукають. Безнадійно шукають ті блакитні зіниці серед метушливого натовпу, аби ще хоч раз побачити цю оксамитову блакить, не втручаючись нахабно в її маленький світ. Й раптом вона, це вона сяє на горизонті! Густе, золотисте поле на її маківці розсипає колосся так естетично, навіть тисячі сонць разом не сягнуть й відблиску тих водоспадів що розвиває на її тендітних плечах вітер. Трохи стомлена, неспішно йде пустою вулицею йому просто назустріч й несвідомо будить тисячі метеликів всередині. Одна мить поруч відчиняє шпарину в її незнаний світ й тепер він вже точно не зможе забути цей дикторський голос й замріяний погляд на батька проти червоних стін однойменного вишу...