Не моя вина: Про блеймінґ жінок, що пережили насильство

Що таке віктимблеймінґ?

Перекладаючи дослівно з англійської, ми знаємо, що це звинувачення жертви. Тобто це всі ті випадки, коли відповідальність за злочин перекладають зі злочинця на потерпілу чи потерпілого. Зокрема в цьому матеріалі ми поговоримо про жінок, які зазнавали сексуального насильства чи домагань.

Зокрема, до віктимблеймінґу можна віднести наступні слова:

• Сама винна
• А в чому вона була одягнена?
• А що вона робила на вулиці о 22 годині?
• Вона того вечора пила горілку, мала ж розуміти
• Сама сіла в автомобіль до чоловіка і дивується, що її зґвалтували
• А для чого вона йшла з ним в квартиру?
• Вона теж не ідеальна
• Тут ще треба розібратись, хто жертва

Ці та інші фрази чула більшість жінок, що пережили насильство.

За даними ООН за 2018 рік, до 29% українців вважають, що постраждалі від різних форм сексуального насильства жінки "самі винні", адже спровокували насильників своїм зовнішнім виглядом. При цьому до 49% жінок зізнаються, що зазнавали сексульного насильства, а дві третини — будь-яких форм насильства, в тому числі й психологічного.

"Тобто, люди досі готові судити зовнішність або поведінку особи та казати, що одяг або стан може бути виправданням для насильства. Однак, насильство не може бути виправдано ні в якому випадку", – зазначила керівниця відділу комунікацій "ООН Жінки" в Україні Нарміна Стрішенець.

Хто може стати жертвою?

Відповідь проста — буквально будь-хто. Серйозно, страждають жінки і дівчата різного віку, соціального статусу, раси чи національності. Ґвалтівнику не має значення, який у неї розмір ноги, обхват талії та чи є кирпинка на носі, жертвою може стати хто завгодно.

Аби заглибити вас у тему та показати як віктимблеймінґ ламав долі постраждалих жінок, ми зібрали для вас кілька історій реальних жертв. Жодних імен чи даних дівчат, лише історії.

Я зустрічалась з дуже різними проявами віктимблеймінгу. Одна з останніх історій, коли я розповіла дівчині про сексуальне насильство та зґвалтування, які були зі мною, а вона спочатку почала казати, що це просто в мене не прожита дитяча травма (коли близьку мені людину хотів зґвалтувати педофіл, мені тоді було 8). І що нібито я через цю травму підсвідомо створюю такі події, де мене ґвалтують/домагаються і т. п., щоб прожити цю свою травму. Пізніше вона мені заявляла, що "ты же понимаешь, что ты сама создаешь всё вокруг себя" щодо цих історій. З її слів, я була повністю відповідальна за дії насильників щодо себе. Також я отримувала звинувачення від неї, що я забагато про це думаю, "віддаю їм свою енергію" думками, не проробляю це терапією і так далі.

Я дозволила собі заплакати через 16 років після того, як це сталось. Лише двічі. Бо мені страшно бути жертвою. Бо знаєте, всі ці дівчата, які розповідають публічно свої історії, зіштовхуються зі шквалом хейту і звинувачень. А я не хотіла, щоб мене називали брехухою, тому я майже нікому не говорила. Мені було 5 і він був моїм кузеном, на 9 років старшим. Він часто бив мене і знущався, але сім'я казала, що я "сама нарвалась", "не вмію гратись" чи просто "не розумію виявів любові". І коли все сталось я згадала саме ці слова. Я була переконана, що якщо хтось дізнається, то мене не любитимуть. Я була переконана, що почую звинувачення у брехні та перекручуванні. Вперше розповіла я подрузі десь в 13. Період статевого дозрівання, всі хочуть сексу, а у мене в голові лише сцени насильства над жінками. Тоді вона пропустила це повз вуха і навіть трошки посміялась. "Сприйняла, як вигадку", – подумала я. Наступним був мій хлопець у 18. Я трусилась від тривоги, що він мене покине, адже "я брехала йому, що незаймана". Ну і звісно ж страх, що назве брехухою. Але все було окей. І опісля я думала лише про те, чому я не розплакалась... Вже у 21 я розповіла мамі. І вона мені повірила. Саме її невіри я найбільше боялась всі ці 16 років. Лише зрозумівши, що цей страх був даремним, я заплакала. Спершу під час психотерапії, а потім у мами на колінах. Зараз я піддаю розголосу кожне повідомлення, написане з метою домагання, кожну спробу мене облапати в метро чи просто на вулиці. Зараз я навіть про цю страшну історію не мовчу. Але за цією сміливістю стоять 16 років страху через віктімблеймінґ. І так, мені досі часом страшно.

В 14 до мене почав приставати "кращий друг", який казав, що ти ж мені не відмовиш, ти ж мене любиш. В 12 приставав в таборі вожатий, та поїздка була суцільним піздєцом як на 4 дні (бо я не витримала більше, визнаю). В 16 мене напоїли та відмовлялись чути ні. З останнього мене тригерить досить сильно, бо то місце було де я часто бувала. Чи я хоч раз сказала? Ні. Вперше була надто в шоці, щоб зробити будь-що крім як попросити мене забрати звідти, дякую батькам. Потім надто розбита, і той випадок продовжує тригерити. А після останнього випадку я просто не можу напитись, навіть якщо того хочеться. Так чому я промовчала? Бо наше суспільство - х*йня. Бо поліція/міліція - х*йня. То я знала і в 12, бо після того моменту коли мене збила машина на мене тиснули, як і на батьків щоб не писали заяву.

Я ходила у протестантську церкву. І у мене там були і друзі, і пастори. Ми частенько по вихідним разом їздили на всякі заходи типу пікніку і т.д.
Там був хлопець, якому я сподобалась, але він мені не дуже, тому я йому відмовила. І ось одного разу ми грали у волейбол і він почав до мене тулитися. Я спочатку подумала, що це випадково та продовжила грати, але у якийсь момент я відчула його руки у мене на талії, сідницях. Постійно мінялись місця і тоді я зрозуміла, що він мене домагався.
Я вирішила поговорити з пасторами з цього приводу, на що мені і мій пастор, і його дружина сказали, що це я винна і що я повинна "радіти, що до мене залицяються". Вони сказали, що я була відверто одягнена, хоча я була у величезних шортах до колін і у великій оверсайзній футболці.

Мені знадобилося багато часу, щоб прийняти те, що я пережила насилля. Одразу після того як це сталося, про це дізналися мої знайомі. Навіть коли я розповіла що відбулося і що я відчула зі свого боку, у мене полетіли звинувачення: "Ти сама цього хотіла", "Ти просто себе накрутила і неправильно зрозуміла" і моє улюблене "Тішилася б - він же такий класний хлопець".
Оскільки це була перша реакція від неблизьких мені людей, я не змогла розказати друзям, бо подумала, що вони так само мене звинуватять. Я і сама почала звинувачувати і картати себе. У моїй голові дуже міцно засіла думка про те, що я ж могла зробити щось по-іншому, що я справді себе накрутила і мій стан - це були мої проблеми, треба було впевненіше і голосніше казати "ні".

Чотири роки я жила з усвідомленням, що я якась занадто драматична і накрутила собі все, а насправді я заслужила те, що відбулося.
Але це так не працює. Не я повинна звинувачувати себе, бо я нічого не зробила. Мені допомогли історії інших жінок. Коли я наважилася про це поговорити і вперше почула "так, це було насилля і він м*дак", мені ніби пелена з очей спала. Після того я почула ще багато історій від інших жінок. І ні в одній з них вони не були винні. Бо винен завжди той, хто вчиняє насилля.

Думки експертів

"Поява руху #metoo допомогла людям відкрито говорити про свої історії домагань та сексуального насилля. В Україні, до речі, була аналогічна кампанія #янебоюсьсказати, яка стартувала ще у 2016 році – раніше, аніж це відбулось на Заході. Однак дослідження 2020 року показало, що довіра до тверджень жінок, які говорять про свій досвід, нижча, якщо вони розповіли про харасмент не одразу, а через деякий час. Ба більше, порушників вбачають менш відповідальними та винними за скоєне, а жертвам схильні менше співчувати", — Марія Гончарова, "Куншт".

Психологиня та соціологиня Ганна Москаленко дала кілька порад для кожного з нас, щоб уникнути віктимблеймінґу:

• Уникайте використання мови, яка об’єктивує або принижує стан жінки;
• Говоріть, якщо чуєте, як хтось інший жартує про зґвалтування;
• Якщо людина каже, що її зґвалтували, сприйміть це серйозно і підтримайте;
• Сприймайте критично повідомлення ЗМІ про жінок, чоловіків, стосунки та насильство;
• Поважайте фізичний простір інших людей навіть у випадкових ситуаціях;
• Нехай ті, хто вижив, знають, що це не їх вина;
• Намагайтесь притягувати зловмисників до відповідальності за свої дії, не дозволяйте їм виправдовуватися шляхом звинувачення жертви, алкоголем або наркотиками як причинами своєї поведінки;
• Якщо людина каже "НІ", не продовжуйте тиснути на неї;
• Не дозволяйте стереотипам формувати ваші дії, ставлення та будьте активним спостерігачем.

Авторки: журналістка Олександра Чагарна та журналістка Наталія Горбач

Підписуйтесь на Telegram-канал "Easy_Dumka"