fool's day
Сьогодні я прокинувся вже вранці, зазвичай я так не робив, але сьогодні це було потрібно, тому що сьогодні я їхав до своєї дівчини в інше місто. Так, воно було не дуже далеко, але електрички ходили також не часто. Так що я швидко зібрав речі і пішов на вокзал. Нічого цікавого, звичайний вокзал, здається мені він зовсім не змінился за останні років 10. Так я сів в свій поїзд, найшов себе мисце і поїзд поїхав. Я хотів спати але чомусь це в мене ні як не виходило. Так що я одягнув свої навушники і почав чекати. Їхати треба було майже 3 години, але я знав що день сьогодні буде файний. Так я спокійно їхав и нічого не передвіщало біди, поки хтось не заметів багаж без хазяїна і не повідомив о цьом працівників поїзда. І так. Це був саме мій вагон. Так поїзд зупинили ненадовго і всіх людин з мого вагона вигнали в інши вагони.
Так мені довелося піти в інший вагон, де вже стовпилася купа народу, яких теж вигнали з вагона, тому вільних місць не виявилося, і довелося їхати стоячи, потяг, до речі, продовжив їхати, мабуть, вирішили, що якщо ебане лише один вагон, то не так страшно, ну гаразд, зате не запізнюся.
Так я тоді думав. Але через якийсь час мені зателефонувала дівчина.
-Слухай, у нас тривога почалася, тому транспорт не ходить, я напевно запізнюся на вокзал.
-Ох, ну неприємно, але ми їдемо, почекаю тебе на вокзалі, сподіваюся, тривога швидше закінчиться.
-Більше не їдемо... добре, чекаємо, до зв'язку
Через кілька хвилин мені знову подзвонили
-Все, закінчилася тривога, зараз доїду до вокзалу.
Цікаво чого він стоїть, якщо тривога скінчилася?
Так він простояв ще хвилин 20 і все таки поїхав. І через хвилин 40 я таки опинився на вокзалі.
Не бачились ми десь тиждень чи два. Так на вокзалі, ми з нею зустрітились. Не знаю чи було видно по мені, але я був дуже радий її бачити. Після обіймив та поцілунков вона почала розмовляти о можливих шляхів до нашої мети. А нашою метою на сьогодні була Балаклава. Можливо я був там колись у дитинстві але я не дуже багато з цього пам'ятаю. Так що вона вирішила що побачити це було обов'язковим для мене, а я був зовсім не проти, там ж гарни гори, мені потім звичайно казали що це зовсім не гори, а так горбки, але моє місто повністю плоске, так що для мене це були гори. На рахунок шляхів я казав, що я повністю довіряю їй, як людині яка прожила тут майже все життя. Незабаром ми дісталися до першої зупинки без пригод.
-Тут є один автобус 94, він єдиний безпосередньо туди йде, інші тільки з пересадками.- сказала вона мені
-Ну чудово, тоді на ньому і поїдемо.
-Я жодного разу не бачила цей автобус...
-Ага... ну сподіваюся він існує
Так ми постояли всього хвилин 5 і побачили, як щось їде до нас, у мене не дуже гарний зір і окуляри я тоді не одягнув, тож номера довго не побачити
Так ми сіли і продовжили чекати, чекали ми довго... Півгодини або хвилин 40, обговорювали всілякі дурниці, переважно автобуси і тролейбуси, що проїжджали повз нас, а проїхало їх багато різних, але цей довбаний 17 разів 5 напевно проїхав. А 94 так і не приходив.
Здається, намагаючись вибрати найлегший шлях, ми тільки відтермінували вибір важкий.
-Здається, 94 не існує... мені здається, подальше очікування ні до чого не приведе вже... - сказав я.
-Він має існувати, він є на карті й на знаку, але гаразд, давай тролейбусом поїдемо, але там пересадка буде.
Тролейбуса довго чекати не довелося, вони ходили трохи частіше за неіснуючі автобуси, тому вже за кілька хвилин ми сіли.
-Пам'ятаєш, я репетитором з історії збирався бути? Провів нещодавно перше пробне заняття з хлопчиком.- сказав я
-Ну він, звісно, зовсім мало знає, думав, що Русь Володимир Ленін хрестив, але він посперечався з другом, що якщо добре здасть історію, то той купить йому велику іграшкову машину... Тому мені точно треба йому допомогти.
Вона посміялася і побажала мені з цим удачі. На жаль, наш діалог перервала чергова повітряна тривога і нас вигнали з тролейбуса. Це робилося, щоб люди пішли до сховища, але цим майже ніхто не займався. Ми теж не збиралися до сховища і просто пішли до наступної зупинки, сподіваючись, що тривога скоро закінчиться.
-Ну і шлях звісно... Я думаю, тобі варто написати про це пасту.- запропонувала мені вона.
-О, я думаю я напишу, ти теж можеш ідей для неї підкидати.
Я напишу... навіть якщо занадто пізно...
Хехе кумедно згадувати день, коли я показав тобі ці свої "творіння". І ти прочитала їх усі за день, тоді я думав тільки: "От би їй насправді подобалися не пасти, а я".
Раптом у неї задзвонив телефон, напевно батьки хвилюються. Поки вона розмовляла телефоном, ми з купою інших людей рухалися вздовж дороги під ледве чутні звуки сирени. Небо було таким блакитним, яким воно зазвичай не бувало взимку в місці, де я тепер живу, але для Криму це було буденністю, так, десь у цьому небі іноді літали дрони, ракети і військові літаки, це відбувалося навіть просто зараз, але здається це було в іншій частині міста, тому зараз мені просто подобалося дивитися в це блакитне небо. Поки я думав про те, яка сьогодні чудова погода, моя дівчина закінчила розмову з батьками і звернулася до мене.
-Слухай, тут недалеко мої дідусь із бабусею, вони можуть нас підвезти на машині.
Здається, сьогодні я познайомлюся не тільки з її батьками, а й із бабусею та дідусем. Цікаво звісно...
Пам'ятаю, коли я вперше сюди до тебе приїхав близько півроку тому на нашу першу прогулянку, я й подумати не міг, що наступний приїзд сюди буде таким... Напевно, якби я тоді це дізнався, я б здивувався, але в хорошому сенсі.
Ми, щоправда, досить швидко дійшли до місця і сіли на задні сидіння машини разом. За кермом сидів її дід, а на передньому пасажирському бабуся. Щойно я сів, я вирішив представитися.
-Здрастуйте, мене звати Рустам.
Дід потиснув мені руку, а бабуся почала говорити.
-Так, я знаю, я тебе вже стільки бачила на фото, що навіть на вулиці б упізнала.
Це було приємно чути, взагалі вони здалися мені дуже приємними людьми. Поки ми їхали, ми з ними базікали про Крим, Севастополь, Балаклаву та Євпаторію.
Через хвилин 20 нас уже висадили в Балаклаві.
-А може й не так погано, що тривога почалася? Ми б самі точно так швидко не дісталися.-зауважив я.
-Знаєш, я обожнюю твій оптимізм!
-Так, мені теж подобається... Насправді я думаю, що якщо завжди думати, що все добре і буде добре далі, то так воно і буде.
-Не згодна, мені так не здається, я звикла думати, що все буде погано, тоді в разі поганого результату не так сумно, а якщо результат добрий то взагалі чудово.
-Не подобається мені таке, занадто багато стресу в очікуванні гіршого.
Так... Я завжди думав, що все буде чудово. Мінуси в такого підходу правда були. У разі провалу це б'є по тобі сильніше. Може твій підхід і був правильнішим. З іншого боку, жити в очікуванні гіршого мені б навряд чи сподобалося.
-Так, пішли, - беручи мене за руку, сказала вона.
І ми пішли забиратися на ці "пагорби". Людей, які займалися тим самим, що й ми, було не надто багато, і не надто мало сьогодні. Все таки це січень, тож туристів не було. Хоча останні роки навіть влітку їх було не надто багато. Січень... як же я відвик від такої теплої погоди в січні за час, що не живу в Криму. На нас обох не було курток, а лише легкі пальта. Так ми повільно піднімалися на ці пагорбки, на самому початку там навіть були сходинки, але вони досить швидко скінчилися і попереду на нас чекав тільки бруд і каміння для підйому. У якийсь момент ми дійшли до розвилки. Одна з доріг йшла наверх, де стояли генуезькі фортеці, інша ж кудись у далечінь. Усі, кого ми бачили, обирали першу, може, тому ми й обрали другу, а може, тому що ти знала, що там є щось цікаве, адже вже ходила там. І там справді було добре...З краю скелі, до якої ми прийшли, відкривався чудовий краєвид на море, в яке повільно опускалося сонце, створюючи червону заграву. Море... іноді я думаю про те, як багато людей мріють його побачити, скільки книг про це написано, скільки фільмів про це знято. А ми прожили біля моря майже все життя, могли дивитися на нього хоч щодня. Звичайно, після стількох років воно не справляло на мене сильного враження. Воно завжди було просто буденністю, яка навіть починала набридати мені якийсь час. Вітру від нього багато, родичі постійно пропонують з'їздити та інші проблеми. Але тепер, коли Крим перестав бути місцем, де я живу і став місцем, куди я приїжджаю, я знову став цінувати наше Чорне море... Червоне небо відбивалося в ньому, роблячи його ще красивішим. Так приємно стояти тут на краю скелі з тобою і розділяти цей момент разом. Вниз було краще не дивитися, падати було б боляче (дуже).Ще краще це все робила відсутність людей навколо. У якийсь момент ти поклала свої руки мені на плечі, я ж обійняв тебе за талію. Я подивився в твої очі, завжди любив вдивлявся в них, намагаючись зрозуміти якого вони кольору, чи то світло карі, чи то злегка зеленуваті. Здається і те, і інше було правдою. І ось наші обличчя зближуються, а губи змикаються. А що якби цей момент ніколи не закінчувався і ми б залишилися стояти на тому пагорбі, навпроти моря, спостерігаючи за незакінчуваним заходом сонця. Ох, я б у житті не сказав би тобі щось таке дурне. Такі рожеві соплі. Насправді я б не сказав тобі ще стільки речей, що хотів сказати. Мені постійно хотілося говорити тобі про те, що я відчуваю до тебе і як ціную час, що ми проводимо разом, як я радий, що ми разом. Але мені завжди було складно вичавити з себе щось таке. Чомусь я відчував якийсь сором за те, що говорю про все це. Тому я просто сподівався, що ти й так усе розумієш. Мені взагалі завжди хотілося, щоб люди розуміли мене без слів. У тебе ж начебто виходило, так? Ти ж казала, що по мені все видно. Про кохання я тобі теж, звісно, жодного разу не говорив. Може й хотілося іноді, але я знав, що не можна. Дивне слово занадто...Мало хто може сказати, що воно взагалі означає. І я теж не міг.
Гаразд, повернемося до розповіді.
-А ти бачив ці фото в Криму, де люди на папірці пишуть щось на кшталт "Крим - це Україна" і фоткають, десь у горах чи місті?" - запитала мене вона, поки ми там стояли.
-Да... бачив, але в нас же папірця немає.
-Давай я на телефоні відкрию зображення прапора України, а ти сфоткаєш.
Ми провернули цю нехитру процедуру, зазвичай люди робили таке, щоб показати, що в Криму все ще багато людей проти окупації, тому ці фотки потім розліталися різними українськими каналами. Але ми помітили дещо на фото, зробленому мною. Наші обличчя відбивалися в телефоні. Ось чому це роблять із папірцями. Так ми й вирішили, що кидати це нікуди не будемо. Опісля ми повернулися до розвилки і пішли нагору до генуезьких фортець.
-Якщо підніматися, тримаючись за руки, то якщо один полетить униз, другий полетить за ним.-зауважив я.
-Дивись краще під ноги.-сказала вона, продовжуючи тримати мене.
Ми піднялися прямо до фортеці й навіть залізли всередину. Фортеця насправді не те слово, яким я б це назвав, скоріше так башточки двоповерхові, майже руїни. Ну які гори такі й фортеці. Генуезці до речі були італійцями, тож напевно вони теж робили пасти.
Хтось із людей поруч увімкнув Короля і Шута "Разбежавшись прыгну со скалы". Сподіваюся, ніхто не збирається тут стрибати, це хоч і найшвидший спосіб спуститися, але не дуже безпечний. А спускатися було час, адже сонце опускалося все нижче, та й автобуси ходили не весь час. У нас вийшло зробити це не розбившись, і ми дісталися до зупинки.
Головне, щоб знову тривога не почалася...
-Ну вибір автобуса я, якщо що, знову тобі довіряю.
Я не став заперечувати, і ми поїхали, цікаво, що хоча автобус їхав у дуже людне місце, де був перетин величезної кількості автобусів, наш був майже порожній. Ми подивилися у вікно і помітили там проїжджаючий повз 94 автобус... Тобто він все-таки існував?
-До речі, ми ж, по суті, всього 2 місяці зустрічаємося, а я вже їду з твоїми батьками знайомитися. Це... ну незвично.-зауважив я.
Я не був проти. Мені навіть здавалося це прикольним чи що... Хорошим знаком, як мінімум.
-Нууу, якби дехто був сміливішим... -Не як докір, радше жартома сказала вона.
Я посміявся, згадуючи той день, я завжди посміхався. Так... довго ж я змусив тебе чекати, поки я зроблю перший крок нарешті...
Того дня я проводжав тебе з подругою до будинку, було вже зовсім темно. Ми втрьох дійшли до вашого під'їзду, ви вже збиралися йти, але я нарешті зважився. Сьогодні я точно зроблю це. Треба це обговорити. Фух фух фух, давай.
-Можеш трохи затриматися? - запитав я тебе.
-О, ну так.-трохи здивовано відповіла ти.
-Ну все з вами зрозуміло.-сміючись сказала твоя подруга, заходячи в під'їзд.
Так. Усе ми залишилися самі. Я подивився в твій бік. Бляха, я занадто хвилююся. Ти дивилася на мене з явною емоцією на обличчі:"Ну і що ти хотів сказати?". Так ну пора. Але прямо тут біля під'їзду? Тут же люди постійно ходять, а в мене така довга промова завчена. Не піде.
Через темний провулок ми пішли в бік якоїсь алеї.
Так ну все, не можна мовчати, пора, пора.
Бляха що. Ось це я хотів сказати?
Бля, у мене ж сценарій був, як я тепер повернуся до нього після цього діалогу. Треба було відразу, а тепер то що???Бляха, бляха, бляха.
Так ми близько 15 хвилин ходили цією алеєю і просто спілкувалися про всякі дурниці. Напевно весь цей час ти думала: "Ти просто тому попросив мене затриматися?". Звісно ні! Але я зламав свій сценарій.
-У мене в рюкзаку їжа подруги залишилася, тож треба йти.
ВЗАГАЛІ НЕ ЗА СЦЕНАРІЄМ. Господи, а як тепер почати, я не знаю.
І ми пішли в бік твого під'їзду, а часу в мене залишалося все менше і менше...
-А як ти думаєш Велике князівство Литовське це Білорусь чи Литва? - запитав я.
Цього не було в сценарії. Я приречений.
Як я звідси вилізу на ту розмову, що мені потрібна.
Ми дійшли до під'їзду, але ще дуже довго продовжували говорити... про Велике князівство Литовське так...
Я ж не за цим попросив затриматися...Цікаво, як дивно це виглядає з твого боку?
-Так, усе давай.-ми закінчили з розмовою і почали обійматися на прощання.
УСЕ. ПОРА. Я ЩАС ПОЧНУ. БЛЯТЬ ЯК ЖЕ ТАМ БУЛО?Я ХОТІВ ТЕБЕ СКАЗАТИ..БЛЯХА ЗАБУВ.
Так ми дуже довго стояли... можливо так довго, що це починало ставати дивним... до цього ми ніколи так довго не обіймалися на прощання.
-Так, усе холодно стає.-сказала ти.
Стій... я ще навіть не почав...
Але відразу після цих слів я відчув поцілунок на своїй щоці.
ЩО? Так а поцілунок у щоку щось значить?!? Я не впевнений.
Ми відсуваємо обличчя, щоб подивитися одне на одного... Але одразу після цього твоє обличчя знову наблизилося до мого... Наш перший поцілунок...
-Ти щоразу так довго м'явся.-сказала ти мені.
А я був найщасливішою людиною того дня. Як же мене переповнювали всі ці емоції, який же тягар із душі впав у мене того дня.
-Хехе, та напевно, якби був сміливішим, то вже довше б зустрічалися...
Дивно, але за вікном були якісь зовсім не міські пейзажі, хоча між Балаклавою і Севастополем же є якась відстань, тож напевно нормально, що ми в порожньому автобусі по полю якомусь їдемо. А тепер не полем, а якимось селом начебто. А тепер не їдемо. У сенсі приїхали?
-Ні... не сюди.-Зрозуміла вона і пішла в бік водія.
Так ми з'ясували, що ми сіли, звісно, на той автобус, але не з того боку... і доїхали до кінцевої. Але гаразд, зараз на цьому ж автобусі доїдемо до місця, куди нам потрібно, просто це займе трохи більше часу.
-Да... здається, ти не дуже добре в місті знаєшся, місцева називається, понаїдуть тут із росії.- пожартував я.
Через півгодини десь ми доїхали до місця. Тут було купу народу і купу різних автобусів. Цей останній автобус мав стати останнім нашим ривком на сьогодні, останнім ривком до твого будинку. Взагалі місце не з приємних, було схоже на околицю якогось ринку або чогось подібного. Напевно тому тут так багато людей. І зупинок багато... На якусь із них мав прийти наш автобус... А який із них був нашим? Цей вибір я знову довірив тобі. Не те щоб ти завжди вибирала хороші варіанти, але я не думаю, що зміг би краще. Так ми блукали від однієї зупинки до іншої в пошуках нашого автобуса. Інших автобусів до речі справді було багато... Але здається твій погляд знову впав на неіснуючий. Так ми могли ще довго сподіватися, що наш "так цей автобус точно існує" приїде, але у тебе задзвонив телефон. Ми врятовані.
-Так, тато сказав, щоб ми йшли на парковку, він нас там на машині забере.
-Здається, ми виявилися настільки безпорадними, що не змогли дістатися самостійно нікуди.
-Звідси в нас би точно вийшло! Просто подзвонили раніше.
-Добре добре, вірю, я повірив.
Парковка була зовсім недалеко, тож ми просто перейшли дорогу і вже були там, залишалося тільки трохи почекати. Я сперся на паркан, ти сперлася на мене і я обійняв тебе однією рукою. Який насичений день, а попереду ж ще знайомство з твоїми батьками. Дивно, але я чомусь зовсім не хвилювався з цього приводу. Може тому що ти вже якось говорила мені, що я їм начебто сподобався з того, що вони про мене знали. Реальна зустріч це, звісно, трохи інше, але навіщо хвилюватися, якщо можна не хвилюватися?
Завжди так міркував, ну або хоча б намагався. Якось ти казала мені, що навіть заздриш моєму спокою. Насправді, коли справа доходила до чогось важливого для мене, я був тим ще панікером. Просто таких речей було не дуже багато.
-До речі, як ти думаєш, через який час для пари буде нормально одружитися? - раптово запитала мене вона.
До такого запитання я був не готовий, можливо, тут є правильна відповідь, але я її не знаю.
-Ну через років... багато напевно.-не дуже впевнено відповів я.
-Мне здається, через рік можна.
-Ну якби ми почали зустрічатися ще в шкільному віці, то рік мало зрозуміло. Ну а так, мені батьки просто казали, що рік потрібен, щоб подивитися на людину в усі сезони.
Ну гаразд, є ще 10 місяців подумати про це.
Раптом ми помітили, що в наш бік іде якийсь мужичок, він був схожий на такого звичайного громадянина, який часто випиває, не особливо акуратно вдягнутого, не особливо акуратно поголеного. Він ішов у наш бік і посміхався, усім своїм виглядом випромінюючи доброту.
-Слухайте, я ось вам чесно, як батько скажу, ви так мило виглядаєте.-звернувся до нас мужичок.
-Дякую! - відповів йому я, після чого мужичок пройшов повз нас.
Тобі він здається здався моторошнуватим, а мені здалося, що він був дуже милим.
Незабаром твій батько приїхав і відвіз нас до тебе додому, там я вже познайомився з твоєю мамою, татом і старшою з твоїх молодших сестер. Усі були добрі до мене і, здається, все пройшло добре. Мене погодували, тож уже круто. Твій батько рази 3 запитав, ким ми з тобою будемо після університету з нашою-то спеціальністю, я всі 3 рази пожартував, що ми будемо бакалаврами, він чомусь всі три рази не посміявся. Так, здається, він хотів почути щось більш серйозне від мене, але це я зрозумів уже пізніше.
Наступного ранку я, прокинувшись у цьому будинку, виявив ще двох членів цієї сім'ї - твоїх двох маленьких сестер. Спочатку старша з них трохи соромилася мене, але не надто довго, незабаром вона вже кликала мене в їхню кімнату, щоб показати, які мультики вони дивляться. Потім вона покликала мене грати в дартс. Я програв. Ні, я не піддавався дитині, просто я погано грав у дартс. Та що була ще молодша одразу зовсім не соромилася мене і хотіла, щоб я підтримав її на руках або просто посидіти в мене на колінах. Здається, з усіх членів сім'ї найбільше я сподобався їй.
Через якийсь час ми пішли снідати. Мене знову погодували. Ми з тобою сиділи з одного боку столу, а мілкі з іншого. Наймолодша все продовжувала якось тягнутися до мене через весь стіл.
-Дивись, не закохайся... - сказала та, що постарше.
-Це мій наречений.-Продовжуючи тягнутися до мене, сказала молодша.
-Взагалі-то це наречений Олі.-парувала старша.
Ми з тобою подивилися одне на одного й усміхнулися. Ти завжди була такою гарною, коли посміхалася або сміялася... Мені б хотілося бачити твою посмішку і чути твій сміх як можна частіше, тому мені завжди хотілося сказати якусь дурницю, яка тебе повеселить.
Після сніданку нам потрібно було швидко збиратися і їхати, щоб я зміг потрапити додому. Тож прийшла пора прощатися з мілкими. Вони підійшли до мене поки я збирався і сказали:
-Бувай, дядьку Рустам, ще побачимося.
-Так, звісно, ще побачимося, - відповів я їм із цілковитою впевненістю.
Напевно все-таки не побачимося...
Тоді я, звісно, не міг про це здогадуватися, ще недавно ж ми обговорювали, які кримські печери ти хочеш мені показати влітку...
Які ж безглузді й туманні спільні плани про майбутнє, правда?
Цікаво, чи справді люди вірять у них, коли говорять, просто не замислюючись про те, як швидко можуть розійтися шляхи людей, чи навмисно вводять в оману одне одного?
Мені здається перше, я звик вважати, що більшість людей просто дурні, а не злі. Люди постійно роблять дурні речі і помиляються, на те вони й люди. Іноді дурні вчинки завдають іншим болю, і люди нічого не можуть із цим зробити, така наша природа. Але це зовсім не означає, що людина, яка заподіяла вам біль, хотіла це зробити. З іншого боку, це не означає, що вам обов'язково треба прощати таку людину, навіть якщо вона не ставила собі за мету образити вас. Деякі речі не хочеться прощати, навіть якщо вони зроблені через дурість. Але деякі люди можуть пробачити дорогій людині все, навіть якщо та зробила зло не через дурість, а навмисно. Вони готові страждати поруч із людиною тільки тому що думають, що без неї страждатимуть ще більше. Теж дурість же, не хочеться їх звинувачувати за це, хоча начебто і варто. Чи можна взагалі звинувачувати за дурість? Мені здається так, адже іноді я звинувачую себе за неї. Іноді дурні речі, які я робив, ранили інших, а іноді мене самого. Але що точно не було дурною річчю? Те, що пора було виходити.
Ми вийшли з дому і пішли в бік машини, адже нас знову погодилися підвезти. Я обернувся, щоб ще раз поглянути на твій будинок.
У вікні я побачив, що мiлкi махали нам услід. Я помахав у відповідь і сів у машину. Так нас довезли до центру міста, я потиснув руку твоєму батькові і ми вийшли. Щоб дістатися до автобуса, який їде до мого міста, мені потрібно було потрапити в північну частину міста, від якої нас відділяла бухта. Для цього мені було потрібно скористатися поромом, але часу до мого автобуса ще було багато, тому ми вирішили просто прогулятися центром.
-А що якщо повітряна тривога почнеться? - запитав я.
-Тоді ти не поїдеш, пором під час тривоги не ходить.
-Тоді будемо сподіватися, що сьогодні підводний чорноморський флот не чекає на поповнення.
-Тоді на різдво залишишся, у мене якраз батько хотів, щоб ти його з нами відсвяткував, до церкви з нами поїхав.
Заманливо звісно, але ось саме сьогодні мені терміново потрібно було опинитися у своєму місті, тож було б славно обійтися без прильотів сьогодні.
-Поглянь, літак летить, низько так.-помітила ти.
У дитинстві я чомусь завжди радів, коли бачив літаки в небі. Пам'ятаю, як у дитячому садку, якщо хтось помічав у небі літак, уся дітвора збігалася і починала голосно скандувати: "Літак, літак, літак". Зараз мені здається це дивним, цікаво чи роблять так діти зараз? Хоча, коли ми були дітьми в небі ще літали цивільні літаки. Зараз тут такі вже не літають. Сумую за цивільними літаками над Кримом. Люди взагалі не звертають увагу на речі, які їм здаються базовими настільки, що здається вони не можуть зникнути. Гаразд, досить про літаки думати, ще б про анархію подумав.
Ми спустилися до набережної, небо так само було ясним, а повітря теплим. А десь же зараз -30°.Добре бути не там.
-О дивись, прибаутки, ой тобто утки, і якісь чорні всі, не те щоб я був проти чорних уток, просто так багато.
Цікаво вони розмовляють французькою? -сказав я.
-Якщо так, то вони мені вже не подобаються, не тому що чорні, а тому що французька.
-Гаразд, я думаю утки насправді не говорять французькою.
-Знаєш, я думав, якби ти був звірком, ти був би не уткой.
-Ну знаєш такий крутий борсук. Він не дуже великий, але в нього дуже дуже щільна шкіра, тому він не дуже хвилюється про небезпеки. Таке звірятко пофігіст.
-Ага... цікаво... ну нехай буде медожер, мед я теж люблю.
Ох, звідки ж такий образ мене взагалі взявся... Хоча я здається і справді ніколи не говорив тобі про речі, які мене хвилюють. А коли сказав... все зруйнувалося того ж дня...
-Хоча інколи по тобі складається враження людини, яка пригнічує погані емоції, тобі от коли-небудь хотілося б покричати де-небудь у полі? -запитала мене дівчина.
-Чесно кажучи ні, ніколи не розумів сенсу такого, невже краще стає людям?
-Ну виплеснути емоції, що накопичилися, мені б от хотілося так.
Розмовляючи про це, ми продовжували йти вздовж набережної і помітили лавки, що дивляться в бік бухти. На одній із них сиділа літня пара, інші ж пустували, тож ми обрали ту, що була подалі від них. Цікаво чи будемо і ми, колись схожі на ту літню пару? Мені подобається ця фантазія, ти та я, старенькі, що вже пережили найтяжчі часи, сидимо на лавочці, дивимося на бухту, насолоджуючись краєвидом, погодою і компанією одне одного. Хоча це треба ще дожити до старості, тобто постаратися зробити так, щоб тобі на голову не впала цегла. А це треба постаратися, хоча інколи цегли не уникнути, ти, звісно, можеш не ходити біля будинків, але хто сказав, що ніхто не скине тобі цеглу на голову з літака? Буває ж таке. Знову я про щось не те думаю.
Я подивився на годинник, скоро мій пором відправлятиметься.
Пором був недалеко від нас, я підійшов до каси, за якою сиділа звичайна стара, така схожа на всіх інших бабусь, і купив квиток на пором, який вирушав уже за 10 хвилин. Поруч стояла юрба народу, якій, як і мені, потрібно було перебратися на той бік, вони всі потихеньку рухалися в бік контролерів, щоб швидше сісти на корабель.
Здається прийшла пора прощатися.
Якби я тоді знав, що це була майже остання зустріч до нашого кінця, я б обійняв тебе сильніше того разу і цілував би довше...
Шкода я не знав, що в нас залишалося зовсім небагато...
Шкода, що наша історія закінчилася так раптово і нерозумно...
Втiм, може вона й почалася так.
Минуло вже досить багато часу з нашого кінця. Чомусь моя голова продовжує бути забита тим самим так довго.
"Чому я опинився в такій ситуації?", "Що я міг зробити, щоб у ній не опинитися?". Який же я дурень...
Чому повівся...Що міг змінити, щоб не опинитися тут...Чесно в голову не приходить нічого, крім свого ставлення до всього цього...
Але в мене чомусь це зовсім не виходить...
Ніколи нічого не чекати, не довіряти, не прив'язуватися...
Але знову якось не те виходить. Це ж параноїком можна стати чи щось таке. Можливо варто просто прийняти, що це було щось на типу метеорита. Ти ніколи не вгадаєш, коли на тебе може впасти метеорит, тому й намагатися уникнути цього не варто. З іншого боку потрапляти під метеорит так неприємно, що хотілося б себе від такого убезпечити.
Ох, моя голова й справді перетворилася на помойку. Напевно варто провітритися. Скільки часу? 21:03. Піду чи що, на вулицю прогуляюся. Прохолодно, все ще не так тепло, як у Криму в січні, але зійде. Я знав, що недалеко від мого будинку була заправка, вони завжди працюють цілодобово так що там завжди можна було купити щось поїсти. Так я і вибрав напрямок моєї сьогоднішньої міні-подорожі.У навушниках грало щось зі Стрикало.
"Ви цинікам злим не вірте...".Так ні, це треба перемкнути. Скільки ще до цієї заправки йти? Хвилин 5.Недовго.
Крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок, крок.
Дійшов. Я хотів було відразу зайти, але поруч із дверима магазину біля заправки, на холодному асфальті сидів якийсь мужик, схопившись за голову, дивлячись у підлогу. Навколо я більше не бачив людей. Може до наступної дійти?
-Хей, малий, - піднявши голову, мужик дивився прямо на мене.
Це він мені ?Ну хоча тут більше нікого немає начебто. Тільки якщо позаду мене зараз не стоїть хтось.
Здається й справді до мене звертаються.
Я був насторожений, але все одно підійшов прямо до нього.
-У тебе сигаретки не знайдеться? - запитав він у мене, притискаючи 2 пальці до губ.
Я мовчки дістав із куртки пачку цигарок, дістав одну з пачки і простягнув мужику. Я вже збирався йти, але він знову мене гукнув.
-Малий, покури зі мною, будь ласка.
Ось про таке мене ще випадкові перехожі не просили. Але загалом чому б і ні? Він начебто не виглядає небезпечно.
Звичайний мужик, я б не намагався вгадати його вік, але він явно був старший за мене. Якщо малим називає, то може років на 10-20 і старший. Великий, звісно, розкид. Було видно, що він себе трохи занедбав: довге висяче волосся, недоглянута борода, у якій стирчали волосинки. Явно не бомж, просто трохи недоглянутий.
-Знаєш, якби ти був бомжем і зараз був би грудень, я б тобі всю пачку віддав... - підпалюючи свою сигарету, я сказав мужику.
-Нічого.- Вирішив я не пояснювати мужику.
-Меня, до речі, Акакій звуть.-представився мужик.
-Мене Рустам, приємно познайомитися.
-По-іншому втомився, у мене знаєш... я постійно думаю про одне й те саме, про одні й ті самі події, про час, коли я був щасливий, але скільки б я не намагався повернути все - у мене нічого не виходить.
-Кхе, кхе.- я закашляв через сигарету...
-І знаєш, я начебто вже змирився, що так, як раніше, ніколи вже не буде, але легше від цього не стає, - продовжував чоловік.
-Так... знаєш, ніколи не потрібно думати, що людина може бути назавжди... - відповів я мужику фразою, яка мені насправді не подобалася.
-Яка людина? -мужик запитав дуже здивовано.
-Ну... про кого ти розповідаєш, ти ж за кимось із минулого сумуєш, так?
-Що? Ні, не за людиною, я сумую за хот-догом.
-Що бляха... за яким хот-догом, кхе-кхе?
-По хот-догу, який я з'їв на заправці... дуже давно... не на цій заправці... на іншій... найсмачніший хот-дог, що я їв у своєму житті, більше я такого ніколи не їв... навіть на тій заправці... І знаєш, що я зрозумів? Ти ніколи не з'їж той самий хот-дог на одній заправці двічі. - здавалося Акакію важко давалася навіть така коротка розповідь про цю ситуацію.
-Я не розумію... це якась алегорія... чи що?
-Ні, мені просто дуже сподобався хот-дог... -Акакій говорив щиро.
-Гаразд... ти намагався щось зробити з цією тугою? -Я прийняв те, що ми говоримо про хот-дог
-Ну знаєш, мені допомогли друзі і... Тобі є 18? Начебто має бути. І алкоголь.
-Ага... ну я це вже теж пробував.-нічого нового Акакій мені не сказав.
-Ну як я, так? Теж сумуєш за хот-догом? - Акакій здавалося був радий тому, що зустрів когось схожого на нього.
-Ееее... ну... як би сказати... Так, по хот-догу. І я думав, що алкоголь може мені допомогти, але чомусь краще не ставало, тверезу тугу просто заміняла п'яна.
-Друзі так...Друзі це добре... І я їм дуже вдячний за те, що слухали моє скиглення про... хот-дог. Але насправді мені здається, що вони вже втомилися слухати про хот-доги... Я їх не звинувачую, я б теж втомився слухати одне й те саме...Мене самого напружує, коли людина ніяк не розв'язує своїх проблем і тільки вантажить ними інших... І мені б хотілося сказати щось на своє виправдання... але я не можу таке знайти.
-Так... ми всі, напевно, хочемо розповісти близьким про що думаємо, а якщо ми постійно думаємо про хот-доги...
-То треба просто про них не думати.. Я знаю це. Мені взагалі здається, що я знаю, як треба робити... і просто не роблю так...
-Завжди легко сказати, що треба робити іншій людині, але коли справа доходить до тебе...
-Знаєш, я все ще зберігаю картинки і відео, які б сподобалися... хот догу...Я відкладаю їх до кращих часів, які швидше за все ніколи не настануть...
-Що? Які відео та картинки могли сподобатися хот-догу? Що ти маєш на увазі?
Наша розмова з Акакієм перервалася, оскільки ми помітили, як повз нас ледве шкандибав, хитаючись у різні сторони молодий чоловік. Здавалося, він був дуже п'яний. Йшов він, незважаючи на труднощі, впевнено, настільки впевнено, що не помітив ліхтар, який стояв прямо перед ним. Боляче вдарившись головою він упав на землю і ліг зіркою.
Я викинув свою сигарету і підійшов до лежачого.
-Я чайка.-Відповів мені лежачий.
Він тому об ліхтар ударився? Мабуть сильно.
- Верни-ка. -Лежачий знову заговорив.
-Я нічого не пам'ятаю, але все хочу повернути, все було так просто.-сказав чайка.
-Так, чайка, все було так просто...
Я подивився на Акакія, він так само сидів на асфальті, а чайка навіть не намагався встати. Яка ж безнадійна компанія...
-Хей, Акакій, допоможи чайці, мені пора йти... - попросив я, не бажаючи залишатися з цими диваками ще довше.
Акакій справді встав і пішов у бік чайки.
Сподіваюся, вони впораються. А я краще додому піду... Посплю може... Сни...
Чесно кажучи, мені здається, що ми бачимося там занадто часто...