14 кроків до відновлення незалежності

Державницькі устремління українців не викорінили ні репресії комуністичної тоталітарної системи, ні Великий терор, ані Голодомор 1932–1933 років, економічні та політичні експерименти. Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, у правозахисному й дисидентському рухах, у прагненнях мільйонів українців. 9 листопада 1976 року засновано Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Української гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х років стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.
На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР розпочала “перебудову” – “косметичний ремонт” системи для виходу із глибокого застою. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися… Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.
Україна тим часом бурлила. Унаслідок демократизації і гласності множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Постало багато громадських організацій, спілок і товариств, метою яких була боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя. Широку популярність набули такі громадські об'єднання, як “Меморіал”, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Студентське братство, Український культурологічний центр тощо. У вересні 1989 року виникла перша масова, фактично опозиційна до влади політична структура – Народний рух за перебудову, який набирав ваги. Просто на вулицях почала реєстрацію громадян УНР Українська міжпартійна асамблея (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). У серпні 1989 року під час походу козацькими місцями, організованого студентами Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка розпочав діяльність Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки (далі – УСС). Першою справжньою перевіркою її організаційних можливостей стала акція студентського єднання у лютому 1990 року. Спершу запланована як страйк, вона надалі проводилася у різноманітних формах – страйки, мітинги та пікети проводилися у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Харкова, Чернівців, Дніпропетровська, Дніпродзержинська. Документи, зокрема відозви організаторів, свідчать, що студенти висували не лише економічні, а й політичні вимоги.
В умовах лібералізації суспільного життя у березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР і місцевих рад. Значного успіху на цих виборах досяг Демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Вже в перший день засідання Верховної Ради дванадцятого скликання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною Радою, що складалася переважно з українських дисидентів. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос.
У цей період опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу і реалізувати сприятливі можливості для прийняття Декларації про державний суверенітет України. Вже 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції 16 липня 1990 року оформити прагнення до самостійності в перший законодавчий акт – Декларацію про державний суверенітет України. Документ визначав державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність республіканської влади в межах території УРСР, незалежність і рівноправність у міжнародних зносинах. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Верховна Рада Української РСР постановляла, що віднині від імені народу України може виступати тільки вона. Декларація утверджувала виключне право українського народу на володіння, користування та розпорядження національним багатством своєї країни. Йшлося про те, що УРСР має створити власні банки, а також самостійно формувати цінову, фінансову, митну та податкову системи, державний бюджет та контролювати використання його коштів, а в разі потреби запровадити власну грошову одиницю. Наголошувалося також на проблемі екологічної безпеки. Проголошувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава перебрала право самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами Республіки. Задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Водночас проголошувалося, що УРСР у повному обсязі відновлює міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальному європейському процесі та європейських структурах. Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національне культурне відродження українського народу, запровадження та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Крім того, усім національним групам, які проживали на території України, гарантувалося право на вільний національний культурний розвиток. Проголошенням Декларації про державний суверенітет Україна розпочала новий етап боротьби за незалежну державу.
Піком протистояння між комуністичним режимом і демократичною опозицією стала акція протесту та голодування студентської молоді у Києві на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), відома як Революція на граніті. Особливістю цієї революції було те, що її рушійною силою були не політики, а студентська молодь. Ідея проведення акції протесту та голодування зародилася влітку 1990 року в середовищі УСС в Києві. Задум швидко підхопило Студентське братство Львова. Було обрано співголів акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). 11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення будь-яких мітингів у відстані одного кілометру біля будівлі парламенту, однак 2 жовтня акція протесту все одно розпочалася і тривала до 17 жовтня 1990 року. Революція на граніті була першим успішним ненасильницьким політичним протестом проти чинної комуністичної влади в УРСР, переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 90-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, дав змогу проявити неабиякий політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції. Акції громадянської непокори, які охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції проведення демократичних акцій протесту, подальшим виразником яких стала Помаранчева революція та Революція Гідності.
У квітні 1991 року Президент СРСР Михайло Горбачов ініціював в Ново-Огарьово під Москвою переговори між керівниками 9 республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизстану, Таджикистану і Азербайджану) про новий союзний договір. Його підписання планувалося на вересень–жовтень 1991 року на з’їзді народних депутатів СРСР. Представники національно-демократичної опозиції готувалися до акцій протесту з метою не допустити цього підписання. З іншого боку група найконсервативніших представників союзних спецслужб, компартійної, радянської та військової бюрократії вважали новий союзний договір надто ліберальним. Вони створили Державний комітет з надзвичайного стану (російською – ГКЧП) та 19 серпня 1991 року вчинили державний заколот, оголосивши запровадження надзвичайного стану та увівши в Москву війська. Народний рух України, Партія демократичного відродження України та інші демократичні сили закликали народ до непокори ГКЧП. Керівництво КПУ стало на бік заколотників. Але країною прокотилися акції на підтримку законно обраної влади та державного суверенітету. 21 серпня заколот провалився. Спроба відновити тоталітарну радянську систему і згорнути демократичні процеси зазнала краху.
24 серпня 1991 року відбулася позачергова сесія Верховної Ради Української РСР, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Історичне рішення було прийнято абсолютною більшістю: 346 голоси було віддано “за” проголошення незалежності, і лише 1 – “проти”. Однак проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим московським переворотом. Поразка ГКЧП лише пришвидшила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності – відновлення) державної незалежності України. Цей процес відбувався мирно для України. Проте це не применшує закономірності й легітимності тієї історичної події. Проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи.
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Рішення щодо його проведення містилося в Постанові Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року. Окремою постановою Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року затвердили звернення до народу і текст бюлетеня, який включав текст Акта проголошення незалежності України і запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” із двома варіантами відповіді: “Так, підтверджую” або “Ні, не підтверджую”. Спеціальне звернення Верховної Ради України містило заклик до громадян України підтримати Акт проголошення незалежності України: “Співвітчизники! Будьмо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її – тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками “власної хати”, де панують “своя правда, і сила, і воля”. Референдум відбувся в усіх регіонах України. У голосуванні взяли участь 31 891 742 виборці, або 84,18 % тих, хто мав право брати участь у референдумі та виборах Президента України (37,8 млн громадян). На підтримку незалежності висловились 28 804 071 громадянин, або 90,32 % тих, хто брав участь у голосуванні. Референдум мав імперативний характер, його рішення було загальнообов’язковим та не потребувало окремого затвердження. Під час демократичного волевиявлення 1 грудня 1991 року Український народ підтвердив і засвідчив прагнення жити в суверенній державі. За підсумками референдуму були зміцнені правові засади державного суверенітету, створені умови для подальшого розгортання державотворчих процесів у незалежній Україні.
6 грудня 1991 року Верховна Рада України, враховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, відповідальність у підтриманні міжнародної стабільності, ухвалила Закон “Про Збройні Сили України”. Закон визначив правові засади організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління Збройними Силами та окреслив головні функції – оборона нашої держави, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорони повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря, участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.
28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції України. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя. У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, назва якої продовжувала традиції УНР і Русі. Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським заколотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.
4 вересня 1991 року над Верховною Радою України замайорів національний синьо-жовтий прапор. 28 січня 1992 року Верховна Рада затвердила його як Державний Прапор нашої держави (стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини до довжини 2:3). Дещо раніше, 15 січня того ж року, указом Президії Верховної Ради України втратив чинність гімн Української РСР, натомість затверджено музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є М. М. Вербицький, і з 16 січня запроваджено повсюдне його виконання. 6 березня 2003 року парламент ухвалив Закон “Про Державний Гімн України”, у якому затвердив Державним Гімном пісню “Ще не вмерла України і слава, і воля” зі зміненою першою строфою. Тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями). 22 серпня 1992-го в Маріїнському палаці Президент Державного Центру УНР Микола Плав’юк передав атрибути державної влади УНР (прапор, державну печатку та президентські клейноди) і повноваження першому Президенту незалежної України Леоніду Кравчуку. Таким чином уряд УНР в екзилі припинив існування.
У подальшому десятилітті в Україні формувалося громадянське суспільство. Вінцем процесу стала “Помаранчева революція” 2004 року – масові акції протесту, викликані тотальними фальсифікаціями на президентських виборах на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Прибічники опозиційного кандидата Віктора Ющенка та партії “Наша Україна” гуртувалися під помаранчевою символікою, тож події отримали відповідну назву. Перемога лідера протестів надала українству новий імпульс для творення власної держави. Події 2004 року стали прикладом безкровної революції за право на чесні вибори – не лише Глави держави, а й демократичного європейського, а не російського євразійського вектору розвитку.
У 2013–2014 роках під час Революції Гідності українці відстояли ще й європейський шлях розвитку і засвідчили готовність боротися за нього як за право самостійного вибору та свободи. Натомість Росія, втративши можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Вона окупувала Крим і окремі території східних областей України.У 2014-му Збройні Сили України зупинили вторгнення російської регулярної армії та зберегли державність. І нині ми не лише чинимо опір Росії, але й перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямі. Попри перевагу ворога, українці зупинили агресора і продовжують рух в напрямі європейської інтеграції.

За матеріалами УІНП