Оригинальный фрагмент сценария

Я піднявся сходами на наш ганок і помітив якийсь рух збоку від будинку - біля сусідського вікна, що якраз навпроти моєї спальні.
Я завмер, тримаючись за поручень і спостерігаючи, як із вікна вилазить дівчинка в яскраво-синій сукні. Вона зістрибнула на траву та обтерла руки об себе. Я насупився, мої брови зсунулися докупи,доки я чекав, коли ж вона підведе голову. У неї було каштанове волосся, скручене на голові в подобу пташиного гнізда. Збоку того гнізда виднівся великий білий бант.
Коли дівчинка підвела очі, то одразу втупилася поглядом у мене. А тоді всміхнулася. Вона всміхнулася мені так осяйно. Помахала, а потім швидко побігла вперед і стала переді мною. Сказала щоб я йшов за нею та почала бігти.
Я стояв на своєму ганку, але миттю кинувся за нею навздогін через галявину.

Я бігла і бігла, не зупиняючись. -Поппі, зачекай! Зупинися! - крикнув Рун, коли я повернула за ріг до гаю в парку.
Я пробігла через ворота. Великі дерева були всипані цвітом, створюючи наді мною тунель. Трава під ногами зеленіла, а вгорі синіло небо. Дерева вкривали білі й рожеві пелюстки.
А далі, углибині гаю, було найбільше дерево. Його віття звисало низько. А стовбур був найтовстішим з-поміж усіх. Якийсь час ми сиділи тихо, а потім Рун запитав:
- Нащо ця банка? Що в ній? - Це порожній поцілунок, - я вказала на банку. - Нова пригода, Руне. Зібрати тисячу памʼятних поцілунків перш ніж я помру. Поцілунків спорідненої душі.

Я відкрив рот щоб виразити своє захоплення , але вже за мить Поппі нахилилася вперед й несподівано притиснулась вустами до моїх губ.
Я завмер. Не міг поворухнути жодним м'язом,
відчуваючи її вуста на своїх. Вони були теплими. На смак вона була як кориця.
Поппі відступила, але її обличчя й досі лишалося
майже впритул до мого. Я спробував вдихнути, але
в грудях було якесь дивне відчуття, якась легкість і невагомість. А ще моє серце билося так швидко. Так швидко, що я притиснув руку до грудей, щоби відчути
шалене серцебиття.- Поппі, - прошепотів я.
Я торкнулася пальцями своїх губ. Поппі кліпнула, потім кліпнув знову, не відводячи від мене очей.
Я простягнув руку й торкнувся його губ.
- Ти мене поцілував, - прошепотіла я, приголомшена.

Рун підняв руку, щоб узяти мою. Опустив наші переплетені долоні.
- Я сам подарую тобі тисячу поцілунків, Поппімін.
Усі до одного. Ніхто й ніколи не цілуватиме тебе, окрім
мене.
Мої очі розширилися, але серцебиття не сповільни-
лося.
- Це ж навічно, Руне. Ніколи не цілувати нікого іншого означає, що ми завжди будемо разом, на віки вічні!
Рун кивнув, а потім усміхнувся. Рун не часто всміхався. Зазвичай на його вустах грала або напівпосмішка.. Проте йому варто частіше всміхатися. Коли він всміхався, то був справді вродливий.
- Ти подаруєш мені всі поцілунки? Достатньо, щоб заповнити цілу банку? - запитала я.
Рун знову всміхнувся.
- Усі до одного. Ми заповнимо цілу банку і навіть більше. Ми зберемо понад тисячу.
Я шумно вдихнула. I раптом згадала про банку.
Я прибрала руку, щоб узяти ручку й відкрити кришку на банці. Потім дістала чисте серденько і сіла, щоб записати,нахилилася вперед і притиснула ручку до
паперу.
Поцілунок 1
Із моїм Руном
У вишневому гаю
Моє серце ледь не вистрибнуло з грудей
Дописавши, я поклала серденько в банку й міцно закрила кришку. Потім глянула на Руна, який увесь час спостерігав за мною, і гордо заявила:
- Ось. Мій найперший памʼятний поцілунок!