1. Щоденник юного подорожника 🍀

Зараз 23:09 за Берліном. Я лежу на дивані, який нещодавно опинився затиснутим на маленькій кухні в Магдебургу. Кухня завжди була моїм улюбленим місцем у домі, а зараз це ще і спальня та мій офіс, у якому я зараз тайпаю те, що сподіваюсь, буде здаватись таким же цікавим як це видавалось мені. І я мушу попередити відразу, я просто професійний розчаровувач людей, тому не дивуйся, якщо цікавими для мене будуть проїзжені всіма дороги Польщі чи ще якась буденна хрінотінь яку мало хто помічає. (Ви навіть не здогадуєтеся скільки різних публічних туалетів я перефотографував за ці дні.)

До цього самого моменту, я ніколи не був за кордоном і в принципі мало що розумів із того, як це відбувається, що там робити і як не закінчити на ринку людських органів десь у Болгарії. Тому приготуйтесь до однієї довгої та заплутаної історії від найгіршого шукача пригод на пострадянському просторі.

Частина 1. Кілька років до сьогодення. Блудний український внук. Цього літа сичуємо на повну😀

Так сталось, що до 2К18 найдальше де мені довелось побувати це Крим. І за це потрібно подякувати батькам, директорові моєї школи та найважливіше — тотальному затопленню мого села у 2008(?). Крізь мої Дубаї пролягає Дністер і під час повені він рілі дійшов туди куди не могла дібратися закінчена загальна освіта й кольорове телебачення. Затопило вся і всіх, люди заводили в хату всю домашню тварину — свиней, корів і курочок (Як рятувались коти та собаки ніхто не в курсі). І коли це все закінчилось, уряд вирішив відправити малих дітей які щойно потерпіли від жахіть великої води УВАГА до іншої великої води. 15 ізбраних поїхали в Артек і це якраз і була моя перша та остання пригода. Але це все заслуговує окремого посту, тому поки не акцентуватимемо увагу на цьому.

Потім я весь час був зайнятий якимись справами, якими переважно й займаються малолітні шмарки. Коли ж я нарешті дозрів до подорожей, то мені довелось присвятити свій час тригонометрії, яку я досі не розумію, а також мене нещадно гвалтували синтаксис і пунктуація (плачевний рівень яких і сьогодні видно в моїх інсграмівських постах). Наступного року я здавав ЗНО. І вгадайте що я робив ще наступного року? Я знову здавав ЗНО, вступав в універ (тоді я ще пісявся кип’ятком від можливості вчитися в Політехніці). Що я робив літом, після першого року навчання, я досі не можу згадати, а от минулого самеру, я почав воркати та ось ми вже наблизились до сьогодення.

Для чого важливо розказати це все? Тому що весь цей час моя Oma кликала мене до себе. І кожного літа я мав приїхати до бабці і як бачите кожного літа, я безбожно країв їй серце своїми важливими обставинами.

Але не цього року, коли, після появи безвізу, я твердо вирішив прорватися через польський кордон. Далі буде…