Подорожній

Спека, мене час від часу обіймає сухий та колючий від піску вітер. Він наче б то хоче здерти ороговівшу шкіру з мого обличчя, неначе діти знайшовши у болоті частину брудної розбитої пляшки відмивають її щоб подивитися крізь неї на солнце. Але всюди де він торкаеться виникае подразнення та йде кров. Маленькі піщинки вдяраясь об мене відлітаюсь та падають у море зі своїми застившими хвилям таких же як и вони піщинок. Та їх тут мілиони. Мене оточуе пустеля. Все шо я бачу - це жовтий пісок, жовне сонце, сірий автобан та строкаті бігборди які зустрічаешь набагато частіше за дорожні вказівники. Для них науковцями була розроблена спеціальна фарба, яка від часу не тьмяніе, а від увібраного в себе сонячного проміння стае ще яскравішою. Та що робити людині у якої мапу здуло у відкрите вінко? Вийшовши з автівки побачивщи безкрайню пустелю та яскраво-червоний бігборд, де зображений посміхаючий на всі 64 зуба чоловік з рухомими аніматронними руками який показуе куди требай йти. Та дорогу вони показуюсь до придорожніх кафе, в яких спочаку ти витрачаещь всі гроші, а потім, залівши в борги, відпрацьовуєш, поки знов не захочець відпочити, і знов та же схема. Згодом ти звикаешь та й забуваешь куди ти їхав. Завжди казалося що на них зображені не люди. Щось в них було аномальне... Я почув наближаючий до мене звук мотора. Він став настільки гучний, що я не зміг розрізнити свої думки. Це був восьмиціліндровий монст. Ударною хвилею мене збило з ніг і я відчув як мої лодоні припали до піску. Він був нестерпно гарячий. Ставши на коліна, я побачив віддаяючий від мене рожевий кабріолет. Він був вже занадто деалеко щоб я щось розрізнив. У серці щось заклокотало та я відчув як вітер приемно розвивае мое волосся. Я відчув швидкість наче це я сиджу у тому авто. Яле звідки? Я не пам'ятаю хто я та як сюди потрапив. Я взагалі нічого не пам'ятаю. Ніби я завжди так йшов і буду так йти вічно.