Соціальні мережі, які прийшли до влади

Уперше опубліковано в книзі “Кіноревізія Донбасу 2.0” (Довженко-Центр, 2018)

Кадр із відео групи Kreosan

Олексій Радинський

1.

Четвертого липня 2014 року в YouTube з’явилося відео, яке швидко набрало десятки тисяч переглядів у мережі. Цей ролик, що мав назву “Електромагнітний фон у місті Луганськ”, аж ніяк не був схожий на чергове “вірусне” онлайн-відео, що на той момент чи не щоденно надходили зі Сходу України, мобілізуючи все більше людей по обидва боки конфлікту брати до рук зброю. Герої цього відео неначе свідомо ігнорували усі ті обставини, які поставили їхнє місто у центр глобальної економіки уваги. Станом на липень 2014 року місто Луганськ уже понад два місяці контролювалося озброєними людьми, що захопили органи місцевої влади та проголосили “Луганську народну республіку”. Вже в червні від неї почали відділятися чергові прото-державні утворення — приміром, “Лисичанська народна республіка”, що проіснувала приблизно три дні. Саме місто Луганськ опинилося у зоні проведення так званої антитерористичної операції, що триває й у момент написання цього тексту в січні 2017 року. За два дні до публікації згаданого відео українські війська впритул підійшли до Луганська, вступивши в бої на околицях міста. Втім, очікуваного у той час штурму міста, як ми тепер знаємо, так і не сталося.

Що привернуло увагу інтернет-аудиторії до ролика із назвою, що більше пасувала б шпигунській шифровці, аніж вірусному відео? Цей ролик, що з’явився на малознаному у той момент YouTube-акаунті під назвою Kreosan, розпочинається як типовий відео-блог ґатунку DIY[1]. Стоячи на фоні строкатого ширужиткового килима, його автори діляться з глядачами знанням про те, як почути електромагнітний фон у місті за допомоги звичайного касетного аудіоплеєра. З цією метою вони вирушають на мопеді у прогулянку міськими вулицями, на яких одразу відчувається моторошна порожнеча. Двоє юнаків вслухаються в електромагнітний фон, генерований високовольтними кабелями та вежами мобільного зв’язку; аж раптом звукову доріжку прорізає постріл і слідом за ним — автоматна черга. “Хочу нагадати, що в нашому місті Луганську тривають бойові дії, тому не дивуйтесь, що на вулицях мало людей”, — каже один із юнаків під час втечі з місця зйомки, продовжуючи записувати електромагнітний фон та нарікаючи, що поблизу телевежі він надзвичайно високий.

Це — один із сотень тисяч сценаріїв, за якими 2014-го року до життя мешканців Донбасу увійшла війна. Безліч цих ситуацій були докладно задокументовані на відео та опубліковані в інтернеті, після чого — загублені в бездонному масиві нестерпно ідентичних відеозаписів. Натомість, тепер ми точно знаємо, яким чином війна увірвалася в життя Павла Рябухіна та Олександра Крюкова з групи Kreosan. Навіщо нам це знання, яка із нього користь?

2.

Війна в Україні ведеться не тільки важкою артилерією та стрілецькою зброєю, а й — серед іншого — за допомогою інтернет-технологій та відеокамер. Щоб описати роль відео (аматорського, професійного, аналогового чи цифрового) у цій війні, треба відмовитись від розуміння практики відео як відстороненої, автономної, “невинної” роботи, чия роль обмежується фіксацією того, що відбувається перед камерою. Натомість, цю практику необхідно розглядати як форму участі у події, яка знімається — навіть якщо ця участь набирає форми відстороненого спостереження крізь екран записувального пристрою.

Сучасні медіа-технології безмежно розширюють можливості співучасті в фільмованій події. Практично будь-який відеозапис можна використати з політичною чи пропагандистською метою, або ж, наприклад, задля використання закладених у відео мета-даних, про які більшість власників відеокамер навіть не здогадується. Формат кадру і дата зйомки, тип камери та програмного забезпечення, місце і час завантаження в мережу — усі ці дані безперервно поповнюють архів технологічного несвідомого, що в певний момент можна піддати аналізу з цілковито несподіваними наслідками. Водночас, теперішня технологічна революція у відеовиробництві — коли мобільний телефон фактично поглинає камеру, заразом мінімізуючи шлях від створення образу до його перегляду — дозволяє відео функціонувати як потужний підсилювач соціальних рухів.

Ці два процеси визначають відео як чинник у війні, що триває в Україні. Роль соціальних мереж у розпалюванні міжрегіонального протистояння навесні 2014 року є неосяжною темою для фундаментального дослідження, на яке наразі не вистачає снаги ні в соціологів, ні в медіа-аналітиків — натомість, подібні дослідження наразі вдаються здебільшого художникам та режисерам[2]. Сам перебіг військових дій продукує безперервний потік даних та мета-даних, що стають матеріалом для карколомних медіа-розслідувань (на кшталт спроб аналітичної групи Bellingcat встановити походження та маршрут ракетної установки, що знищила пасажирський літак над Донецькою областю в липні 2014 року). Не нівелюючи значення жодного з цих процесів, важливо розуміти їх у контексті вбивчого діагнозу, поставленого сучасній технологічній свідомості соціологом Зиґмунтом Бауманом: “Ми більше не застосовуємо технологію для того, щоб знайти знаряддя, які відповідали б нашим цілям. Натомість, ми дозволяємо наявним технологічним засобам визначати ті цілі. Ми не розвиваємо технології, щоб робити те, що хочемо. Ми робимо те, що уможливлюють технології”[3].

Якщо за подіями Другої світової глядачі стежили за посередництвом фронтової кінохроніки, за війнами в колишній Югославії — за прямими трансляціями супутникового телебачення, то події війни в Україні прийшли до глядачів через стрічки соціальних мереж на екранах комп’ютерів і мобільних телефонів. Це створило принципово нову ситуацію не лише для документування, а й для сприйняття війни як події. Прямі трансляції з зони артилерійського обстрілу та сцени масової загибелі формують єдину стрічку з репостами домашнього відео, споживацькими скаргами, рекламними оголошеннями та іншим буденним репертуаром соцмереж. Їхні алгоритми постачають нам персоналізовані спектаклі війни згідно з їхніми власними спробами вгадати наші переконання та вподобання.

3.

“ATO 720p mp4” — це назва роботи режисера Юрія Грицини, знаного завдяки його фільму “Варта1, Львів, Україна”. На момент написання цього тексту новий проект Грицини перебуває в розробці, й сам автор далекий від впевненості в тому, що він колись врешті буде завершений у формі фільму. На думку автора, більш адекватною формою для цієї роботи була б “медіахмара, багатоканальна інсталяція, гігантський архів”[4]. Для створення “ATO 720p mp4” Грицина зібрав колекцію відеозаписів, відзнятих і завантажених у мережу мешканцями Донбасу від самого початку військового протистояння та аж до фактичного переходу цієї війни у стан “замороженого конфлікту”. “ATO 720p mp4” складається з епізодів, добре знаних будь-яким користувачам соціальних мереж в Україні: здебільшого це — аматорські відео масових виступів, акцій протесту, бойових дій, артилерійських обстрілів та їхніх наслідків для мирного населення.

Робота Грицини з цим матеріалом полягає перш за все в його “очудненні”[5]. Видобуваючи відеозаписи з соціальних мереж і монтуючи їх у єдиний, безперервний візуальний потік, він зчищує з них шар буденності, призвачаєності до війни, що — як ми могли переконатися 2014 року — надзвичайно швидко формується у користувачів сучасних медіа. Перш за все, ця робота вражає несумірністю показаних подій із тим медіумом, за допомогою якого вони відтворюються. “Гаряча війна” за участі реактивних установок і танкових батальйонів починає різко контрастувати з аматорською якістю картинки, її нервовим тремтінням та випадковими ракурсами. Між тим, оскільки війна прийшла до її дистанційованих спостерігачів саме в такому медіумі, ми встигли навчитися сприймати це поєднання як щось належне. “ATO 720p mp4” наочно демонструє, що таке призвичаєне сприйняття є глибоко хибним, адже воно позначає нормалізацію війни, її перехід у режим буденності. Війна давно перестала бути справою військових, розчинившись — у багатьох своїх формах — серед мирного населення, і робота Грицини показує, яку роль у цьому зіграло аматорське відео.

“ATO 720p mp4” — це величезний (хоча й очевидно неповний) каталог застосувань відео під час війни, а також відео як знаряддя її розпалювання. Проект розпочинається з вражаючої (та досить неприємної для носіїв панівної в Україні версії подій на Донбасі) сцени, в якій натовп розлючених місцевих мешканців протистоїть колоні української військової техніки, фактично змушуючи її тікати з місця події. Цей невеликий фрагмент сам по собі міг би бути матеріалом для досить далекосяжного медіа-аналізу. Відсторонене, документальне відео без жодного коментаря, очевидно, зняте з мобілізаційною метою — і, цілком імовірно, після публікації в інтернеті воно цю місію виконало, створивши враження відчайдушності місцевих мешканців та боягузтва української армії. Під час більш уважного перегляду стають очевидними інші деталі. Завдяки практично повній відсутність відеокамер і телефонів у натовпі можна дістати уявлення про соціальний склад цього протесту (ймовірно, це відео — єдине документальне свідчення про ту ситуацію). Коли один із чоловіків у натовпі, побачивши камеру, затуляє рукою обличчя, стає зрозуміло, що інші учасники протесту абсолютно не зважають на факт зйомки — очевидно, не розуміючи можливих наслідків її публікації.

“Знімаючи своє відео, людина може перебувати під впливом пропаганди, її погляд може виростати з цієї фальшивої свідомості, але при цьому саме відео пропагандою не буде”, — пише Юрій Грицина в есе “Нотатки до анонімного відео конфлікту як жанру”[6], що супроводжує та коментує роботу над проектом “ATO 720p mp4”, — “Саме зіткнення з реальністю травми проявляє злами, котрі намагалися лікувати пропагандою, роблячи її відчутною. У момент перед тим, як відзняте намагаються вбудувати в потік образів і пояснень, воно говорить про природу конфлікту більше, ніж будь-яке дослідження”.

“ATO 720p mp4” — це також потік образів. Але цей потік побудований таким чином, щоб постійно уникати однозначного глядацького тлумачення. Цей жест є досить радикальним у ситуації, коли по обидва боки конфлікту міцно усталилося його розуміння у виключних чорно-білих тонах, а більшість спроб вийти за їхні межі таврується категорією “зради”[7]. Серед фрагментів, з яких складається проект Грицини — ситуація прийняття “присяги” донбаськими правоохоронцями, організована групою анонімних та досить агресивних бійців (присутність камери тут, імовірно — складова процедури залякування); колони військової техніки, зафіксовані підкреслено холодним і відстороненим зором автомобільного відеореєстратора, який відтінюється панічними коментарями пасажирів; численні відео-свідчення про катастрофи — падіння літака, підрив газової магістралі (“тепер не тільки ми, але й уся Європа лишилась без газу”, — каже автор відеозапису). Періодично цей потік воєнної буденності прорізається такими ж буденними, й від того ще більш несподіваними коментарями, які найлегше описати як “банальність зла”. “Оце буде трупів завтра валятись”, — апатично каже закадровий голос, спокійно фільмуючи крізь вікно тролейбуса чергову нескінченну колону військової техніки.

Ключовим образом війни у 1990-ті була картинка з камери, встановлена на авіаційному cнаряді, що уривалася разом із його вибухом. В 2000-ні — трансляція з бойового дрона, що нищить своїх жертв, при цьому сам лишаючись неушкодженим. В 2010-ні — під час війни в Україні — ключовим образом війни стає нескінченна, нестерпна онлайн-трансляція з камери, встановленої на шоломі бійця. Місце миттєвого вибуху, спалаху, шоку займає нудна безподієвість війни, її дурна нескінченність.

4.

“В новому візуальному світі конфлікту немає режисерів — є тільки оператори та свідки, які знімають свої відео одним планом та одним дублем. Режисерами стають ті, хто публікують ці відео, надають їм вигадливі заголовки, фіксують якомога більше даних. І вже точно режисерами стають ті, хто архівують цей матеріал, впорядковуючи його та зберігаючи його для майбутнього”. Ці міркування з “Нотаток до анонімного відео конфлікту як жанру” Грицини варто доповнити: у світі, в якому до влади прийшли соціальні мережі, режисерами-деміургами стають передусім ті, хто уможливлює створення та циркуляцію онлайн-відео.

13-го лютого 2015 року, під час жорстоких боїв за Дебальцево, що передували встановленню перемир’я та підписанню “мінських угод”, на YouTube-каналі Kreosan з’явилося відео під назвою “Як зробити безкоштовний інтернет”. На той момент інфраструктура Донбасу, охопленого бойовими діями, вже була великою мірою зруйнована; відключення електроенергії, газу та води стали нормою — так само як перебої з телефонним зв’язком та інтернетом. Тим часом, двоє винахідників із групи Kreosan почали застосовувати свої навички та інтернет-популярність для поширення базової інформації про виживання в екстремальних умовах військового конфлікту. В одному зі своїх найпопулярніших відео вони продемонстрували, як із велосипеда й підручних засобів створити динамо-машину для генерації струму. В іншому ролику — який було видалено адміністрацією YouTube за “порушення умов використання” — вони документували власні зусилля з розмінування міста та знищення бомб, що не здетонували. Тепер, коли внаслідок наступу озброєних формувань дедалі більша територія Донбасу опинилася на межі хаосу та колапсу, вони допомогли її мешканцям зберегти зв’язок із зовнішнім світом. Для цього достатньо було подивитися серію їхніх відеороликів із детальним описом власноручного створення вай-фай антен і підключення до віддалених джерел зв’язку. Не виключено, що саме завдяки їхній праці ми тепер можемо дивитися й аналізувати анонімне відео з перших рук, відзняте й опубліковане онлайн під час найтяжчого наразі періоду війни в Україні.

[1] DIY (англ.) — do-it-yourself, “зробіть-це-самі”.

[2] Одним із найкращих прикладів цього є фільм “Володя” Пьотра Армяновського, який простежує еволюцію відеоблогера та учасника донецького анти-майдану, відомого під псевдонімом Тор Суріс. Фільм можна переглянути за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=X3FI4Nb-DYw

[3] https://032c.com/2016/zygmunt-bauman-love-fear-and-the-network/

[4] Особисте листування, 03.04.2016

[5] Очуднення (рос. остранение, англ. estrangement) — термін Віктора Шкловського, що позначає опис предмету незвичним способом, який має запобігти автоматизму сприйняття.

[6] http://cineticle.com/magazine/1195-zametki-k-anonimnomu-video-konflikta-kak-zhanru.html

[7] Під час зйомок документального фільму “Люди, які прийшли до влади” на Донбасі навесні 2014-го року ми зі співавтором фільму Томашем Рафою спостерігали, яким чином хибні чи попросту фантастичні повідомлення з соцмереж стають потужним мобілізаційним фактором, схиляючи довірливих користувачів інтернету до радикального опору уявній загрозі. Деякі з цих показаних у фільмі механізмів було відтворено й у сприйнятті самого фільму. Коли наприкінці 2016-го року проти фільму розпочалася медіа-кампанія з абсурдними звинуваченнями в “пропаганді сепаратизму”, чимала кількість українських мас-медіа поширювала ці твердження без жодної перевірки фактів, дзеркально відтворюючи модель інформаційної поведінки зображених у фільмі учасників анти-майдану.