Як ми у Бориспіль катали
У житті кожного велосипедиста рано чи пізно настає момент, коли доводиться пізнати на собі весь біль велоспорту.
Минулого літа, одного спекотного серпневого вечора, ми з товаришами вирішили покататись по Києву. Спершу планували неспішну велопрогулянку містом, але на місце зустрічі нас прибуло четверо разом зі мною. Усі хлопці і мої товариші. Двоє з них, Андрій та Богдан, займаються велоспортом ледве не на професійному рівні. А Женя не стільки займається, як просто обожнює швидкість і неабияк впевнено почуває себе на дорозі.
Так як зібралось нас мало, а хлопцям та велопрогулянка була ні до чого, вирішили катнути у Бориспіль. Маршрут в обидва боки не перебільшував би відстань 80-85 км. Зізнаюсь, їхати так далеко у той вечір мені не хотілось, та, піддавшись вмовлянням, вже за мить осідлала свого залізного коника.
Виїхавши за Київ, почали набирати швидкість. Влаштували таке собі тренування. Їхали один за одним, «сидячи на колесі». Розігнавшись до 32-33 км/год, почали тримати темп. Швидкість не така вже й велика, але, рухаючись по Бориспільській трасі (рух на якій велосипедистам, між іншим, заборонено) від Києва, дорога постійно піднімається. Градієнт невеликий, але постійний.
Уже не пам'ятаю, за який час ми опинились у Борисполі, але не забуду тих зусиль, яких довелось прикласти, аби не відставати від товаришів. М'язи ніг зводили судоми, а серце, здавалось, так і вирветься із грудей.
Трохи перепочивши, вирішили повертатись. Вже сутеніло і до заходу сонця залишалось не більше сорока хвилин. Одразу ж при виїзді з міста ми втратили Андрія. Він пробив колесо і залишився позаду. Стали його чекати, проте запасну камеру при заміні «зажувало». Йому довелось дочекатись батьків на машині, а ми, тріо, із значним запізненням, уже в сутінках, продовжили маршрут.
До Києва залишалось ще кілометрів сімнадцять. На вечір потік автомобілів на трасі тільки зростав. Їхати намагались швидко, щоразу, за можливості, підвищуючи темп. Щастя, що цього разу дорога поступово йшла вниз. Проте навіть хлопці уже втомились. Тим паче постійно бути ведучим зовсім не просто. А постав попереду мене, то додому якраз до світанку і доберемось. Можливо.
Отже, летіли з усіх сил. Вже в Києві, доїжджаючи до усіма улюбленого Південного мосту, наша швидкість сягала майже 39 км/год!
На черзі стояло абсолютно нове для мене випробування. Щоб дістатись правого берега, нам потрібно було перетнути Південний міст, на якому, як це годиться, стояли автомобілі від самого початку і до кінця.
Петляючи між легковими автівками, оминаючи двадцятитонні фури, ми на тонесеньких шосейниках відчайдушно добирались іншого краю. У цьому залізобетонному морі, здавалось, немає місця для таких комашок, як ми.
Врешті-решт, перетнувши міст, ми опинились на Видубичах. Тут потік машин різко зменшився, їхати стало спокійніше. Ось-ось будемо вдома.
Роздумуючи про теплий душ, м'яку постіль і половину бутерброду, що чекає на мене у холодильнику, я не помітила, як ми почали підніматись на видубицьку розв'язку. Підйом був короткий, але крутий. Хлопці чкурнули вперед, а у мене сил не вистачило.
Богдан побачив, що я відстала і крикнув товаришеві. Вони поїхали повільніше, коли я тим часом уже наздоганяла їх.
Це сталось в одну мить. Чи то, Богдан попереду мене звернув ліворуч, бо перед ним зменшував швидкість Женя, чи то я від сильної втоми втратила пильність, але в результаті зачепилась переднім колесом об велосипед товариша.
І хоча наша швидкість була маленькою, за неймовірною вдачею, мій велосипед одразу повело ліворуч і викинуло на середину проїжджої частини. Падаючи, я не зрозуміла, що відбувається. Тільки відчула тупий, сильний удар на лівому стегні, ріжучий біль на правій гомілці і те, як прилетіло мені від сідла по спині. Це пам'ятаю, а от після тільки те, як сиджу на асфальті і дивлюсь у бік автомобілів, що рухаються на мене. Від пережитих відчуттів усе тіло стало наче чужим і не піддавалось будь-яким вмовлянням негайно ж підвестись з землі.
Падаючи, я ще встигла щось вигукнути, можливо навіть дещо нецензурне. Дякую хлопцям, які миттю побачили, що сталось і розвернулись на допомогу. Одразу відтягнули з дороги, забрали велосипед.
В результаті падіння манетки перекосило вбік, руль стояв криво. Про новеньку, міцну обмотку можна було забути. Від тертя при падінні її розмаштувало за секунди і гасити удар довелось уже голому залізу.
Поки я стояла і намагались прийти до тями, хлопці швидко привели велосипед в порядок, наскільки це було можливо. Поверхнево оглянули тіло від пошкоджень: на руках жодної подряпини, головою не вдарилась, шолом цілісінький. Значить, не все так погано.
Додому залишалось небагато і ми швидко дістались гуртожитка. Подякували за покатушку і розпрощались.
Зайшовши до себе в кімнату і увімкнувши світло, в першу чергу почала оглядати себе та велосипед.
Хлопці, які їхали попереду, не могли бачити падіння. А у темряві на вулиці не було видно поранених ніг і розірваної велоформи.
Велосипед, скажімо, обійшовся ще легко. А на моїй правій нозі, вище кісточки, налічувалось близько двадцяти маленьких, але глибоких ран від передньої зірки. Усе було залито кров'ю. Ліва кісточка помітно набрякла, але ще не боліла.
Знявши брудну велоформу одразу стало зрозуміло, чому руки залишились цілими: від різкого поштовху мене викинуло вперед і спочатку вдарило ручкою барану у стегно, а при приземленні – виносом руля у середину грудної клітки.
Будь-який поворот тулуба відгукувався гострим поколюванням. На нозі ж утворилась велика гематома і своїм розміром охопила більше, ніж всю зовнішню частину стегна. З лівого боку над ним була стерта шкіра.
Досі дивуюсь, як мені так пощастило.
Тоді батькам дзвонити і розповідати не хотілось. Вони й зараз усієї правди не знають. Друзів у гуртожитку не було, усі роз'їхались. А товариші з велоклубу не здогадувались наскільки все було серйозно.
Знайомі на наступний же день кликали кататись. А через тиждень я поїхала складний маршрут більше 100 км.
Нíкому мене було насварити і відправити до лікаря. До того ж саме у той час у мене з'явилась нова робота, відпроситись з якої навіть не спало на думку. А даремно.
Рани з часом загоїлись, синці зійшли, але деякі з травм нагадують про себе і донині...