A miserable remnant of the will to live
Холодний дощ тарабанив по вікнам, створюючи неприємні звуки які не любив Сяоджун. Холодно, мокро й сиро після нього.
Рука неприємно стогне від вчорашнього дуелю у королівстві. Батько казав, що щоб стати справжнім главою дому треба вміти все, від гри на скрипці до володіння меча. Потім з'ясувалося, що не обов'язково грати на скрипці.
- Головне щоб ти, мій любий сину, зміг захистити свій дім від Чужих. - батько поклав руку на плече й міцно стиснув його.
- Обов'язково, батько. - малий хлопчисько тільки посміхався.
Сяоджун вчився старанно, як казав батько "Глава повинен бути не тільки сильним але й розумний. Саме тому в тебе тільки найкращі викладачі" одні плюси у зошиті були ще жодного мінусу він не заробив.
Хлопець ріс з тим і набирався досвіду від світу. Декілька разів разом зі своєю сестрою, втікав за межи стін Королівства. Дива дивовижні були там. Він гарної поляни з пахнущими квітами, до гарних оленів й вий вовків, котрі на диво заспокоювали його чого не скажеш про сестру. Кожен раз коли вона чула вий то закривала вуха руками, сильніше мружилась.
- Люба сестро. - хлопець підійшов ближче й тицьнув у зморшки на лобі, - якщо будеш так мружитися, то зморшки будуть по всьому обличчі.
- Не будуть! - обурено викрикнула сестра.
Він розсміявся.
Позаду хруснула галуза. Сяоджун та сестра відскочили від того місця. Хлопець дістав меч й став чекати на Чужого чи на вовка. Будь, що там буде але сестру він захистить будь-якою ціною.
З зарості вийшов хлопець. Той був у брудному одязі з кудлатим чорним волоссям ще від нього неприємно пахло. Чи то це так багнюка пахне, чи саме він вже засмердівся.
Він підвів очі й здивовано глянув.
- Що тут забули діти глави дому?
- Хто ти такий?! - голосно сказав Сяо. - Ти Чужий?
- Хто? Що я ніколи. - хлопець засунув ніж в чохол. - Я вийшов пройтися але зненацька пішов дощ, я підсковзнувся й впав у багнюку.
Сяоджун прибрав меч.
- Ми вже збиралися йти додому, можеш з нами. - запропонував хлопець. - Скажи хочаб своє ім'я.
- Тен. Моє ім'я Тен.
Перед вратами охоронці причепились до Тена.
- З чого таке предвзяте відношення до нього? Він щось зробив? - Сяо став попереду хлопця, закриваючи його собою.
- О юний лорду, ви хіба не знаєте? Цей хлопчисько байстрюк якогось вельме шановного пана, котрий залишив його тут. - охоронець зиркнув на нього.
- Я вам не шкоджу! - Тен вийшов ззаду Сяо, - Глава дому дозволив мені залишитися тут. Я допомагаю вам у хліву! - вже кричав хлопець. Охоронець істотно вдарив юнака по щоці.
Сяоджуну залишалось тільки відвести сестру від бійки. Мати казала, що байстрюки то нікчемні люди котрі не коштують й срібної монети.
На наступний день Сяо думав про того нещасного байстрюка. Як давно він вже живе тут та чому батько дозволив йому лишитися? Саме головне - хто його батьки та чому покинули його?
За вікном шумів ненависний дощ, тяжкими краплями тарабанив по склу, не давая сконцентруватися на завдані. Він ставав сильніше, перетворюючись на хвищу.
Під хлівом сидів юнак у чорній жилетці та таких же чорних штанях.
- Може то Тен? - подумав він про себе. Різко піднявся, Сяо вдягнув сіру мантію та прихопив таку саму але чорну.
Служниці тільки голосно кричали йому навздогін але він вже був на дворі й біг до хлопця. Промокла мантія, брудна дощова вода, стікала з його обличчя, потрапляючи у очі. Взуття повністю було в багнюці, воно потрапило навіть всередину взуття.
Це був він. Блідий, худорлявий байстрюк-пацюк, як його прозвали діти королівства. Щось в ньому було, що чіпляло юного лорда.
- Дякувати богам це правда ти. - віддихався Сяо сів поруч.
- Куди ти сідаєш?! - Тен підскочив, потягнув за руку хлопця. - Там брудно, давай я принесу хоча б гарнчірку.
Сяоджун сів назад й посміхнувся йому. - Мантія все рівно брудна, немає сенсу вже.
Тен тяжко видихнув, сів поруч свернувшись калачиком. Юний лорд накинув йому на плечі чорну мантію.
- Прибери це, - хлопець зірвав мантію, всучивши назад у руки Сяо. - якщо хтось побачить, що ти вештаєшся з байстрюком, знаєш які будуть наслідки?!
- Тебе тільки це бентежить? - хлопець нахилився вперед щоб подивитися тому у очі. - Тен, прийми мою мантію. - знову накинув на плечі.
Вони просиділи так до закату. Вогняні промені сонця заходили за обрій, дава змогу місяцю показати свої білі та холодні промені. Хвища закінчилась, за нею прийшла прохолода. Це напевно єдине, що ще можна було любити дощ - після нього завжди прохолодно.
- Ти колись танцював після дощу? - неочікувано запитав Тен.
- Ні, ніколи. Батько й мати забороняють виходити в таку погоду.
- То пішли навчу. - хлопець різко піднявся, схопив Сяо за руку й потягнув прямісінько у багнюку.
Бризки багнюки були на мантії, на руках. Вона була всюди. Граціозні рухи Тена, заворожували погляд Сяо. Він наче лебідь з казок котрі йому читала ненька. Не було жодного зайвого руху у танці, наче все своє байстрюче життя він тільки й робив, що танцював й танцював. Розпліскує твань навколо. Його мантія вже була брудного коричневого кольору
Радість наповнила його очі, серце і розум. Все було неймовірно, але не менш неймовірним був Тен. Його рухи, сповнені любові і хвилювання. Вліво, вправо, повторіть. Жилетка постійно піднімалась від різких рухів, мантія ледь тримається на шнурку. Він потягнув Сяо до себе, закручуючи у танці. Їх дует був чудовий, хоч і до біса незграбний. Їх душі переплелися разом у танці, бурі та вогні емоцій. Аж тут Тен зупинився. Тяжко дихаючи, не відпускаючи руку він сказав:
- Мій любий лорд, Сяоджун. У танці виявляє себе навіть найжалюгідніший залишок волі до життя. Тому люди танцюють, опинившись на самому краю безвиході.