Світ думок

marina hand

- На добраніч, доню, - каже мама, цілуючи мене в чоло, та виходить з кімнати. Двері за нею глухо зачиняються. Декілька секунд було чути її кроки, а потім все стихло. Запала тиша. Навкруги тільки вона. Нічого не чути, але водночас у вухах лунають тисячі незбагненних звуків. Уявляю собі, що може ховатися в ній.

Я лежу в своєму затишному ліжку, загорнувшись у теплу м’яку ковдру, і не можу заснути. Таке трапляється зі мною дуже часто. Думки повністю захоплюють мою уяву.

Згадую свій урок з фортепіано. Сьогодні ми з вчителькою працювали над плавністю рухів. Я натискаю клавіші дуже різко, зовсім не «відчуваючи» звуку. Мої пальці неначе молотки, що стукають по цеглині. Фортепіано – річ ніжна та чуттєва. З ним так не можна!

Музика чимось нагадує мені думку. Така ж швидка у русі, динамічна та часом неочікувана. Вона може бути весела і сумна, як мажор та мінор. Музичні тональності – відтінки настрою, а ноти є маленькими незакінченими емоціями, з яких в нашій голові складається ціла історія – музичний твір. Це може бути вальс Шопена, прелюдія Баха, соната Бетховена, полька Штрауса чи «Фантазія» Моцарта, кому що більше подобається. Музика може заспокоїти, або ж навпаки - збентежити. Так буває і з думкою – деяку хочеться скоріше забути і ніколи не згадувати, а іншою - насолоджуватись як можна довше.

Що таке думка взагалі? Яка вона насправді? Це може бути далекий спогад, примарна надія, дивне передчуття, заповітна мрія. Думка може викликати різні почуття – від невимовної радості, приємного трепету і безмежного щастя, до різкого гніву, нестерпної тривоги та глибокого смутку. Завдяки їй можна весело сміятися чи гірко плакати. Ця дивна річ може змусити людину зробити крок у безмежне провалля депресії, з якого важко вибратись самотужки. Ти неначе стоїш на крижаному уламку айсберга, що повільно відпливає від берега щасливого життя і невблаганно тане. На землі залишилися твої друзі, рідні, батьки, кохана людина…

Навкруги лишень бурхлива темна вода – безкраїй океан емоцій, що видається мертвим. У ньому немає жодного острівця чи місця, де могло б оселитися життя. Нестримна стихія простягає до тебе свої руки – хвилі.

Спочатку ти розмірковуєш, можливо, кинутись у вируючу пучину та з усіх сил плисти на сушу, до рідного берега, де тобі було так добре. І знаєш, ти б зміг, але поки думаєш - надія щезає. Збігає по маленькій краплині, неначе запашна кава з гравійованої філіжанки, що, нажаль, не безмежна. На її місце приходить відчай. Нестримний буревій журби та розпачу повністю тебе поглинає.

Берег все далі і далі, а нездоланна космічна вода так близько. Вона манить до себе, притягує погляд. Тобі так і хочеться кинутись у її обійми. Ти розумієш, що буде ще гірше, але протистояти не можеш. Нарешті стихія забирає тебе до себе на вічний сон. Все закінчується, напевно, назавжди…

Можна жити по іншому, але чомусь так багато з нас поринають в липкі обійми моря смутку. Кожен має можливість обрати правильний життєвий шлях, що приведе до бажаного успіху, щастя та гармонії. Ти неначе опиняєшся на безкрайому квітковому полі. Біжиш по ньому босоніж, пестячи пальцями ніжні квіткові пелюстки, вдихаєш чарівний аромат і тобі так добре, як не було ще ніколи в житті. Ти смієшся. Смієшся на все горло, голосно і щиро, не думаючи про те, що скажуть люди. Біжиш, не озираючись, в нескінченну даль квіткового лану, назустріч новим враженням та можливостям.

Завтра ти знову можеш опинитися на цьому чарівному полі, в місці особистої сили, яке створила сама! Тут відчуваєш безмежне натхнення, несамовиту впевненість та повне усвідомлення глибини свого внутрішнього світу.

У кожного власне «поле» і своє щастя. Головне – це, засинаючи, чекати завтрашній день з нетерпінням, а прокидаючись, сміливо вирушати у незвідану даль.

Я досі не можу заснути. Кручусь у ліжку. Все думаю…про завтра. Якщо воно взагалі не настане? Чи я прокинуся у зовсім іншій, чужій сім’ї, де мене ніхто не буде любити? Ану ж моїх батьків не стане? Як я буду зовсім одна, у цьому величезному й небезпечному світі? Якщо зранку я прокинуся не від співу пташок, а від вибуху бомби за вікном? Що якщо…

Я починаю плакати. Чому мене так турбують ці дорослі думки? Не розумію. Зрадницькі сльози одна за одною котяться по моїх червоних щоках. Гірко схлипую, зариваючи лице в мокру подушку. Перебуваючи в такому жахливому стані, хочеться тільки продовжувати нікчемно ридати, чекаючи, коли хтось прийде і втішить.

Порюмсавши ще трохи, я опанувала себе. Мама колись казала, якщо не можеш заснути – послідкуй за своїм диханням. Лежу і промовляю про себе: «Вдих і видих, вдих і видих».

Невдовзі я відчула, що засинаю. Тіло нарешті розслабилось. Мої страхи почали здаватися несуттєвими та жалюгідними. Часом важко знайти мотивацію зосередитись на чомусь позитивному. Розум, немов запрограмований, постійно шукає необґрунтовані причини для переживань, тривоги та неспокою. В такі миті треба нагадувати собі, що наш мозок – це одна із частин людського тіла, якою можливо керувати!

Ми дуже часто сприймаємо думку, як беззаперечну дійсність. Так, вона дозволяє замислитися над життям, його сенсом, своїми цілями та бажаннями. Однак завжди треба пам’ятати, що думка – лише думка, а не реальний факт.

Ще раз глибоко вдихнувши, я поринула в чарівний світ сновидінь. Всі мої страхи та побоювання розтанули в далині нетривалої темряві, а мерехтливий світанок приніс розважливий настрій на новий день. Як сказав фронтмен відомої української групи: «Найтемнішу ніч завжди змінить ранок».

(Твір подається у авторській редакції)