«Лев, згаманись!»: семикласники про дидактизм у літературі
М. Каширін
Учні столичної альтернативної школи в кінці семестру писали контрольну роботу. Останнє питання було таке:
«Одна з функцій літератури – виховна. Як ви порадите письменникам реалізовувати цю функцію, щоб не порушувати художньої цілісності твору»?
Який семикласник любить, щоб його повчали? Щира відповідь напрошується сама собою: «Ідіть ви подалі зі своїм вихованням!» Ті, хто не читають, могли б відповісти: «Ідіть ви подалі зі своєю художньою цілісністю, творами й питаннями!» Проте це контрольна, та ще й семестрова, тому діти старались або відповісти так, щоб написане сподобалось вчителеві, або принаймні не розгнівати його халтурою.
Маша Б. відповіла так:
«Взагалі я не вважаю, що в кожному творі повинна бути виховна поведінка. На мій погляд, іноді це навіть псує казку, оповідання чи будь-який твір. Можна просто написати твір і без цього. Для мене приємніше читати твори, де мене ніхто не повчає».
Маша Б. повстала проти самого питання, вона з ним не згодна.
А Каріна Я. з питанням погодилась і чесно на нього зреагувала:
«Я не дуже полюбляю дуже виховні твори. Так, там може бути якийсь глибокий сенс, який кожен читач може зрозуміти по-своєму. Але коли автор, як батько, хоче тебе виховувати своїм сенсом у творі, це виглядає дуже тупо і не цілісно».
Каріна навіть шкільну програму сприймає як настанову, тому читає все, що тільки знайде, аби лиш не твори за програмою.
Її думка суперечить думці Єгора С.:
«Зазвичай твори пишуться з такою початковою, «виховною» думкою, тоді й починає формуватись художня цілісність твору, адже це все пов‘язано і не може існувати одне без одного».
Єгор любить читати, він від учителів чекає рекомендацій і порад. З його відповіді виходить, що шкільна програма – не таке велике зло: може й повинна виступати тим справедливим і розумним вихователем, який є всюди й у всьому. Боятись виховання не треба, якщо все одно від нього не втекти.
Єгор – діалектик. Замість опиратись він пропонує підкоритись плину життя, діяти за його логікою, вбирати її в себе, пізнавати, щоб цим вичерпати. Ба більше, Єгор відчуває, що уявлень і суб’єктивності не уникнути, що не буває «чистого досвіду». Єгор не написав, але, вочевидь, знає: об’єктивність письменника не в тому, що він прагне не бути суб’єктивним, а в тому, яку правду він представляє: суто свою чи якусь більшу.
Те, на що Єгор натякнув, відкрито написали одразу кілька дітей.
Андрій К. вважає:
«Якщо використовувати виховну функцію, то твір може не порушити всю систему, бо виховання потрібно завжди».
Андрій не відмінник, тому не прагне задовольнити вчителя своєю відповіддю. Не всякий дидактизм у повістях і романах поганий, а тільки поганий дидактизм. Це як у педагогіці загалом: те, що є нікчемні вихователі, не означає, що не потрібно виховувати. Андрій легко вирішує суперечність, запропоновану вчителем: «Виховання потрібне завжди».
Але питання все ще не розкрите. Як виховувати? Як писати так, щоб розвивати, але й не відштовхувати читача?
Аліса Б. пропонує:
«Для того, щоб не порушити художню цілісність твору, можна ховати повчальний зміст за метафорами. Так його буде складніше знайти, але людина все одно зрозуміє, про що хотів сказати автор цією чи іншою метафорою».
Аліса переймається не за читача, а за художню цілісність твору, бо усвідомлює, що читач сам себе виховає, якщо матиме перед собою поєднання добра, істини й краси. А красивий твір – це той, у якому все невимушено, де мораль органічно вписується у твір. Або навіть так: де твір – і є мораль.
Міркуючи в такому дусі далі, ми доходимо до того, що виховує не окремий елемент у творі, не якась думка автора чи слова персонажа. Виховує те, про що твір і про кого. Автор, звертаючись до якоїсь теми, зупиняючи погляд на якихось людях, фокусуючись на певній проблемі, показуючи конкретне життя, хоче він того чи ні, але виховує, формує. Читач, слідкуючи за поставанням героя, постає сам.
Тому дуже вдалою можна вважати відповідь Арсенія К.:
«Ввести персонажа, з котрого хочеться брати приклад».
Коротко, зате як точно!
Про це ж говорить Маша І.:
«Я вважаю, що потрібно додати персонажа з характером справжньої людини. Наприклад, якогось підлітка. І хтось буде читати й буде узнавати у цьому персонажі себе».
І вслід за нею повторює по-своєму Марія Г.:
«Мені здається, що для творів можна добавити реальних персонажів, реальні події з життя якихось людей. Не все вигадувати, а щось брати з реального життя людей».
А за нею – Назар В.:
«Я б порадив додавати у твори персонажів з реального життя. Хочеться, щоб читач уявляв себе на місці героя».
Впізнавати себе і мислити про себе – цього читачеві достатньо для самовиховання. А це – найефективніше виховання.
Щоправда, для цього треба брати саме реальних персонажів. Більше життєвого матеріалу, більше життєвої правди – тоді твір вдасться чесним. А чесним – значить по-справжньому виховним.
Семикласники тут повторюють те, що написав свого часу Йоганн Гердер у статті «Про вплив поезії на характери народів у давні й нові часи». А він зазначив, що «чим правдивіше, виразніше й сильніше це відображення наших почуттів, тобто чим ближче воно до істинної поезії, тим більш сильним і правдивим буде враження від неї, тим більшим і довшим буде його вплив».
Втім, у літературі, як і в житті, буває по-різному. Якщо керуватись одним правилом, навіть найкращим, можна зіпсувати справу. Наприклад, ми вирішимо, що для письменника істина полягає у виразі «Правдиво – отже, літературно». Якийсь автор-початківець нам повірить, якийсь «живий класик» змінить свої погляди в результаті нашого «виховання», але чи стануть їхні твори від цього кращими? А наступне – важливіше! - питання: чи стане читачам і всьому світові від цього краще? Чи стануть кращими люди й чи зміниться від того сама правда життя?
Семикласники це розуміють. Вітя Ш. відповідає:
«Мені здається, що насамперед потрібно додавати моралі, висновки... По-друге, потрібно додавати персонажа з позитивним образом, щоб інші люди перебирали на себе ці ролі».
Якщо друга частина відповіді нам знайома, то перша – вельми цікава. Згадаймо діалектику Єгора С., який стверджує, що всі твори будуються довкола ідеї, а ідея не може не виховувати. А Вітя Ш. тепер прямо каже, що автор повинен відверто прописувати мораль і давати висновки!
На перший погляд, це нерозумно. Всім ясно, що якщо автор хоче виховати, а читачам не подобається, коли їх виховують, то автор повинен діяти принаймні обережно. Але Віті Ш., певно, такі письменницькі хитрощі не до вподоби. Він воліє говорити прямо. Сподобається мораль читачу – той прийме її, не сподобається – не прийме. Зате всі грають чесно.
Однак можна на цю відповідь подивитися уважніше. Ніхто не заважає авторові виховувати упродовж усього твору, навіть якщо він для цього відводить спеціальні розділи. Читач, таким чином, перескочивши через «небезпечні місця», розслабляється й сприймає все на віру, не чекаючи підступного удару ззаду.
А якщо подивитися ще уважніше, то можна розгледіти нову можливість для хитрощів з боку письменника. Ніхто ж не заважає йому іронізувати! Та він може насправді сміятися з тих положень, які із серйозним виглядом доносить читачеві. Такий прийом застосував Олівер Голдсміт у творі «Векфілдський священик». Упродовж усього твору Голдсміт примушував свого героя жити за правилами, показував, що таке добре й погано, закликав читача до наслідування священикові, навіть показав, що правильне й праведне життя героя приводить до щасливого закінчення твору.
Олівер Голдсміт не уникав моралі. Він і не вигадував її. Взяв основні моральні принципи й закони свого суспільства і відтворив у романі. Але будь-кому у XVIII столітті й будь-кому тепер ясно, що тільки в книжках так буває, що людина, керуючись моральними нормами аморального суспільства, буде щасливою.
Писати правду треба. Але доведеться перевіряти її право бути правдою.
А якщо не перевіряти, то легко потрапити в пастку, з якої, як не борись, не вилізти. Приблизно в таку ж, як і Лука П., який надто повірив у те, що дидактизм у літературі – це погано. (І який не читав Льва Толстого, але запам’ятав дещо зі слів учителя).
«В мене негативні асоціації зі словом виховна функція. На прикладі Льва Толстого. Не люблю я цього автора, а все із-за того, що мене бісить, коли мені говорять у що мені вірити, як вести при людях, як діяти у різних ситуаціях. Лев, згаманись, я сам з‘ясую свої проблеми та сам вирішу як мені жити, ти для мене - не людина, на яку я буду опиратися, та не людина, на яку я хочу бути схожим, та не людина, яку я буду слухати. Так, я розумію, що майже у всіх книжках є функція виховання (“Гаррі Поттер”, “Бон і Тон”, “Коли розквітне сакура” та безліч інших, що я читав). Але просто є перебільшення. І для мене писання Толстого - вже занадто. Тому я б пропонував йому писати легше, вільніше та цікавіше. Бо зараз підлітки майже не читають, ну і розумієте, якщо їм мама або тато на ніч будуть читати Льва Толстого (першу книжку, яку вони почули), то це буде, як на мене, абсурдно. Дитина точно зненавидить, або довго не захоче приходити до літератури. Тому важливо писати цікаво, з неперебільшенням та на основі фантастики або реальних історій, бо це цікаво підліткам та багатьом дорослим».