Коли письменник перестає бачити

М. Каширін

Якщо вірити тому, що пишуть на звороті обкладинок, то всі книжки – вершини письменства. Ясно, що це суто рекламний хід – вставити позитивний відгук якої-небудь більш-менш відомої людини. Такі «рецензії» можуть не мати нічого спільного з книжкою. Цілком імовірно, що подекуди автори відгуків навіть не читають того, що розхвалюють.

Ну от хіба треба читати книжку, щоб сказати про неї: «Чисте задоволення…»?

Що дає такий відгук? Він безглуздий.

Або такий: «Чесна й зворушлива книжка одного з наших найкращих письменників». Добре, нехай чесна й зворушлива – і що?

Ці два відгуки розміщені на палітурці українського видання «Подорожей з Чарлі в пошуках Америки» Джона Стейнбека (КМ-БУКС, 2018). Під ними надрукований третій відгук. І якщо перші два мене не зачепили, то третій вразив.

Коли я купував книжку, - а це моє знайомство зі Стейнбеком, - я на палітурку не дивився. Я знав, що хочу прочитати цю книжку. Сам тоді я був у дорозі, настрій був відповідний. Прочитавши ж, ніяк не міг зрозуміти, як можна було таке сказати про саме цей твір.

«Стейнбек у своєму розквіті..»

Автор цього рядка, якщо вірити видавництву, – не аби-хто, а письменник Джон Баркем, професійний рецензент.

Я сподівався, що рецензент не міг так помилитися, що насправді він писав щось на кшталт «…От колись були часи, коли Стейнбек у своєму розквіті писав як треба, - не те, що цього разу. Звісно, ця книжечка непогана, і тут я погоджуся з тими, хто каже, що це «чесна й зворушлива книжка одного з наших найкращих письменників». Але тоді виходить, що біда з нашою літературою, якщо «один із наших найкращих письменників» тепер здатен хіба що на такі книжки».

На жаль, я не зміг знайти ту рецензію, щоб подивитися, що насправді писав Джон Баркем. Однак, якщо припустити, що він і справді вважав, що «Подорожі з Чарлі в пошуках Америки» є свідченням письменницького хисту Джона Стейнбека, то з'являється відчуття, що хтось когось обдурює.

Біда не в тому, що я, прочитавши тільки цю книжку Стейнбека, думаю інакше. Тут інше: не погодився б із Баркемом сам автор.

Джон Стейнбек у віці 58 років наважився на подорож Америкою. Він купив собі великий автомобіль, розрахований на те, щоб у ньому можна було жити й долати великі відстані дорогами різної якості. Назвав його «Росинантом», завантажив харчами, алкоголем і мотлохом, посадив у нього свого пса Чарлі, сів за кермо й покинув дім.

Навіщо він так зробив, сказано в анотації:

«Послухати голос справжньої Америки, відчути запах трав і дерев, побачити кольори і світло…» А взагалі – для того, щоб «заново відкрити країну, про яку стільки років писав».

Ідея мудра – віднайти те, що забулося, стерлося, загубилося. Письменник не може існувати окремо від того, що його сформувало, породило, висунуло – зробило письменником. Звісно, тут я маю на увазі не суто письменницькі професійні навички й знання. Тут мова про бажання виразити те, що знаєш, що мусиш сказати всьому світу. А щоб сказати правду, треба добре, досконало знати те, про що пишеш.

Стейнбек зізнається, що за той час, поки жив на Лонг-Айленді, встиг багато забути.

Таке буває. Відриваючись від свого середовища, митець якийсь час пише «по пам’яті». В ньому живуть спогади, вони ще ясні й свіжі. Та з часом їхня «свіжість» втрачається. А якщо й ні, то спогади закінчуються. Якщо письменник продуктивний, багато працює, то рано чи пізно він помітить, що про все, що знав, уже написав.

Саме так сталося з Джоном Стейнбеком. Він, не соромлячись, зізнається в цьому на початку книжки. Та й сама книжка є свідченням того, що це правда.

Пушкін у одній зі статей для «Сучасника» сварив Вольтера за те, що той надміру встрявав у всякі неприємності, втручався у різні недостойні генія справи. Олександр Сергійович вважав, що «справжнім місцем письменника є його вчений кабінет і що, зрештою, лише незалежність і самоповага можуть піднести нас над дрібницями життя і бурями долі». Олександр Сергійович неправий. Хай би сам відповів на питання, чи написав би щось Вольтер, якби весь час сидів у своєму кабінеті.

Стейнбек наважився покинути свій кабінет.

Марк Твен писав, що народ вивчають серцем, а не очами й розумом. Він сварив чужоземця Поля Бурже, який наважився робити висновки про американців, побачивши лише очами деякі моменти американського життя. Він не жалів Брета Гарта, який, віддалившись від своїх витоків, перетворився на богему. Переїхавши до Англії, Брет Гарт, – який ледь не краще за всіх показав життя Заходу під час золотої лихоманки в Каліфорнії, - втратив зв’язок з народом і, відповідно, зник як письменник сам. Технічно він був досвідченим літературним майстром, але чого коштує вміння, якщо писати немає про що?

Велика заслуга Стейнбека в тому, що він, відчувши, як втрачає зв’язок з рідною країною, наважився у зрілому віці покинути оселю й спробувати «перевідкрити» Америку. Та от чи вдалося?

Не треба бути провидцем, щоб здогадатися: не вдалося.

Сам Джон Стейнбек під кінець книжки також мусить визнати, що «перестав бачити». Йому здається, що він більше ніколи не побачить.

У «Подорожах із Чарлі в пошуках Америки» є кілька сильних місць, але всі вони залишилися окремими місцями. Я не збираюся применшувати хист лауреата Нобелівської премії з літератури. Та все ж я відчуваю, що це далеко не «його розквіт».

Цікава ця книжка не як література. Цікава вона як усвідомлення письменником свого кінця. Виписався. «Перестав бачити».

Не тому перестав, що погано дивився, а тому, що, як вважав Тарас Шевченко, для того, щоб писати про мужиків, з ними треба жити. Треба бути мужиком.

Стейнбек, відвідавши рідні місця, зустрівшись із давніми знайомими, відчув, що він віддалився від них. Що минуле залишилося в минулому – і ніяка подорож в пошуках Америки не поверне йому тої Америки, яка його сформувала, висунула в ряд письменників, і від імені якої він говорив на весь світ.