Про «Нінок» Олександра Демарьова
Я сиділа в сквері і дочитувала книгу. Часом підіймала очі, бо читати ставало важко. Тоді я дивилася перед собою на клумбу з чорнобривцями — вони сяяли від сонячних променів. Повз квіти проходила молода жінка. Її довге волосся теж світилося на сонці. Годинник на тонкому запʼясті виблискував золотом. Вона йшла впевнено, з прямою спиною, її молоді уста майже всміхалися. Мабуть, вона була щаслива.
В той день я читала про Ніну — десь про таку ж, як щойно пройшла, молоду жінку. Але про той момент, де її колись повні життя губи стали вузькими та чорними, де кисті розпухли, а її мати гладила воскові пальці й сподівалась, що донька ще поживе.
Читаючи останні глави книжки, я часто відривала погляд від тексту і намагалась зачепитися за щось навкруги: зупиняла погляд на людях, деревах, голубах, яскраво-помаранчевих чорнобривцях. З чорнобривцями у мене чітка асоціація — їх насіяла мати.
Мати… Мати, героїня роману, любить свою дорослу доньку Ніну більше, ніж будь-хто, не тільки тому, що вона мати, а тому, що вміє любити. Бабуся Ніни — Людмила Миколаївна — теж вміє любити. Батько Ніни — трохи навчився цього у дружини, у Людмили Миколаївни. Всі інші, весь світ — може, починають вміти, може, ще навчаться, а може й ні. Та Ніні любов треба була вже, тоді, коли вона не могла знайти опори в житті. І самій треба було б уміти любити. Може, тоді щось було б інакше?
Я читала і все навкруги мені здавалося, як і бабусі Ніни в той момент, про який я читала, «несуттєвим, порожнім, непотрібним». Настрій був, як у «Нінок». Це ж треба таке? Хотілося б, щоб автор написав іншу книжку, з протилежним настроєм, але так само добре навіюваним. Хотілося б, щоб життя мало інші сюжети. Щоб люди розривалися на частини, але ставали щасливими. А не розривалися і… все.
А чи можу я сама бути щасливою, боротися за своє щастя? І чим я відрізняюся від Ніни, якщо ми з нею такі схожі.
Я схожа на Ніну, головну героїню роману «Нінок» Олександра Демарьова, тим, що народила хлопчика майже у тому ж віці, що й вона. Ніна, як і я, довго лежала у лікарні вагітною. Читаючи, я мимоволі уявляла, як би переживав події, описані у книжці, мій син. Що відчували б усі навкруги — чоловік, батьки, брати, друзі?
Ми схожі з Ніною тим, що отримали в дитинстві музичну скриньку у подарунок від батьків. Я була трохи старшою за Ніну, коли її отримала, мене розчулив той подарунок. Це була скринька-рояль в червоному «оксамиті». Якщо кришку рояля відкрити, грала «До Елізи» Бетховена, а пластикові клавіші рояля підсвічувалися червоним кольором. Це була якась магія, цей рояль був моєю іграшкою-другом майже до кінця школи. Літніми ночами або зимовими вечорами, особливо перед Новим роком, коли мені було сумно, коли я хотіла помеланхолити, я вмикала той рояль і сумувала особливо сильно, з задоволенням. Я думала про батьків, про шкільних друзів, про несправедливість світу і особливо — несправедливість дитячого світу, порівняно з дорослим.
У нас із Ніною схожі батьки. Мої навіть вищої освіти не отримали, та працювали так само багато, а отримували ледь на виживання. Нікуди не їздили, нічого не бачили, хоч і жили у столиці. Робота, підробітки, сварки, тата мало бачили вдома, мама тягнула виховання дітей. Хіба що церква кожної неділя була сімейним ритуалом з перервами на той час, коли батьки сварилися.
Помічаю в собі Ніну і в тому, як вона спілкується з батьками. Та хіба буває інакше? Хотіла б почитати про це книгу! Та ні, більше хотіла б, щоб Ніна спробувала інакше. Чого ж я за неї, таку невдячну і таку звичайну, так переживаю?
Ніна в мені в тому, що хоче писати, працювати там, де їй цікаво, хоче жити, але тільки якщо вона буде потрібною, задіяною, якщо життя буде потребувати її. Смішно, що вона пише для газети дуже маленького міста десь в середині України і щаслива від того.
Смішно, але не дуже. Бо й у Сильвії Плат в її частково автобіографічному романі «Під скляним ковпаком» схожа історія. Героїня — Естер — вчилася в одному з найкращих освітніх закладів, писала для нью-йоркського видання, її мрії здійснювалися. Але закінчила вона чи вони — героїня та сама Сильвія Плат — ще гірше, ніж Ніна. Життя всіх цих жінок (а у Ніни також є реальний прототип, сестра автора) вело до того кінця, який їх спіткав, незважаючи на те, для кого писали героїні — для Завалля чи для Нью-Йорку.
Поки я читала «Нінок», постійно виникало питання: що можна було зробити інакше, щоб життя героїні було щасливішим? Що могла героїня «Нінок»? Згадувала і героїню «Під скляним ковпаком»: що могла зробити вона? Що могли люди, що були поруч із цими жінками?
Одразу хотілося звинуватити чоловіків. Не тільки чоловіка Ніни, а всіх чоловіків, що не борються за спільне щастя та щастя кожного в цій спільності. Після самогубства Сильвії Плат її прихильниці та феміністки звинувачували її чоловіка у вбивстві. У Сильвії, яка в той момент жила далеко не в якомусь Заваллі в центрі України, а приблизно в центрі світу — Лондоні, були схожі на Нінині проблеми: було погане здоров’я, чоловік, що не любив чи розлюбив (з яким Сильвія розлучилася, але якого вибачити за нелюбов вона не могла), непорозуміння з людьми близькими та далекими, неможливість віднайти опору, щось, що надихало б продовжувати боротьбу. Сильвія Плат не витримала, підготувалася, віддала борги, написала записки, увімкнула газ у духовці та засунула туди голову, попередньо затуливши всі щілини в кухні, бо… в домі в той час знаходилися її двоє маленьких дітей.
В цьому дуже хочеться звинуватити чоловіків. Адже любити треба вміти. І, якщо вже любите одне одного, якщо робите все, щоб кохання було можливим, — то шансів на щасливе життя, щоб не творилося навкруги, більше з коханням, ніж без нього. Та брат Ніни у романі Олександра Демарьова, в розмові з батьками, задав слушне питання: що чоловік Ніни міг зробити?
Саме життя, все, описане до появи майбутнього чоловіка Ніни, вело до того, що відбувалося далі. І в дійсності продовжує відбуватися, адже мало що змінилося в житті людей в українському селі з часу, описаного в книжці, — другої половини 2010-их років. Могло стати й гірше, якщо врахувати, що українці живуть в умовах війни, яка значно збільшила свої масштаби з 2014 року.
Тож, як би не хотілось звинуватити чоловіків, вони не винні. Мабуть.
Та й не чоловіками єдиними. Любов можна знайти й у інших людях поряд. Якщо ж не знайти, якщо знайти недостатньо, то можна й не витримати того спокою, якого все життя шукаєш.
У головної героїні «Нінок» та у реальної письменниці Сильвії Плат були подруги. Подруга Ніни була її підтримкою, чи не єдиною, з ким вона мала гарні стосунки (ще з бабусею і молодшою сестрою, хоч і не завжди вони ладнали). Та навіть такої підтримки виявилось недостатньо, чогось не вистачало їхній дружбі. Ніна жадала життя, та не знала, де взагалі його можна шукати, як це бажання життя можна конкретизувати, де шукати інтерес. Ніна думала, як і її чоловік, що щастя в спокої, в сім’ї, хатині із садком яблуневим. Сильвія Плат трохи пізнала життя, знайшла свою справу, та реалізуватися на повну не вийшло, знайти любов — також, а страждання від цього виявилися сильнішими за цікавість продовжувати боротися. Вона теж мала подругу, подруга була з письменницького кола, і разом вони обговорювали, як краще вбитися. За спогадами подруги, темі смерті вони приділяли особливу увагу. Хіба така подруга допоможе?
У Ніни та Сильвії були маленькі діти. Діти — це щастя, з ними цікавіше, легше переживати самотність. Так казала подруга Ніни, яка мала дитину і планувала мати ще. Та виявилося, що схема не завжди працює. Діти можуть бути втіхою і щастям, але тільки якщо є ще щось. Якщо є життя, яке можна знайти в спільній з іншими людьми праці, боротьбі за щастя одне одного, за щастя кожного.
Дитина Ніні не допомогла. Чи можна любити дитину, якщо не вмієш любити? Можна, якщо вчишся любити. З пологового будинку Ніну забирав не чоловік, а мати. Так, це давало весь настрій цій сцені, Ніна ображалася на життя, їй боліло.
«Мати хотіла помиритися, забути непорозуміння в лікарні, тому й підступалася до дівчини з питаннями. Ніна геть втомилася від матері, яка здавалася їй нав’язливою та навіть нестерпною.
— Діма-Діма! Пробач мені, пробач! — зажурено мовила вона, дивлячись то на синочка, то у вікно. — Пробач, що тебе ніхто не зустрів, не привітав, що не було ні кульок повітряних, ні квітів. Обіцяю: я виправлюсь.
Вона не стишувала голос, може, й навмисно, щоб її почули. Надя сиділа поруч із великим букетом троянд, на який витратила останні гроші. Зранку, коли виходили з пологового будинку, вручила доньці букет, обгорнутий крафтовим папером. Кульок не було, про них забула. Але квіти були. Ніна не взяла букет, пройшла повз і сіла в машину. А тепер автомобіль трусився, котячись по занедбаній дорозі, голівки троянд похитувалися, а по щоках Наді Романець текли сльози».
Ніна образила маму, довела її до сліз, яких мати не заслужила. Якби ж перемагала любов у Ніні — хоча б тендітне, крихке ще, але пробиваюче собі дорогу нове почуття до новоствореного нею життя, — Ніна не зробила б драматитчної сцени зі звичайної поїздки.
В житті буває по-всякому: можна образити близьких людей, але любити, можна образити і одразу ж спокутувати провину, змінити ситуацію у сторону порозуміння, підтримки, поваги. Та у книжці (у гарній книжці) всі сцени — це моменти, які визначають подальшу долю, які визначають усі можливості та неможливості буття чогось: любові, ненависті, байдужості, небайдужості, життя, смерті. Так і сцена з мамою після пологового визначала, що якщо Ніна не зміниться, якщо в її житті не буде руху в іншу сторону, ні до чого хорошого це не призведе.
Любові треба вчитися. Наполегливо, самостійно та з допомогою інших, за допомогою мистецтва, під пильним наглядом життя. Дитина також може навчити і любові, і іншим почуттям, може відшліфувати найкращі риси характеру та допомогти позбутися зайвих звичок. Але не сама ж по собі дитина, а як уособлення кохання між чоловіком та жінкою, любові, яку хоча б один із батьків плекає, виношує, виховує в собі, любові, за яку йде боротьба у світі, у суспільстві, в якому живеш. Якщо ж живеш у суспільстві, де любов мусить зачекати, бо є справи важливіші — ти сам, твоя кар’єра, твої примхи або ж навіть глобальні проблеми людства, — любов існує лише як виключення з правил. А відриваючи любов від будь-якого з цих питань — від особистого сприйняття до проблем людства — навряд чи вийде вирішити хоч щось із цього. Проблеми людства потрібно вирішувати, щоб любов могла бути, але без уміння любити глобальної проблеми не вирішиш. Адже можна не знайти сенсу вирішувати, якщо немає заради чого це робити — якщо немає сенсу хоча б у формі мрії, любові як почуття, яке передчуваєш, якого шукаєш. (Ми знаємо безліч прикладів зі світової літератури й кінематографу, де кохання надихало і давало надзвичайні сили в русі до мрії; я наведу лише такий приклад: у фільмі «Відданий садівник», знятому за однойменним романом, любов чоловіка допомогла йому побачити, зрозуміти та продовжити справу вбитої коханої та боротися з корпораціями, які використовували кенійців для тестування небезпечних медикаментів).
Ніна навчитися любові не зуміла, шукати щастя не знала де, життя їй у тому не допомагало, книжки та фільми, які вона читала та дивилася, не підказували напрямку, компанії, в якій могла б знайти вихід, не знайшлося.
Здавалося б, у такій ситуації краще було б не народжувати, не мати дітей. Та саме ця обрана нею “лінія” давала надію на повніше життя.
Так, життя Ніни не справдилося, її окремому життю це не допомогло. Але в дитині Ніни є не сама лише її дитина, не просто продовження Ніни та чоловіка, їхньої спроби кохання. В дитині навіть не вічність, безмежність Ніни та родичів. В цій дитині сьогодення інших людей. Але не всіх, а тих, хто до творення цієї нової людини долучається, хто спільно з іншими працює над тим, щоб виховувати дітей якнайкраще. І це про всіх, хто виховує, адже кожне життя має сенс, адже кожен вихователь рухає педагогічну справу в якомусь напрямку. Тобто ця дитина потрібна кожному з нас. І від усіх нас залежить її доля.
Автор невипадково згадує, що благодійників, які хочуть допомогти сім’ї, дитині, багато, але більшість із них раз допомагають і зникають. В цьому є і проблема благодійництва для самої людини, яка може, хоч і з найкращими намірами, та по суті відкуповуватися, навіть спокутувати провину. В цьому є і проблема всієї системи благодійництва та волонтерства. Щоб відчути зв’язок із самою справою, в яку вкладаєш будь-що — сили, душу, найменшу чи найбільшу суму, на яку здатен, — потрібно більше, ніж те, що ти вкладаєш. Потрібен твій зв’язок з іншими людьми, потрібна взаємодія душ та тіл на рівні спільної праці та єдності мети і засобів її досягнення. Потрібне усвідомлення того, що робиш. А для цього треба вчитися мислити за допомогою найкращих надбань в цій сфері, так само вчитися почуттям і багато працювати над спільною метою. Тож благодійником з усвідомленою користю та відчуттям цієї корисності може стати далеко не кожен. Таке відчуття справжньої корисності межує з байдужістю до себе. Адже, якщо людина тільки й відчуває, яка вона корисна, скоріш за все, вона не розчиняється у цій справі, у своїй праці, вона недостатньо чесно віддається їй і рано чи пізно відчує це. В цьому немає великої провини самої людини, ми всі таку “недокорисність” творимо разом і тільки разом і можемо її подолати.
А бути дійсним благодійником не за назвою, формальним статусом, а за сенсом — тобто бути нормальною людиною — це вкрай важко для тих, хто не звик трудитися, долати перешкоди і головне — любити інших більше, ніж себе. Мабуть про таке покоління і є ця книжка. Адже Ніна хотіла бути корисною, хотіла бути потрібною, але лише так, щоб не дуже сильно напружуватися і працювати.
Та були у книжці і героїні, які вміли трудитися. Антиподом Ніни і всього її покоління є благодійниця не за званням, а за суттю, Людмила Миколаївна, бабуся Ніни. Вона обурилася би, якби її назвали благодійницею, щиро не розуміючи, до чого тут благодіяння. Вона все життя трудилася для інших і саме в цьому була її праця для себе. Ось і весь секрет. Вона б сказала, що так жити дуже легко: живеш собі, працюєш, і про себе не думаєш.
Навіть з віком, передчуваючи власну смерть, розуміючи, що вже пожила для інших, вже й про неї могли б потурбуватися, вона не переставала думати про інших більше, ніж про себе. Вона дозволила робити зі своєю хатою все, що захочуть молоді. І це не через байдужість, образу чи лінь. Це від того, що вона вміє любити, вміє бачити людей в інших.
Покоління Ніни так не може. Жити і не думати про себе, не страждати через неможливість знайти своє місце в житті — неможливо. В цьому і трагедія, і шлях у майбутнє: треба думати, як думки про себе перетворити у думки про інших, щоб власні страждання перетворити на рушійну силу великих змін.
Хочеться згадати ще про одну героїню роману, що вміє і любити, і працювати над собою, — про матір Ніни. У книжці її роздуми про любов більше зводяться до її власної дії. Але якої дії! Здавалося б, найкращі дії заради кохання — це кинути все або померти в ім’я кохання. Мама ж Ніни, Надя Романець, просто почала розуміти вчинок свого чоловіка, який пішов із дому. Вона почала знову звертати на нього увагу та довіряти його вчинкам. І це велика справа любові.
«Надя багато думала про почуття, про сім’ю взагалі й про власну ситуацію конкретно. Лишившись наодинці зі своїми думками, віддалившись від Володі, вона визнала, що не надто ласкавою була до нього останніми роками. Поставила, що називається, себе на його місце й спробувала подивитися його очима на їхнє спільне життя. І — о диво! — навіть зрозуміла його вчинок».
Коли я читала думки Наді про любов, я теж замислилась над цим. Ось до чого поки що додумалась: коли любов є, коли все добре, любов не тривожить, такий максимально небайдужий стан як любов стає найближчим до байдужості. До байдужості до себе, в першу чергу. Людина розчиняється у іншому, в спільному житті, і їй добре, байдуже на любов, тому що вона є і не турбує. Коли любові немає, вона теж може не турбувати, це теж байдужість, але така, яка найбільше межує з небайдужістю до себе, до своїх проблем, невдоволення собою і всім світом. Адже людина шукає зв’язку з іншим, щоб віднайти себе в цьому зв’язку, у взаємодії, тож на когось, на щось направляється її особлива увага, її бажання турбуватися, бажання розділити життя з кимось. Скоріш за все, людина шукає куди дівати небайдужість до інших, тож спокій знайти їй важче, вона може нездорово опікуватися собою, якщо іншого поруч немає.
Любов найбільше відчувається тоді, коли вона є, але щось іде не так. Переживання, негаразди, непорозуміння присутні і в щасті. Але в щасливих стосунках це «щось не так» швидко чи довго, але долається, і спільне долання відчувається.
Якщо ж немає цього відчуття долання, якщо перемагає почуття покинутості, нерозуміння, розчарування у людині, у собі, тоді вже любов ризикує бути знищеною, перейти в щось інше. В нездорову небайдужість до себе. Це почуття межує теж із байдужістю, але з байдужістю до іншого, до того, хто був найцікавішим, найближчим, найкращим. Небайдужість до себе перемагає, себе стає жаль, себе самого важко зрозуміти і копання в собі та в іншому не призводять до якихось зрушень, до подолання суперечностей.
Такі стосунки нелюбові можуть перерости і назад — в любов, але для цього треба постаратися обом, для цього треба серйозні зміни в спільному житті та житті кожного з пари.
«Та настала осінь, заплакало небо, підкралася меланхолія, накрила Надю з головою, і вона, зрештою, побачила, осягнула, зрозуміла, що ніколи раніше, та й тепер їй не було й нема діла до Володиних проблем та почуттів. Вона ж навіть не запитувала в нього ніколи, про що думає, чим живе, чим марить. Дивилася на чоловіка — на того, якому колись поклялася бути з ним до самої смерті, — як на раба, в кращому разі, як на слугу. Надя чхати хотіла й чхала на нього.
Подивившись на ситуацію з несподіваного для себе боку, жінка більше не звинувачувала Вову. Навпаки, визнала (щоправда, неохоче): йому було непросто наважитися на втечу. Цього виявилося досить. Відтоді у неї з’явився привід… поважати його».
Надя Романець, навіть в той раз, коли чоловік її «зрадив», покинувши одну з усіма проблемами, стала на шлях любові.
Але виявилося, що любов, яка, здавалося б, може подолати всі проблеми і допомогти всім, не може бути чарівною паличкою. Любов однієї людини може лише вказувати шлях іншим, але чи стануть вони на нього, чи зможуть, чи підтримає суспільство таке людське ставлення одне до одного, — це вже залежить від кожного героя роману, від кожної реальної людини та тенденцій в суспільстві.
Коли я читала цю книжку, знала, що напишу про неї. Просто тому, що впізнала в собі Ніну. І, думаю, багато хто впізнає, прочитавши.
Неможливість любити в тому спокої, якого шукала героїня, не дає спокою мені як читачці. Але, дочитавши, я відчула деяку життєствердність роману. В цій історії можна помітити надію на можливість любові, на боротьбу за неї. Чи не єдиною боротьбою, в яку ввʼязался Ніна, була боротьба за власну майбутню дитину. Лікарі прогнозували: дівчина не зможе виносити і народити. Ніна ризикнула. Так, це не призвело до щасливого кінця. Та може й у цьому, в такому художньо-реальному закінченні, була боротьба дівчини, її незгода з таким життям, яке знала. Принаймні ті, хто жили поруч, продовжили її боротьбу за Ніну і написали про неї книжку. Створили образ саме такої незгоди. Принаймні її син живе і буде жити як продовження того, що починала Ніна — тільки починала жити, пробувати, шукати щастя. Її син матиме в серці «те, що не вмирає», адже йому розкажуть про його маму, ця історія дійде до його серця та надихне на любов. Якщо й не син, то всі навкруги, хто тепер знають історію Ніни, спробують продовжити її невимушену, випадкову боротьбу з «не таким» життям так, щоб вийшло трохи інакше, ніж у героїні, хоча б для цікавої іншої історії.