Шукай справедливості на плантації

by Літературна платформа Leport
Шукай справедливості на плантації

М. Каширін

«Сельва» потрапила мені до рук випадково: я вкрав її у бібліотеці. Крадіжка ця була радше актом спасіння, а не злочином, адже бібліотеку якраз «модернізували». Це означає, що все старе, тобто здебільшого радянські видання, чекала незавидна доля: пряма дорога до пункту прийому макулатури. З великої купи «застарілої» літератури, яка закрила всю стіну кімнати, я витягнув цю і кілька інших книжок. «Сельва» зацікавила мене анотацією, в якій було сказано, що цей «соціально-пригодницький роман видатного португальського письменника Ферейри де Кастро» розповідає про «життя збирачів каучукового соку у сельві – незайманому тропічному лісі у басейні Амазонки. Кривавицею заробляють вони свій згорьований шматок хліба, ризикуючи здоров'ям і життям, гноблені жорстокими власниками плантації».

Головний герой роману, Алберто, від безвиході вимушений податися на каучукові плантації. Алберто – емігрант. Його рідна країна – Португалія, колись він там учився, збирався стати юристом. Але непевна політична ситуація примусила його тікати до Бразилії, адже він з аристократичного роду, за переконаннями – монархіст, а у країні відбувся переворот. Він – політичний вигнанець.

Алберто на початку роману відділяє себе від інших заробітчан. Він не просто одягається інакше – з краваткою, у костюмі, - але й подумки не дозволяє собі зрівнятися із іншими серингейро – добувачами каучукового соку. Він дуже нехотя погодився їхати у сельву. Дядько його переконав: «Що ти там робитимеш?.. Не знаю. Збирати каучук тобі, мабуть, не доведеться, це каторжна праця. Але на каучукових промислах є завжди контори, склади... Побачимо. Побачимо, як усе обернеться. І не переймайся, бо для того, кому щастить і в кого голова на плечах, там золоте дно, там можна швидко збагатіти». [1; 9]

Дядько не знав (або не сказав правди), що в сельві щастить тільки власникам плантацій і наглядачам. І зовсім не правий він тоді, коли сказав про «золоте дно». Дії роману відбуваються на початку двадцятого століття, якраз у той момент, коли ціни на каучук різко впали. Едуардо Галеано у відомій книжці «Відкриті вени Латинської Америки» дає таку статистику:

«У 1913 році одним ударом бразильський каучук був скинутий із п'єдесталу. Світові ціни, які три роки тому досягали 12 шилінгів, зненацька впали до 3 шилінгів. У 1900 році зі Сходу експортувалося всього-навсього 4 тонни каучуку на рік, але уже в 1914 році плантації Цейлону й Малайзії викинули більше 70 000 тонн на світовий ринок, а ще через п'ять років їхній експорт досягнув 400 000 тонн. До 1919 року Бразилія, котра раніше була монополістом у видобутку каучуку, забезпечувала лише восьму частину його світового споживання». [2; 101-102]

Ще через пів століття Бразилія стане купувати за кордоном більше половини необхідного їй каучуку.

Сік каучукового дерева (латекс), із якого вироблять клей, каучук, гуму та, власне, латекс.

Алберто цієї статистики не знав, бо книжку Едуардо Галеано не міг читати. Але він чув із розмов на вулиці про те, що більше не буде так, як колись. Прості люди говорили, що тепер уже все не так, що віднині буде тільки гірше й важче. Навіть наглядачі за роботою серингейро, розмірковуючи про втікачів із плантацій, визнавали, що часи змінилися:

«Ех, гарні були часи, коли знали нагай і колодку! Тоді цьому бидлу живо вкрутили би хвоста! Тепер уже не саджають за борги, та ще й кричать, що, мовляв, рабів більше немає. А що його діяти нам? Тим, хто зазнає збитків? Ти на них витрачаєшся, оплачуєш проїзд і харчування, навіть гроші їм позичаєш, аби залишили жінкам, а що ж воно виходить? І, по-вашому, це справедливо?»[1; 4]

Тотальна несправедливість, що тут говорити!

А раніше, коли каучукова лихоманка тільки-но набрала обертів, люди з'їжджалися у дикі ліси Амазонії з усіх усюд. Регіон ожив. У світі уже з'явилася автомобільна промисловість, а з нею народилася величезна потреба у камерах і шинах.

«Станом на 1890 рік, - пише Галеано, - каучук давав Бразилії десяту частину всіх її доходів з експорту; через двадцять років цей прибуток становив уже 40%, а за об'ємом продажу каучук майже наздогнав каву, хоча кавова індустрія досягла свого апогея». [2; 99]

Бразилія тоді була власницею майже всіх світових запасів каучуку. Людям, задіяним у цій галузі, здавалося, що не буде благополуччю кінця-краю, але тут варто пам’ятати, що людьми на каучукових плантаціях відчували себе тільки власники. Прості робітники жили рабським життям.

Латинська Америка з часів Колумба приваблювала до себе іноземців. То золота лихоманка, то місто срібла Потосі, то какао, кава, каучук, то цукор чи, звісно, нафта. Поки ресурс є, поки є що викачувати, довкола джерела багатства за кілька років виростають цілі міста. Але тільки-но ресурс закінчується – капітал покидає регіон, все занепадає, а люди, приїхавши сюди зі своїми сподіваннями, віддавши здоров'я на роки важкої праці, залишаються наодинці зі своїми проблемами.

«Каучукові магнати будували великі хороми, що кидалися в очі екстравагантною архітектурою і були заставлені цінною східною деревиною, португальською майолікою, колонами із каррарського мармуру і меблями, вирізбленою французькими майстрами. Вискочки із сельви виписували дорогі делікатеси із Ріо-де-Жанейро, замовляли костюми і сукні у кращих кравців Європи, посилали своїх синів учитися в англійські коледжі. Театр «Амазонія» в стилі бароко не надто строгого смаку став символом тих немислимих багатств, що були нажиті на початку століття. Тенор Карузо за шалений гонорар співав для жителів Манауса в ніч відкриття театру, діставшись сюди Амазонкою крізь сельву». [2; 100-101]

Так що ж сталося? Чому ціни на каучук так різко впали? Причина була такою, яку серингейро не могли знати, але яка прямо стосувалася їх і саме по ним найсильніше вдарила.

Ще у 1870-х роках Генрі Уікхем вивіз насіння бразильських гевей. Це було незаконно. Бразилія жорстоко карала за контрабанду, але хитрістю Генрі Уікхем таки зміг вивезти маленьку партію насіння. Він сховав його у закритій каюті, загорнувши у бананові листи, які підвісив до стелі, щоби корабельні щурі до них не дісталися. Аби у портах його обман не викрили, він завчасно оголосив і всім розповідав упродовж поїздки, що у каюті він зберігає ростки рідкісних орхідей, які, за замовленням короля Великобританії, везе до Англії. Оскільки орхідеї дуже ніжні рослини, які бояться різкої зміни температури, двері в каюту відкривати не можна.

А сорок років потому англійці завалили світовий ринок малазійським каучуком. На відміну від бразильських плантацій, азіатські, створені за допомогою тих самих нелегально вивезених насінин, використовувалися раціонально. Це не був ліс, який добувачі у Бразилії експлуатували, а це були акуратні плантації, за якими доглядали. До того ж змінився сам спосіб обробки каучукового соку. Не дивно, що малайський каучук потіснив на ринку бразильський.

Лише в середині двадцятого століття бразильський каучук знову піднявся в ціні: коли Японія окупувала Малайзію і промисловості нікуди було діватися, як тільки в Амазонську сельву.

Повернемося до Алберто. Він кілька тижнів пливе по річці до свого нового місця роботи. Компанія йому не подобається. Він все ще вірить у те, що чимось кращий за своїх колег. Так, у нього за плечима освіта, виховання, а у його нових колег - нічого, окрім того, що встигли вхопити на вулиці.

Як і інші найманці, Алберто сумнівається у тому, що зможе багато заробити у сельві. Ціна впала – це всі уже знали. Але «ніхто не хотів примиритися з жорстокістю нової істини». Люди готові були обманювати себе і гинути на плантаціях від нескінченної кількості хвороб, мучитися у засуху чи, навпаки, тонути в повінь, яка тут тривала майже пів року, зустрічатися лицем до лиця із індіанцями, яких не вдавалося купити за блискучі речі і які відстоювали своє право на дику землю, вмирати від їхніх стріл або від отрути змій, які чекали на двоногих слабких істот на кожному кроці. Одного люди не готові були визнати: що їм і їхнім сім'ям доведеться померти від голоду. Нужда примусила молодих чоловіків губити життя у сельві. Вони не мріяли, лежачи у гамаках, про великі заробітки. Їм треба було просто спробувати заробити бодай щось.

Та й ці плани були надто недосяжні. Алберто, прибувши в Параїзо, зустрівся із новим життям. Він сподівався, що його виділять з-поміж інших серингейро, але ні – він такий, як усі. Його відправили до Фірміно, який вважався досвідченим добувачем соку. Алберто полюбився йому, він усіляко допомагав новачку, а той розпитував у нього все про тутешнє життя. Те, що розповідав йому Фірміно про себе, міг розповісти і будь-хто інший: тут усій долі однакові.

«Я весь час у боргу. І розплатитися немає змоги. Сеу Аліпіо, коли в Сеарі вербував нас сюди, то розписував, що, мовляв, людина не встигне приїхати, дивись – уже забагатіла. Я і повірив цим байкам, а тепер ось працюю-працюю і досі ще не розплатився за свій проїзд. Заманять сюди, а тут уже більше нічого не обіцяють, увесь крам продають втридорога, щоб збирач не міг погасити боргу і залишився б на все життя в цих чортових нетрях». [1; 95]

Коли новий серингейро прибував на місце роботи, він, звісно, не мав інструментів. І рушниці, аби захищатися від індіанців, працівник також не мав. Усе необхідне спорядження йому видавали в борг. Виходить, спочатку серингейро трудився на те, щоби погасити заборгованість за проїзд і інструменти. Але рідко кому вдавалося вилізти з боргової ями за довгі роки роботи на плантації. Фірміно, он, ще й проїзд не відшкодував.

Так траплялося не лише тому, що ціна на каучук була надто низькою. Річ у тім, що власники серингалів, даючи роботу, хотіли, щоби їхні гроші залишалися у них же. Тому продавали їжу і обов’язково кішасу – горілку. Людина, яка весь час самотня у сельві, раз на тиждень приходить у селище, щоби здати зібраний за кілька днів каучуковий сік, і шукає компанію, співбесідника, шукає розваг і втіх. Жінок у сельву не привозили; серингейро, аби не витрачати час на сімейні клопоти, не мали права приїздити з жінками. Тож чоловіки, виснажені важкою роботою, шукали найпростіших розваг і знаходили їх у пияцтві. Купити кішасу вони могли лише у свого хазяїна.

Може здатися, що у романі Ферейро де Кастро показав боротьбу людини проти сельви. Певною мірою це дійсно так. В книжці автор дав багато чудових описів дикої природи. Життя сельви – фон, на якому розгортаються події іншого, меншого масштабу, але не меншої важливості. Та й сельва у письменника постає як окремий персонаж; і у цього персонажа є свої риси. Це робить сельву схожою на звичайне життя.

«Одна половина сельви жила коштом другої», «Будь-яка гілка власною кров’ю живила чужу гірлянду, що оповила її», «В цьому німому змаганні рослинний світ вирізнявся суворим егоїзмом, непримиримою жорстокістю і несвідомою тиранією. Жити! Жити за будь-яку ціну стало прагненням кожної галузки, кожного листочка, як подивитися, таких миршавих, непоказних». [1; 152] «...Тварини – жертви сельви, що дала їм життя і полегшила їм смерть, - нікуди не могли втекти звідси». [1; 154]

Хатка збирачів каучука
Кімната в маєтку плантатора (обидва фото - з музею під відкритим небом Vila Paraiso на річці Ріу-Негру, Бразилія)

Якийсь символіст побачив би у цих описах відсилання до нашого суспільства, подумав би, що це натяк. Але не треба бути символістом, не треба шукати знаки і проводити паралелі, щоби зрозуміти: це не просто так, як у нас, - це і є наше життя. Ніяких паралелей немає – це все одне й те ж саме. Життя серингейро в сельві важке не тому, що воно у сельві, а тому, що воно життя серингейро. Життя простого робітника і вчора і сьогодні важке за визначенням. Арена, на якій розгортається боротьба за існування – не така вже й принципова: місто, село, джунглі - однаково це буде боротьба.

Багатьох серингейро не влаштовує таке існування.

Алберто, пізнавши, що таке сельва, прагнув утекти з неї подалі. Йому пощастило. Пробувши на заробітках багато місяців, він міг уже їхати із сельви, бо його матір надіслала йому грошей, щоби розплатитися з боргами – випадок для серингалу винятковий. Дні до від’їзду на Батьківщину треба було просто перечекати. Та Алберто скоїв дещо – допоміг другу в підготовці втечі. Фірміно і ще кілька нещасних викрали човен і втекли.

Допомогти – допоміг, а на душі неспокій. За той час, що Алберто тут, він встиг сам потрудитися пліч-о-пліч із простими роботягами, зрозуміти їх, подивитися на світ їхніми очима. Поки Алберто збирав сік, він сам був серингейро і люто ненавидів свого хазяїна і наглядачів. Як серингейро, Алберто виправдовував Фірміно і вважав, що він має право тікати звідси. Те, що за Фірміно числився великий борг, нічого не означає – він своїм потом розплатився сповна.

Коли ж Алберто перевели на склад, коли працювати стало легше, коли зранку кухар подавав йому каву, чоловік побачив інший бік серингалу. Несправедливість нікуди не ділася, але якось уже не хотілося втручатися у чужі справи. Роби свою роботу – і живи день до вечора. Не треба ускладнень, не треба ризиків, не треба проблем. Російська класична література сказала би, що Алберто «зміщанився». Такий Алберто вважав, що Фірміно має право на втечу, але «як би чого не вийшло». Ця втеча виявилася дуже незручною для Алберто, бо він, допомігши другові, підставив себе, а цього йому зовсім не хотілося.

Ферейра де Кастро добре змальовує вагання і сумніви героя. Алберто - звичайний клерк, «офісний планктон», що протирає штани у конторі. Він лише результат середовища, в яке поміщений. Збирав із Фірміно каучуковий сік – мислив як серингейро. Опинився в конторі – став мислити як хазяїн. Він нічого не вирішує. Не в його силах змінити життя.

А хто вирішує? Хто може змінити дійсність, яка так несправедливо влаштована?

Очевидно, що ті, хто від неї найбільше потерпають. Самі серингейро мають потурбуватися про себе, а цим – вирішити проблеми таких осіб як Алберто. Серингейро, поборовши пригноблювачів, відкрили би перед собою – і перед бухгалтерами, керівниками складів і всіма іншими людьми – нові можливості. Стіна, що закриває людей від нового життя, впала би.

Що там за стіною, втім, серингейро не хотіли дивитися. Тому вони не страйкували, не боролися за себе. І їх судити за це також не можна. Звідки ж вони могли знати, що від них щось залежить? Їм про це ніхто не казав. Алберто, освічена людина, міг би хоч щось пояснити, хоч щось розказати, хоч чомусь навчити. Але де там! Він же не випадково постає перед нами як носій монархічних ідей у ті часи, коли ці ідеї очевидно були відсталими. Він абстрактно бачить, що несправедливість у нього під носом, ось тут, але більше нічого придумати не може. Тому-то серингейро були глибоко переконані, що є найменшими частинками світу, які абсолютно нічого не значать. Думки такі невипадкові, а також є відображенням своєї діяльності і свого місця у великій каучуковій індустрії. Що тут говорити, серингейро важко працювали, а результату своєї праці не бачили довгі роки. І не могли побачити – на їхній сліпоті трималася вся промисловість.

Не дивно, що втікачів повернули хазяїну такі ж самі роботяги, що трудилися на сусідній плантації. Алберто дивився на це й нарешті до нього дійшло, що самі собі серингейро не можуть допомогти. Забиті люди.

Він, Алберто, нарешті зумів вирішити для себе питання про справедливість. І зробив це швидше, ніж Раскольніков у «Злочині і карі» - за якихось кілька сторінок. Чи мають серингейро право на втечу? Мають. Чи справедливо це? Безумовно.

А що робити із цією справедливістю – він не знав. Зате хазяїн плантації добре розумів, як діяти далі. Сеу Жука, власник серингалу, прив’язав утікачів до стовпа, наказав сім днів не годувати і розпорядився, аби вночі один із службовців відшмагав бідолашних. Алберто був вражений такою жорстокістю. І не він один.

Наступного дня будинок сеу Жуки палав у вогні. Хто міг, гасив полум’я, черпаючи воду у річці. Вогонь був сильніший за людей. Тоді головний бухгалтер розпорядився відв’язати утікачів. Ті, дивлячись, як палає житло їхнього лютого ворога, якого вони мали би щиро ненавидіти, хутко взяли відра і разом із іншими загасили пожежу.

Виходить, хазяїн плантації не був їхнім ворогом? Був, чого ж. Тільки робітники поки цього не знали. Вони не мислили себе як робітників. Поки що кожен із них був одним серингейро, який живе сам по собі і для себе. Щоби побачити у сеу Жуці ворога, треба мати інші очі, більші, треба подивитися на життя поглядом свого суспільства. Цього поки що серингейро не вміли.

Хто ж підпалив будинок? Якщо це не Алберто і не серингейро, то, виходить, більше нікому. Читаючи, я вже встиг подумати, що пожежа трапилася випадково. Автор не давав ніякої надії на те, що почуття ненависті прокинеться бодай у одному персонажі, от я ніяк не міг здогадатися, хто ж палій. Виявилося, що чорношкірий п’яниця, який дружив із хазяїном, спалив його.

«Я теж дуже любив хазяїна. Він міг навіть убити мене, і я би не втік. Я теж був йому другом. Але сеу Жука схибнувся... Він зробив із серингейро невільників. Ганебний стовп і шмагання батогом по спині – таке було тільки в сензалах – житлах негрів-рабів. А зараз рабства вже нема...» [1; 269]

Старий п’яниця Тіаго оплакував смерть друга, але не міг пробачити йому те, що той замахнувся на «нашу волю».

Обпалювання латексу. Бразилія, кінець XIX або початок XX століття.

Автор книжки цим самим сказав, що будь-яка боротьба пригноблених за свою долю могла бути поки що тільки випадковою. Вийшло як у Достоєвського, який ледь не обожествляв усяких юродивих, вважаючи, що вони знають і розуміють більше від інших. На жаль, доведеться визнати, що тут Ферейро де Кастро виявився близьким до істини.

Справді, бувають часи, коли ще ніхто нічого не розуміє. Коли намагаєшся щось побачити, вдивляєшся то туди, то сюди, а бачиш тільки маленький клаптик великого полотна. Тоді дійсно багато залежить від випадку і від п'яної волі старого схибленого чоловіка. Хто захоче жити у таку епоху?

Сам письменник був набагато розумнішим, ніж Алберто. Покинувши Португалію у 12 років, Ферейра де Кастро із ранньої юності трудився на каучукових плантаціях, вирощував каву, багато років змушений був жити голодним життям. Повернувшись на Батьківщину, він працював журналістом, започаткував нові газети. У 1926 році став Президентом Асоціації журналістів Португалії, а у 1962 році – Президентом Союзу письменників Португалії. Пером чи, якщо хочете, друкарською машинкою, - він всіма силами боровся проти того життя, яке побачив у Латинській Америці. Боровся у рідні Португалії, яка не набагато далі вийшла вперед. Боровся не абстрактно, пишучи книжки про те, що люди в умовах «зеленого пекла» (сельви) мусять, аби вижити, щодня домовлятися зі своєю совістю. На щастя, історична епоха вимагала від нього, як від професійного літератора, дещо іншої роботи, інших висновків. Того, чого вистачало Достоєвському, не вистачило жодному більш-менш вагомому письменнику, а сьогодні тим паче не вистачить. Мало копатися у людській совісті, треба практично вирішувати питання, які саме життя щодня ставить перед людиною. Можливо, тому Ферейра де Кастро став видатним публіцистом, був опозиціонером режиму А. Салазара. Він, мабуть, відчував, де на його Батьківщині росте бур'ян – і не цурався його знищувати. Хоча, напевно, знав, що покінчити із несправедливістю література не може. Вона може тільки ясно показати хто є хто.

У 2002 році з’явилася однойменна екранізація “Сельви”. Нічого про неї сказати не можу, бо крім трейлера нічого не бачив. Щоправда, не варто сподіватися, що фільм поставлений строго за книжкою - так рідко роблять. У трейлері видно, що автори фільму вирішили зробити ставку на любов - мабуть, вважаючи, що замало драми.

А щодо питання про справедливість сьогодні, то воно зовсім не вирішене. Його доводиться вирішувати кожному, хто чесно заробляє собі на хліб. У мене є друг, який погодився на меншу платню впродовж кількох місяців, поки компанія стане на ноги. Раніше цей друг отримував більше, але погодився, бо начальник переконав його «увійти в його становище». Минуло пів року, чи то й більше. Компанія давно стала на ноги, а начальник все не повертав працівника на попередні умови. Забув? Ні. Так він вирішив питання про справедливість: «Якщо йому нормально отримувати стільки, то не буду ж я нав'язувати більше».

Рядового співробітника просять: «Зрозумій мене, увійди в моє становище». І рядовий співробітник розуміє, входить, погоджується. А у його становище начальник, якщо він, звісно, не дурень, входити не поспішає. Отака справедливість.

Література:

  1. Ферейра де Кастро. Сельва: Роман: Для ст. шк. віку / Пер. з португ. А.О. Перепаді; Мал. Г.В. Акулова. - К.: Веселка, 1990. - 271 с.: іл.
  2. Галеано Е. Відкриті вени Латинської Америки. — М.: Прогрес, 1986.

July 29, 2019
by Літературна платформа Leport