Подарунок

У дворі Жені Капуті скрипнула хвіртка. На цей скрип малий собака з усіх сил почав дерти горло, не маючи снаги зірватися з ланцюга. Женя Капутя, відволікшись від нарізання бур’яну свиням, виглянула з-за хліва й примружилася.

– Люда, ти?

Підійшла ближче.

– Люда! – так і заклякла на місці.

Люда, єдина дочка, востаннє провідувала матір торік.

Цього разу приїхала не сама. Біля неї йшов, роздивляючись подвір’я, високий молодик. Люда йшла впевнено, притиснувши щось, замотане в ковдру, до грудей. Вона одразу пройшла до собаки і насварилася на нього стиха, щоб не шумів. Тільки потім, коли пес її впізнав і заспокоївся, вона наблизилася до мами і стала перед нею. Молодик – поруч.

Женя Капутя все зрозуміла. Не треба було говорити нічого. Не лаяла – а чого її лаяти? Тут треба обійняти, пригорнути дочку – ще сильніше, ніж торік.

Шкодувала мати, що останнього разу швидко попрощалися. Воно ж як недобре вийшло – рік доньки не бачила, а тільки на фотографії дивилася. А фотографії хіба замінять живу людину? А телефонні розмови – хіба їх досить? Хіба замінять вони це рідне обличчя, ці – свої – очі? Та й мало їх було, тих розмов. Забула донька про матір, наче немає матері...

Інколи Женю Капутю відвідували нерадісні думки. Їй не вистачало Люди. Бувало, вона ображалася на доньку, лежачи безсонними ночами у широкому ліжку. Легко сказати: діти виростуть і буде у них своє життя. А спробуйте з цим змиритися, спробуйте відпустити дітей і зажити так, наче їх і не було!

Ніколи ображатися. Забула Женя Капутя ті думи, котрі мучили її ночами. Обійняла вона дочку збоку, щоб комочок біля грудей не притиснути, і довго не відпускала. Аж поки дочка сама не попросила.

– Ну-ну, ма, задушиш. Ось, його обіймай. Це Любомир.

Люда вказала на молодика, той всміхнувся. Не обійняла Женя чоловіка, потисла руку. Він, було, ліз у щоку цілувати, але обійшлося – молода бабуся знайшла привід ухилитися.

– Холодно, – сказала, відвертаючись. – Пішли в хату, бо не можна ж так, на вітрі, з дитиною стояти.

Вперше жінка побачила Любомира, та вже не любила його – він-бо забрав у неї доньку.

Онука баби Жені назвали Олексієм, Льошкою – як діда. Він зовсім не був схожий на діда. Малий спав, їв і знову спав. Покладеш його – він там і лежатиме. Дід був інакшим – скільки він лиха приніс у сім’ю! Пив безперестанку, виносив з хати і гроші, і техніку, і меблі, навіть посуд крав. У себе ж! У своїх! Може й хату би продав, і жінку, але не встиг. На похоронах Женя Капутя плакала, голосила, як годиться, перед людьми. А собі казала: «Помер – і слава Богу».

Баба Женя, як почула, що онука Льошкою назвали, аж здригнулася. Але швидко сама себе заспокоїла. Малий-то тут при чому? Він же дитина. Він не буде таким, як дід. Він стане ким захоче, от прямо будь-ким.

Сіли за стіл, випили соку – не вино ж породіллі пити! – за знайомство і за здоров’я дитяти. Олексій Любомирович прокинувся, теж поїв. Бабуся взяла його на руки. Такий він, цей згорток, маленький, легенький. Йому ще рости й рости! А очі – як у мами. Відвести погляд від тих очей бабуся не могла.

– Ми боялися, що ти сьогодні на роботі, – сказала, милуючись новоспеченою бабусею, Люда.

– То чого ж не попередили, що приїдете?

– Сюрприз хотіли зробити.

– А щоб я в цей день пішла на роботу?

Женя Капутя працювала три дні на тиждень з ранку до вечора і ще два – по кілька годин. У короткі робочі дні вона сортувала листи, в повні – розносила пошту по всій Лебедівці, де сама жила, і ще й по сусідньому селу. Крім листів носила пенсіонерам пенсію. Женя Капутя працювала поштаркою вже шостий рік.

– До речі, – пригадала Люда, – у нас є для тебе подаруночок.

Баба Женя підняла внука над головою.

– Ні-ні! На сьогодні подарунків більше не треба! Цього чуда мені достатньо.

– Та ні, ма, я про інше. Любчику, давай.

Зять вибіг із хати. Подарунок лежав у багажнику машини. Молодик дістав його, повозився з гайковими ключами, щось закрутив, вирівняв, перевірив, чи все так, як має бути. Підійшов до вікна, постукав тихенько. Люда виглянула з-за штори і смикнула головою, питаючи, чи готово.

– Пішли, ма, надвір, подивишся на подаруночок, – дочка примусила матір підвестися і сама пішла за нею. – Тобі сподобається.

– І що ж це ви там таке привезли?

Женя Капутя рідко отримувала подарунки. Забула уже, коли востаннє їй щось дарували. Ніяково їй було тепер. Вона вже й не пам’ятала, як треба дякувати у таких випадках, як стояти, як дивитися.

Вийшла з веранди і стала одразу за порогом. Навпроти – зять. Він так дивився, що жінка відчула себе винною в тому, що просто стоїть і мовчить.

Ззаду дочка підштовхує, мовляв, іди, мамо, бери, сміливіше. А немає сміливості, та й бажання приймати подарунок немає. Сильніше пригорнула жінка онука до себе, наче він міг додати впевненості.

Перед жінкою – новий червоний велосипед. Ще й стрічкою святковою обв’язаний. Колеса великі, шини коричневі: у селі таких ні в кого немає. Багато хто їздить по селу на велосипеді: в магазин, у місто, на роботу. В усіх, щоправда, велосипеди старі, звичайні. Люди возять мішки з картоплею, сіно, землю з лісу. Добрива возять, корми для худоби. А цей велосипед – новий, отриманий в подарунок від дочки і зятя, – він зовсім не для мішків. Він... гарний. Куди на такому поїдеш? Хіба лиш на свято якесь.

– Не соромтесь, – підійшов ближче зять. – Прокатайтеся.

Підвів того велосипеда до самого порогу. Дає його жінці, а та не хоче брати.

– Їздить, то й добре. Значить, згодиться.

Вона розвернулася, щоб іти до хати і сховатися в кріслі, у затишному, улюбленому місці. Але дочка не пускає, теж каже, що треба проїхати хоч сто метрів, спробувати: чи підходить транспорт, чи, може, щось підкрутити.

Ну й куди ти, бабо, дінешся?!

Передала баба Женя онука, вивела транспорт на вулицю. Дочка із зятем підійшли до воріт, спостерігають. Ось жінка перекинула ногу через низьку раму. Стала впевнено, взялася за ручки – тісно для рук. Долоні у баби розпухли, великий палець впирається у маленький гострий важіль.

– А що це тут стирчить?

– Щоб передачі перемикати, – пояснив зять.

– А це що за ручки?

– Це гальма. З правого боку – задні гальма. З лівого – передні.

Жінка не каталася на таких велосипедах. Вона звикла, що гальмувати треба ногами: відводиш педалі назад – зупиняєшся.

– Ні, таких тут немає, – засміявся зять. – Тут скільки хочете назад крутіть, а не зупинитеся. Тільки руками – щоб зручно було.

Де ж тут зручність?!

Баба Женя поставила одну ногу на педаль, іншою сильно відштовхнулася, вмостилася на сидіння, випрямила руки. Підошви вперлися в рельєфні педалі. Баба проїхала чотири двори, поки второпала, як тримати кермо рівно. Захотіла повернути назад – довелося злазити і розвертатися «пішки».

Крутить педалі, крутить, а вони немов самі крутяться. І швидко так, що не встигала баба Женя за ними й аж підскакувала на сидінні. Так крутила, що впріла, а швидкості не додалося.

– Це ви перемкнули передачу, – пояснив зять, тримаючи велосипед, поки теща злазила. – Дивіться, тут можна змінити передачу. Сюди – буде легше їхати. А в цей бік покрутите – стане важко – це по рівній дорозі або згори їхати.

– Як тобі, ма? – запитала Люда. – Що скажеш? Сподобалося? Будеш на роботу їздити?

Баба Женя мовчала. Дочка й зять думали, що то їй від щастя заціпило. Задоволено переглянулися між собою.

Зайшли всі до хати. Поклали малого спати в окремій кімнаті, де замість дверей падали вниз товсті штори. Доки малий спав, говорили про те й про інше. Баба Женя розповідала, слухала, і разом із тим вареники варила. Малий прокинувся. Звечоріло.

– А ви надовго приїхали?

Зять дістав годинник.

– Та вже пора. Поїдемо зараз.

Він підвівся і, як ні в чому не бувало, взувся. Готовий був уже прощатися. Баба Женя побачила, що він серйозно, і схвилювалася.

– То як це? Навіть не заночуєте? Тут ліжок на всіх стане, не бійтеся.

Люда зиркнула на чоловіка. Він показав, що треба їхати.

– Та не в ліжках діло, – пояснювала дочка. – Треба. Завтра пізно буде їхати. У Любомира робота. Мусимо...

Любомир заробляв гроші, а Люда сиділа вдома з дитиною. Хай як він запевняв Люду, що вони у сім’ї рівні, що гроші – сімейні, спільні, його слово, однак, важило більше. Він цим не зловживав, але Люді здавалося, що сама вона нічого не вирішує. Навіть зараз: може й хотіла би побути з матір’ю довше, може їй кортіло прогулятися місцями, які в дитинстві здавалися їй цілим світом, – може й хотіла, але хто про це, окрім неї, здогадувався, якщо вона нічого не заперечила і не сказала?

Вони забрали дитину, склали речі. Поки зять пакував сумки й пакети в машину, Люда хотіла приголубити маму, але та швиденько побігла в погріб. Скоро вийшла звідти з чотирма банками варення. Але не повернулася до дочки, а знову спустилася, ще банок дістала. Салати, грибочки, інша закрутка.

– Тримайте, це свіжі, ось-ось закрутила.

Ще й тушенки домашньої дала дві банки!

Зять зітхнув, наче не збирався те куштувати. А Люда всміхнулася.

Баба Женя ніколи не розраховувала, що хтось прийде і захоче ласувати її варенням. Варила, щоб просто варити. Але тепер, вручаючи дочці те, чим могла поділитися, захотіла варити ще.

На прощання баба Женя поцілувала дочку, внука, навіть зятя. Перед тим, як остаточно відпустити, взяла з дочки обіцянку, що та приїде на Новий рік. Почувши “обіцяю”, заспокоїлася. Провела поглядом червоні фари автівки і, ще хвильку постоявши під ворітьми, зайшла у двір.

Ніч впала на село, навкруги темно, зірок не видно. Баба Женя вернулася у двір і тільки тепер згадала, що в неї свині, кури й гуси голодні. І собака їсти хоче, дивиться на неї жалібними очима. Попоралась, замкнула сарай, витягнула з криниці свіжої води, щоб на ніч у хаті була. Поставила чайник на плиту, ввімкнула телевізор. Голосно стало в хаті. Щоб вечорами не нудьгувати, Женя Капутя вмикала телевізор. Не слухала, не дивилася, – просто добре, що не сама. Заварила чай, зняла з себе брудну робочу хустину.

Завтра на роботу. Зранечку, до сьомої уже треба бути там. Йти до пошти далеченько, кілометрів зо три. Для Жені Капуті, з її синіми від варикозу ногами, це непросто. А потім ще весь день розносити листи й пенсії. Така робота їй не підходила, але що робити, якщо іншої немає? Мусила ходити.

Згадала про велосипед. Треба ж завести його у хату, щоб не муляв очі сусідам. Де він має стояти?

Вона вийшла надвір і завела транспорт у веранду. Приставила до стіни. При тьмяному світлі лампи, яку обліпили комарі, новий велосипед виглядав розкішно. Його червоний відтінок тепер здавався вишневим, благородним, насиченим.

– А може й правда? – спитала себе Женя Капутя.

Зранечку вона відрізала стрічку, котра обплела раму, акуратно її скрутила й сховала у шухляді під дзеркалом. Вивела велосипед на вулицю, вернулася, зачинила хату. Набрала в пляшку води, поклала в сумку й пішла, прощаючись із собакою, з подвір’я. Сіла на велосипед і акуратно, повільно, немов боячись розізлити металевого звіра, крутнула педалі.

Приноровилася, звикла до темпу. Випадково щось натисла, від чого крутити стало важче, але, на щастя, помітила, де перемкнула. Великим пальцем натисла на важіль і почула, як клацнуло, як зашелестів ціпок, а потім стало зручно. І легко, і не треба швидко крутити педалі. Їхала й навіть раділа.

Доїхала до спуску з пагорба. Напружила пальці, вчепилася в ручки – і понеслася. Не здогадалася зігнути руки в ліктях. Дорога стара – не дорога, а камінь на камені. Бруківка, яку ще за царя, мабуть, викладали: тут піднялось, там скривилось, яма зліва, яма справа. Летить поштарка вниз: голова труситься, зуби стукають, окуляри спадають. Ледве спустилася.

– А щоб тобі!

Злізла з велосипеда, взяла його в руки і пішла пішки. Коли підходила до пошти, залізла знову й поважно, не поспішаючи, поїхала, тримаючи спину рівно.

– Ого, Миколаївно, яке в тебе таксі!

Колега її відчинила двері пошти, пропускаючи Женю Капутю вперед.

– Це дочка подарувала.

– Людка?

– Заїжджала вчора в гості. Привезла оце.

– Як вона?

– З дитиною була і з чоловіком. На машині поїхали в Київ.

Не всі коліжанки знали Люду, але всі оцінили, що вона поїхала в Київ на машині.

– Та ти що! З онуком? Вітаю!

Жінки привітали новоспечену бабусю. І велосипед її теж всім сподобався.

– Ти у нас тепер леді! Не вистачає плетеного кошика спереду й букетика, – сказала одна.

– І щоб ви їхали в сукні, – додала новенька.

– І капелюсі, – завершила образ третя, сміючись.

Женя Капутя виглядала зовсім не так, як могла би виглядати, якби жила в місті. Але трохи здоров’я жінка ще мала. А після гостей вчорашніх і думками помолодшала. Навіть уявила, як їде через поле, встелене ромашками, як світить сонце й коливає її волосся вітерець.

Ех! Сиве її волосся, порідшало. І поля, встеленого ромашками, вона ніколи не бачила. Треба працювати!

Вона сіла на велосипед і зрушила з місця. Не оглядалася й не махала на прощання. Завтра знову буде тут.

Доїхала до пагорба без пригод. Злізла, повела велосипед у руках. А з ним-то ходити важче!

Дійшла до рівного місця й знову поїхала. Доїхала до найближчої хати й зупинилася. Залишила велосипед біля огорожі, зайшла.

Хвилин за п’ять знову залізла на велосипед. Проїхати багато їй не довелося – «припаркувалася» біля сусідньої хати.

І біля кожних воріт вона злазила з велосипеда, ставила його, заходила у двір. І щоразу, вийшовши на вулицю, сідала й крутила педалі до наступної хати.

Весь день вона трудилася. Якось так вийшло, що з велосипедом розвозила пошту довше, ніж зазвичай розносить пішки. І натомилася більше, ніж завжди. Ледь дійшла додому, нарубала кукурудзяних качанчиків курям, вилила вчорашні помиї свиням. Про собаку згадала, коли вже задерла ноги.

На ніч завела велосипед у веранду. Придивилася – припав пилом велосипед. Колір уже не такий благородний і святковий.

Зранку Женя Капутя ледве встала. Розходжувалася ще тоді, коли вже треба було на пошті відмітитися. Спина нила, руки боліли. Вирішила жінка сьогодні працювати на своїх двох.

– А чому це ти сьогодні пішки? – запитала колега-касирка.

Женя Капутя вдорогою до пошти думала, як їй відповісти на таке питання, але нічого хорошого придумати не могла. Всі відповіді їй не подобалися. То вона, замість пояснень, просто махнула рукою. Швиденько закинула листи собі в сумку, в окрему кишеню поклала чиїсь пенсії та пішла.

Наступного тижня лив дощ.

– Ну куди під дощем – та на велосипеді? – Виправдовувалася перед собою.

Пішла на роботу в дощовику.

А ще за тиждень сонце особливо нещадно палило землю.

– Ну куди в таку спеку їхати? Ще впаду, чого доброго, від удару.

Вона справді боялася сонячного удару. Але продовжувала ходити пішки і тоді, коли літо вгамувалося, перетікаючи в осінь. Лише один раз вона сіла на велосипед – у магазин по хліб. Туди доїхала спокійно, а коли поверталася – пробила колес��. Довелося вести велосипед біля себе. Педалі чогось стали прокручуватися і бити жінку по нозі.

– Ай, на біса мені така техніка!

Жінка завела велосипед у сарай і покинула його там.

Весь вересень Женя Капутя трудилася на городі. Зібрала гарбузи, вирвала буряки, перенесла їх у погріб, спалила бур’ян, підготувала землю до оранки. І в саду щодня збирала яблука та варила з них варення.

Замовила, щоб їй привезли дрова – цілу машину. До хати був підведений газ, але дорого за нього доводилося платити, а тепла він майже не давав. Добре, що пічку колись лишила, не розвалила – тепер ця грубка виручала. Єдиний мінус – дрова треба самотужки пиляти й рубати.

В кінці жовтня випав сніг. Він розтанув одразу, але для жінки це був знак. Вона вже готувалася різати гусей.

Прихворіла, навіть злягла. Ніхто до неї не приходив. Ніхто ліки не приносив. Женя Капутя вміла хворіти. Як їй було погано, а вона примушувала себе робити хатню роботу. Вона знала, що треба рухатись. Отак рухалась, як могла, кілька днів, то там пораючись, то тут, а потім відчула, що пітніє. Нарешті! Ще більше чаю в себе залила, випарила ноги, наїлася часнику і лягла спати. А на ранок – уже й здорова.

Грудень видався теплим. Три дні поспіль на небі блискало. Крапав дощ – холодний, та все ж не сніг. Вечорами над землею курився туман туман, такий густий, що не видно було сусідської хати.

Сиділа, як завжди, Женя Капутя перед телевізором, коли їй подзвонила Люда і сказала, що приїде з онуком. Із ночівлею, на два дні.

– А чого ж зараз, а не на Новий рік?

– Ми в Єгипет летимо, – пояснила Люда. – Любомир купив квитки.

– Чекаю, Людочко, приїзди.

Женя Капутя пів ночі не спала, все думала про Люду. Обіцяла ж донька, що на сам Новий рік буде тут. Але коли вже зараз Люда навідається, то, виходить, лишиться баба на святки сама.

На ранок погода стала веселішою. Туман розвіявся, хмари побігли небом. Дощ не крапав, калюжі померзли. Хай буде сніг, хай вдарять морози! Хай заховає зима болото під ногами!

– Що ж, нехай, – мовила жінка собаці, наче той розумів її. – Хай буде так!

Думаючи про доньку, жінка згадала про велосипед. Це ж Люда його подарувала. Це не просто велосипед – це подарунок дочки!

І де він зараз?

Приїде Люда і запитає: «А де мій подарунок?», – і що вона, дурна баба, скаже? «Я його в хліву лишила». Так буде відповідати? «Хай гниє!» – так скаже? Ой, дурна!

Женя Капутя вивела велосипед із хліва. Обидва колеса спущені, так що тепер і не розібрати, яке з них пробите. А як забруднився подарунок, поки стояв у хліву, біля свиней!

Жінка набрала у відро води, взяла ганчірку і вимила велосипед. Знову рама сяяла під сонцем, яке вийшло подивитися, чим дурна баба зайнята.

А баба, вимивши, завела велосипед у веранду й приперла до столу. Стоїть подарунок так само, як і в перший день.

Приїде Люда, побачить, що велосипед чистий і тут, в хаті, стоїть, та й скаже: «От добре, що ти, мамо, за моїм подарунком так слідкуєш!»

Женя Капутя постояла біля велосипеду, помилувалася й зайшла до хати. Пора було збиратися на роботу.

Мирослав Кравець