Злочин і трагедія Клайда Гріфітса
У 1905 році хлопець на ім’я Честер Джиллет втопив дівчину в озері. Вона була вагітна від нього, він хотів здихатись її. Хлопець наважився на вбивство, прагнучи поєднати своє життя з іншою. Ця історія лягла в основу «Американської трагедії» Теодора Драйзера.
Невдовзі після публікації роману у штаті Пенсильванія знову відбувся випадок, який газети назвали буквальним повторенням книжки. Репортери тиснули на письменника: чи не Клайд Гріфітс підказав невідомому злочинцю, що робити? Чи не стала книжка причиною вбивства?
Насправді, такі випадки траплялись регулярно і до виходу твору, і після, тож не книжка стала інструкцією для злочинців, а навпаки: є їхнім описом і узагальненням. Так Драйзер відповів на закиди.
Працюючи репортером, аналізуючи й описуючи схожі випадки, Драйзер впевнився, що у злочинів одна причина. В статті “Я виявляю дійсну американську трагедію” він сформулював її так: “Ледь не кожний юнак був одержимий мрією добитись успіху і престижу як у матеріальному, так і в соціальному плані”.
Що ж у цьому поганого? Кожна нормальна людина хоче бути незалежною та шанованою. Драйзер відповідає: проблема такого типового юнака в тому, що він “прагнув не просто досягти достатку й ощасливити своїх близьких, а здобути багатство, яке давало б вплив, перевагу в соціальному плані й навіть прилучення до тих, хто має владу”.
Як і будь-яка молода людина, що починає самостійно себе забезпечувати, Драйзер дуже гостро відчув, що таке соціальна несправедливість. Школярем він вбирав у себе ідеалізовані уявлення про християнську демократію, та за кілька років самостійного життя побачив, що “у світі кореняться суперечності, на які неможливо дивитись крізь пальці”. Молодиком він закономірно симпатизував ідеям соціал-дарвіністів. Молодий літератор опинився посеред жорстокої боротьби за існування, якої, здавалось би, не повинно бути у розумному суспільстві, захищеному законом. Та вона була. І кожен хотів зайняти місце якнайвище.
У 1894 році Драйзер брав інтерв’ю у матері вбивці, злочин якого по суті не відрізнявся від злочину Клайда Гріфітса. Журналіст звернув увагу на характерний момент. Мати, жінка добра й любляча, але надто вже рішуча й владна, розповідала молодому журналісту, що завжди мріяла, як “...її син стане самостійною людиною, досягне успіху на суспільному й професійному поприщі. Вона казала, що їй хотілось бачити його знаменитим, одруженим на багатій спадкоємиці”.
А пізніше, характеризуючи першу третину двадцятого століття, Драйзер писав: “Протягом цього періоду, як на мене, мало хто з американців був одержимий мрією стати видатним ученим, дослідником, геологом, філософом чи благодійником роду людського — байдуже, в якій формі. Людина могла присвятити себе роботі лікаря, адвоката, лихваря, винахідника, а може й ученого, але її не покидала наполеглива думка, як, утім, і всіх їй подібних, що для швидкого просування треба гроші”.
Романіст ясно вказує на причину американської трагедії: виховання. Якщо змалку готувати людину до “швидкого просування”, якщо переконувати, що це і є головне у житті, то не складно уявити, якою вона виросте.
Клайд Гріфітс отримав суворе релігійне виховання в сім’ї вуличних проповідників. Здавалось би, йому мали прищепити цінності, несумісні з гріхом, але виріс він хлопцем, готовим на все заради своєї мети. І нехай нас цей факт не бентежить: виховує не сама лише сім’я. А в юності – навіть зовсім не вона. Роман недаремно починається з того, як соромно Клайдові стояти посеред майдану поряд зі своїми батьками-проповідниками. Перша частина книжки показала справжнього вихователя юного Гріфітса: готель, у якому він працював. У ньому Клайд, працюючи “хлопчиком на побігеньках”, доторкнувся до розкішного життя, заглянув у світ, де все було іншим: звички, спосіб витрачати гроші, манери, ставлення до світу й до людей, цінності й мораль.
Хлопець не хотів стати таким, як його батьки. Він рятувався від бідності, в якій виріс, від невдач, які переслідували його сім’ю, від становища, яке не давало місця мріям про комфорт. Куди ж він міг втекти із дна? Тільки “нагору”. Тому й схопився за можливість долучитись до красивого життя, піднятись вище соціальною і фінансовою драбиною.
І знову те ж саме питання: що ж у цьому поганого?
Міркуючи про реального вбивцю, Драйзер писав: “Вчинки Джиллета, якби він не здійснив убивство, американці повинні були б класифікувати як цілком розумні, які не порушували моралі. В його характері не було нічого такого, що зазвичай типово для порушників закону, радше, з юридичної точки зору, він володів задатками добропорядної й достойної людини”.
І головний герой роману прагнув того, чого прагнули всі, чого прагнути нормально. Відтак доведеться визнати, що вбивства не сталося б без цих прагнень. Принаймні саме це стверджує своїм романом Драйзер.
Визнаючи Клайда винним, треба визнати не менш винними і його вихователів, тобто всіх, хто вплинув на нього і прищепив такі нормальні та закономірні, на перший погляд, прагнення.
Справедливо буде сказати, що так можна виправдати кого завгодно. Але Драйзер хотів не виправдовувати, а засуджувати. І не стільки вбивцю, який своєю дією перетворює вбивчу мораль на факт життя. Драйзер засуджує тих — вважайте, всіх, — хто таку мораль виробляє, підживлює, стверджує, хто дозволяє їй дійти до свого логічного кінця. Він звинувачує все суспільство.
Можна запитати: але чи справедливо засуджувати всіх, не відділяючи в суспільстві добре від злого? Драйзер мав би по-різному ставитись до того, що підштовхує людину до злочину цілеспрямовано, і до того, що просто мовчить, дозволяючи злочин. А є ще й таке, що про злочинні діяння не знає, і таке, що саме виявляється жертвою злочинної моралі. Когось чи щось Драйзер повинен виправдати! А якщо не виправдати, то принаймні пробачити, хіба ні?
“Не Честер Джиллет винен у злочині, казав я собі, а обставини, які він не зумів подолати, - обставини, закони, правила, суспільні норми, які для нього, людини незрілої, здавалися жахливими - вони-то його і згубили. Не більше, й не менше. Якби в ту секунду, коли він, стоячи в човні, збирався вдарити Біллі ракеткою, почувся голос: “Зупинись! Ти не повинен робити цього заради звільнення від неї. Знайди дівчині лікаря. Допоможи матеріально й поясни, чому ти хочеш із нею розійтись, - вона не стане тебе стримувати!” - він, без сумніву, відкинув би ракетку і з радістю подарував би дівчині життя”.
Отже, трагедія Клайда в тому, що не знайшлось нікого, хто б зупинив його. Не було тих, хто б не дозволив йому стати злочинцем. А обставини були такими, що злочин здавався єдиним виходом. А якщо обставини дозволяють чи навіть штовхають на злочин, то самі є злочинними.
Втім, впливати на обставини люди можуть у різній мірі. Доречно тут навести приклад.
Наприкінці ХІХ століття вдова нью-йоркського магната Вільяма Астора влаштувала прийом. На жаль, кількість гостей довелось обмежити до чотирьох сотень – більше не вміщала зала. З того часу з’явилася назва «Чотириста сімей» на позначення найбагатших людей США того періоду.
І от, з одного боку - одвічно бідне сімейство Гріфітсів, з іншого - шалена розкіш “чотирьохсот сімейств”. Гріфітси відчайдушно намагались змінити суспільну мораль, проповідуючи, несучи в маси слово Боже. При цьому ледве виживали. Люди із кола Асторів не співали псалми на майданах, не закликали замислитись над своїм життям, зате самі слугували зразком того, як треба жити. Адже всього, що вони мають, вони добились своєю наполегливістю, заповзятливістю, важкою працею, розумом, хитрістю. А хіба хитрість і наполегливість заборонені? Хіба заповзятливість, підприємливість - це щось лихе? І хіба це щось, подароване від народження?
Важко заперечити, що початок руху до мрії у кожного індивіда різний. Хтось народився у сім’ї, яку вдова Вільяма Астора була б рада бачити за своїм столом, а хтось змушений випробовувати себе бідністю тільки тому, що його батьки замість нормальної роботи організовують місії. Люди не обирають обставини й умови, в яких починають діяти. Діти з’являються на світ, який приготували для них дорослі, а дорослі - теж колись були дітьми.
То невже з історії людських злочинів немає виходу? Невже історію людських поневірянь не можна змінити?
Драйзер-коментатор переконує, що вихід є. Він вважає, що злочинця треба зупинити: закликати, просити, пояснювати.
Та Драйзер ні у статті, ні у романі не каже, що робити, якщо злочинець не дослухається. Просити його, вмовляти? Чи, побачивши його наполегливість і заповзятливість, підкоритись? Чи, може, керуючись своїм розумінням того, що правильно, а що ні, примусити його відступити? Чи навіть боротись проти нього - чим поганий варіант?
Відповіді на ці питання треба шукати деінде.
Романом “Американська трагедія” Теодор Драйзер хотів описати дійсність. Він зробив це майстерно. Як і належить чесному письменникові, він зробив так, щоб читач побачив, чим є світ, в якому живуть люди, але не підштовхнув читача до відповіді. Література не може безпосередньо впливати на життя. Зате може надихати читачів чи принаймні примушувати їх замислитись.
“Американська трагедія” не пропонує вихід, але треба сказати, що Драйзер добре знав, куди йти. Конкретно у цьому романі письменник не ставив собі завдання запропонувати вихід. Тут він всього лише, як висловився свого часу Гюстав Флобер, хотів “повідомити світу дещо про нього”. Роль цього роману - у назві однієї зі статей Драйзера: “Злочинність і її коріння”.
Якщо вже хтось хоче зрозуміти, де той вихід чи хоча б наступний крок, то радимо подивитись на збірку публіцистики Драйзера “Трагічна Америка”. З неї видно, що літератор бачив порятунок не стільки в тому, щоб закликати злочинця зупинитись, скільки в тому, щоб зупинити його. Коли злочин скоюється не від страху, як то було у Клайда Гріфітса, а для збереження несправедливого порядку, то на заклики сподіватись не варто. Хіба ж можна чекати від злочинця, щоб він вчинив справедливо?
А що робити людині, яка стає свідком злочину? Що робити тому, хто розуміє, в чому коріння злочинності? На це Драйзер відповідає: “Мені здається, що найважливіше в літературі й мистецтві, щоб художник і письменник з цікавістю вдивлялись у життя і намагалися зрозуміти його; а зрозумівши його, вони природно включаються в боротьбу за виконання найважливіших завдань, які стоять перед їхньою батьківщиною, особливо тоді, коли мова йде про боротьбу за існування”.
Це його слова з промови, виголошеної в Парижі у 1938 році на Надзвичайній міжнародній конференції діячів культури на захист миру. Але весь свій вік, щойно зрозумів життя свого народу, Драйзер був включений у його боротьбу за виживання. Хоча ні, не за виживання - за хороше життя.
І сказане ним стосується не тільки художників чи письменників. Не менше це стосується кожного читача. І глядача. Від того, як ми читаємо і дивимось, залежить весь світ. А ризики читати й дивитись неуважно - високі.
Коментуючи одну з театральних постановок за мотивами “Американської трагедії”, Драйзер звернув увагу на те, в чому бачили американську трагедію глядачі. “...Інсценування було створене за близькою американському серцю схемі: від злиднів до багатства й назад”. “...В ту пору це найбільше відповідало вимогам, висунутим американцями до трагедії. Бо це цілком відповідало характерному для американських глядачів прагненню до швидкого збагачення й добробуту. Надзвичайно легко було вплинути на американську публіку патетичним зображенням бідняка, який бореться за те, щоб стати багатим. Кірней (режисер), добре розуміючи настрій американців того часу, із неабияким вмінням виділив саме ті сцени, в яких яскраво виражені всі принадності багатства і “жахливі поневіряння” людини, яка не мала дорогого гардеробу чи зшитого на замовлення костюму”.
Як видно, за кожною індивідуальною трагедією стоїть трагедія суспільна, ба навіть історична.
Наостанок, аби закріпити логіку всього вищесказаного, звернемось до літератури української та подивимось, до чого закликала вона. Маємо на це повне право, бо в “американській трагедії” важливий не прикметник.
Згадаймо рядки Шевченка, які можуть нам допомогти.
Коли тільки одна людина спробує запобігти злочину, то є великий ризик, що в неї не вийде. Шанси на успіх зростають зі збільшенням числа вихователів: поет радить сталить обух громадою. А кого виховувати? Шевченко дає завдання набагато серйозніше – потрібно будити не одну людину, а цілу волю.
Шевченко виховував цілий народ. Тарас Григорович не рекомендував закликати напоумити “царя п’яного” і тих, хто його хвалить. Часи просвітників, які хотіли вплинути на правителів і цим повернути колесо історії, минули. Досвід просвітників-реформаторів показав, що так нічого не доб’єшся. Ще більша дурниця - просити царя перестати бути правителем.
Замість того, щоб витворити собі “хорошого царя”, Тарас Шевченко звертається до тієї сили, яка, може здатись, далека від впливу на історію. Поет займається не правителем і не панством, хоч вся влада в їхніх руках. Він “вкладається” у народ.
Все вирішує громада, тільки не будь-яка, а та, що вирішує і робить. Діяльна, активна громада, яка усвідомлює свої сили, яка знає, нащо сталить обух і кого вона збирається будити - ото і є той суб’єкт, котрий може поборотись зі старою мораллю. Це той суб’єкт, котрий може змінити історію.
Та це не означає, що кожен на своєму місці не повинен зупиняти конкретного злочинця. Не кожен має змогу звертатись до цілого народу.
Зате всім під силу зрозуміти, що мораль - продукт роботи всіх. Чи принаймні тих, хто щось робить. Отже, не можна бути тими, хто “німі на панщину ідуть”.
Дуже важливо не пропустити той момент, коли народ почне прокидатись. Свідомість, воля, прагнення до справедливості пробуджуються непомітно, інколи - у зовсім неочікуваних формах. Постаючи, пробуджена свідомість відділяє себе від держави, яка чинить несправедливо, від її захисників, а ще від тих, хто цю несправедливість своєю пасивністю дозволяє. І цим виковує нову мораль.
А поки свідомість спить, поки воля-небога, приспана панством, дрімає і в дрімоті своїй наївній чекає судного страшного дня, на світі відбуваються трагедії.