Діарейна атака
Андрій Пицяк
Не знаю, чи траплялося у вашому житті таке, щоб спокійне і розмірене життя раптом в одну мить перетворилося на щось протилежне і ви, розбуджені вночі, опинилися раптом за сотні кілометрів від власної домівки. А ось зі мною таке відбулося. В 1980 році я вчителював в одному з міст Полтавщини. Першого березня о першій годині ночі у двері будинку, де я мешкав, хтось почав вимогливо грюкати. Прийшлося мені вставати. За дверима стояв чоловік зі стосом повісток у руках. - За годину ви маєте бути, зібраним по-походному, у дворі районного військомату, - сказав посильний. - Одягайтеся тепліше, йде сильне похолодання. Я почав збиратися, кидаючи до рюкзака якісь теплі речі, яких у мене було небагато. Взагалі, спросоння, як потім виявилося, я поклав до рюкзака не те, що мені було потрібне.
Увесь двір військомату був заповнений вщент. Тут були люди різного віку і соціального статусу. Для мене стало очевидно, що це в основному представники того прошарку суспільства, які були соціально не захищені і за яких нікому було заступитися. Головні розмови точилися навколо можливої відправки на війну до Афганістану. «Всезнайки» переконували загал, що нас відвезуть на Миргородський військовий аеродром, а звідти військово-транспортними літаками доправлять до Афгану. Всі були пригнічені і чекали найгіршого. Тим більше, що країною ходили чутки – в Афганістані справжнє пекло, там все більше розгорається полум’я військового конфлікту і звідти нескінченним потоком йде «вантаж 200».
Однак, вийшло все зовсім не так, як ми думали. Нас спочатку перевезли до військової частини в Пирятині, де ми отримали військову амуніцію. Потім я очолив взвод так званих «хіміків», тобто розконвойованих зеків з хімічного підприємства в Кременчуці. Їх відправляли з в’язниць і таборів на підприємства хімічної промисловості з важкими і небезпечними для здоров’я умовами праці відбувати до кінця термін ув’язнення, визначений судом. Зрозуміло, що такий контингент мене зовсім не радував.
Температура стрімко котилася вниз. Палючий північно-східний вітер і повітря нижче за мінус 20 градусів. А мої «зеки» повинні були в шинелях їхати на відкритій машині. Тодішня зима була доволі м’якою. І ось компенсація вже під час календарної весни. Я пішов до командира нашого батальйону і «вибив» своєму взводу брезент для кузова. Заліз до кабіни і ми величезним конвоєм поїхали на північ до Чернігівської області. Тут знаходилися великі полігони. Командир батальйону мені розповів, що мобілізували всю Полтавську область. В Москві вирішили перевірити, що буде, якщо без будь-якого попередження оголосити мобілізацію в цілому регіоні. Що вийшло? Характерний для СРСР бардак. Не вистачало найнеобхіднішого. Склади військового спорядження і особливо харчового забезпечення виявилися розграбованими.
Ми все їхали і їхали, а водій увесь час просив мене, щоб я з ним говорив, а то він засне. Прокинувся від сильної тряски. Машина їхала полем. Ні попереду, ні позаду нікого не було. Як ми виїхали з колони і опинилися в полі було не зрозуміло, тим паче, що з обох боків йшли танки. Цілу ніч ми доганяли своїх. Нарешті опинилися на полігоні на відкритій місцевості під палючим морозним вітром. Їсти нам ніхто не давав, що необхідно було робити далі, ніхто не знав. Нарешті надійшла команда рити окопи по груди. Для цього підвезли ломи, кирки і лопати. Почали ставити намети. В них ми і спали. Стоячи. Періодично засинаючи, я падав на спину людини, яка стояла попереду мене і прокидався. І так без кінця і краю.
Настав ранок, а їжі ми так і не отримали. Підвезли маскхалати. Але не було ні валянок, ні ватників чи кожухів. Довбали мерзлу землю, а я міряв під свій чималий зріст окопи. «Зеки» запротестували і виділили зі своїх рядів найменшого і наймиршавішого чоловіка як вимірювальний стандарт «по груди». Тепер запротестував я. Нарешті зійшлися на чоловікові середнього зросту. Здається командування зовсім забуло про те, що нас треба годувати. Так же, стоячи, переночували й другу ніч. На третій день до мене підіслали «пахана» і він запропонував дати дозвіл на організацію експедиції з добування харчів. Я заборонив грабувати навколишні села. Зійшлися на тому, що наші харчі командири просто розкрадають і вивозять додому. Тому треба послати хлопців, яких я про себе, як історик, охрестив експедиційним корпусом ленінського гасла «грабуй награбоване».
Поки мій взвод продовжував довбати землю, «корпус» часу не марнував. В лісі вони зустріли армійського «бобіка», вщент заповненого консервами. Зупинили його, наставивши автомати, надавали по шиї майору і конфіскували два ящики тушонки. – Хавать нам не дадуть, - сказав «пахан». - Все розкрадають і вивозять. Голодні «зеки» багнет-ножами почали відкривати консерви і їсти мерзле м'ясо. Прийшлося припинити «хавальну» вакханалію і готувати їжу на багатті. Тушонка була дуже підозрілою. Але ніхто вже на те не зважав, в тому числі й я. Сильний мороз приховував бомбаж.
Третю ніч ми провели так само, як і дві попередні. Нам повідомили, що наступного дня на полігон має десантуватися якась елітна Таманська дивізія. Нам треба було сидіти в окопах, спостерігати за цим дійством і в ніякому разі не «висуватися» так як приїде сам міністр оборони. З самого ранку ми зайняли позиції у виритих окопах. На вежі з’явився міністр з оточенням, а вдалині залунали звуки моторів важких військово-транспортних літаків. Саме в цей час хтось із моїх «зеків» заволав, що він уже не може далі терпіти і зараз накладе в штани. Його підтримали інші солдати. Я сам ледве тримався. Напевно, вчорашня тушонка була зіпсованою. Над полігоном з’явилися літаки і під ними розцвіли парашути десантників. Далі терпіти я вже не міг. Уявив собі повні штани в мороз на полігоні і мені стало реально зле. - Будемо вискакувати з окопів і бігти он до тих кущів, - сказав я своїм «зекам», а потім скомандував: взвод, слухай мою команду, за мною, в атаку, вперед. Ура! Ура-а-а! Наша спонтанна атака викликала ланцюгову реакцію і інші взводи, роти і батальйони з криком ура вискочили з окопів і атакували десантників саме в час їх приземлення. Згори, з вежі міністра оборони, це виглядало дуже ефектно.
Все корумповане командування військового округу наказом міністра оборони отримало підвищення. А я зі своїм взводом відбув до госпіталя в Чернігові. Всім командирам, включаючи й мене, присвоїли чергові воїнські звання. Командир нашого полку став генералом і його забрали до Москви. Наша спонтанна «діарейна» атака виявилася надзвичайно ефективною.
(Публікується у авторській редакції)