Про людей і чарівників у повісті-казці Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер”
На уроках зарубіжної літератури Крихітка Цахес розглядається як щось нице і низьке, що привласнює собі плоди чужої праці. У численних “творах на тему” повторюється думка, що Цинобер уособлює хворобливість самого суспільства. Та й без всяких уособлень, просто сам по собі Цинобер — незграбний курдупель, нікчемний, недолугий, просто некрасивий, сміховинний. Але навіть його зовнішню потворність помічають далеко не всі персонажі твору.
Добре, що є у повісті герої, яким під силу розвіяти чари Цинобера!
В повісті вони, звісно, виконують важливу роль. Не тільки чарівник Проспер Альпанас, а й Фея Рожа-Гожа. Вона обдарувала маленького нікчемного невігласа зовнішнім хистом, бажаючи йому добра, сподіваючись, що той хист “осяє благотворним променем його душу і збудить внутрішній голос, допоможе зрівнятись із найкращими людьми”. Без феї повість не почалась би, без чарівника не скінчилась би, та ще й так щасливо.
Однак у дійсності годі й сподіватися на допомогу фей, чарівників, магів, божеств, богів і навіть якогось одного всесильного бога. Точніше, сподіватись — можна, але це перетворить того, хто чекає чогось схожого, на пасивного спостерігача, виконавця чужої волі, інструмент у руках якихось вищих сил, а оскільки таких сил немає, то інструмент цей тільки покриватиметься іржею.
Інакше виходить із Цинобером. І в суспільстві Гофмана таких “цахесів” вистачало, і в наш час їх вдосталь.
На кого ж покладає надії Гофман у боротьбі проти “цахесів” у житті? Тут уже доведеться обійтись без магії. І, на щастя, у творі є не лише чари. Звичайні люди також можуть боротись проти хворобливості свого суспільства. Щоправда, перед тим, як проти чогось боротись, треба це помітити.
У казці Гофмана повно тих, хто помітив фальш і потворність Цинобера, хто не піддався його чарам.
Перший в списку — Бальтазар. Поет, представник мистецтва, людина, яка здатна на сильні почуття. Він бачить, хто є Цинобер, який він насправді, але спершу намагається знайти в ньому щось гарне. Він наділений романтичною уявою. Тільки коли курдупель відбирає в нього кохану, Бальтазар відмовляється від виправдання потворності душі, тіла, намірів і методів Цахеса. Бальтазар уособлює мистецтво. Щире, добре мистецтво, яке все помічає, але іноді може бути обманутим, бо хоче вірити, що бачить і розуміє більше, що може все.
Його друг Фабіан — скептик, нігіліст, науковець. Він освічена людина, яка не визнає чудес. Фабіан каже чарівникові: “Закоханого Бальтазара, що базграє вірші, ви можете морочити, але зі мною у вас нічого не вийде”. Він відверто насміхається з Цинобера. Одним словом, його неможливо задурити. Та й він, маючи ясну голову, нічого не в змозі зробити перед чарами карлика. Хай яка сильна та наука, але вона тут безсила. Все розуміє Фабіан, все бачить, все знає, а зарадити не може ніяк. Чого ж йому не вистачає? Мабуть, того, що він “надто науковий” у своїх поглядах. Настільки науковий, що не вміє цікавитись тим, що не вписується в наукову картину світу, тобто чого не в змозі пояснити. Бачте, він навіть про вірші, в яких не розбирається, каже, що їх “базграють” — тобто недбало й неохайно пишуть. І це він каже про друга! Його раціональність може побачити й навіть осягнути ницість виродка Цахеса, але без розвиненого почуття він далі не може піти.
Професор Мош Терпін — теж науковець. Цей вчений професор розуміє, що Цахес, що сватається до його доньки, далеко не красень, а навіть виродок. Проте він готовий заплющити на це очі й переконати себе, що його майбутній зять — красень. Бо: “Через нього я доскочу ласки в найсвітлішого князя Барсануфа і піднімусь драбиною, якою піднімається і мій чудовий Циноберик”. Професор — ділова людина: він готовий назвати огидне прекрасним, якщо це дарує йому кар’єрні можливості.
Кандіда, дочка професора, яка раніше була закохана у Бальтазара, легко піддається чарам Цинобера. Як вона пояснить в кінці історії, їй просто здавалось, що це був сон. Що це значить? Що самої любові мало, щоб вберегти себе від обману.
Є ще референдарій Пульхер і таємний секретар Адріан — люди, чиї здобутки присвоїв собі Цинобер. Вони, може, не помітили б фальші, якби вона їх не зачепила, вони б не побачили обману, якби обманули когось іншого, а не їх. Так само вийшло зі всесвітньо відомим музикантом на ім’я Сбіока, чию славу відібрав Цинобер.
Неясно, чому не піддались чарам Цинобера чужинці. Вони, побачивши його, прийняли за мавпу. Може, так Гофман хотів показати, що представники іншого суспільства можуть подивитись на речі, що їх мало стосуються, більш тверезо? Доволі сумнівно.
Всі варіанти обмежені й однобокі. Те, що є у одного, відсутнє у іншого. А тільки всі “однобокості”, об’єднавши спільні зусилля, гуртом змогли не лише викрити Цинобера, але й покласти край його пануванню.
У Гофмана вийшло так, що наука, принесена Просвітництвом, потребує союзу з мистецтвом і навіть фантастичним. Причому такого союзу, де провідну роль відіграватиме саме мистецтво. (Недаремно Фабіан у повісті ніяк не впливає на реальну боротьбу проти Цинобера).
А проте Гофман показав, що проблема із Цинобером була вирішена, але суспільство не стало кращим. Навіть найкращі представники того суспільства — Бальтазар і Фабіан — зажили тим самим старим життям, в якому і з’являються “цахеси”.
Ні, не у Цинобері проблема, а у тому, що він став можливим — і можливим як керівник, міністр, а якби так розвивалось далі, то й абсолютний монарх.
Хто винен у тому, що “цахеси” стають керівниками? Ті, хто дозволяють їм керувати собою.
Хто породжує “цахесів”? Теж, як не дивно, всі разом: свідомо чи несвідомо — без різниці.
Щоб подолати “цахесіанство” у житті, треба його розрізнити, помітити, виокремити з-поміж всього іншого. Це означає, що треба на саме життя звертати увагу, вчитись у нього вдивлятись, торкатись його. Ті, хто втікають від життя й ховаються від нього, нічого не помічатимуть, а значить і допомогти нічим не зможуть. Їм все байдуже.
Але ті, кого життя ображає, у кого відбирає, хто віддає життю все, що має, всього себе, ті хто життя вивчає — з допомогою науки, мистецтва чи чогось ще, - ті щось можуть помітити. А це вже початок, це вже добре. Далі залишиться тільки подолати.
І в дуже погане становище поставив своїх персонажів Гофман у повісті про Крихітку Цахеса. Зло, яке ображало й відбирало, він убив — Цахес втопився в горщику. Неспокійний дух поета автор приспав, подарувавши йому дім і затишок, від якого не хочеться відірватися. Науковця Фабіана він перетворив на того, хто тішиться новому костюму й радіє компліментам. А матір Цахеса, яка завжди знала, який він і хто він, але все одно по-материнськи приймала, Гофман “нагородив” постійним покупцем цибулі — тепер вона матиме на що жити до кінця життя (покупця, звісно).
І на кого надіятись? Від кого чекати якихось змін? Від когось одного — безглуздо, але й немає ніяких “всіх разом”.
Гофман не дасть відповіді на ці питання. Було б дивно чекати від нього якоїсь програми дій і вказівок щодо роботи.
Та ще дивніше те, що він таки показує, де початок цієї роботи і хто її має робити. У цій дуже фантастичній казці про Крихітку Цахеса Гофман просто знищує всіляких чарівників і фей, а з ними і віру в чудеса. Гофман показує: людське щастя - справа людей.
Ну от і все, епоха чудес закінчилась. Тепер все залежить тільки від людини.
Фея Рожа-Гожа почала цю катавасію, бажаючи зробити якнайкраще. Та її розуміння того, що є хорошим, геть не відповідає розумінню людей науки й мистецтва, освічених людей.
Проспер Альпанас теж не розуміє, в чому суть людського життя, адже перед тим, як зникнути, наділив свого улюбленця Бальтазара великим маєтком, у якому є каструлі, в яких завжди кипить каша, ніколи не пригоряючи, а ще садок, де постійно світить сонце: щоб Кандіда, виправши білизну, не хвилювалась, що одяг не встигне просохнути. От що, на думку великого чарівника, треба людині: харчі й дрантя!
Воно, звісно, так: без їжі й тепла жити важко. Та хіба це зобов’язує зводити до цих речей людське щастя?
Ні, чарівники і феї відстали від життя. Вони не знають, чого хочуть люди.
Люди теж, до речі, не знають, чого хочуть. На кінець повісті вони радіють тому, що отримали від чарівників, гадаючи, що отримали все, чого тільки можна бажати.
Велика заслуга Гофмана в тому, що він ставить людину - поки що “незнаючу” - на те місце, де вона змушена буде дізнаватись. Мабуть, ото тільки на таку людину й можна сподіватись.