Сорок гривень
Широким тротуаром, що тягнувся між двома рядами старих тополь, їхала на роликах дівчинка. Катя навчилася кататися лиш цього літа. Вона ще не вміла їздити м’яко, натомість стукала роликами об плитку, сповіщаючи прохожих, що треба розійтись. Дівчинка, зігнувши ноги й нахилившись уперед, летіла то в один кінець Русанівки, то в інший. Велосипедисти дратували її, бо вона не могла їх обігнати, хоч їй здавалось, що набирала неймовірну швидкість.
Вкотре розігнавшись з усіх сил, Катя ледь не врізалася в хлопчика, який поставив свій триколісний велосипед прямо посеред тротуару, і з безтурботним виглядом подавався то вперед, то назад. Хоч тротуар широкий, Каті, аби уникнути зіткнення, довелося виїхати на траву. Коліщатка загрузли у вогкій, политій зранку землі. Дівчинка впала. На щастя, вона вміла падати на бік. Маленький велосипедист спостерігав за тим, як вона підводилась, як обтрушувалась, як незграбно виходила на тротуар, – навіть не здогадуючись, що став винуватцем аварії.
Катя постукала роликами по плитці, а тоді неквапливо, оглядаючи брудні лікті, поїхала шукати вільну лавку. Під’їхавши до оприскувача, який поливав газон біля ресторану, вона сполоснула руки й умилася. Хоч почалася осінь, але стояла така спека, якої, здавалось, і влітку не було.
Дівчинка відчула, що втомилась. Вона вже три години поспіль каталась на роликах. Щоб не було мозолів і стопа не ходила, Катя вдома міцно затягнула шнурівку, а тепер хотіла зняти це незручне взуття й просто посидіти. Дівчинка шукала лавку в тіні, але вільними були тільки ті, що стояли під сонцем. Проїхавши половину набережної, вона змирилась із тим, що окремої вільної лави не знайде, тому вирішила підсісти до когось. Он дідусь – біля нього не хочеться сідати. Он тітка з візочком – теж не треба: дитинка, чого доброго, почне плакати, а Каті від плачу й удома порятунку немає: молодший братик замучив її своїм голосінням. Тож хай тітка з візочком сама сидить.
А он… хто то? Та то ж Олена Дмитрівна, вчителька її. Олена Дмитрівна у п’ятому класі викладала українську мову й літературу. Вона встигла провести тільки два уроки, але п’ятикласникам сподобалась. Вона поводилась із дітьми просто, діти це побачили й оцінили. А Катя була особливо вдячна за те, що вчителька її похвалила, коли дізналася, що та влітку прочитала «Тореадорів з Васюківки» – твір із програми шостого класу.
– Добрий день! – привіталась дівчинка.
Вчителька відволіклася від книжки й підняла голову. Побачивши, хто стояв перед нею, вона всміхнулася і ласкаво мовила:
Катруся стояла й не знала, чи їхати далі, чи так і стояти, чи сісти. Олена Дмитрівна відчула це й, відсунувшись убік, запропонувала сісти поруч.
– А я, от, упала, – похвалилась учениця.
Вона показала футболку, лікоть, коліно.
– Боляче вдарилась? – запитала вчителька.
– Ні! – махнула рукою дівчинка. – Зовсім не боляче. Я й не так падала. У бабусі в садку гепнулась із дерева – то було боляче. І недавно зачепилась мізинчиком об двері – ото було дуже боляче. А це – таке…
– Все одно, будь обережною, – по-вчительськи наказала Олена Дмитрівна. – Не хочу, щоб ти до мене на уроки приходила в гіпсі. А коли руку зламаєш – як писатимеш?
– О, я вже колись ламала руку, три тижні носила гіпс. Треба було чотири, але мама вдома сама зняла. Сказала, що набридло їй за мене все робити.
– Я уявляю! На її місці я б зробила те саме, може навіть ще раніше.
Катя взялась за низ футболки та, задерши її, витерла нею чоло. Хотіла зняти ролики, але подумала, що це неправильно робити перед вчителькою. Сперлась на спинку лавки й звісила ноги, намагаючись про них забути.
– Хочеш водички? – запропонувала вчителька.
– Ні, – відрізала Катя, але тут же уточнила: – У вас багато?
– Вистачає, – усміхнулась Олена Дмитрівна й подала учениці повну пляшку. – В таку спеку краще пити багато води.
Певно, дівчинка соромилась прикладати пляшку до губ, бо, відкрутивши кришку, все дивилась у далечінь. Олена Дмитрівна відвернулась і заглянула у свою сумку, наче хотіла в ній знайти дуже потрібну зараз річ.
Напившись, дівчинка зізналась:
– Якщо чесно, я дуже хотіла пити. У мене є гроші, але не хочеться їх на воду тратити.
Олена Дмитрівна пригадала своє дитинство. І справді, яка нормальна дитина витрачатиме гроші на те, щоб напитись простої води?
– Вдома. Тато дав мені сорок гривень і сказав, щоб я не приходила додому.
Вона дістала з кишені дві скручені банкноти по двадцять гривень і, розрівнявши їх, знову скрутила і стисла в долоні.
– Ти живеш неподалік? – поцікавилась вчителька.
– Он в тому домі, – відповіла Катя, вказуючи на високий червоний будинок, що стояв за спиною пам’ятника Гоголю. – На дев’ятому поверсі.
– То, може, батьки тебе бачать прямо з вікна?
– Може, – знизала плечами Катя. – Але вони не дивляться зараз у вікно.
– Тато з мамою сваряться, – сказала дівчинка, роззираючись по сторонах.
Олена Дмитрівна, не знаючи, як відреагувати, мовчки дивилась на ученицю. Вчителька чекала, що дівчинка розповість більше, але та теж мовчала. Відчувши, що це, напевно, кінець розмови, Катя встала й мовила:
Очі її сяяли, голос радісно дзвенів.
– Я хотіла он в тому кіоску взяти, чи в тому, але всюди черга. Поїду в “Сільпо”.
Так от про що вона думала! От чому роззиралась – шукала, де морозиво купити!
– А ви читайте, – додала. – До побачення!
– До зустрічі в понеділок, – лагідно попрощалась Олена Дмитрівна.
Вона провела дівчинку поглядом, аж поки та не сховалась за високими перехожими, що заповнили широкий тротуар між двома рядами старих тополь. Загубивши її, вчителька повернулась до високого червоного будинку. Знайшовши дев’ятий поверх, намагалася вгадати, в яке вікно дивитись.