Декілька порад письменникам від Данте Аліг’єрі
Читаючи будь-що у Данте, неможливо не робити нотатки, не відмічати цитати, не повертатися подумки до окремих рядків – так вражає різнобічність великого поета, його мудрість, глибина його почуттів. Лише у “Божественну комедію” я вклеїв близько півсотні стікерів.
Частина із відмічених мною місць стосувалася письменницької майстерності: Данте прямо чи натяком відкривав там своє ставлення до мови, до стилю, до поезії в цілому. Мені спало на думку, що було би добре зібрати ці цитати у окрему добірку і поділитися ними із читачами Лепорту. Когось це, я сподіваюся, заохотить прочитати самого Данте, комусь і без першоджерела щось підкаже. Я ж додам до цих цитат декілька своїх скромних думок, аби випадковому читачеві було зрозуміло, чому я взагалі виділив ці рядки з-поміж інших.
Нижче ви прочитаєте дещо із “Нового життя” і “Божественної комедії” Данте. Обов’язково прочитайте ще “Бенкет”, “Монархію”, а особливо – “Про народне красномовство”. У цій роботі сказано так багато розумного щодо мови, що цитувати її майже неможливо – там все одразу хочется осягнути і зберегти у пам’яті.
“НОВЕ ЖИТТЯ”
Цей твір був написаний задовго до “Божественної комедії” і є своєрідним “прологом” до неї: тут ми читаємо про розвиток кохання молодого Данте до Беатріче та про її передчасну смерть. Поет присвятив Беатріче багато сонетів та канцон, які він наводить у “Новому житті”, розповідаючи також про історію їх створення та про їхню будову.
Найбільше, що вражає у цьому творі – це чіткість, із якою Данте дивиться на письменницький процес та на те, що виходить з-під його пера. Перед кожним сонетом чи канцоною Данте дає прозовий “переказ” тієї ситуації, яка передувала їх написанню. Дивовижно спостерігати за тим, як ця “проза життя”перетворюється далі у поезію. Данте “виводить” поезію з життя, а не “видумує” її штучно; для нього поезія весь час перебуває у самому житті, і завдання поета – чути її, а не вигадувати. Алегорії, якими б вони не були складними і високими, мають відповідати сутності:
“…і поети не творять так, та й ті, що складають вірші, не повинні так складати, не мавши собі якого-небудь виправдання в тому самому, що вони творять; бо була б ганьба тому, який склав би річ в убранні риторичної фігури чи опису, а потім, запитаний, не міг би того вбрання зняти зі своїх слів так, щоб вони мали справдешню сутність. Той же перший мій товариш (Гвідо Кавальканті – О.Г.) і я, ми добре знаємо таких, які компонують вірші саме так безтямно” [1, 71]
Данте ставиться до слів украй серйозно. У слові перебуває істина, одна для всіх. І коли флорентієць пише, що хотів би розповісти про Беатріче, то він зовсім не намагається говорити там про своє “особисте бачення” цієї людини, якось зоригінальничати. Данте хоче написати про Беатріче виходячи із неї самої, так, щоб будь-який читач міг зрозуміти, хто вона така по суті.
Як же це зробити? Зверніть увагу на те, що Данте збирається зображати саме діяння Беатріче. Щоб розкрити перед читачем особистість Беатріче так, щоб той міг побачити її наче живу, треба говорити про її вчинки – тоді розкриється і особистість.
“…я намислив написати слова, в яких витлумачив би її чудесні і прегарні діяння (Беатріче – О.Г.), для того щоб не тільки ті, які могли вочевидь бачити її, але й інші узнали про неї те, що можуть про теє розповісти слова. І от я скомпонував такого сонета…” [1, 72]
Данте боготворив Беатріче, тому для нього усі її вчинки були “чудесні і прегарні”. У цьому – уся історична конкретність його почуття. Данте сповіщає нам про своє кохання тут навіть більше, ніж сам очікував – він розкриває перед нами цілу епоху з життя людства.
Рядки ж про скромність у творчості –
“… не подобало б мені хвалити самого себе, бо цей вкрай ганебно для того, хто робить так; і тому я залишаю таку розповідь іншому оповідачеві” [1, 77] –
перегукуються для мене із рядками 6327-6332 нового видання “Ланселоту або Лицаря возу”, якого ми читали трохи раніше [2, 231]:
“Достойным рыцарям не след Кичиться доблестью побед, Хвалиться собственной отвагой. Всё видно: худо или благо, Для подтверждения величья Бахвальство – словно перья птичьи…”
Нагадують вони і певні рядки із “Роману про Лиса” і з “Роману про Троянду” – це поширений для середньовіччя погляд на славу і честь. Взагалі для Данте слава – це не популярність, а добрі діяння, що говорять самі за себе і ніколи не зникають безслідно. Про це він неодноразово говорив і у “Божественній комедії”.
І, мабуть, найсильніші рядки – це із IV сонету [1, 22]:
“… імення донни тут не оживе; її лице – в пісеннім швидкоплинні”,
окрім того, що їхній російськомовний переклад [3] видається мені більш прозорим:
“…я не открою, кто она была; Её черты – в сей песне быстротечной”.
Воїстину, що додасть ім’я, коли визначальні, головні риси людини вже відображені у поезії, у її швидкому, але безкінечному плині?
“БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ”
Про те, яке враження на мене справив цей твір, я вже писав у статті “Чи є життя після “Пекла”, або чому варто дочитати “Божественну комедію” до кінця”, тож я не буду тут до цього повертатися. Краще зосереджуся на цитатах.
Пекло [4]
Пісня IV
До сяйва ми зближалися ясного З такими потаємними словами, Що тут про них я не скажу нічого. або у перекладі Лозинського: Мы шли к лучам, предавшись разговору, Который лишний здесь и в этот миг, Насколько там он к месту был и в пору.
Для себе я взяв звідси те, що марно пробувати відтворити у художньому творі усі діалоги, якими б вони не здавалися важливими і цікавими. Невже ми не хотіли б дізнатися, про що говорив Вергілій із Данте у ту мить? Чи можемо ми думати, що ця розмова не була важливою для самого Данте? Та Данте зазначає: у творі на все є свій час і слушне місце – так само, як є вони і в безпосередньому житті.
Пісня XXIV
«Не час тепер,— сказав мій добрий геній, – Для лінощів: на пуховій перині Сягнути слави — марні теревені! Хто вік живе в неробстві, в самотині, Без славних діл, по тому й слід зникає, Як дим в повітрі, крапля в шумовинні. Встань! Дух бійця нехай в тобі заграє, Що завжди нам приносить перемогу І немощне враз тіло оживляє. Зійшли ми високо, та мало цього, Ще вищі є вершини перед нами. Як зрозумів — рушаймо у дорогу!»
Ці слова для мене є особливо надихаючими: пахати треба. А коли ще їх говорить Вергілій – це взагалі надзвичайно потужно. Знову ж таки, зверніть увагу на те, що слово “слава” тут вжито саме у значенні “славних діл”.
Пісня XXVIII:
Язик тут людський змушений мовчати, розум наш і наше бідне слово як не здатні весь той жах обняти.
З цим, я думаю, знайомий кожен: коли почуття настільки сильні, що слова безсилі. Данте повністю визнає свою неспроможність написати про те, що щойно побачив у пеклі, і така його щирість приваблює нас ще більше. Нам би бути хоча б трішечки так “неспроможними”, як Данте! Та й він весь час бореться із собою і перемагає: совість не дає спокою, Данте має бути притомним, щоразу збирати себе у жменю і запам’ятовувати все, щоб потім про це написати, і цим попередити інших, коли він повернеться із потойбічного світу:
Я все дивився на потворні тіні І бачив те, про що б не смів писати, Коли б за свідка не узяв сумління. Товариш це, який не пишні шати Нам вигадками вишити готовий, А панцир правди радить надівати.
Пісня XXXII
Бо то ж не жарти — мудрими словами Дно всесвіту намалювать жахливе, Як ти лепечеш ледве: тату, мамо. Та хай мені послужать чисті діви, Що стали Амфіонові в пригоді, Коли узявсь він будувати Фіви.
У цьому перекладі, як на мене, пропущений один важливий відтінок, який збережено у російськомовному перекладі. Я навіть упевнений в цьому, оскільки подивився староіталійський текст: буквально мова там йде про те, що музи мають допомогти Данте відтворити побачене без хиби. Тому російськомовний переклад тут точніший:
Ведь вовсе не из легких предприятий – Представить образ мирового дна; Тут не отделаешься “мамой-тятей”. Но помощь Муз да будет мне дана, Как Амфиону, строившему Фивы, Чтоб в слове сущность выразить сполна.
Головне, втім, не в тому, хто краще переклав – перекладач завжди не просто перекладає, а перескладає текст, переписує твір разом із автором, і тут можливі нюанси, – а в тому, що́ Данте прагне зробити у своїй розповіді. Данте вважає, що слово може передати сутність, і коли йому бракує майстерності у цьому, він сподівається на допомогу муз. Данте не розмінюється тут на “лепет”, він хоче говорити сміливо, добирати точних слів, які допоможуть виразити йому весь жах побаченого. Йому це повністю вдається: від деяких картин із “Пекла” стає фізично тяжко, вони крають душу.
Пісня XXXIV
Як острахом душа була повита У мене, — розказать мені не сила, Читачу: слів немає у піїта. Я мов не жив, хоч смерть ще не наспіла, І це лежить на розуміння грані; Душа моя й холола, і горіла.
Ці рядки знову хочеться доповнити перекладом Лозинського:
Как холоден и слаб я стал тогда, Не спрашивай, читатель; речь — убоже; Писать о том не стоит и труда. Я не был мертв, и жив я не был тоже; А рассудить ты можешь и один: Ни тем, ни этим быть — с чем это схоже.
Данте тут ніби грається із читачем: водночас і передає своє складне почуття, і перекладає цю задачу на самого читача, який, напевне, теж колись відчував дещо подібне. Дуже хитрий і дієвий хід.
Чистилище [5]
Пісня IX
Ты усмотрел, читатель, как вознес Я свой предмет; и поневоле надо, Чтоб вместе с ним и я в искусстве рос. Читачу, тямиш: річ я небувалу повинен буду описати нині, тож залучу мистецтво непомалу.
Хоча перекладів я наводжу два, смисл їхній для мене один: складніші – вищі – речі вимагають від письменника складнішої – вищої – майстерності. Данте не просто просувається із Пекла до Раю, він росте: як людина взагалі і як поет.
Пісня XXIV
И я: “Когда любовью я дышу, То я внимателен; ей только надо Мне подсказать слова, и я пишу”. А я: «Коли у грудях незборимий Амор живе, порад я дослухаю його, аби писати згідно з ними».
Ці рядки – із розмови Данте з поетом Бонаджунтою про італійський “новий солодкий стиль” у поезії. Все ніби просто: будь уважним до власних почуттів і хай вони пишуть тобою – не видумуй того, чого немає, прислухайся до свого серця. Але як важко розрізнити, де твоє серце говорить, а де слухає, де воно використовує чужі слова, а де свої… Така майстерність потребує величезної праці, та лише у ній можна сказати щось дійсно цінне і важливе.
Пісня XXV
Лелека як малий змахне крилами, бажаючи злетіти, та боїться лишить гніздо, — й складе їх він же самий; отак і я повинен був ятриться бажанням запитать, та щойно слово зривалося, волів я зупиниться. Тож батько любий на ходу раптово сказав: «Хай мови тятива стріляє, коли вже напнута її основа».
Для мене це рядки про те, як важливо бути рішучим – але, разом із тим, про те, як важливий той мудрий Вергілій, який у слушну хвилину може вмовити не стріляти, у чому теж буває велика рішучість. “Внутрішнього” Вергілія як голос розуму потрібно виховувати в собі.
Пісня XXVI
Це фрагмент із розмови Данте із поетом Гвідо Гвініцеллі:
Але коли правдива клятви сила твоєї, то скажи: чому особа моя така тобі зробилась мила?». А я: «Солодка ваших рим оздоба в сучаснім стилі житиме, й коштовна том вашого чорнила кожна проба». «О брате, на кого вкажу перстовно, — сказав, — у материнському той слові умів над мене майстром буть чудовно. В оповіданнях і в піснях любові всіх перевершив; співака з Ліможа лиш дурні ставити над ним готові. На поголоску хтось зважати може і думку хибну виснувати з неї, зневаживши саме мистецтво гоже.
Я відзначив для себе тут два моменти, і обидва суто діалектичних: що потрібно вміти вчасно розлучатися зі старим, яке віджило своє, – а те, що більш популярне, може бути дійсним, але не істинним. Щоправда, ці відтінки розмови Данте і Гвініцеллі я вичитав у перекладі Лозинського:
Но если прямодушна клятва эта, Скажи мне: чем я для тебя так мил, Что речь твоя и взор полны привета?» «Стихами вашими, — ответ мой был. — Пока продлится то, что ныне ново, Нетленна будет прелесть их чернил». «Брат, — молвил он, — вот тот (и на другого Он пальцем указал среди огней) Получше был ковач родного слова. В стихах любви и в сказах он сильней Всех прочих; для одних глупцов погудка, Что Лимузинец перед ним славней. У них к молве, не к правде ухо чутко, И мненьем прочих каждый убежден, Не слушая искусства и рассудка.
Рай [6]
Пісня I
Одвічне сяєво того, хто водить Світи по колах, славу підірма Угору більше і додолу сходить. У небі, що найбільш його сприйма, Я був і бачив те, чого віддати По воротті ні в кого слів нема. Бо, летячи на те, що смів жадати, Наш розум досяга таких глибів, Звідкіль несила пам’яті вертати. З красот святого царства я зробив В умі своїм коштовностей зібрання, Які нестимуть до вершин мій спів.
Знову даю рядки у двох перекладах: вони взаємно посилюють одне одного. А мова тут, як на мене, про те, що хоча найбільш чуттєві моменти в житті просто “проживаються”, і про них немає спогадів, все ж треба намагатися їх пригадати, аби відобразити у вірші – це можливо, це правильно, і сам Данте нам “доводить” свою думку самим фактом існування “Божественної комедії”, розповідаючи про той світ, звідки не вертаються навіть спогади.
Я в тверди был, где свет их восприят Всего полней; но вел бы речь напрасно О виденном вернувшийся назад; Затем что, близясь к чаемому страстно, Наш ум к такой нисходит глубине, Что память вслед за ним идти не властна. Однако то, что о святой стране Я мог скопить, в душе оберегая, Предметом песни воспослужит мне. Пісня IV А може, не дійшовши в нього згоди, Слова думкам пішли наперекір, І збиткуватись тут нема нагоди.
Нарешті остання нотатка, яку я зробив – щодо того, коли не вдається добрати найточніших слів. Данте закликає читача не бути суворим, коли митець і так зробив усе, що міг на тій ниві, де ніхто раніше не працював.
Но может быть — здесь мысль походит мало На то, что выразил словесный звук; Тогда над ней смеяться не пристало.
Рядки, які завершують твір, нехай кожен прочитає сам: у них дана найкраща порада щодо того, коли потрібно закінчувати оповідь.
- Данте Аліг’єрі. Нове життя. Видавництво художньої літератури “Дніпро”. Київ, 1965.
- Кретьен де Труа. Ланселот, или Рыцарь телеги / Перевод со старофранцузского Н.В. Забабуровой и А.Н. Триандафилиди. – Москва: Common place, 2013 – 328 с.
- Усі російськомовні рядки з “Нового життя” і з “Божественної комедії” беруться у цій статті в перекладах Михайла Лозинського.
- Уривки з “Пекла” наведено в перекладах М.Рильського та П.Карманського за виданням “Божественна комедія. Пекло” Державного видавництва художньої літератури (Київ, 1956 рік).
- “Чистилище” цитується у перекладі Максима Стріхи (“Божественна Комедія: Чистилище”, Львів: Видавництво “Астролябія”, 2014 рік).
- Цитати з “Раю” узяті в перекладах Євгена Дроб’язка (видавництво “Дніпро”, Київ, 1976 рік).
Олександр Гавва