Синочок

Надія Тубальцева

Мотовилихина хата стоїть на високому правому березі Самари. Тече вода в річці, як мед із діжки; цебенить життя удови, як кисле молоко із перекинутого глечика. Чоловіка її убили ще на русько-японській війні. Більше Клавдія заміж не виходила, хоч і знаходилися охочі. Усю свою, може й надмірну любов до життя й людей, перелила у єдиного свого синочка  Сашка. Господи, і яке ж воно хороше виросло – мамине!.. Лагідне сонечко, чисте зернятко, тоненька гілочка на дереві життя їхнього одвічного роду.

-Вставай, синку, - будить Сашка вранці на роботу Клавдія. А сама дивиться на нього – рожевого й гарячого зі сну, й трохи не плаче від зворушення. І хочеться їй кожен пальчик на ніжці його, що виглядає з-під простирадла, поцілувати, кожен кучерик укласти гребінцем короною на ясній голові… Але дитяті сімнадцять років. Вже учиться Сашко чоботярській справі.

Повертається синок увечері з роботи, та не один, а з другом своїм – Микитою. Побачивши їх, Клавдія полотніє, бо стоять у дверях, спершись на гвинтівки.

-Ма, я записався до червоних, - каже Сашко.

Схопилась мати за штик, смикає, кричить:

-Дай мені це чортове убивалово, - я його у колодязь кину!

Син не відпускає зброю, мовчить, тільки сопе.

Микита каже:

-Тітонько Клаво, якщо втопите гвинтівку, наші Сашка розстріляють…

Жінка навесніє:

-Та я їх сама із цього ружжа постріляю, як пацюків у сажу! Де таке бачене, щоби дитину нетямущу на смерть намовляти?!

-Ма, - твердо мовить Сашко, - скрізь війна, а я чоловік і маю воювати.

-Так з ким же ж вам воювати? – не вгамовується мати. – Лізе сюди усіляка наволоч. Приходять по ваші душі. Вашими руками нашу землю для себе виборюють! Не пущу тебе нікуди!

Вже Сашко бачить, що материна правда гору бере, та не відступається:

-Піду. Бо обіцяв…А ви, мамо, не хвилюйтеся, я завтра вже вдома буду.

-Ой, синку,.. – не вірить мати.

-Білі наступають. Завтра ми їх розіб’ємо і по домівках розійдемося.

-А де ж ти, синочку, ночуватимеш?..

-Ви, мамо, слухайте: де гармонь гратиме, там і я.

Ввечері вийшла Мотовилиха на берег Самари – зоря така дужа – аж земля не в змозі прийняти її у лоно своє… А тихо як! Чхнеш на Перевалі, а з Животилівки почуєш: “А, щоб тобі!..” І раптом чує жінка: у Новоселівці гармонь грає. Це її синочок-музика розважає червоних. Уночі затихло все – Мотовилиха не спала й хвилини – думками переносилась на той берег: що Сашко робить? Де спить? Після маминих перин лежить десь під возом на сухій траві… Ниє серце материнське, від сліз набрякає, важким стає. Та вранці знову почула гармонь, заспокоїлась. Аж до вечірньої зорі хороводились червоні під синову музику. А потім почула Клавдія постріли й упала немов підстрелена у траву і лежала рук-ніг не відчуваючи – поворухнутись не могла.

Як затихло усе, підвелась і пішла, хилитаючись, до річки. Відв’язала каюка й попрямувала до Новоселівки. Що робила – не знала: не душа її вела, а тіло. Як до пристані підпливав каюк, ліва рука сама на весло натиснула. Пристав човен до берега.

Залишила мати каюк й іде – ноги самі несуть куди хочуть. І побачила на піску в кількох кроках від води синочка свого прекрасного – убитого. Упала мати на коліна й поповзла назустріч Сашкові. Лежить він долілиць: уткнувся у груди землі личком світлим, як колись – у її груди… Ліве плече розрубане – аж до серця…

-Не добігло ти, маленьке моє бобреня, до води, - шепоче  жінка, - а то б пірнуло у воду й попливло до мене.  …Убили нас із тобою, синочку…

І подивилась угору, - пошукала очима душу свого Сашка.  Мабуть, побачила, бо усміхнулась розгублено-радісно.

-Вже час додому, - проказала  тихо, - ти їм обіцяв померти, а мені – додому повернутися.

Підхопила на руки сина – де сила така взялась! – й понесла до човна. Поклала так, щоби дивитися йому  в обличчя та розмовляти у дорозі.

Повернулась на те страшне місце, де  дитя її смерть зустріло. Побачила неподалеку друга Сашкового – Микиту, також посіченого. Схилилась над ним, проказала:

-Я ще на тому світі з тобою поговорю…

Вдома Мотовилиха помила єдину свою дитину, на столі у світлиці поклала, убрала як для весілля. Ніч сиділа поруч, очей від сина не відводячи. Вранці пішла до Свято-Троїцького собору.

-Отче, - каже  священику, - Христом-Богом прошу: ходіть до нас відспівувати мого синочка …

-Когда умер? – питає дебелий рудий піп.

-Не помер, отче, - убили вчора у Новоселівці. До одних чужих пристав, щоби інші чужі життя відібрали…  Вже лежить мій Сашко на столі у світлиці – на вас чекає…

Раптом з-за колони виходить військовий.

-Красная мать?! Значит, пир горой у тебя сегодня? Столы ломятся?..

Пошукав очима когось, рявкнув:

-Степка! Пойди к этой бабе домой – посеки ее красное отродье на капусту!..

Клавдія не перелякалась: стояла та й дивилася в очі білому офіцеру. Він куражився:

-Вояки эти красные босяки! Хочешь знать, как мы их разбили? Спешились и вместе со стадом коров на зорьке вечерней в село вошли. А там – по коням и давай рубать голопузых звездочетов!

Жінка перевела погляд на Стьопку, кинула: ”Ходімо, дитино, до мене на пир…” Та й пішла з храму. Звісно, він за нею не ув’язався.

Ховала синочка з братами та племінниками. Коли несли домовину на Перевалянський цвинтар, почули з лісочка постріли, кинули домовину й поховалися за неї. Як припинилась стрілянина, брати й племінники підвелися, а Клавдія так і залишилась лежати у пилюці. Куля влучила їй у голову.

Поклали домовину із Сашком у могилу, а поруч – убиту тільки-но його матір. І лежала вона,  обійнявши гроб, і здавалося, що вчепилась вона в нього намертво, боячись, що відірвуть від неї дорогоцінного синочка, відправлять у інший світ самого. Без неї…

І текла вода у Самарі, що огинала цвинтар, - прозора, прохолодна, м’яка. Заплакана Матір Божа промивала нею очі свої.

Цебеніла гаряча кров із скроні матері людської й промивала заплакані очі  жінки.

Що поробиш?.. Усіх матерів не висвятиш!..

(Твір подається у авторській редакції)