Тачка
Тачку купили давно. Нову, чистеньку, із зеленими ручками та червоним колесом – всеньку бабину пенсію за неї віддали. І міцна виявилася, надійна, ні разу не ламалася, тільки колесо час від часу доводилося накачувати. Хоча за нею слідкували – дай боже! Старий поводився із нею обережно, дбайливо, ніжніше, ніж зі своєю жінкою. Бабі своїй зовсім не дозволяв до тачки підходити. Але таки мусив дозволити, коли зліг.
Довго старий лежав прикутий до ліжка, довго збирався помирати. Ніяк не наважувався. Немов чекав, поки у баби виробиться звичка ставити тачку на місце, перед цим витираючи від пилу чи вологи – в залежності від того, що і в яку погоду нею возили. А нею возили і поки хазяїн лежав, і коли помер.
Похоронили діда до обіду, а ввечері баба взяла тачку, поклала в неї відро, запхнула у відро два мішки й пляшку води та й пішла з двору. Щойно вийшла на вулицю, до неї із садка озвалася внучка:
- Ба, ви куди? – і, знаючи відповідь, ще: - Нащо воно вам?
І на це питання внучка знала відповідь. Бабуся йшла на город, бо жити не могла без діла. Вона й раніше себе не жаліла, а тепер, щоб забутися, спішила втекти на поле.
- Робота нікуди не ділась, - пояснила вона внучці й зятькові, що поруч сидів.
- Отож, - сказала внучка. – Нікуди вона й не дінеться. Завтра рано вийдемо всі троє. Сидіть удома, ба!
Бабуся поставила тачку, подивилася на внучку, на зятька, та й задумалась. Яка з Наталки робітниця, бабуся добре знала, бо виховувала її, коли малу на неї залишали. А зятьок кремезний, сильний, але наче дерев’яний. Спортсмен, але користі від того спорту на городі немає; швидко спортсмен здується – бачили таких.
Однак треба було щось сказати, а не стояти мовчки, та й сказати щось приємне, а не те, що напрошувалось само собою, тому бабуся мовила:
- Тоді готуйтесь, зранку вас побуджу й заставлю робити.
- Нас заставляти не треба, - заперечив зятьок і спробував пожартувати: – Ми самі кого хочеш заставимо.
- Подивимось, - відказала бабуся й знову взялася за ручки.
- То куди ж ви зараз ідете? – не відпускала її Наталка. – Лишайтеся, я їсти нагрію. З того, що з обіду лишилось. Прямо зараз. Ну?
Але стара трималася за тачку й ніяк не хотіла її відпускати. Вчепилася в ручки, долоні змокріли, під хусткою зібрався піт. Треба було йти, ніяк не можна лишатися.
- Піду, - зізналася бабуся, - в другу обстановку.
Коли вона відійшла, Юра сказав Наталі:
- І правильно, це їй треба. Хай потрудиться. Тільки що парко – це мінус. Вечір скоро, а все парить. Щоб вона сама не…
Це вперше Наталя Максименко привезла хлопця в село, де виросла. Ростили її більше дідусь і бабуся, бо батьки, поки були живі, заробляли в Італії. На квартиру для дочки заробили, шафами квартиру обставили – і померли. Наче так і треба. Якщо Наталя була за щось вдячна батькам, то саме за ту квартиру, де вона тепер жила. За все інше дякувала дідові, хай земля йому пухом, і бабусі.
Юра зятем не був, але розумів, що до цього діло йде. І він не проти. Вони з Наталкою уже два роки жили разом, а ось він і на батьківщину її приїхав. Довелося приїхати, з похоронами вона без нього не впоралась би.
…І гарно ж тут, у селі! Що він у своєму Києві бачив? Місто як місто, асфальт і бетон, плитка, ліхтарі. А що він на роботі своїй бачить? Комп’ютери – і тільки. А тут – природа. Тихо. Вільно. Мирно.
Коли стало зовсім темно, Юра не витримав і запитав, чому бабусі так довго немає.
- Іди, як хочеться. Але вона скоро має вернутись.
Наталка пояснила, Юра нічого з її пояснень не зрозумів, але вийшов із двору впевненим, що розбереться.
Пройшовся по вулиці, звернув наліво, де стежина йшла угору, минув три старі ясени, які невідомо чому тут виросли, і потрапив на поле. Куди ж тепер: в той бік, а чи в інший? Подумав, що краще буде лишитися на місці й дочекатися бабусі тут. Так точно не розминуться.
Наташка правду казала, бабуся не планувала затримуватися. Скоро Юрко побачив її зліва; вона вийшла з-за високої кукурудзи, якою хтось лінивий засіяв свій город. Поперед себе бабуся пхала тачку, на якій лежало два неповні мішки.
- А відро де? – запитав зятьок, забираючи в старої тачку.
- Там, де й лопата – в буряках. Нащо ж назад волочити? Завтра вернемося, а нас уже ждуть.
- Ну, лопата й відро, - всміхнулася стара. – Нагадай мені зранку, щоб я взяла ще лопату і ще відро – для вас.
Більше вона нічого не сказала, аж поки не дійшли додому. Лиш коли Юра висипав картоплю з мішків на заздалегідь розстелену плівку у садку, вона поцікавилась, чи він дуже втомився.
- Та ви що! Це мені як два пальці…
- А що тут дивитися! Скільки в мішку відер було?
- Ну то я ж бачу, що неповні. Пів мішка мені підняти – раз плюнути.
- Силач! – похвалила його бабуся. – Ну, завтра побачимо, як ти заспіваєш.
Вечеряли котлетами, голубцями й картоплею.
- Оце дідусь любив так сидіти тут і слухати, як в траві цвірінькає, - згадала бабуся.
Більше вона нічого не збиралася говорити. Їй хотілося сказати тільки це. А Наталка не зрозуміла. І пішло-поїхало: про те, які в діда були звички, як він із яблуні впав, як горіхи взимку лускав, щоб продавати, а вона, онучка, казала, що він «фрілансер»; і про те, як не голився два місяці й коловся щетиною, і про те, як готував борщ раз на пів року і хвалився, що з нього кухар кращий, ніж із бабусі. Бабуся сиділа мовчки, не кивала, не всміхалася, не заперечувала. Може й не дихала. Вона думала своє: добре, що діти тільки хороше пам’ятають. Хоча, треба визнати, дід на старості років справді добрішим став. Вредним залишився, але й подобрішав.
- Ну все, я на бокову. На добраніч.
Бабуся підвелася й хотіла забрати посуд, але дівчина її зупинила.
- Ідіть-ідіть, я сама. На добраніч. А, скажіть, на котру будильник ставити?
- Не мучте ви того будильника! - насварилася бабуся. – Я сама розбуджу.
- А приблизно? – наполягав Юрко.
- Та о п’ятій десь. Приблизно, - відповіла стара. – Доброї ночі.
Прокинулась о пів на п’яту, вилила свиням помиї, курям кинула зерна. А тоді розбудила помічників. Напоїла чаєм, нагодувала тим, що лишилося з вечері, і розпорядилась, що пора. Сама взяла відро з мішками, Наталка несла лопату й пляшку з водою, а Юра котив тачку.
Бабуся без зайвих слів дістала свою лопату з буряків і взялася до роботи. Копала вона повільно, напрочуд обережно. Юра ніколи не бачив, щоб хтось працював так акуратно. Вона старечими очима вишукувала місце, примірялася раз, другий, відкидала недавно скошений зів’ялий бур’ян, знову прицілювалася і, впевнена, що не розріже жодної картоплини, натискала лівою ногою на лопату. Метал під вагою тіла вгрузав у суху землю. Стара звикла копати глибоко, - щоб не пошкодити врожай. Знявши ногу з лопати, відхилялася убік, натискала на держак і підіймала корч на поверхню. Напружившись, вона вивертала його так, щоб картопля опинялася над землею. Коли земля не розсипалася, бабуся постукувала по грудці своїм інструментом; іноді грудка ховала в собі картоплину.
Наталка спершу нічого не робила. Вона знала свої обов’язки. Копати їй не дозволяли, бо вона псувала багато корчів. Після неї половина урожаю відбиралася до «свинячої» картоплі – тобто зіпсованої, яка мала одразу ж іти на корм свиням. Наташка лиш збирала картоплю. Поки що вона чекала, поки бабуся викопає хоча б два рядки.
Юра також узявся копати. Збирати картоплю він вважав заняттям найнижчої кваліфікації, а щодо своєї обережності був упевнений. Та за пів рядка він зіпсував п’ять корчів.
- Ти куди спішиш? – дорікнула йому бабуся. – День довгий, встигнеш.
Він збавив темп, але чим повільніше працював, тим більше втомлювався. Після першої вулички спина почала стогнати, а на долонях виросли мозолі. Воно наче було не так і важко, але те, що доводилося працювати в одній і тій же позі, виснажувало його.
- Ну, спортсмен, як тобі зарядка? Розігрівся?
Юра не знав, як себе поводити. Хотілося сісти чи навіть лягти, лягти просто тут, на землі. Проте не можна було так сконфузитись перед літньою жінкою, яка, здавалося, зовсім не втомилася.
- Нормально, - відповів зятьок, розгинаючи спину.
- Оце така в нас робота. Таке в нас життя. Роби, поки робиться, а як не можеш - кидай.
Поки вона стояла, Юра теж відпочивав. Та недовго тривала перерва.
- Чотири мішки повні, - відзвітувала Наталка.
- Оце все? – здивувалась бабуся. – Чотири мішки з цілої вулички? По мішку на рядок?
- Я ще не закінчила, може, зо два відра виберу.
- Чотири мішки, - немов не чуючи онуки, зітхнула бабуся. – Ото врожай!..
- А вам скільки треба? – запитала Наталка. – Всю зиму будете їсти ці чотири мішки – і не з’їсте. Чи ви на продаж?
- Та яка різниця! Не вродило! Ходиш, глядиш, а воно, бач… от що.
Вона постояла трохи, дивлячись на мішки, а надивившись, продовжила копати.
- А повні мішки – це такі, як учора? – поцікавився зятьок. – По три відра?
- По три, - підтвердила Наталка. – Можеш починати возити.
- То давай по чотири хоча б. Що ж я буду неповні мішки возити? Їздити туди-сюди двадцять разів мені не хочеться.
- Точно-точно, насипай по чотири.
- Не надірвешся? – недовірливо подивилася на нього бабуся.
- Я вас прошу… І не таке підіймали.
Наталка визбирала те, що лишалося в першій вуличці, - двох відер не набралось. Бабуся і Юрко копали й копали, але чим більше старалися, тим меншою була картопля. Вони викопали дві з половиною вулички, коли бабуся зупинила зятька.
- Я цю вуличку закінчу сама. Ти поки перевозь. Акуратно, по два мішечки, не спіши. Висипай у садку, як учора.
Юрка двічі просити не треба було. Він хотів розігнутись, хотів взятись за яку-небудь іншу роботу, аби тільки змінити позу. Шия затекла, плечі нили. Якось він неправильно копав, якщо так швидко втомився. Бабуся ж продовжувала, а яке в неї здоров’я, скільки в неї тих сил? Справа в техніці, напевно. Та ніколи і немає потреби йому цю техніку опановувати, бо він більше на картоплю не приїде. Оце закінчить цей городик – і досить. Більше він до цієї роботи не повернеться.
Підняв мішок, поклав його в тачку. Подивився, що для другого мішка місця не залишилося. Хіба що наверх класти, але тоді як везти? Скотиться й впаде, збирай потім. Невже тут теж якась техніка треба? Бабуся, спостерігаючи здаля за Юрком, зрозуміла, що треба поради.
- Ти перший мішок поперек клади, далі від себе, - керувала вона, показуючи руками, що робити. – А другий – на нього, тільки вже вздовж, до себе ближче.
Юра послухався, вдалось. Взявся за ручки, випрямив ноги, прогнув поперек і рушив. Спершу тачку хилило то в один бік, то в інший, але щойно він виїхав на польову дорогу, стало краще. Два рази зупинявся, поки віз багаж додому. Піт стікав чолом, сонце лізло в очі, в роті пересохло. Вдома, висипавши картоплю на плівку, досхочу напився. Хотів посидіти на лаві довше, але сказав собі, що це неправильно. Не можна сидіти, поки Наталка з бабусею стоять на полі. От докопати ту вуличку треба, перевезти якомога скоріше мішки – і можна лежати на дивані до самого вечора.
Думаючи так, він вернувся на город. Наталка визбирувала останню картоплю, а бабуся, докопавши вуличку до кінця, тепер сиділа на мішках і відпочивала.
- Не діждетесь! – відказав Юра і засміявся.
Звідки той сміх взявся, як його так багато в ньому зібралося, він не знав. Але від нього йому стало простіше, а коли і бабуся почала хихотати, - геть добре.
- Ви що там, подуріли? – не розуміючи нічого, вирячилась на них Наталя.
Юрко махнув рукою і підійшов до мішків. Вклав у тачку ще два і, готовий рушати, вказав підборіддям на город.
- Там ще скільки вуличок залишилося?
- То це ми, значить, закінчимо завтра?
- Постараємось! - весело промовив Юра і покотив тачку.
Цього разу йти було просто. Йому здавалося, що тачка легша, що вона зовсім легка. Відчувши, що скоро кінець роботі, він поспішав зробити її швидко. Менш ніж за десять хвилин він знову вклав два мішки в тачку.
Бабуся попросила його відрапортувати, як котиться транспорт.
- Ти з нею обережненько, по чуть-чуть. Вона у нас немолода. Відробила себе, я скажу, чесно. Рано її списувать. На мій вік буде… Як побачиш, що болт випадає, то скажи. Ага-ага, цей болт, що до ручки кріпиться. Один нормальний, а в другого різьба зірвалась. Знаєш, по камінню нашому туди-сюди... І то добре, що тільки болт один… То ти не спіши, по чуть-чуть.
Юра й не спішив. Возив по два мішки, не особливо напружуючись. Це було простіше й цікавіше, ніж горбитися з лопатою. Всього перевіз дев’ять мішків. Хотів, було, щоб не їхати зайвий раз, взяти відразу останніх три мішки, але бабуся не дозволила.
- Нащо воно: і тобі тяжко, і тачці тяжко. Не треба спішити. По-чуть-чуть.
Довелося вертатися спеціально за одним, останнім мішечком.
Юра не вмів спати вдень, але того дня славно подрімав і до вечора набрався сил. Ще три вулички викопали. Від плану не відставали. Врожай, правда, чим далі, тим був гірший. За вечір накопали неповних вісім мішків. Поки бабуся і Наталка прибирали бур’ян з останніх трьох вуличок, зятьок зайнявся перевезенням.
- Ай, що я буду гратися! – вигукнув сам собі Юра і поклав на тачку три мішки.
Він працював програмістом, він заробляв на життя тим, що шукав оптимальні рішення задач. І працював добре! І заробляв непогано! Він не міг змиритись із тим, що, маючи можливість оптимізувати процес, мусив виконувати його по-старому.
Тачка відчула навантаження, колесо вгрузло в перекопаний ґрунт. І дорогою котити тачку стало важче. Та Юра на це не зважав. Він змирився з тим, що цю роботу треба просто перетерпіти, а, якщо так, то краще потерпіти тричі, ніж чотири рази; важче, зате швидше. Та й не настільки важко.
За другим разом перевіз ще три мішки. А останній раз виявився зовсім легким.
Повечеряли, поговорили про те, як будуть справляти дев’ять днів, а потім про те, кого покликати на сорок днів. Як закінчать із городом, Юра і Наталя поїдуть. Лишиться бабуся одна. Та то нічого, їй буде чим зайнятися: перебирати картоплю вона муситиме щонайменше тиждень. А ще зносити її в погріб, по відеречку, по чуть-чуть. І інша робота теж лишається. Сидіти часу не буде.
- Любив дідусь дивитися в небо, зірочки виглядати, - мовила бабуся. – Лягав на кушетку й виглядав.
І, не чекаючи, поки онучка згадає, що ще дідусь любив, попрощалася й пішла спати. Юра з Наталкю недовго сиділи. Виглядали зірочки, слухали, як «в траві цвірінькає», але обидва ці заняття хилили їх до сну.
Зранку бабуся наказала Юркові підкачати колесо. Побачила вона також, що болта на місці немає. Замість нього – дірка. Тепер кузов тачки ходив з боку в бік.
- Ай-ай, як же це так! Аби геть не зламалась.
Зятьок підкачав колесо, спробував повозити тачку туди-сюди.
Закінчили город швидко. Всі відчували, що це треба зробити швидко і тому впоралися ще до дев’ятої години ранку. Юра навантажив собі три мішки. Це побачила бабуся.
Бабуся щось говорила, але Юра вже котив перед собою тачку, оминаючи ямки на польовій дорозі. Він пройшов вузькою стежкою, звернув на вулицю. Колесо наїхало на камінь, провалилося в ямку. Нічого особливого – і вчора таке було. Як можна уникнути ямок на розбитій дорозі?
Вивантаживши мішки, Юра викотив тачку на вулицю і пішов на поле. Його чекали ще дві ходки. А потім він помиється, збереться і поїде додому, до себе додому. Місто, асфальт, бетон, плитка, - то його дім, то йому рідне.
А тачка торохтіла, алюмінієве деко стукалося об сталеву ручку, колесо скрипіло. Юра зупинився й перехилив тачку. Колесо ходило з боку в бік. «Напевно, підшипники стерлися», - подумав він. «Але що тут зробиш – стара як світ. І з такими дорогами…»
Та, наближаючись до городу, він стишив ходу і покотив тачку травою.
- Як доїхали? Ціла ще наша помічниця?
- Питаю, бо не знаю, як вона витримує три мішки.
Юра завантажив три мішки і пішов.
Повертаючись на город востаннє, Юра намагався повільно йти, щоб не дуже трусити тачку. Якою м’якою не здавалася трава посеред польової дороги, а тачка торохтіла, видаючи свої вади. Бабуся добре чула її плач, але нічого не казала. Встала з останніх мішків, взяла дві лопати й побрела додому. Наталка, запхнувши порожні мішки у відра, пішла за нею. Останнім, штовхаючи поперед себе навантажену тачку, йшов Юра.