Уві сні

Аріна Васильєва

На столі холоне недопита ранкова кава, а поруч – майже ціла яєчня, приготована нашвидкуруч. Часу не було приготувати щось оригінальніше. Як завжди. Часу взагалі ніколи не буває вдосталь аби зробити те, що хочеться. Кожного разу намагаюся прокидатися раніше, щоб почати новий день як треба, та ніколи не виходить. Університет, робота, хатні справи – ось і скінчився день. Завжди було цікаво, чому у добі лише двадцять чотири години, а не більше? Можливо, якби було більше, тобі б вистачило?.. Про що ж це я? Звичайно, ні. Звичайно, нічого б не змінилося. Зайві години пішли б на щось інше, і часу знову б було недостатньо. Клята людська натура, якій завжди хочеться чогось більшого!

Треба збиратися і летіти у справах – життя не стоїть на місці. Сьогодні переді мною багато різних «треба», як і кожен день, але погляд прикутий до телефону. Як і кожен день.

- Доброго ранку, - повідомлення, на яке чекала.

- Доброго ранку, - пишу у відповідь.

- Знаю, що ти, як завжди, зайнята, але хотів просто побажати гарного дня.

І одразу всі «треба» вже не хвилюють. На обличчі сама по собі спалахує посмішка, інакше вже ніяк. Погляд відвожу, бо хочеться озирнутися навкруги, ніби щоб вкотре переконатися, що поруч когось не вистачає, присутності когось дуже важливого та такого потрібного. А потім погляд все ж таки повертається, але посмішки вже немає. В такі моменти вона завжди зникає так само несподівано, як і з’являється.

На відповідь, як іронічно не було б, знову немає часу. Телефон опиняється у сумці. Кава знову лишається недопита, а брудний посуд – складеним біля мийки. Його вже помию ввечері, коли повернуся. Часу ж немає.

Біжу у справах. Довгі лекції, короткі перерви. Треба ще встигнути довчити складні терміни до четвертої пари, бо скоро залік. А ще треба обговорити з куратором курсову роботу. Потім ще треба поговорити з одногрупниками про створення проекту на вихідних та, звичайно, не забути хоч щось перекусити, адже після занять одразу бігти на роботу. «Треба» знову хвилюють, але думки повертаються постійно до того самого повідомлення в телефоні і якимось чином додають тепла. І вже не так страшно.

На роботі треба посміхатися та бути привітною. Це взагалі-то не дуже складно, тож це «треба» вдається саме по собі. Після роботи треба зайти до супермаркету та купити щось поїсти, бо холодильник вже пустий, а потім ще треба зателефонувати домовласниці щодо проблем з водонагрівачем.

Список з важливими «треба» поступово скорочується приблизно до півночі. Телефон нарешті у руках, а пальці вистукують майже щоденне «вибач, що так пізно відповідаю».

- Як пройшов день? – приходить нове повідомлення. І знову посмішка сама по собі, і знову озираюсь. Поруч все ще когось не вистачає.

- Нормально, але трохи втомилася, - як завжди, ховаюсь за буденними фразами та усміхненими чоловічками зі смайликів. Стільки всього хотілося б написати та сказати, але слів чогось бракує. Ніби вони розлітаються одразу як тільки я їх знаходжу. У двадцять першому столітті люди взагалі облишили слова. Вигадали собі нову сучасну мову, яка вміщує в себе так багато усього, і користуються нею щодня, коли сказати, що хочеться, не виходить. От і я зазвичай користуюся нею. Пишу «Дякую, що питаєш» і наприкінці маленьке червоне сердечко, яке здається таким безглуздим тут і одночасно таким влучним. Навіщо використовувати слова, коли є ця інша дивна мова?

Наступного дня все майже те ж саме – буденні дії одна за одною. Зранку, проте, вдається написати побажання гарного дня першою, а у відповідь отримати «навзаєм» і кляте червоне сердечко. А ввечері знову «Як пройшов день?» і «Трохи втомилася». Пише «Тобі треба про себе піклуватися». Я посміхаюся і відповідаю, що я знаю і я спробую, а на очах чомусь сльози, які стримати не вдається.

Мені часто сниться, ніби я вільна від усіх «треба», ніби увесь час, якого завжди так не вистачає, дається мені просто так. У цих снах я завжди посміхаюся, а, озираючись, бачу, що не одна. Він сидить поруч, підсовує чашку з моїм улюбленим чаєм і накриває ноги ковдрою аби я не змерзла. Він знає, що мені завжди холодно. Він взагалі багато чого про мене знає, і це мене дивує, бо я інколи навіть не пам’ятаю, коли встигла йому про це розповісти. У снах я можу тримати його за руку, поклавши голову йому на плече, я можу розслабитися та відчути себе у безпеці. Що найголовніше, окрім незліченних «треба», у снах зникає постійне почуття самотності, що душить мене у реальності навіть в ті моменти, коли мене оточує багато людей.

Я ніколи не розказувала йому про свої сни. Це був один з тих секретів, що хотілося зберегти при собі. Постійне хвилювання про те, що сни – це сни, а у реальності взагалі інші правила, не дозволяло мені промовити ані слова. Мені подобалось те, що ми мали. Це був якийсь незбагнений та невимовний зв'язок. Він розумів мене на ментальному рівні, і нам вже не потрібна була спільна мова, не потрібні були слова взагалі. Фізично він завжди був дуже далеко, але інколи це навіть не було важливо. Лише сама думка про те, що він є десь там, де б він не був, гріла мою душу. Існувало, звичайно, багато різних «але», що намагалися цей зв'язок зруйнувати, проте в моєму серці завжди було місце для сліпої надії, і вона була моїм найкращим другом.

«Якби я був зараз там з тобою, я б хотів тебе обійняти», - пише він після чергового «трохи втомилася». І знову усміхнені смайлики, через які складно здогадатися, як насправді він би промовив ці слова. Ні, ця нова мова, якою б зручною вона не здавалась, безперечно має багато суттєвих недоліків. І як люди взагалі могли проміняти на неї свою здатність просто спілкуватися?

Пишу «я б теж цього хотіла» і відкладаю телефон, бо треба йти мити посуд. У мийці його знову ціла купа.

Інколи моя віра в людей паморочить мені голову. Так багато хто каже з мого оточення. Мама хитає головою і каже, що я дуже наївна і що через це мені буде важко жити у цьому світі. Друзі ж, навпаки, вважають, що я вигадала принаймні половину своїх проблем і це саме те, що ускладнює моє життя. Я знаю, що вони бажають мені всього найкращого, але у їх очах я бачу щось інше. Не можу назвати цей вираз осудливим, але він і не схвальний. Коли я розказала про все, що зі мною відбувається, найкращій подрузі, вона довго дивилася на мене, не промовляючи ні слова. В її погляді я побачила співчуття.

- Ти ж знаєш, що я буду рада, якщо він і правда зробить тебе щасливою, - сказала вона мені, осмисливши все. – Проте, чи впевнена ти, що він зможе це зробити? Не уві сні, а наяву.

Тим самим вона озвучила мій найголовніший страх. Страх того, що реальність насправді нещадна, що вона ніколи не буде потурати нашим бажанням, що часу ніколи не буде вдосталь і що ми ніколи не будемо вільними від довічних «треба». Ці думки змушували мене здаватися під натиском безпорадності.

«Як гадаєш, чи зустрінемось ми колись?» - пишу слова, які довго від мене тікали і які нарешті вдалося спіймати. Здригаюсь чи то від вітру, що прийшов з відкритого балкону, чи то від хвилювання за відповідь. Кава знову охолола, але я все ж таки роблю ковток і мружусь. Гірка, як та безпорадність, бранкою якої я була довгий час.

Відповідь приходить не зразу, хоч я намагалась і не чекати.

«Звичайно, що зустрінемось. Просто треба трохи зачекати, коли часу буде більше».

Усміхаюсь від дивної іронії, яка наче переслідувала мене усюди. До довгого списку незліченних «треба», позбутися яких я так хотіла, додався ще один пункт. Тепер «треба» чекати.

Пишу «добре», хоч і нічого не здавалось дійсно добрим, і додаю «на добраніч», бо треба вже йти спати, аби завтра зранку прокинутись раніше і довчити нові терміни на заняття. А потім ще треба прибрати безлад у квартирі і встигнути купити білети на потяг, бо на вихідних хотіла з’їздити до батьків хоч б на декілька днів. Давно їх не бачила.

І я тікаю у світ снів, у якому немає ніяких «треба», в якому завжди є час і в якому безпорадність мене не знайде.

(Друкується у авторській редакції)