Від “Франкенштейна” до “Останньої людини”: гуманістичні ідеї Мері Шеллі
Коли ми говоримо про англійський романтизм XIX століття, кожен згадує про Байрона та його друга Персі Шеллі. Але і серед менш відомих авторів цього періоду з’являлись шедеври відомі сьогодні кожному. Одним із яскравих прикладів можна вважати “Франкенштейна” Мері Шеллі, дружини Персі. Незважаючи на популярність образу чудовиська Франкенштейна, ім’я Мері серед відомих авторів XIX століття - маловідоме. Завдяки кінематографу Франкенштейн сприймається як історія про чудовисько та тріумф науки. Насправді це хибне уявлення, а роман Мері недооцінюють так само як і її саму. Філософські проблеми, що пронизують червоною ниткою всю її творчість - піднімає більш значущі питання аніж твори її відомих сучасників. У цій статті ми спробуємо відтворити справжній зміст її романів та розглянемо творчість Шеллі за рамками історії про чудовисько.
Творчість Мері Шеллі - перехідне явище, що містить специфічні риси англійського романтизму, які визначаються особливостями соціально-економічного становища в англійському суспільстві. Промислова революція, та насамперед впровадження парових машин, призвела до стрімкого зростання міст та знищення цілих галузей старого ремісницького господарства. Такі кардинальні зміни дуже загострили соціальні проблеми. Так, виникла справжня “армія безробітних”, а переповнення міст створило такий демографічний тиск, що новоприбулі містяни були вимушені тіснитись в маленьких бараках в антисанітарних умовах. Само собою, через це зростала смертність та все більшою ставала прірва між багатими і бідними. І це вже не кажучи про те, що внаслідок державної політики з підтримки місцевих землевласників (себто аристократів) в Англії був найдорожчий в Європі хліб. Внаслідок цих проблем, в інтелектуальному середовищі Англії розпочався критичний перегляд сформованого у XVIII ст. ставлення до перспектив суспільного розвитку та науково-технічного прогресу. Цим пояснюється поміркованість ідей англійського Просвітництва.
Частково саме ця криза просвітницької ідеології дала життя романтичному світосприйняттю. Втім, пізні англійські романтики (принаймні з оточення Байрона, до яких належить і подружжя Шеллі) до певної міри зберігали вірність традиціям попереднього етапу в літературі, завдяки чому в їхній творчості поєднувалися минулі та нові тенденції.
Найвідомішим твором Мері Шеллі став роман “Франкенштейн або сучасний Прометей” (1818), який високо оцінили Байрон та Вальтер Скотт. Разом з тим, твори написані згодом, свідчать, що талант Мері Шеллі розвивався поступово. Так, роман “Остання людина” (1826), численні статті та рецензії відображають активну участь письменниці в сучасних їй літературних суперечках. “Вальперга” (1823) і “Перкін Уорбек” (1830), написані в жанрі історичного роману, дуже популярного на початку XIX ст., наслідують традиції Вальтера Скотта. Створені згодом романи “Лодор” (1835) і “Фолкнер” (1837) відображають процеси, що відбувалися в 1830-тих роках в британській літературі - рух від романтизму до вікторіанства. Твори Мері Шеллі є яскравим прикладом літератури цього перехідного періоду, і цим частково пояснюється їх зміст.
Роман “Остання людина”(1826) підкреслює перехід Мері Шеллі на новий рівень творчої зрілості. Крім того, є смислова та художня схожість з її романом “Франкенштейн”. Обидва ці твори уособлюють міфи: “Франкенштейн” - міф про “творіння”, а “Остання людина” - міф про “руйнування”. Хоча вони й різні за суттю, в них можна знайти певні зв'язки. Така концепція нагадує поезію Байрона, у віршах якого також перегукуються “творіння” і “руйнування”, а саме: вірш “Темрява” (1816), в якому людство гине, відмовившись від боротьби, і вірш “Прометей” (1816), у якому людство, попри важку боротьбу та високу ціну, продовжує боротися.
Не пов'язані між собою сюжетно, романи Шеллі перегукуються на різних рівнях. Перший роман, як ми і казали раніше, являє собою інтерпретацію міфу про “творіння”. Невдача зухвалої спроби Франкенштейна свідчить про нездатність людини зрівнятися з богом як творцем. У романі "Остання людина" неспроможність людини як творця трансформується в безсилля людини взагалі. Таким чином, міф про творіння перетворюється у міф про руйнування. Якщо Демона, створеного Франкенштейном, ще можна назвати “невдалим Адамом”, то Лайонел Верней, головний герой з “Останньої людини”, що залишився живий після епідемії, блукає по спустошеній землі, як “Адам навпаки”. І якщо у Байрона за песимістичним віршем слідував вірш оптимістичний, то романи Мері Шеллі розвивають тематику у зворотному порядку, сюжет руйнування завершує те, що вже було розпочато аж ніяк не в оптимістичному сюжеті про творіння. На відміну від Байрона, тут ми бачимо похмурі перспективи загалом.
Особливістю цих романів є ідейно-філософська полеміка Мері Шеллі як із минулими поколіннями авторів, так і з сучасниками. Найпомітніше це проявляється у романі “Остання людина”, в якому переосмислюються ідеї Просвітництва і Романтизму в іронічному ключі. Полеміка підкріплюється філософськими та соціальними мотивами – це насамперед теми самотності людини та обмеженості науки. Так, добровільна та егоїстична відчуженість Франкенштейна від суспільства віддзеркалена в історії Вернея. Він любить своїх близьких, робить усе можливе, щоб бути корисним, але при цьому так само, як і Віктор Франкенштейн, безсилий врятувати інших людей. Крім цієї сюжетної схожості, обидва романи відкривають епіграфи із твору Джона Мільтона “Втрачений рай”.
В обох випадках можна говорити про “відкритий” фінал, що залишає простір для читацької уяви. Це дозволяє інтерпретувати романи “Франкенштейн” та “Остання людина” як частини філософської дилогії. Про всі ці подібності, як і розбіжності, варто поговорити докладніше, щоб побачити, як у творчості Мері Шеллі переломлюється весь світогляд її епохи.
Образ Прометея та трагедія просвітницького розуму
Повна назва роману “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” прямо вказує на міф про Прометея, вплив якого добре простежується у творчості Мері. Образ Прометея як уособлення титанічної боротьби людини активно використовувався в романтичній літературі, міф про нього надихав найбільших авторів рубежів XVIII-XIX ст. Для англійських романтиків, які зверталися до сюжету про Прометея - Байрона (вірш якого згадали вище), Персі та Мері Шеллі - головним джерелом натхнення була трагедія “Прометей Прикутий”, яку приписують Есхілу. Разом з тим, в інтерпретації цього сюжету серед вищезгаданих авторів спостерігаються суттєві відмінності. По-перше, Персі Шеллі та Байрон обирають поетичну форму викладу, а Мері Шеллі – прозаїчну. По-друге, у вірші Байрона “Прометей”, як і в ліричній драмі Персі “Прометей Звільнений” міф про титана виконує сюжетоутворюючу функцію; тоді як у романі Мері Шеллі образ Прометея перетворюється на метафору, а від міфу залишається лише сюжетна схема. Цю схему важко розпізнати без підзаголовка “Сучасний Прометей”.
Назву “Сучасний Прометей” Мері Шеллі запозичила в Ентоні Шефтсбері, який використовував її у творах “Моралісти” (1709) і “Порада автору” (1710) “Сучасними Прометеями” Шефтсбері називав поетів та творців. Виявляється, що всупереч загальноприйнятим поглядам інтерпретація образу Прометея використовувалась набагато раніше за романтиків. Разом з тим, якщо для Байрона і Персі образи бунту та боротьби проти поневолення важливі як такі, то Мері Шеллі використовує тему бунту для розробки мотиву творчого горіння і тяжких мук, пов'язаних із самим процесом творіння. Щоб забезпечити внутрішній рух роману про Франкенштейна, Мері Шеллі поєднує міф з мотивами легенд про доктора Фауста, про створення Голема, з біблійними сюжетами про Адама і падіння Сатани, а також з їхніми літературними обробками, в першу чергу - з епопеєю Мільтона “Втрачений Рай ”.
Особливість філософської атмосфери епохи полягала в тому, що на зміну наукоцентричній позиції прийшла нова, романтична філософія. Все це робить романи Мері Шеллі досить своєрідними, оскільки вони значною мірою пов‘язані із науковою тематикою.
Як і інші романтики, Мері критикує теорію всемогутності людського розуму, який пізнає закони природи, щоб стати її володарем, так само як і думку про необхідність перебудови світу, можливості проникнути в таємниці всесвіту і все в ньому раціонально пояснити. У романі “Франкенштейн” іронія життя змушує людський розум обернутися проти самого себе.
Віктор Франкенштейн подібно до Прометея, створив нове життя; проте тріумф людського розуму тут небезперечний. Творіння вченого не може віднайти своє місце в людському суспільстві, стає жорстоким і, ніби Каїн, вчиняє свій “перший” злочин. Першими жертвами його нищівної сили стають ті, хто особливо близький Франкенштейну: брат, найкращий друг, молода дружина. Так у міф про творіння із самого початку вплетено мотив руйнування.
Відкриваючи завісу таємниці, романтичні герої ізолюються від світу людей (цей мотив уже характерний для пізнього Просвітництва, наприклад, для романів Вільяма Годвіна). Дослідник на ім'я Уолтон та Віктор Франкенштейн винні в тому, що заради своїх відкриттів відмовляються від близьких, від простих людських стосунків. Трагізм полягає в несумісності безмежних можливостей людини та тих вимог і правил, які диктує життя в реальному світі та суспільстві, що призводить до самотності та розпачу. Руйнівною виявляється не матеріалізація ідеї вченого, а сама ця ідея, яка не має моральних засад. Таким чином, у романі “Франкенштейн” тема пізнання, жага цілісного пояснення світу та людини перетворюється у філософську проблему та відкриту полеміку з раціоналістичною ідеологією Просвітництва. Ця полеміка була невід’ємною частиною філософії романтиків; її також можна витлумачити як усвідомлення суперечності між теорією та реальним життям, яке виходить за межі теорії.
Це стосується не лише образу науковців; Мері каже нам, що будь-яка відірвана від життя ідеалістична схема призводить до трагічних наслідків. Тому, з іншого боку, вона критикує ідеалізм свого чоловіка Персі Шеллі. Вона вважає, що людина не в змозі досягти ідеалу, втілити велику ідею у матеріальному світі та матеріальними засобами. Уолтон не може досягти полюса через слабкість своїх матросів. Створіння Франкенштейна не здатне зрівнятися з творінням Бога, оскільки вчений створює його з огидних шматків мертвої матерії. Отже, щире прагнення Демона здобути людську прихильність також залишається без взаємності, оскільки він є гротескно потворним матеріальним втіленням великої ідеї. Всім буде краще, якщо люди залишатимуться людьми. Мері Шеллі виступає як просвітниця, яка прагне єдності людини та природи. Але постає питання, що таке природа людини? І Шеллі намагається відповісти на це питання, заперечуючи її індивідуалістичну сутність. Однією з головних трагедій просвітницького розуму виявляється його самотність.
Суспільні мотиви проти просвітницького індивідуалізму
Образ Демона постає як художнє втілення цілого комплексу філософських ідей. У повній відповідності до теорій французьких просвітників і Джона Лока, істота, що з'явилася на світ в результаті дослідів Франкенштейна, є “Tabula rasа” (чиста дошка). Так само як і його творець, і Роберт Волтон, сам Демон прагне одного: “пізнання”, яке завжди розпочинається із пізнання самого себе. Він пізнає світ через найпростіші відчуття (голод, спрагу, холод, самотність) і поривається до людей, бажаючи знайти тепло та любов. Проте не ці найпростіші відчуття визначають характер Демона, а навпаки, його визначає більш складний сенсуальний досвід, тобто, дані нам у відчуттях суспільні відносини. Мері Шеллі тут ніби каже нам, що людський характер багато в чому визначається суспільством. Саме жорстоке ставлення оточення породжує в Демоні ненависть і жагу помсти; причина зла лежить не лише в самій природі Демона, як індивіда. Таким чином, тема гріховності та чесноти виявляється тісно пов'язаною з темою людини в суспільстві та на самоті. Самотність Демона у романі має не психологічний, а суспільний характер, відповідно до філософської традиції Вільяма Годвіна і Томаса Пейна.
Тематика самотності чудово підкреслюється історією духовного розвитку Демона, який визначили лише три книги, знайдені ним у лісі. Мотив на кшталт “робінзонади”. Так, зі “Страждання молодого Вертера” він дізнається про переживання, доступні людській душі. “Життєписи” Плутарха допомагають Демону поглянути на людей у історичному та соціальному контексті. “Втрачений Рай” Мільтона є метафізичною реальністю, що охоплює людський світ. Знайомство з цим твором спонукає Демона порівнювати себе одночасно з Адамом, і з Сатаною.
Велике значення у розумінні відносин Франкенштейна і Демона відіграє мотив єдності протилежностей. Франкенштейн та його творіння – дві сторони однієї медалі, вони не можуть існувати одна без одної. Вчений і створена ним істота взаємозалежні і зіштовхуються у нерозв'язній суперечності. Спочатку Демон здається уособленням темної сторони душі Франкенштейна, її символом, що ожив. Поступово Франкенштейн дедалі більше ототожнює своє творіння із собою - про це свідчить те, що він бере на себе відповідальність за загибель близьких. Ближче до фіналу роману ролі змінюються: Демон починає називати себе господарем свого творця. Після загибелі Елізабет настає кульмінація: Франкенштейн остаточно забуває про пиху, що ставила його поряд із Прометеєм. Як і власне творіння, він стає на шлях люті та помсти. Творець і творіння стають нероздільними, та у спільному падінні уподібнюються Сатані.
Похмура атмосфера “Франкенштейна” надає роману Мері Шеллі схожість із романтичними поемами та драмами Байрона, а не з утопією Персі Шеллі. Франкенштейна радше можна порівняти з Манфредом: вони не заперечують значення розуму і є мислителями, які, попри катастрофу, вірять у прогрес і перемогу людства над непізнаваним. У романі Мері Шеллі звучить мотив, схожий до написанного Байроном в 1821 р. “Каїна”: доля чудовиська, створеного Франкенштейном, що втілює всю несправедливість існуючого світу, який перетворює добро на зло. Разом з тим Мері Шеллі полемізує з Байроном: на відміну від Манфреда та інших героїв Байрона, після довгого та важкого шляху Франкенштейн перед смертю усвідомлює, що обов'язок людини - відчувати зв'язок з людством.
Мотив катастрофи, наука та егоїзм проти природи
Тема роздвоєння між “природним” і “рукотворним”, яку підкреслює Шеллі, була дуже важливою як для більшості романтиків, так і для філософії взагалі. Ця тема позначається на такій особливості романтичної літератури, як мотив катастрофи. Цей мотив набуває великого значення та проявляється в різних галузях наукового і культурного життя, що і втілює в собі роман Шеллі “Остання людина”.
Як приклад можна розглянути наукову діяльність Жоржа Кюв'є, який у 1812 році розробив теорію катастроф, згідно якої зміни живого світу відбувається під впливом подій, що призводять до масового вимирання організмів. У попередній літературній традиції мотив катастрофи був міцно переплетений з образами природи та революційних змін. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у європейському суспільстві існували три основні погляди на зв’язок між природою та революцією. Після подій 1789 р. революція уподібнювалася до оновлювальної сили природи, а природа сприймалася як доброзичливий союзник революції, який потребував загального оновлення, після чого почнеться нова, щаслива ера. Відображенням цього погляду стало створення нового революційного календаря у Франції.
Згодом, після розчарування в революційному терорі, природа почала сприйматися як тиха гавань, в якій можна відпочити від бурхливого суспільного життя (прихильниками цієї ідеї були, наприклад, Франсуа-Рене де Шатобріан та його твори “Атала” та “Рене”, пізня поезія Вільяма Вордсворта). На початку ХІХ ст. зв'язок між природою і революційними перетвореннями стає метафорою, картини соціальних утопій поступилися місцем апокаліптичним картинам краху імперій, вмирання цивілізацій. Природа вже не є безпечним прихистком, а стає ворожою для людини. У 1800-1820-х роках з'являється ціла низка творів літератури та живопису, сюжетами яких стає катастрофа або природний катаклізм (наприклад, роман де Гранвіля “Омегар і Сідерія”, поема Байрона “Темрява”, поема Томаса Кемпбелла “Остання людина”, віршована новела Томаса Гуда з тією ж назвою).
В романі “Остання людина” Мері Шеллі зображує загибель людства наприкінці XXI сторіччя від пандемії чуми. Як правило, автори епохи романтизму порушують попередню традицію, в якій загибель людей була покаранням за гріхи. У романтиків рух людства до загибелі безпричинний та невідворотний. У романі Мері Шеллі причини пандемії так само не вказуються. Однак можна припустити, що їх принаймні дві: перша (зовнішня) – це символічна помста Сходу за бажання Заходу остаточно підкорити його. Мрії Адріана про світле майбутнє для всіх людей на землі близькі до просвітницької концепції загальної рівності, а іронічне переосмислення цієї концепції знаходить втілення в мотиві смертельної хвороби, що урівнює всіх людей у біді. Друга (внутрішня) причина пандемії - трагедія, що сталася в сім'ї Вернея. Мері Шеллі скористалася поширеним в епоху романтизму прийомом - прагненням втілити невичерпність об'єкта (всесвіту та вічності) у формі, яка претендувала лише на відтворення окремих його аспектів. Непорозуміння між юнаком та дівчиною (Адріаном та Евадною) стає “зерном” з якого виростає вселенська катастрофа.
Роман “Остання людина”, як і роман “Франкенштейн”, є романтичним за своєю суттю, але містить критику романтизму. Мері Шеллі руйнує очікування читачів, іронічно переосмислюючи звичні романтичні категорії, та показує, наскільки неспроможними вони виявляються в умовах всесвітньої катастрофи.
Так, людська уява, яка в естетиці Персі Шеллі постає як найбільша творча сила, приводить героїв Мері Шеллі лише до оманливих ілюзій: протягом роману жодній з надій персонажів не судилося збутися. Мистецтво виявляється безпорадним - герої книг і мармурові скульптури Риму і Ватикану не в змозі замінити Лайонелу померлих близьких. Природа, на думку Мері Шеллі, також не є доброю до людини. На початку роману пасторальні описи Камберленда лише підкреслюють дикість і неосвіченість юних Лайонела та Утрати (сестри Лайонела). З початком пандемії теплі зими сприяють поширенню захворювання, а краса пейзажів, яка втілює байдужість природи до людства, стає злим глузуванням над людьми.
Невдалими виявляються і результати соціального прогресу. Суспільство майбутнього в романі Мері Шеллі, відповідно до теорій Вільяма Годвіна і Персі Шеллі, суттєво наблизилось до ідеалу розуму. Держави ще існують, але англійський король добровільно відмовляється від влади, класові відмінності значною мірою вирішені, бідність та хвороби планомірно знищуються і, за всіма ознаками, ось-ось настане Золотий Вік. В описі пандемії Мері Шеллі вдається до того ж прийому, що і Даніель Дефо в “Щоденнику чумного року”: вона ставить експеримент, показуючи, наскільки розвинене суспільство спроможне впоратися із загальнолюдською бідою. Як і Дефо, Мері Шеллі розповідає про багато людських долей, розгортаючи перед Вернеєм безліч сцен (історія Джульєтти, історія Люсі, історія старої селянки, історія армії мародерів і т. д.). Так само як і в “Щоденнику чумного року” в романі показані найкращі і найгірші прояви людського єства в умовах катастрофи.
Однак, на відміну від Дефо, Мері Шеллі дотримується песимістичного погляду на можливості суспільства, знову зближуючись із позицією Байрона. У романі представлені різноманітні варіанти суспільного устрою: спадкова монархія (її представляє Адріан), республіканське правління Раймонда, демократичне - Райленда, теократія під керівництвом лжепророка, анархія, яку втілюють мародери з Америки та Ірландії. Перед жахами пандемії всі форми суспільної організації виявляються безсилими.
Жодному з героїв роману не судилося втілити романтичну концепцію розвитку людської особистості, згідно з якою герой, переходячи на новий етап розвитку, набуває могутності. Верней після знайомства з Адріаном стає освіченою і цивілізованою людиною, але у фіналі роману йому знову доводиться повернутися до навичок, здобутих у юності, коли він був лише бідним пастухом. Раймонд виявляється заручником своїх пристрастей, і втрачає спочатку владу, а потім і життя. Адріан здатен використовувати силу і мудрість тільки тоді, коли для цього стає занадто пізно. І знову розум поступається природі, як це раніше засвідчила невдача Віктора Франкенштейна.
Іскра оптимізму серед готичної атмосфери
Багато дослідників називають роман “Франкенштейн” готичним, оскільки у ньому присутні надприродні елементи. Нагадаємо, надприродний аспект сюжету в “готичному” романі важливий для спростування колишнього просвітницького ідеалу Розуму і залишається лише підготовчим ступенем до розуміння складної взаємозалежності раціонального та емоційного, пізнаваності та непізнаваності законів буття. У Мері Шеллі тема пізнання світу та людини перетворюється у складну філософську проблему, нову концепцію світу, якої не було ні в просвітницькому, ні в “готичному” романі. Згідно з цією концепцією, людина у своїх діях не завжди досягає позитивних результатів, навіть якщо вона керується розумом і належить до “третього” стану суспільства. Вона не є іграшкою надприродних сил, а її нещастя породжуються скоєними нею помилками. Таким чином, доля світу залежить від помилок окремих людей, які переоцінюють власні сили та можливості. Однак при цьому Мері Шеллі використовує естетику “готичних” романів в окремих епізодах своїх творів для створення напруженої атмосфери та привернення уваги читача.
Хочу зауважити, що в основі твору “Франкенштейн” лежить не наука, а метафізика та окультизм; Франкенштейн прагне не стільки до наукового відкриття, скільки до алхімічного безсмертя. По-друге, у романі показано, як людський розум у стремлінні досягти вершин науки та розгадати найбільшу таємницю природи обертається проти самого себе. Сила струму - лише інструмент Сучасного Прометея, спосіб оживити Монстра, поштовх до розвитку подальшого конфлікту. У романі “Остання людина” дію перенесено у віддалене майбутнє. У цьому майбутньому все необхідне для життя виробляють машини, а люди подорожують з допомогою повітроплавання. Однак ці реалії - лише тло для подій, що відбуваються, а побут людей уявного XXI ст. не особливо відрізняється від сучасного письменниці. З цього випливає, що, хоча в романах присутні й елементи умовності, і фантастичні сюжети, фантастичність романів є особливістю романтичної естетики й має не так науковий, як міфологічний характер.
Звісно, Мері Шеллі не була фахівцем із точних наук, проте вона, як і Персі Шеллі, багато читала і мала уявлення про передові ідеї та новітні теорії. Вона сама стверджувала, що одним із джерел написання роману про “Франкенштейна” стали розмови Шеллі та Байрона про досягнення Еразма Дарвіна та Луїджі Гальвані.
Завдяки всьому цьому Мері Шеллі здається песимістичнішою за Байрона, однак через відкритість фіналу у романі “Франкенштейн” про долю Демона читачі можуть лише здогадуватися. Також невідомим залишається результат зусиль Вернея, який вирушив на пошуки тих, хто вижив після пандемії. У результаті світ і людина розуміються як ще не здійснена можливість, щось незавершене, що постає і твориться безперервно. Романтизму властива поетика фрагментарності та невимовного, яка може мати на увазі наявність у творі відкритого фіналу. Водночас бажання Вернея плисти до нових берегів (він збирається залишити Європу та плисти до Азії та Африки) сприймається як спроба об'єднання мікрокосму та макрокосму.
При цьому, обговорюючи композицію роману “Остання людина”, його кінець та його початок поєднуються: чи є Верней по-справжньому Останньою Людиною, якщо хтось таки читає про нього? Розповідь, що ведеться від імені Вернея - лише пророцтво, записане на листках, знайдених в печері Сивіли. Функція “Авторського вступу” полягає одночасно в “деконструкції” та “реконструкції” існуючого світу. Це проявляється відразу на двох рівнях. З одного боку, Мері Шеллі вибирає з купи листків якусь частину - те, що вважає за необхідне, - і розшифровує письмена, домислюючи та створюючи зв'язну історію. З іншого боку, історія про кінець цивілізації, з якою знайомиться читач, не виключає можливості змін на краще, оскільки походження тексту передбачає, що історія Вернея - це притча, попередження людству.
Читаючи романи “Франкенштейн” та особливо “Остання людина” дуже помітно, що Мері Шеллі веде діалог з багатьма письменниками, як з минулими, так і з сучасними. Важливими для Мері Шеллі, як і для більшості англійських авторів епохи романтизму являються античні міфи, Гомер, Есхіл та Софокл, Біблія, твори авторів епохи Відродження і Просвітництва, класицистів та творчість її сучасників - насамперед Вільяма Вордсворта і С.Т. Колріджа та сам “готичний роман”. Значний вплив на її творчість справили роботи Вільяма Годвіна і Мері Уолстонкрафт, поезія Персі Шеллі та Байрона, а також джерела, пов'язані з природничими науками. Таким чином Мері Шеллі гідно займає своє місце серед найважливіших діячів літературного руху англійського романтизму, не поступаючись своєму чоловіку та його не менш знаменитим друзям. А її талант не обмежується одним лишень популярним “Франкенштейном”.