"Під голим небом" Ольги Кобилянської
Якось, під Новий рік, прочитала я «Шинель» Гоголя. Ця повість вразила мене саме в той час, здається, особливо сильно, тому що на святах я чекала на чудо, чекала на спокій та радість. Але ця радість гасла ще до розпалу і чуда не було видно тоді, коли я відчувала, що задля спокою, радості і чуда для всіх, — а особливо для тих, хто найбільше цього потребує, — зроблено дуже мало конкретно мною. Це можна усвідомлювати постійно, розуміти завжди, але саме відчути це допомагає мистецтво, а інколи допомагає і така деталь життя, як новорічні свята.
Схоже враження справила на мене новела Ольги Кобилянської «Під голим небом». Атмосфера така ж: зима, холод, сніг… дуже багато снігу і холоду. І обставини, які сильніші за одну-однісіньку людину. Хоча в «Під голим небом» людина не зовсім-то і сама, там ціла сім’я: чоловік, дружина, маленька дитина, там навіть і кобила активно діє як повноцінний герой. Та відчуття самотності від цього не зникає. Відчувається, що це про людину, яка лишилася сама в цілому світі, якій ніхто не допоможе, яку ніхто не захистить, на яку пливе, насуває, сиплеться щось більше за неї, щось, чому неможливо протистояти без підготовки — чи то без найтеплішого одягу, чи то без інших людей, що мали б бути десь поруч, чи то без знань, які вкрай необхідні всім, щоб попередити катастрофу.
На початку новели авторка знайомить читача з головною героїнею — рудавою кониною. Ця конина настільки антропоморфна, що ненавидить батога. І ненавидить його так дієво, що навчила власних хазяїв, як можна справлятися без цього стимулу. А ще вона «любила обов’язок». Не кожна людина готова любити обов’язок. А конина любила. Кобилянська це описує з гірким гумором, та любов до людини, та й до всього живого і достойного любові, проглядає крізь цей гіркий гумор:
«…неначеб добре знала свої обов'язки. Раз — заїхати завчасу додому, щоб не остатись уночі на тім білім морі, не стрінутись на нім із завірюхою, що страх як грізно й самовільно шаліла на безкрайності, а по-друге — що знала, кого везе.
«Тягнула родину ідіотів». В цьому простенькому реченні майбутня історія, ненависть до глупості, обмеженості, бідності та нужди і вся любов до обмеженого, бідного, нужденого люду, бо він все ж таки люд, який хоче і може більше, ніж дають його межі, бо він має почуття, він має працю і свою любов, він має бажання, прагнення робити все по-людськи, йти до людських висот. Нехай навіть ці висоти в цьому моменті проявляються в такій простій справі, як похорон матері. Майбутній похорон, адже мати ще жива. Всі деталі — портрети героїв, їхня праця, їхній побут, помираюча мати та думки про цю матір, думки про те, як треба все зробити для людей, сусідів, щоб вони вважали людиною, визнавали, бачили в тобі й твоїй родині людей — це все робить просту, на перший погляд, новелу неймовірно сильною.
Жінка, одна з головних героїв, описана так: «І в неї голова сиділа на карку, мов без шиї. Але її лице... боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже вгору звернене. Грубі й широкі губи пишалися погано на лиці, ніс круглий, а великі, мов небо, сині очі перейнялись навіки безвиразним поглядом».
«… боже, те її лице» — здавалося б, це всього лише опис негарного обличчя, опис негативного героя чи якогось, якого тільки й жаліти доводиться. Але ні, у Кобилянської цей вигук говорить про здивування та, можливо навіть, дивне, химерне захоплення. Дивуватися є чому, присутній контраст, краса на фоні некраси: очі, хоч і «перейнялись навіки безвиразним поглядом», та все ж «великі, мов небо, сині». «Мов небо»: з одного боку, вони можуть бути просто величезними, як небо, а значить — потворними; з іншого — вони можуть бути мов небо сині — це вже про красу, більше якої годі шукати. «Безвиразний погляд» уже точно показує, що краси там годі шукати, але це порівняння з небом не відпускає, неможливо не перейнятися його чарами. А слова «боже, те її лице» хочеш-не-хочеш асоціюють обличчя з чимось божественним, навіть якщо божественного там лише божевілля.
«Як найшов саме її, і де надибала вона його?
Між ними проходило й пересувалось стільки людей, — вони родились кожде в іншій місцевості,— а однак ждали десь обопільно несвідомо на себе. Його не хотів ніхто, аж доки вона не стрінулася з ним, а з неї глузували всі, доки він не порозумівся з нею.
Опісля й вийшла якась напрочуд дивна, напівдика, напівсмішна гармонія».
Дивна, дика та смішна гармонія — такі стосунки мали б викликати сміх, але викликають глибоке співчуття та навіть заздрість. Адже створити таку гармонію, чекати і дочекатися, знайти одне одного в цілому світі — це ж таки діло, варте заздрості. Це романтика, про яку мріють всі. І, якщо й перестають мріяти, то тільки через те, що мають вже цю романтику або ж зчерствіли і згрубіли ще більше, ніж були грубими герої цієї історії.
Було у них і щось протилежне грубості й обмеженості. Щось протилежне й гармонії, але так протилежне, що цю гармонію посилювало. Щось, що може вселяти надію та віру в майбутнє. І щось, що викликає у мене сильне відчуття необхідності мого втручання в плин всезагального життя, моєї участі в тому, щоб радіти життю могли всі:
«Між ними обома сиділо воно. Носило сліди його і її на собі й було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любові. Вʼязало їх тісно з собою й приковувало до малої під лісом засуненої хатини. Своїм дрібним, мізерним існуванням надало їм відразу ціль життя і силувало несвідомо до живішого думання й праці».
Начебто зневажливе ставлення авторки до «його», адже «воно» є «дрібним» і «мізерним», лише підкреслює за допомогою контрасту значення цього дрібного, що надає ціль життя і навіть допомагає живішому думанню й праці. Це останнє вже говорить не лише про мрії, сподівання та ліниві бажання колись там щось отримати від їхнього осередку любові, а про діяльнісне ставлення до власного життя, до того, що відбувається саме зараз і має відбуватися далі.
«Все, що робили — робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне пруття, а родичі вʼязали його механічно, мовчки», — і знову можна позаздрити життю грубих та «убогих» селян, які все роблять разом, і навіть мала дитина разом із ними, причому, не без гри, не без радості від діла, яке робить. Їхнє життя, яким би простим і невагомим не здавалось, має радість, має самоціль, цілісність і навіть може показувати іншим приклад можливого співжиття. Від розуміння цього у читача пробуджується не лише співчуття до долі цих героїв, а й почуття поваги до кожного, почуття важливості кожного життя, кожного, хто трудиться та приносить радість іншим.
Біда головного героя в тому, що він бажав жити, як людина. Причому не просто в пальті, по-людськи одягненим, в теплі та чистоті ходити, а й інших людей радувати. Чоловік хотів поховати матір так, як це робиться на селі. Так, щоб люди гарно поїли, поспілкувалися, і про нього згадували «незлим тихим словом». Він лише бажав мати вагу серед сусідів — хіба це багато? І, звичайно, хотів провести матір, ту людину, що подарувала йому життя, в інший світ так, як це заведено, як того заслуговує кожна людина.
У природи були інші плани. Вона безжальна до людини, їй байдуже, чи та людина працює і заслуговує власною працею, власними помислами та бажаннями на існування. І тут, мені здається, Кобилянська обрала вдалий образ для цього твору, адже природа, стихія — це протилежність людині. Якщо у кожній людині, навіть у ненависній нам, злій, ницій, можна побачити таки людину, зачатки чи відгомін «іскри божої», то в природі того немає (якщо не заглиблюватись у філософію настільки, щоб зазначати, що, звичайно, в природі є зачатки людського і взагалі із природи людина і виходить, до неї і повертається). В природі немає злого, але зле найбільше й схоже по суті своєї справи на природне на противагу людському — коли стихія байдУже, безжально може нищити людське, знищуючи й саму себе — людське тіло. Для природи це лише перетворення одного стану в інший. Для людини ж це трагедія, це прояв добра чи зла.
Природа як герой, який вирішує долю інших, гарно підкреслює трагічність саме людських стосунків. До цих людей, головних героїв, були байдужими інші люди, їхні сусіди, односельчани, далекі від них організації, держава, суспільство в цілому (а все суспільство відповідальне за долю кожного). Герої були одинокими в своїй сімейній гармонії, одинокими по відношенню до чогось, що є трохи більшим за їхню трійку, четвірку (з «конаючою матір’ю») чи п’ятірку (разом із кобилою), більшим за їхній віз, що тягнувся у «білім морі». Коли ж людям байдужа доля таких одиноких, нехай навіть невідомих їм, людей, тобто коли люди діють лише як природа з її нейтральністю, байдужістю, тоді трагічність долі таких одиноких неминуча. Принаймні про це говорить художня література, вона попереджає, застерігає: дивіться, зверніть увагу, допоможіть — люди одинокі, людям довелося їхати в негоду, шукати заробітку, щоб поховати матір, і невідомо, чи вистачило б їм грошей жити до нових продажів, якби «біле море» не застало їх посеред їхнього шляху.
Природа може не звернути увагу на таку історію. Всього лише трійка людей, всього лише не пощастило. Але людина… Ольга Кобилянська як представниця роду людського, як представниця тих, хто готовий дати виклик природі та такому природному в людині, як байдужість до історій інших, — вона не дає природі одержати перемогу. А точніше, природа в її творі, тобто в її реальності, яку вона сама творить для себе і для нас, виступає ще в образі такої, що любить, що взаємодіє з будь-якою людиною, що намагається протистояти самій собі. Наприклад, у ролі кобили, яка «тягне родину ідіотів», але тягне, але старається і навіть любить свій обов’язок. Так, їй не вдається вирішити всі проблеми, таки перемогти стихію, але тим сильніша історія, тим сильніше підкреслюється необхідність людського втручання в хід подій, необхідність перемагати «ідіотів» в собі та необхідність допомагати іншим долати в собі «ідіотів» та ставати кращими, сильнішими в усіх сферах, більш здібними до життя. Історія Ольги Кобилянської показує, що природу в тому її моменті, який заважає людині жити (моменті, тому що природа разом із тим і допомагає жити, і взагалі є життям), можна подолати тільки за допомогою переваги, яку людина над природою має: свідомістю та дією згідно усвідомлення. А діяти згідно усвідомлення можна лише за допомогою людськості, разом з іншими людьми та навіть організацією людей, яким небайдуже, які бажають працювати над тим, щоб усі могли жити і радіти життю.
Звичайно, Ольга Кобилянська не говорить про це прямо. Чого вартував би цей твір, якби авторка прямо сказала, який висновок вона зробила б з історії, що її хвилює? Авторка могла і не мати власного висновку. В тому і сенс, і сила художньої літератури, що вона може привідкрити завісу, показати світ, звернути увагу навіть на дрібничку (але таку, що чіпляє людину), а висновок із «побаченого» читач робить сам, може, за допомогою друзівпроявів культури, суспільного життя, але обов’язково зрештою сам, самостійно і свій власний висновок.
Леся Українка писала в листі про цю новелу: «Ваше “Під голим небом” дуже мені подобалось, і не тільки мені, а всім нам. Се високопоетична річ і до того ж оригінальна. Ви артистка, — в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я се люблю над усе».
Леся Українка, яка мала досить конкретні демократичні, гуманістичні погляди, найбільше цінує «артистку» в Ользі Кобилянській. Гадаю, це не просто так. Артистичність як художність — це те, що притаманне далеко не кожному твору, який видавці назвуть художньою літературою. Художність дає можливість осягнути проблему за допомогою почуттів. Художність надихає діяти в певному напрямку, скоріше за все, діяти по-людськи, гуманістично, адже будь-яка проблема, яка торкається почуттів людини, стосується людства, кожної людини, осягнути таку проблему взагалі може лише істота культурна. Культура ж передбачає діяльність з метою продовження життя людського роду. Це неможливо без єднання, без співпраці, без осмислення людського буття та дій задля кращого життя одне одного.
Важко написати коротке оповідання так, щоб у читача до героїв виникали сильні почуття, щоб суперечливість цих почуттів залишала слід, змушувала згадувати героїв та їхню долю знову і знову, і думати далі над прочитаним та над життям — власним і людей навколо. Таке оповідання вдалося Ользі Кобилянській. Художність, з якою воно написане, працює на справу гуманізму, працює над вихованням любові до людини. І надихає діяти. В моєму випадку, більше читати і писати, думати і розбиратися разом з іншими в тому, як влаштований світ і як можна творити більше добра напротивагу злу, як можна робити людей більш забезпеченими, розвинутішими, сильнішими та здібнішими до життя — тобто щасливішими.