Цінності

Максим Литвиненко

Валя вийшла з хати і її нога одразу ледь не провалилась у старий дерев’яний поріг, дошки якого вже добряче підгнили й гучно рипіли щоразу, як на них ступали. Та ось настав той час і одна з дошок тріснула.

Валя не довго думаючи доламала дошку, пішла до яблуні та почала підбивати нею зелене недостигле яблуко, наче ракеткою для настільного тенісу. Потім Валя взялась відбивати яблуко від стіни хати, тиньк на якій весь потріскався і в багатьох місцях повідпадав.

З хати долинали гучні голоси батьків. Батько допитувався у матері де гроші, а мати безпорадно лежала на дивані та щось йому невдоволено відказувала.

Мати не могла ходити. Декілька тижнів назад вона пішла припинати козу на городі і коза обмотала їй мотузкою ногу. Мати перечепилась і поламала кіску у нозі. А точніше ‒ кістка роздрібнилась.

Голоси стихли. Валя обернулась. З хати вийшов батько і перечепився через тріснуту дошку у порозі. Під ноги він не дивився ‒ рахував гроші.

Лайнувшись через клятий поріг, батько нарахував шістнадцять гривень, після чого помітив доньку і лагідно посміхнувся.

‒ Шо, мала! Хочеш канфєту?

Валя кивнула.

‒ Харашо, ‒ сказав батько і зиґзаґом поплентався з двору.

Валя присіла на поріг і помітила раптом крізь поламану дошку іграшковий самоскид. Одразу здогадалась, що це її старший брат у когось вкрав і заховав у порозі, бо у них власних іграшок майже не було. Брат завжди крав чужі іграшки. Нещодавно він украв у свого друга букварика. Хоча сам не знає жодної букви.

Для Валі було всього сім років. Вона ходила у перший клас, а її брат у третій. Хоча, він майже ніколи не ходив до школи. Завжди прогулював. Додому навіть приходили якісь чужі люди у костюмах і казали батькам, що заберуть її та брата. Валя тоді дуже злякалась і пів дня ховалась на горищі у хліві.

Валя відчула голод, але в домі ніхто нічого не приготував їсти. І тоді вирішила піти до троюрідної сестри, яка жила трохи далі вулицею. Вона завжди пригощала її чимось: хлібом з маслом і посипаним цукром, коржиками, або булочкою якоюсь.

За п’ять хвилин Валя уже була біля подвір’я сестри, де бігали кури, гуси, качки, індики. Троюрідна сестра (на рік менша за Валю) гралася в пісочниці. У неї було повно іграшкового посуду і вона гралася у чаювання, та ліпила з піску пасочки.

‒ Привіт, Віка ‒ махнула їй Валя рукою.

‒ О, привіт! ‒ зраділа сестра. ‒ Ти прийшла гратись?

‒ Ага, ‒ Валя підійшла до пісочниці й Віка подала їй пластикову чашечку і блюдце із пісочною пасочкою.

З хати раптом вийшла мама Віки, не звернувши ніякої уваги на дівчат. Вона поспіхом дала їсти собаці. Так само поспішаючи нагодувала усю домашню птицю, видоїла корову і занесла на город теляті пити. Жінка робила усе з акуратним поспіхом і притьмом ходила від одного краю подвір’я до іншого ‒ від хліва до свинарника, від свинарника до хати, з хати до льоху.

Врешті вона пішла до хати і переодягнулась у закіптюжений заводський спецодяг і вже тоді підійшла до пісочниці.

‒ Віка, я там зварила борщ ‒ поїси. Коли прийдуть зі школи Олег і Надя, то Олег нехай накосить теляті на вечір трави. А ви з Надею приберіть у хаті. Корову нашу на поле після обіду вижене дядько Женя, ‒ протарабанила мама, а потім суворо додала: ‒ До хати нікого не пускати!

Сказала оце, і пішла.

За декілька хвилин Валя піймала себе на думці, що хотіла б мати такий же чайничок, як у Віки.

‒ А можеш мені подарувати цей чайничок? ‒ запитала Валя, а Віка одразу підсунула того чайничка ближче до себе.

‒ Ні, ‒ твердо відповіла вона.

‒ Чому? Тобі куплять нового. Твоя ж мама має гроші, щоб купити тобі нового, а моя немає.

‒ Ні, ‒ повторила Віка.

‒ Ну, чого? Тобі що, шкода? Ти ж багатша за мене.

Віка набурмосившись почала грабати пальцями пісок.

‒ Чого це я багатша? У тебе хоч тато є, ‒ пробубніла Віка.

Тато Віки помер декілька років назад від невиліковної хвороби й Валя це знала. Але натомість у відповідь вона вирішила парирувати:

‒ То й що. А в моєї мами нога поламана і їй у ногу шпиці вставляли, і вона ходити не може, ‒ ображено відказала Валя.

‒ Моя мама каже, що це тому, що твоя мама п’є горілку, а горілка вимиває з кісток кальцій, який робить кістки міцними. Тому твоя мама так легко і заламала ногу, бо кістки в неї стали дуже крихкими, ‒ промовила Віка, наслухавшись дорослих розмов.

Валя знову була почала щось ображено відказувати на те, але Віка її безцеремонно перебила:

‒ А ти чого не в школі? Сьогодні ж не вихідний! ‒ їй лише щойно це дійшло.

Валя лиш байдуже знизала плечима.

‒ Піду я, ‒ врешті сказала вона і звелась на ноги.

Вона обтрусила коліна від піску і не попрощавшись пішла.

Коли Валя вийшла з двору і Віка її вже не бачила, то схопилась з місця і швидко чкурнула вулицею, стискаючи у руках іграшковий чайничок, якого непомітно поцупила прямо перед носом сестри.

Опинившись удома, заховала чайничка у поріг і зайшла до хати. Згадала, що голодна.

Зі спальні лунала затяжна пісня. П’яні голоси безсовісно фальшивили та невиразно виспівували слова.

Валя зайшла до спальні. Матір з батьком безтурботно пили горілку та співали. Мама лежала із хворою ногою на дивані. Батько сидів поряд на табуреті.

‒ На, ‒ простягнув їй батько цукерку у липкій обгортці й лагідно посміхаючись погладив її по голові.

‒ Я хочу їсти, ‒ промовила Валя.

‒ А шо, хіба нема шо їсти!? ‒ здивувався батько.

Валя заперечно похитала головою.

‒ Зара я шось зварганю, ‒ відказав їй батько і продовжив співати. Потім вони з матір’ю закурили. Потім батько дещо згадав і подав дружині пігулку. Та її запила стопкою горілки і далі продовжила співати.

А Валя вийшла надвір і сіла на поламаному порозі, сумно зіперши голову на руки. Вона розгорнула цукерку і кинула собі до рота. Закінчувався обід. А цукерка ‒ єдине, що вона їла. Чи приготує батько їсти? Навряд. Він зараз засне.

«І чого та Віка каже, що я багатша? ‒ ніяк не могла второпати Валя. ‒ Іграшок повно має. Їсти є що… То й що, що батька немає. До чого тут батько? Он у мене є батько, але ж я не багатша, я бідніша…»

(Текст подано в авторській редакції)