March 15, 2019

Кому потрібна пригодницька література в ххі столітті? Частина 3: мандрівки та подорожі

Частина 1: витоки жанру

Частина 2: містика і фантастика

Людей, що стоять попереду свого століття, людей, як, наприклад, мене,  розуміють набагато гірше, ніж сучасників, але зате їх уважніше слухають.

Нас не зрозуміють ніколи, і ось причина того авторитету, яким ми користуємося.

Ф. Ніцше. Сутінки кумирів

Складність розкриття терміну «пригодницька література» полягає в тому, що не зовсім ясно, з жанром чи явищем доводиться мати справу. У літературознавстві досить часто можна зустріти вираз: «жанр пригодницької літератури», «пригодницькі жанри». Протягом довгого часу в якості синоніму «пригодницька» використовувалися слова «авантюрна література», що неминуче ускладнювало з’ясування змісту термінів. Власне, багато дослідників-літературознавців, в головах яких розуму і знань цілі палати, досі не можуть зрозуміти, з якої причини пригодницька література зараховується до літератури нижчого розряду, але захоплює читача сильніше, ніж «правильна» і «висока».

Не прийшли вони до єдності і в питаннях поділу пригодницької літератури на більш дрібні розряди. Наприклад, чи можна відносити «антиколоніальні» повісті Майн Ріда до пригодницького жанру, або варто придумати для них якусь іншу назву? А Дюма-старший з його «Трьома мушкетерами», створеними у відповідності з вищими канонами літератури, – чи можна його ставити в один ряд з Майн Рідом? Втім, радує вже те, що як би вчені не ділили літературу, вони все ж прийшли до єдності з приводу об’єднання її в один і той же великий жанр – пригодницький, незважаючи на те, що зазначають: «історико-пригодницький», «морські пригоди» або ще якось.

З огляду на вищесказане, автор цих рядків, з вашого дозволу, замовить слово про твори, які завжди любив. Всі автори цих книг – зарубіжні, і зовсім не тому, що я «не дружу» з вітчизняними або маю неприязнь до рідної літератури. Напевно, це можна пояснити тим, що саме в книгах зарубіжних письменників я знаходив те, що мені було потрібно, та ще й викладене в гарному класичному стилі. Наприклад, коли мене цікавила «морська» тематика, я знав, що в списку вітчизняних письменників шукати нічого, оскільки країна ніколи не вважалася розвиненою морською державою, колоній не мала, піратськими експедиціями не прославлялась, а робінзонами й поготів. Якщо Даніель Дефо, англієць за походженням, міг дозволити собі створити безсмертний твір про Олександра Селкирка, то це не означає, що щось на кшталт цього міг написати виходець з Києва або Жмеринки. Те ж саме стосується і оповідань про морські подорожі, якими свого часу увічнили свої імена Стівенсон та Джек Лондон. Тим більше, в створенні творів такого роду важливу роль відіграє знання, як мінімум, основ навігації і морської термінології. Якщо Д. Лондон міг вільно писати про брам-стеньгу або такелаж, оскільки не був невігласом в морській справі, то типовий український письменник про це й гадки не має.

Пригодницька література відіграє в світовому літературному процесі роль Попелюшки. Читається на одному подиху, видається мільйонними тиражами, але вважається другосортною, негідною уваги дослідників. Неодноразово відзначаючи її розважальний характер, в порівнянні з «серйозною», нижчий естетичний рівень, критика найчастіше не намагалася розібратися в специфіці цієї літератури, пояснити секрет її популярності серед читачів. Ох, вже ці критики! Ось яка від них користь? Скільки не намагаюся це зрозуміти, нічого не виходить. Хоча… Вони вміють визначати жанр того чи іншого твору, а це, напевно, чималого варто!..

Довгий час надзвичайну популярність пригодницької літератури вони пояснювали лише зіпсованим або нерозвиненим читацьким смаком. Але критики нехай собі говорять, нехай сперечаються – на те вони і критики – люди, обділені долею, не відрізняються ніякими талантами, позбавлені фантазії та уяви. Нехай б’ються лобами, намагаючись проаналізувати той чи інший твір, розкласти його по поличках, відокремити «м’ясо» від «кісток» – треба ж і їм якось заробляти на життя. Але скільки б ці стерв’ятники від літератури не кричали, це не заважало багатьом вимогливим читачам ставитися до пригодницьких творів з любов’ю.

Наприклад, М. Горький, згадуючи своє дитяче захоплення романами Густава Емара, писав дружині: «Це, знаєш, вакцина була – вакцина проти обломовщини». А в романах А. Дюма-батька великий письменник зустрів – на противагу міщанству – людей «сильної волі, різко окресленого характеру, які живуть іншими радощами, страждають інакше, ворогують через незгоди великі».

На «морських», «піратських» та інших творах виросло не одне покоління великих письменників. І неспроста, оскільки саме пригодницькі твори такого роду здатні будити в читачеві фантазію і жагу пізнання. Наприклад, свого часу представники нашої хлоп’ячої компанії вважали обов’язковим перечитувати Майн Ріда, Стівенсона і Жюля Верна, а якщо раптом виявлялося, що хтось не читав того чи іншого твору, це розцінювалося як «моветон», не інакше. Книги та фільми, подані радянським і НДР-івским кінематографом («Оцеола, вождь семінолів», «Острів скарбів», «Вершник без голови», «Таємничий острів» і чимало інших) примушували нас замислюватися над таємницями природи і людини, шукати своє місце в житті, прагнути до далеких світів. І нам було байдуже до того, що насправді той же Майн Рід ніколи не бував на острові Борнео, а капітан Немо зі своїм «Наутілусом» – персонаж вигаданий. Головне, що ми намагалися запозичати найкращі риси цих людей, вчитися на їх прикладі і, природно, пізнавати все більше цікавих речей. І якби в ті часи перед нами поставили на вибір два ідеали – скромну скво Пассук чи Павлика Морозова, – кожен з нас, не сумніваючись, обрав би самовіддану героїню Джека Лондона.

Чи хотілося нам знайти щось подібне в українській літературі? Так, ми б із задоволенням читали, бо в тому віці почуття не відають ні мовних кордонів, ні політичних. Але, на жаль, за винятком кількох авторів радянського періоду, твори яких швидше нагадували жалюгідне наслідування титанів жанру, ніж ендемічні квіти, нічого не знаходилося. З якої причини? Невже серед людей, що пишуть в Україні, за всю історію не було людини, яка б поплавала по морях-океанах, побувала в піратському полоні, зуміла б зграбно подати читачеві свої пригоди? Та було, і чимало. Досить лише згадати про конюха Антона, який брав участь в експедиції Р. Скотта до Південного полюсу. Цей конюх – уродженець сучасної Полтавської області, навіть пройшов зі Скоттом половину льодовика Росса, на власні очі спостерігаючи недоліки в підготовці цієї сумної експедиції, і міг би розповісти світові про цікаві речі. Чому він не залишив після себе ніяких щоденників, в той час, як десятки іноземців написали з цього приводу цілі томи? Після повернення в Європу британський уряд нагородив його медаллю і призначив довічну пенсію. Здавалося б, живи собі, чоловіче, досхочу і пиши мемуари, та не так сталося як гадалося! Антон Лукич Омельченко справді одержував цю пенсію аж до 1927 року – до тих пір, поки радянський уряд не розірвав дипломатичні стосунки з Британією. На колишнього конюха невпинно тиснули, намагаючись звинуватити в шпигунській діяльності на користь «англійського імперіалізму», забороняючи будь-що писати або навіть розповідати. Він помер у віці 49 років, вражений блискавкою на порозі власного будинку, і пам’ять про нього стерлася б назавжди, якби не спогади британських учасників експедиції (Е. Черрі-Гаррарда і ін.). Але ж він був чи не першим представником з усієї Російської імперії, який висадився на крижаний материк!

З раннього дитинства мені доводилося читати і чути історії, що трапляються з людьми, які присвятили себе подорожам. У міру становлення мислення я читав різних авторів – Сабатіні, Буассенара, Дефо… Одного разу, десь в 12-річному віці, мені попався роман «Пригоди Джона Девіса», в якому Дюма-батько описував життя пустотливого хлопчика, починаючи від раннього дитинства і закінчуючи зрілістю. Письменникові вдалося побудувати твір таким чином, що читався він залпом, відриваючи від зовнішніх подразників. Пам’ятаю, як на біду, почав я його читати ввечері. Накрившись із головою ковдрою, я тихенько розгорнув книгу і ввімкнув мініатюрний ліхтарик – називається «замаскувався». Поглинений читанням, я не помітив, як промайнула ніч і засяяв яскравий день. Довго я пам’ятав цю книгу, а згодом не раз перечитував!..

Пам’ятаю, наскільки тривалою і заразливою була морська тематика. Я читав усе підряд, паралельно знайомлячись не лише з нею, але і з усім, що знаходилося, в тій чи іншій мірі, навколо неї. Романи про Робінзона, піратів, подорожі в льодах Арктики та Антарктики – все це проносилося крізь свідомість, бентежачи найпотаємніші струни душі. Чи допомагало це читання в реальному житті? Звичайно! Наприклад, ще в класі третьому, завдяки цим книгам, я засвоїв, що «лежачого не б’ють», а справжність дружби перевіряється труднощами. Крім благотворного впливу на самовиховання, пригодницька література прищепила в мені любов до географії, історії і багато чого іншого, не кажучи вже про те, що замість порожніх анекдотів, до яких ласі дитячі мізки, в моїй голові відкладалися знання з навігації і морської термінології. Варто було лише дорости до Ж. Верна!..

Коли не вистачало творів художніх, я переходив на науково-популярні і навіть наукові. Серед них в моїх руках одного разу виявилася книга полярного дослідника Стефансона. Вона спокійнісінько припадала пилом в кладовій однієї бібліотеки, і якби не моя допитливість, їй судилося б зотліти від цього пилу, канути в Лету, стати жертвою людського забуття. Видано її було в післявоєнні роки сміховинним тиражем, а оскільки вона відносилася страхітливим обивателем до розряду наукових, її обходили десятою дорогою. Але тут в її нудному житті з’явився я! Давши рішучий бій товстому шару пилу, я, нарешті, прочитав назву: «Гостеприимная Арктика». “Що таке? – насторожився я. – Пахне подорожами»… А це був щоденник п’ятирічного дрейфу серед арктичних льодів – дослідник вперше в світі у всіх подробицях вивчив цей процес. Заодно він хотів перевірити, чи можливо людині вижити, покладаючись виключно на їжу, добуту своїми руками. П’ять років – уявляєте таке? П’ять років з дня в день піддаючись різноманітним несподіванкам і небезпекам, частенько страждаючи від пронизливого холоду або відсутності вітамінів, ризикуючи в будь-яку хвилину перетворитися на їжу для риб або білих ведмедів, автор не лише вчився виживати, а й проводив дослідження і досяг чималих успіхів на цьому терені. Досить зауважити, що ні він, ні його товариші жодного разу не захворіли на цингу, ніколи не страждали від запалення легень, жодного разу не відчували мук голоду. І, мало того, саме тоді на мене зійшло усвідомлення великої істини: людина – невід’ємна частина природи, і ця природа буде їй допомагати за умови, якщо ми поважаємо її закони…

Напевно, саме завдяки такій літературі удосконалювався і я сам. Минули роки, я об’їздив майже весь Радянський Союз, побачив Камчатку з її величними вулканами, Карське море з його похмурими водами, погодував незліченні орди «мошкоподібних» істот на півострові Таймир, пошлявся по Якутії, Приморському краю, Уралу, побачив Арал в період його агонії, Амудар’ю, перетворену в жалюгідний брудний струмочок, озера Балхаш та Іссик-Куль, Амур, Кольський півострів… Всякий раз, опиняючись в новому місці, я знаходив підстави захоплюватися невичерпною фантазією природи і готовий був вигукнути: «О, життя! Яке же ти прекрасне!» І завжди відчував, що я не один, адже поруч – духи великих людей, котрі прищепили мені, жалюгідному пігмеєві, нікчемному породженню асфальту і бетону, любов до цієї тендітної і гарної планети…

Геннадій Демарьов