Борислав кохає

Сказати, що Іван Франко знався на темі кохання – нічого не сказати. Напевне, саме тому кохання у “Бориславі…” немає. І тим більше його не віднайти там, де воно, здавалося, мало бути – у стосунках Готліба й Фанні.

Дійсно, Готліб кохати просто не здатний. Його середовище виховало в ньому лише одне почуття: непереборну жагу до власності. В цій жазі, як у горнилі, плавляться всі грубі рухи його нерозвиненої душі. Любов Готліба до Фанні чорна й важка; все, що він знає про Фанні – лише те, що вона “мусить бути моєю”. Фанні для нього – рівно як і Герман, як і Рифка, як і Леон, як і коминарчук – лише засіб для вдоволення бажання володіти: іншою людиною чи грішми.

Фанні теж жертва свого середовища: окрім мрій про кохання вона в житті нічого не бачить і не розуміє. Нічому іншому її не навчили – хіба лише читати книженцію або вишивати, – тобто, однаково дурної, непотрібної роботи. “Їй бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробної вiрностi, безграничного посвячення”, – пише Іван Франко. Тому коли раптово з’являється Готліб, який так сильно вирізняється (для неї) з-поміж інших залицяльників, Фанні одразу спрямовує на нього все своє єство. Інші риси Готліба для неї не мають значення, їй важлива одна його тимчасова риса “королевича у жебрацькій одежі”.

Ясно, що це ніяка не любов, а лише карикатура на неї, трохи схожа у зовнішніх проявах. У стосунках же Рифки та Германа – батьків Готліба – від самого початку не було навіть натяку на кохання. Бідний тоді ще либак (робітник-нафтар) Герман одружився на Рифці лише тому, що вона мала дрібко грошей, – а тільки-но гроші пустилися в діло, Рифка стала для Германа “п’ятим колесом у возі”.

І тим це важливіше. Але не через те, що така “любов”, як можна одразу подумати, викриває ницість та духовне виродження панів. Звісно, це теж правда, та не це головне. Головне тут те, що вся ця “недолюбов” розгортається на тому тлі, де любові немає теж – але з принципово інших причин.

Варку, що була для Прийдеволі “одна людина, котра вiддала б була своє життя за мене, котра любила мене”, зганьбили пани, й вона загинула в ямі. Івана, чоловіка Марти, що її виховав старий Матій, жид Мортко кинув у яму через гроші – та й не дуже великі, усього лише зо дві сотні ринських! Сама ж Марта після того хату свою покинула, пішла “у службу” – і, як видно, особисте життя в неї від того не стало кращим, бо далі у романі про неї ні слуху, ні духу. А де дружини Бенедя, братів Басарабів, інших ріпників? Про яке кохання взагалі може йти мова, коли люди працюють по 12 годин у штольнях, у денні та нічні зміни без вихідних? Коли вони живуть у кошарах, що належать панам, а їхні рідні домівки лишаються в сусідніх селах? Коли варто їм лишень захворіти, як їх просто викидають з хати, – як ту жінку з дитиною, що піп не хотів хрестити? Коли їм платять такий мізер, що на нього і прокормитися не виходить? Чи, як пише про це Михайло Коцюбинський у статті “Іван Франко”, “Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток, бруд, п’янство, розпуста, погана їжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат на брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло”? Ясно тут, що Варка була для Прийдеволі навіть більше, ніж коханою людиною – це була справжня рідня по нещастю й по життю.

На мою думку, Іван Франко вчиняє тут саме так, як і слід було вчинити. В той час, коли під ногами панів починає кипіти ціле робітниче море, їхні особисті трагедії постають напрочуд блідими і несуттєвими. Що нам до того, як складеться історія Готліба й Фанні, коли цілий клас людей позбавлений умов не тільки любити, а й просто жити? Але Франко показує, що від панування капіталу страждають тепер уже всі, не лише робітники, але й пани – знають вони про це чи не знають. І коли Готліб, як і громада на чолі з Басарабами, порізно вирушають палити маєтки, читачеві робиться очевидним, що так просто з цієї неволі не виберешся: у порівнянні з тим, що пропонував зробити Бенедьо, палійство – ще гірший метод. Бенедьо рухався в правильному напрямку, але не міг, як барон Мюнхгаузен, витягнути себе за волосся догори, до рівня теорії соціалізму, де було би видно, що не можна просто взяти й домовитися з власниками виробництв. Побратими ж Бенедя взагалі звернули в зворотній від виходу бік, і подальшу долю такого руху в романі змальовувати вже не потрібно. Про “вихід” із ситуації для Готліба годі й говорити.

Та все ж про кохання. У “Бориславі…” Іван Франко рішуче розправляється з тією сентиментально-романтичною літературою, яка особисті любовні трагедії ставить поперед страждань цілих мас людей. Цим Франко виводить українську літературу на зовсім новий рівень свідомості. На цьому рівні вже видно, що трагедія однієї людини – не особиста драма, яка могла статися чи не статися, а прояв і частка загальної драми; попередній же “підхід” до цього питання відтоді став застарілим. Те ж саме – коли мова йде про нещасливе кохання. Чи не боліло у всіх тих ріпників від понівеченого особистого життя? Боліло, але ж вони здогадалися, що той біль – складова більшого, загального болю, й поодинці його не позбутися. Можна сказати, що це не винахід Франка: всі революційні українські письменники писали про страждання народу. Але ж є різниця, коли, скажімо, Шевченко говорить про Україну взагалі, народ взагалі, гайдамаків взагалі – і коли те саме показують вже на реальних прикладах, розбирають причини суспільного лиха.

І слід думати, що не лише у літературі, а й у житті особисті проблеми окремої людини – навіть не відлуння, а прямий голос загальних проблем. Вирішити одне без другого – неможливо. І те, наскільки суспільство переймається цим, показує й те, наскільки воно саме себе любить.

Володимир Далебі