ДЕЯКІ ПОМИЛКИ МАЙКА ЙОГАНСЕНА В МІРКУВАННЯХ ПРО СУТНІСТЬ МИСТЕЦТВА

М. Каширін

Книжка Майка Йогансена «Як будується оповідання» починається з «переднього слова», де автор пише: «У першій частині я попереду знайомлю молодого новеліста з поглядом на мистецтво, котрий я маю слабкість уважати за єдино марксистський, більше того, за єдино правдивий. Тим часом у мене зовсім немає цитат з ватажків марксистської думки». І трохи нижче додає: «Уважний читач спостереже, що, незважаючи на зовнішню схожість моєї схеми з теоріями футуристів, між ними є одна радикальна різниця. Вони виголошували смерть старого мистецтва, щоб запровадити нове». Згадавши, що бувають і такі випадки, коли виголошується смерть мистецтва, щоб «протаскати старе», Йогансен вказує: «Я ж ніякої смерті не виголошую, а намагаюся поставити мистецтво на його місце. Не моя вина, коли це, належне йому, місце таке незавидне».[1; 5]

Що ж це за місце і чи справді воно таке незавидне?

«…З’ясовується, що в наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою щодо ролі своєї у виробничому процесі».[1; 11] Заявивши, що його підхід марксистський, Майк Йогансен шукає роль мистецтва у суспільному житті. І, відповідно до вимог і моди часу, пропонує мислити не з позиції інтелігенції, не з позиції пролетарських і селянських письменників, яких воно годує і одягає, а «стати на точку погляду пролетарів та селян і оцінити роль мистецтва в житті робітника та хлібороба в нашій країні».[1; 11] І виявляється, що роль мистецтва у соціалістичній країні така ж сама, як і в капіталістичній: воно є «один з ґатунків розваги, один з факторів відпочинку від роботи».[1; 5] Трішки далі він повторює: «Соціальна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри, – словом, це один зі способів відпочивати».[1; 13] І цитує Державіна:

Поэзия тебе любезна,Приятна, сладостна, полезна,Как летом вкусный лимонад.

Майк Йогансен тут висміює позицію, яку, на його думку, представляють марксисти (неправильні), а саме: порівняння мистецтва з корисними виробництвами. Може, річ навіть не у порівнянні, а в зазіханні мистецтва на важливу роль у суспільному житті. Утилітарний підхід чужий письменникові. Тому він і повстає проти нього, обділяючи таким чином мистецтво і виховною, і світоглядною, і іншими функціями.

Загалом, він не такий і неправий, коли критикує вульгарний марксизм. Правильно робив, що критикував. Але якою ціною! Чого йому така критика коштувала: довелося звести мистецтво до способу розважитися після роботи.

Втім, це не найгірше місце у «виробничому процесі». Ясно, що це розвиває фантазію й почуття. Але ще важливіше те, що Майк Йогансен прогледів, – що таке сама розвага. Він вважає, що розвага – це коли люди відпочивають. Після робочого дня задирають ноги на дивані й читають, а література – це «солоденьке питво під час спеки, й читачі бажають освіжитися». [1; 36] Але відпочинок є чимось більшим. Як мінімум – це не робота, тобто не те, за що людина отримує гроші. А ще краще сказати, відпочинок – це те, що людина робить не для того, щоб заробити. Чим повинен займатися працівник у вільний від роботи час? Чим завгодно. А обирає читання книжок, слухання музики, відвідування театру тощо.

Насправді дуже важливо, чим людина займається у вільний час. Витрачаючи дорогоцінних кілька годин не на створення додаткової вартості, людина займає особливе місце у «виробничому процесі». У вільний час вона є всього лиш споживачем. А от що вона споживатиме – залежить від багатьох факторів, у тому числі, від неї. Роль мистецтва тут саме в тому, щоб його “споживали”. Питання, отже, в тім, через яке мистецтво людина знайомиться з тим, що виходить за межі її досвіду й розвиває її почуття. Бо, очевидно, різне мистецтво може запропонувати не одне й те ж.

Розвиваючи себе не як спеціаліста, наприклад, через читання художньої літератури чи перегляд фільмів, індивід особливої користі капіталу не приносить. На перший погляд, це, звісно, недобре. Це якщо дивитися на людину з боку «виробничого процесу». Проте є й інший бік, де не людина для машини, а машина для людини. Де людина не є рабом капіталу. Тим-то цей відпочинок і важливий – він вивільняє її з того місця, в якому вона опиняється не за своєї волі, яке вона не обирає, в якому їй доводиться жити. Безперечно, не всяке мистецтво може підняти людину над середовищем, але це, загалом, і не є його завданням. Завдання мистецтва – примушувати порівнювати, співставляти, мріяти, а ще надихати й спонукати до дії.

Майк Йогансен про це не сказав ані слова. Відпочинок у нього – всього лише відпочинок. Та й виробничий процес у нього – це заводи й фабрики. З таким розумінням виробничого процесу так само вузьким буде і відпочинок від нього.

Словом, Майк Йогансен пише, що мистецтво у виробничому процесі (як він його розуміє) нічого не вирішує. Але він чомусь не згадує про те, що у цьому процесі багато вирішують люди. Ну а люди, які не освоїли культуру (а освоїти її без мистецтва дуже складно), справді, навряд чи щось у виробничому процесі вирішують, а якщо й вирішують, то їхні рішення навряд чи роблять суспільство кращим.

Зате Майк Йогансен вказує на «дезорганізаційну роль мистецтва».

Він розглядає «організування і дезорганізацію як два протилежних і зовсім зворотних поняття».[1; 12] Це також помилка, адже будь-яке «організування» є способом дезорганізації попереднього порядку, а «неорганізованість» – теж організація, теж порядок. Однак такі ази діалектики, певно, автора не турбували, тому він міркував закінченими термінами. «Так от, мистецтво (поскільки воно впливає взагалі) збурює емоціональну сферу й таким чином дезорганізує людину, як логічну машину. Мистецтво змінює мисль на почуття, розрахунок на афект, – а це ми можемо з повним правом назвати дезорганізацією (коли, звичайно, не гратися словами)».[1; 12]

Не потрібно гратися словами, щоб побачити, що в цьому місці Майк Йогансен уже переоцінив силу мистецтва. У дійсності відбувається так, що воно не «змінює мисль на почуття», «розрахунок на афект», а всього лише доповнює ті самі «мисль» і «розрахунок». Прочитавши книжку, ми не забуваємо попередній досвід, не стаємо зовсім іншими людьми, не перетворюємось із раціонально мислячого індивіда на заручника почуттів. Чекати такого впливу від мистецтва марно. Все, що воно може дати, – похитнути наш світогляд, розбити його монолітність. Принагідно згадаємо Максима Горького, якого Майк Йогансен вважав письменником, що почасти «доріс до марксівської концепції», яку він, Йогансен, як йому здається, представляє. (Вище, не «почасти», на його думку, піднявся Володимир Винниченко). Так от, Максим Горький писав, що книжки є маленькими сходами, піднімаючись по яких, людина рухається від тварини до людини, до уявлення про краще життя і жаги такого життя. «Книжки розповідали мені про інше життя, більш людяне, ніж те, яке я знав […], вони вказували мені моє місце в житті. Окрилюючи розум і серце, книги допомогли мені піднятися над гнилим болотом, де я потонув би без них, захлинувшись глупотою і пошлістю. Все більше розширюючи переді мною межі світу, книжки говорили мені про те, яка велика і прекрасна людина в стремлінні до кращого, як багато зробила вона на землі і яких неймовірних страждань це їй вартувало».[2]

Майк Йогансен не зумів уникнути соціологізації мистецтва. Заслугу попереднього мистецтва він вбачав у тому, що воно дезорганізувало життя. «Мистецтво, створене вищими класами (пригноблені класи не мають змоги утворювати розвинене мистецтво, а тільки консервують старе), може придатися як невеликий дезорганізаційний мотив проти тих самих класів. Саме цим і пояснюється, що ліві митці в Росії (і Німеччині, і Франції) стали були на бік соціальної революції, – маючи, однак, читачів і глядачів тільки серед вищих класів. Вони відіграли свою роль, розкладаючи ці класи, – падіння феодалізму і буржуазії було точкою піднесення лівого мистецтва. Тепер же, під час будівничої роботи, справжнє мистецтво стало непотрібне, воно тільки заважало б, і ось з-під матраца на подушку вилазять усякі АХХР’и, АХЧУ, напостовці та інші фальсифікатори».[1; 12]

Кількома абзацами далі Майк Йогансен за таку ж позицію, тобто за вульгарний класовий підхід до розуміння мистецтва критикує Плеханова. «Не можна, правда, брати плеханівських статей про мистецтво всерйоз. Отакі міркування: «Мистецтво є метод пізнання, через мистецтво ми пізнаємо життя – і що ж ми бачимо, любі товаришочки: скрізь одні класи пригноблюють другі», – мали для Плеханова величезні цензурно-практичні вигоди. При такій постановці справи він міг трактувати соціальні проблеми, так би мовити, на музейному матеріалі, викривати експлуатацію трудящих…, розглядаючи картини голандської школи, так би мовити, під димовою завісою».[1; 13-14]

А ще через кілька сторінок сам сварить тих, хто всюди вишукує «соціологічний еквівалент».

Що ж до заперечення ролі мистецтва у «будівничій роботі», Майк Йогансен не може не помилятись, бо розглядає будівництво як «організування», яке розуміє однобоко, тобто абстрактно.

В цілому, навіщо ж все це знати? Невже не можна ставати письменником (а чи й читачем), не розібравшись у сутності й ролі мистецтва? Майк Йогансен відповідає:

«Мабуть, що є й такі пристойні письменники, що працюють отак, не з’ясувавши собі природи мистецтва і його ролі, а тільки почуваючи її нюхом. Та куди вигідніше одразу все вияснити – така засада дасть глибшого, оригінальнішого письменника».[1; 18]

Тут із ним треба погодитись. За виключенням того, що можна все вияснити одразу.

Література:

1. Майк Йогансен. Як будується оповідання [текст] / Майк Йогансен. – Київ : Пабулум, 2019. – 128 с.
2. Максим Горький. Как я учился. Режим доступу: http://gorkiy-lit.ru/gorkiy/proza/rasskaz/kak-ya-uchilsya.htm