Дерево бажань

Назарій Вівчарик

У творчої і зворушливої особистості Єлизавети Петрівни почали здавати нерви: вона ще не відійшла від літніх канікул, під час яких майже не відпочила, і тому ніяк не могла приборкати колективну свідомість двадцяти маленьких школярів.

– Сашко, ти передав за проїзд? Марійко, он дивись, дівчина виходить, то сідай на її місце! Катерино, що треба сказати чоловікові за те, що поступився місцем? Миколо! Ну, невже не можна тихіше? Це ж громадський транспорт! Ти тут не сам! – намагалася контролювати ситуацію класна керівниця.

Раптом всі учні, як за помахом чарівної палички, затихли, і в автобусі стало неймовірно тихо. Спочатку Єлизавета Петрівна нескромно приписала цю заслугу собі, але потім зрозуміла справжню причину, – на плоскому моніторі, пригвинченому під стелею позаду кабіни водія, почався модний мультсеріал «Монстри Хай». Заради справедливості, слід зазначити, що цей «мультик» Єлизавета Петрівна вважала жорстоким і зовсім непридатним для дитячої аудиторії, але цієї хвилини він був вельми доречним.

До кінцевої зупинки вони доїхали швидко і більш-менш спокійно. Вийшовши з автобуса, Єлизавета Петрівна вдихнула свіже повітря, наповнене смолистим запахом хвої. На краю їхнього містечка був невеликий ліс, який деякі вважали просто величезним парком. Їхати було недалеко. Тут класна керівниця вирішила провести з дітьми першу вересневу суботу, щоб згуртувати колектив після довгих канікул. Вчителька зарубіжної літератури Єлизавета Петрівна вважала себе зразковим педагогом, який не має обмежуватися тільки проведенням традиційних уроків у стінах школи.

– Діти, станьте, і я вас перерахую! – суворим голос наказала вчителька. – Кирило, не вередуй і не смикай Катрусю за коси! Якщо вона тобі подобається, то краще почастуй дівчину цукеркою.

Діти засміялися, а хлопчики стали соромити Кирила за те, що йому подобається Катя. Кирило категорично це заперечував: мовляв, він узагалі нікого не любить.

– А де ж Артемко?! – несподівано вигукнула Єлизавета Петрівна, яка не дорахувалася своїх учнів до круглого числа.

Мало хто з однокласників звернув увагу на хвилювання, яке охопило їхню «класуху».

– Уявляєш, я стільки разів піднімав ті гантелі і так сильно накачав біцепс, що він заважав мені згинати руку!

– А що таке біцепс? – перепитав Сашко у Миколи, батько якого був тренером в спортзалі.

– Хіба не знаєш? Оце ти дурний! Біцепс – це м'яз руки! А на ногах у тебе трицепси! – міцний Микола зверхньо просвітлював худенького однокласника, від чого той зніяковів. – Чуєш, дивись, як вчителька нервує. Чого це вона?

– Миколо! А де ж Артемко? Він же твій друг! Ви разом ішли до зупинки! – нагримала на учня не на жарт схвильована Єлизавета Петрівна.

Вона була настільки відповідальною і педантичною жінкою, що не могла й подумати, ніби втратила учня. Їй уже ввижалися автомобільні аварії за участю Артемки, і вона була готова навіть телефонувати до лікарні у травмпункт. Єлизавета Петрівна пам'ятала, що бачила хлопця на зупинці.

– А він не сів у автобус, бо пішов до кущів якихось жучків збирати, – спокійно відповів Микола, не уявляючи собі, чому це треба так нервувати через Артемка.
Єлизавета Петрівна охнула, а хтось із дітей почав нервово їсти бутерброд, взятий на лісовий пікнік.

– Глянь, Миколо! Я печиво зранку купував і на чеку ціна 6,66! Це магічна цифра! – раптом звернув на себе загальну увагу вкритий ластовинням Андрійко.

– Так, це непростий чек, бережи його! А щоб магія подіяла, то потрібно чек з'їсти! – насмішкувато порадив Миколо.

За інших обставин Єлизавета Петрівна втрутилася б у ситуацію і прочитала лекцію учням, що можна вживати в їжу, а що – ні. Адже як можна їсти магазинний чек, та ще й брудними руками! Неподобство якесь! Але класній керівниці було не до цього. Вона прорахувала всі можливі варіанти і вирішила поїхати назад на пошуки учня. Вчителька залишила групу дітей під наглядом охоронця невеликого готелю, через територію якого зазвичай проходили туристи, щоб потрапити до лісу.
Вчителька під страхом смертної кари заборонила їм розходитися, пообіцявши потім погуляти з ними довше, а сама вскочила у від'їжджаючий жовтий автобус, щоб повернутися до початку шляху. Тим паче, що їхати було зовсім недалеко. Схвильованій Єлизаветі Петрівні здавалося, ніби вона «пушкінська» Тетяна Ларіна, яка виконує свій громадський обов'язок, або Катерина з драми Островського, сповнена трагізму, але готова до боротьби.

Не знаючи про наближення буревію у подобі «класухи», Артемко на зупинці тим часом довбав ногою розколотий хуліганами бетонний смітник. У його кишені копошилися зелені блискучі жучки, яких він назбирав для однокласниці Даринки. Ця дівчинка йому дуже подобалася.

Взагалі-то, Артемко був добрим хлопчиком. Він любив батьків, любив свою «хрущовку», альтанку у дворі, де дядьки «забивали козла», любив запах мастила для автомобілів, ним був просякнутий весь одяг батька, який працював в автобусному парку, любив гортати книги, які читали батьки, і любив слухати, коли дорослі переказував йому зміст прочитаного.

А ще Артемко любив старшого брата, з яким мав велику різницю у віці. Брат навчався в автотранспортному ліцеї і здавався іноді таким дорослим, мало не старим, старішим навіть за тата.

Артемко закотив рукав своєї червоної куртки і зиркнув на «татуху» – ієрогліф, який йому намалював синьою ручкою брат. Коли Микола побачить, то скисне, адже мати таку – це круто! Брат сказав, що цей ієрогліф перекладається як «сила».
Артемко хотів бути сильним, тому ніколи не прогулював уроки фізкультури. Особливо полюбляв бігати, і вже обганяв навіть Миколу, який вважався найсильнішим у класі. Нещодавно батько переказав йому прочитану книгу, яку написав японець Харукі Муракамі, – у школі такого письменника поки не вчили. Книга була про біг. Батько переказував її настільки цікаво, що Артемко твердо вирішив стати спортсменом, і не просто займатися спортом, а бути найкращим у світі бігуном.

Раптово хлопчині прийшла у голову цікава думка: а чому б не пробігтися до лісу? Адже щоб стати найсильнішим бігуном, потрібно багато тренуватися. І Єлизавета Петрівна його похвалить. Скаже, мовляв, ось який швидкий у мене учень. Й Артемка побіг. Його невеликий рюкзак стрибав за спиною, в кишені товклися жучки, а пасажири автобусів з цікавістю спостерігали за хлопчиком у червоній курточці, який весело біг по тротуару вздовж дороги.

До кінцевої зупинки збору було недалеко. Артемка добіг до пункту призначення саме тоді, коли повернулася Єлизавета Петрівна. Не виявивши на місці збору загубленого учня, їй нічого не залишалося, як повернеться назад. Адже залишати майже весь клас на якогось охоронця теж було ризиковано. Але доїхавши до лісу, класна керівниця виявила там, на свій подив, сяючого, та страшно захеканого Артемка.

– Ти як тут опинився?

– На вас чекаю! – радісно відповів розчервонілий учень, вирівнюючи дихання.

Тут уже Єлизавета Петрівна не витримала, і злива звинувачень прорвала греблю терпіння. Артемко очікував зовсім не цього. Йому було так само прикро, як одного разу в далекому дитинстві, коли він у купі дворового піску, де друзі ліпили паски, відкопав котячу какальку. Але Артемко не смів плакати, адже сильні чоловіки не плачуть, а тим більше татуйовані. Пізніше наявність татуювання та заздрісний вигук Миколи, а також радісний блиск в очах Даринки, коли він вручив їй жуків, злегка компенсували зіпсований настрій.

Увечері, як і належить відповідальним педагогам, Єлизавета Петрівна повернула у місто двадцять дітей, від одягу яких пахло димом багаття і лісом. Вона поглядом супроводила кожного в своєму напрямку. І лише Даринка, Артемко і Микола попрямували з нею, адже всі троє жили в одній п'ятиповерхівці. Діти ще відпросилися пограти у дворі. Єлизавета Петрівна не заперечувала, а сама пішла до себе, щоб нарешті насолодитися тишею і спокоєм. Чоловік, як і слід було очікувати, додому ще не повернувся. Він був повною протилежністю «правильної» Єлизавети Петрівни.

Втомлена, вона визирнула з вікна, перед яким росла висока тополя. Колись Єлизавета Петрівна була молода, і вони з її майбутнім чоловіком цілувалися під цим деревом, а коханий дарував їй квіти. Вона мріяла під цією тополею про сім'ю і доньку.

Вчителька все зволікала, стоячи біля вікна. За тополею з’явилися дві маленькі постаті. Це були Артемко і Даринка. Артемко закотив рукав і щось показував на руці, потім щось сказав, і дівчинка засміялася. Даринка показала на дерево, оповідаючи про щось Артемкові, а той уважно слухав. Потім він дав їй свій годинник, вона дивилася на циферблат, а хлопчик пробіг до протилежного кінця двору і назад. Єлизавета Петрівна посміхнулася: кому тільки Артемко не казав про своє бажання стати спортсменом...

Потім діти притулилися до тополі і стали слухати її. Єлизавета Петрівна пригадала, що розповідала якось доньці про історію знайомства з її татом, про те, як їм було добре гуляти ввечері, і як вони загадували бажання під тополею. Очевидно, зараз дочка розповіла однокласнику про це дерево бажань.

– Даринко, – запитала Єлизавета Петрівна доньку, коли та повернулася додому, – що ви загадали? Мені здається, Артемко в тебе по вуха закохався.

Даринка зашарілась й відповіла:

– Він пропонував вийти за нього заміж.

Мама Даринки розсміялася і перепитала:

– А ти ж що побажала?

– Я хочу, щоб він став великим спортсменом. Адже він так цього прагне! Хоча сам він, гадаю, побажав зовсім іншого...

Даринка побігла до свого столику з підручниками і зошитами, її мама пішла на кухню, думаючи про своє. Та перш ніж узяти каструлю і приступити до вже не освітньої, а кулінарної справи, Єлизавета Петрівна ще раз поглянула на дерево за вікном. Вітер грався ще зеленим листям. Тополя берегла багато потаємних мрій жителів будинку.

(Твір подано в авторській редакції)