Головна проблема роману “Місто” В. Підмогильного
Навіть якщо судити про цей твір, виходячи із його власної логіки, - а тільки так нам і потрібно, - він радше не вдався, аніж удався. В цьому огляді не буде розмов про:
- урбаністичний роман — бо цей роман не урбаністичний: місто не підтримує і не тисне на героя, герой із містом не бореться і не завойовує його;
- Київ — бо його в книжці надто мало. (Це всього лиш місце, де відбуваються події);
- автобіографічність історії — бо тоді ми не зможемо сказати про твір нічого, адже не зрозуміло буде, де твір, а де життя автора;
- “злучку” села й міста — бо, хоч це початок твору, навіть автору до неї діла немає: ця “ідея” розчиняється і забувається;
- образи жінок у творі — бо вони схематичні: кожна з них не живе життя, а виконує роль, вибрану автором;
- нарцисизм і егоїзм головного героя — бо про героя можна сказати як хороше, так і погане, тож треба враховувати і перше, і друге, але пам’ятати, що суть не в першому, і не в другому;
- роман, що показує поставання письменника, - бо і не показує як слід (хоча Степан Процюк вважає інакше), і лише один із можливих способів поставання.
Натомість звертаємо увагу на слова літературознавиці Анастасії Євдокимової, співведучої подкасту “Наразі без назви”, де у випуску про “Місто” Підмогильного було сказано, що автор сконструював головного героя. На її думку,
“такого героя в той час не було й не могло бути, не могла людина за такий короткий проміжок часу — за півтора року, фактично, - протягом якого відбуваються події твору, змінитись настільки кардинально і так в собі все переламати”.
Схожу думку висловив один із учасників обговорення на літклубі “Leport”, коли сказав, що героя, яким він є на самому початку твору, не може бути. Мовляв, надто в ньому багато, надто різнобічний у нього досвід.
Але насправді нічого дивного в таких літературних персонажах немає. Час тоді був такий, що долі розвивались стрімко, змінювались радикально у найкоротший час. Для нас, людей, які проходили студентську практику в деканатах, в кращому разі перекладаючи та заповнюючи папірці для звітності, може здатись дивним, що у молодої людини великий життєвий досвід. Та це не проблема головного героя “Міста”, а наша трагедія.
З одного боку, можна дивуватись тому, що такий досвідчений персонаж так швидко й категорично змінюється. З іншого боку, можна ставитись до цього з розумінням, усвідомлюючи, в який час він жив, в якій дійсності існував, в яких умовах діяв. Недаремно Віра Агеєва пропонує дивитись на Степана Радченка як на
“обдарованого провінціала із повстанським минулим, із засвоєним ідеологічним набором”.
Та складність головного персонажа полягає не в тому, що він надто розумний чи недостатньо розумний, надто досвідчений чи недостатньо досвідчений. Проблема якраз у розумі, який виростає із досвіду, чи, що те саме, досвіді, який породжує розум.
Тут важливо зрозуміти, що Радченко — не революціонер. Його руками здійснювалась революція, але він — не революціонер. У себе в селі, на своєму місці він здійснював революцію, йшов за нею, був їй вірний, служив їй. Але це не робить із нього революціонера. Цього мало. Він був інструментом революції.
Інший учасник згаданого обговорення сказав, що революційність Степана Радченка закінчилась тоді, коли він зійшов із пароплава. Тобто коли він порвав із селом. А він саме порвав, адже замало тримати село в голові, важливо й відповідно будувати життя. А Степан Радченко почав жити зовсім не сільським життям і не задля села.
Ще один учасник дискусії припустив, що революційність хлопця скінчилась тоді, коли він відірвав себе від революції. Це могло статись і раніше, ніж він ступив на пароплав.
В це непросто повірити. Зовні виглядає так, наче Радченко віддано служить справі революції. Адже він їде вчитись до міста для того, щоб бути корисним в селі.
Хитрість того часу, заплутаність тих умов проявилась в тому, що люди віддалялись від революції, служачи їй. Таким був Степан Радченко, такими були всі чи майже всі його сучасники — вигадані чи реальні.
Легко бути революціонером, коли є, скажімо, живий цар, якого треба скинути. Легко бути революціонером (а повстанцем тим більше), коли є умови, проти яких треба виступати: словом, зброєю, дією, способом життя. Та складно розібратись, що означає революційність тоді, коли революція в розпалі.
Біда Радченка в тому, що він, як і десятки мільйонів сучасників, заплутався. І трагедія їхня в тому, що не було на що орієнтуватись. А катастрофа часу — в тому, що не виявилось тих, хто розумів, як і куди вести історію. Простіше кажучи, ніхто чітко не знав, що робити, в який бік розвиватись. Революція для всіх ставалась уперше.
У вступній статті В. Мельника до зібрання творів В. Підмогильного у серії “Бібліотека української літератури” (1991 р.) згадується недолугий підхід до оцінювання творів художньої літератури. І Валер’яна Підмогильного, і
“все угруповання “Ланка”-МАРС (Майстерня революційного слова), до якого він належав, ортодоксальна критика відразу зарахувала до розряду “попутників” — тобто тих, хто коли й не гальмував, то все ж і не прагнув свідомо творити нову, радянську літературу. З цим ярликом вони лишалися довгі десятиліття навіть по смерті”.
Чому цей підхід недолугий? Керуючись ним, ти сам себе заганяєш у тупик. По-перше, “революціонерами” доведеться вважати тих, хто відчайдушно творитиме так звану пролетарську літературу — як правило, це розуміли як літературу про пролетарів. По-друге, в історії взагалі не буває попутників і спостерігачів, адже сама історія — це те, що складається в результаті діяльності чи бездіяльності кожного.
Те, що письменників міряли тим, наскільки вони вписуються у якусь доктрину, тим паче таку нерозумну, лиш показує, який безлад панував у головах учорашніх творців і солдатів революції. Вчора, коли їх несло потоком життя, вони знали, що роблять. Наступного дня вони розгубились. Змінився характер боротьби: вона стала більш витонченою, менш помітною зовні. Свідченням загальної розгубленості нехай будуть насамперед всі ті новаторські течії, підходи, напрямки у різних сферах суспільного життя, які були новаторськими зовні, та не сказали ні суттєвого, ні навіть нового. В погоні за новизною проявився застій.
В такий час жив і творив Валер’ян Підмогильний. В такий час змінювався герой роману “Місто” Степан Радченко. Проблеми цього часу, хаос у житті й думках — це у творі й самим твором показано досить добре.
Отаким часом сконструйований головний герой роману. Цей час і є головною проблемою роману. Не місто, не нарцисизм героя, не шлях письменника, не зв’язок села і міста, а саме час, період, момент історії.
Щоб розібратися в образі Степана Радченка, треба його дослідити. Але його не вдасться зрозуміти, заглянувши в душу. Тим паче це неможливо, якщо просто погуляти з ним містом. Ні, доведеться вчитись розуміти його як тип. А це неможливо без того, щоб не тільки побачити його “коріння” (як він формувався у селі), але й коріння його часу. Цього в романі, на жаль, немає.