Чужі народи в світлі українських приказок.

Українська народня творчість є надзвичайно глибоким і багатим джерелом для пізнання фільософії українського народу, його світогляду й народнього духу взагалі. В порівнанні з иншими народами ми маємо досить поважні збірки народніх пісень, казок, переказів, загадок, оповідань, лєґенд, приказок, заговорів, записів народніх звичаїв і т. д., й т. п. В них, як у зеркалі, відбиваються народні вірування, звичаї, побут, цілий народній світогляд і фільософія.

Та це джерело, не зважаючи на все своє багацтво й приступність, лишається дуже мало використаним, — ніби чекаючи ще на своїх дослідувачів. Старіші видання ріжних етноґрафічних збірок і записів чим далі, тим усе менше стають відомими ширшому загалу нашого освіченого громадянства. Про популяризацію їх не дбається. Навіть народні виступи й рухи, коли чинність мас стає рішаючою, чомусь не викликають більшого інтересу до народнього духу. В літературі більше уваги викликають нові — хоч своїм змістом часто й дуже сумнівної цінности — твори, ніж збірки народньої творчости. Навіть наші сучасні письменники, з виїмком здається одного Богдана Лепкого, майже зовсім не користуються з цього джерела для своїх творів.

Не дивно, що при такій увазі до творчости народу, українська інтелігенція забуває народні звичаї, засвоює чужі й тим самим відривається від рідного ґрунту. Не мусимо дивуватися, що і в часи народніх рухів, свідками й учасниками яких ми були в останні роки, наші проводирі не завжди розуміли нарід і часто проповідували йому чужі й шкідливі доктрини, що були в повному противенстві з цілим народнім світоглядом і побутом.

Цим я зовсім не хочу сказати, що українська народня творчість є чимсь настільки універсальним, постійним і повчаючим, що наша інтеліґенція мусить заміняти нею навіть модерну соціольоґію, ні! Але, безперечно, для того‚ щоб знати нарід, необхідно знати насамперед його світогляд, що своїм корінням гніздиться в старій народній творчости...

В останній особливо важливе місце під цим оглядом належить приказкам. В них короткими реченнями Українці виявили своє відношення й погляди на найріжноманітніші речі.

В цій статті я не ставлю своїм завданням охоплення всього досі зібраного приказкового матеріялу — я хочу використати це джерело лише в тій його частині, в якій виявляється відношення нашого народу до народів чужих. Знайомість з останніми в Українців була тільки практичною, а тому й не рівномірною. З одними доля судила познайомитися більше, з другими — менше; з одними знайомився увесь нарід і то протягом віків, з другими — лише певні кола та й то випадково. Все це відбилося в приказках. В останніх згадується багато народів, але найбільше уваги присвячується сусідам — Москалям та Полякам, а також тим, яких в найбільшому числі доля відсипала Українцям — Жидам та Циганам.

Українські приказки, як джерело для пізнання чужих народів, є матеріял субєктивний і неповний. На підставі них не можна робити повних характеристик цих народів. Та нам це й не потрібно — для цього досить инших джерел. Нам цікаво не те, якими ці народи є в дійсности а те, як їх представляє собі український нарід на підставі свого досвіду. А для цього приказки є джерелом вистарчаючим.

Ці риси здебільшого неґативні. Дивуватися цьому не доводиться. Треба памятати, що знайомість з чужими народами відбувалася здебільшого на українській території, так би мовити, в українській хаті, куди ці чужинці приходили не в характері дорогих гостей. Не дивно, коли Українці насамперед підмічали ті властивости чужого народу, якими він давався в знаки тубільцям.

Почну з Жидів. З ними наш нарід мав нагоду зазнайомитися безпосередньо й близько в дуже ранніх часах. Умови взаємного пізнання цих двох народів протягом віків, дуже значно мінялися, але сама знайомість продовжувалася аж до останніх часів. Така довготревалість збогачувала досвід українського народу що до Жидів і збільшувала запас його висновків — приказок. В опублікованих збірках приказок про Жидів значно більше, ніж про инші народи.

В цих приказках найдокладніше підкреслюється брехливість і ошуканство, з якими необхідно рахуватися у відносинах з Жидами. Приказки про це, поширені по цілій території України, так повній Жидами.

„Жеби Жид був і з неба, вірити йому не треба”. „Жид і молячись Богу вчиться обманути”. „Жид як не ошукає, то навіть і не пообідає”. А в других місцевостях це саме висловлено ще сильніше: „Жид як не збреше, то удавиться”; „Щоб і було, Боже, колиб Жиди жили по правді — гоже?!”.

Особливо користується брехнею Жид у своїй головній професії — торговлі. „Жид каже: ти не знаєш, що купуєш” — і справді — Жид замість доброго продає дрантя.

Про брехунів, про несправну річ говориться: „Такий вірний, як лічба жидівська”. Але Жид бреше не тільки в торговлі, але скрізь і в усьому. „Від нього, як від Жида правди” — кажуть звичайно про брехуна. Про людину нечесну, відому своєю неправдивістю, кажуть: „Чесний‚ як жидівська потилиця”. Про жидівську брехливість згадують ще й такі приказки: „Як у Жидів родини, то нема правдини”; „Цитьте, Жиди, нехай рабин бреше”; „Московський час, як жидівський зараз” і т. п.

Чим пояснює наш нарід таку брехливість Жидів? Які наслідки має жидівська брехня? „Жид брехнею живе, все з нас тягне”. „Жид не сіє, ні оре — а обманом жиє”. На всякого мирянина по семиро Жидовинів”.

При такому погляді на Жидів, як на соціяльних паразитів, що живуть ошуканством, не здається несподіваним і таке побажання: „Жид — Жид, бодай ти зник!” Відношення до Жидів з українського боку дуже негативне. На це склалася не тільки така соціяльна роля, а також і ріжниці релігійні. Автор українських приказок вважає Жида створінням, яке не дорівнюється людині й є близьке до тварини, чи нечистої сили. Про це свідчать такі приказки: „Що чорт‚ що Жид — то рідні брати”: „Що Жид. то пес”; „Жиде — Жиде, свиняче вухо” „Недовірок”; „Гаспидська жидова”; „Иродове кодло”; „Псяюха, Псявіра, Песій син, Собачий син”. При чому такі назви Українці прикладають тільки до Жидів.

В народньому світогляді поширене переконання, що по смерти всі Жиди попадають до пекла й ніякої иншої долі на тім світі їм бути не може. Відси й такі приказки: „Узяв, як чорт Жида”, „Тащить, як чорт Жида”, то що.

Призирство до Жида виявлене й у таких приказках: „Не зачіпай Жида, бо велика огида”, „Не займай Жида, не каляй вида”.

Ворожість до Жидів найсильніше виступає в тих приказках, які своїм змістом відбивають певні історичні моменти українського минулого. В них провадиться на Жидів погляд як на щось, що треба нищити; при чому це нищення представляється навіть боговгодною справою. „Жида вбий — сорок гріхів з душі”. „Жида перехрести, та й голову одітни”. „Прославився на Україні ще козак Ґонта, що сажав Жидів на кілля рядом поверх плота”. Ці приказки, жахливі своїм змістом, свідчать про ту, не менше жахливу ролю Жидів, яку вони відогравали в українській історії.

Соціяльна роля Жидів в українському минулому в литовсько-польську добу нашої історії й пізніше зафіксована і в деяких инших приказках „Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика Жид, а Жида пан, а пана юриста, а юристу чортів триста”. „Як у болоті без чорта, так у великого пана без Жида не буває”, або — „як у воді не без чорта, так у великого пана не без Жида”. При цьому устрою вплив Жида не був дуже меншим від панського — принаймні, приказка говорить, що ‚,жидівське а панське не пропадає”.

Дуже близько змістом до наведених приказок стоять ще й такі дві: „Усі полонини — Жиди полонили”; „Ще пшениця половіє, а Жид на ню зуби скалить”.

Про якесь милосердя з боку Жидів у наших приказках нема й згадки, — навпаки, прямо радиться не числити на допомогу Жида. „Коли біда, не йди до Жида — лише до сусіда”. Про жидівську ласку говориться зневажливо, як про щось мізерне: „Цеї ласки я й у Жида дістану”. Не суперечать цьому й ті дві приповідки, де говориться, що „як біда, то до Жида (замість до Бога), а як мине біда — хай дідько бере Жида” та „як біда, ми до Жида”. Розуміється, що до „Жида” в цих випадках вдаємося не по допомогу, а йдемо до шинку; колиж і по гроші, то на відомих лихварських умовах.

Призирство до Жидів виявляється й у відношенні до тих, хто має нещастя в них служити. Назвою „жидівський попихач” висловлюють відношення як до дуже упослідженого соціяльного елєменту. Служити в Жида можна тільки в силу крайньої необхідности. Умови цієї служби надзвичайно Мізерні й тяжкі. Жид скупий, жадібний — хоче як найбільше використати наймита й найменше на нього витратити. Між приказками в збірнику Номиса подибуємо два короткі приклади умов цієї служби. Перший, як Жид наймає собі наймичку. „Ти з мене, каже, Галоцко, не багацько бери — в мене не багацько діла. — Як так? питається та. — А так: встань ранком, підмети хату — та й сядь, винеси сміття та й сядь, подій корів — та й сядь... та й сядь, та й сядь, та й сядь — і ліку немає. А як уже зробиш, що я сказав, — обідати. Страва для тебе буде хороша: чи звариш контопки — юшка твоя, раки — юшка твоя, яйця — юшка твоя... А щож мало, що три переміни на обід, деж більше готовлять для батраків?” Невідомо, чи погодилася ця „Галоцка” на таке меню, але мабуть відси у народі пішла приказка — „У тебе служити, мов у Жида”.

В другому прикладі говориться про багатого та скупого Жида, який мав парубка — наймита. Той парубок докучав йому їдою. От Жид дає шага та й каже: „На тобі гріш, купи рака, звари та юшку зїж, а рака продай та мені гроші віддай”.

Так представляються умови праці тих, кого наш нарід називає „жидівськими попихачами” й на кого дивиться, як на найнижчих у соціяльній пираміді.

Досить докладно характеризує український нарід Жидів і під релігійним оглядом. В цих характеристиках віддається належне жидівській побожности й стійкости у вірі. „Над Жида немає кріпчого у вірі”. „Жид хату закладає, то морлотить (с. т. Богу молиться)”. „Набожний, як Жид подорожній”. „Поспішає, як Жид на шабаш”.

В можливість того, що Жида можна справді вихрестити, наш нарід не вірить і до таких вихрестів, як до перевертнів взагалі ставиться з великим недовірям. „Ні, жидівського духу не відхрестиш”. „Жид Жидом завжди смердить”.

„Невіра невірою й буде”, або „Невіра завжди невіра”. Особливо докладно говориться про це в таких приповідках: „Вова хований (с. т. з рук вигодований), приятель нерепрошений, син прибраний, а Жид хрещений — ті все непевні” або „з ворога примиреного, з Жида хрещеного, з вовка годованого — добра не буде”.

Цікаво, між иншим, що той момент у відношенні українського населення до Жидів, який виявляється аж до останніх часів, а саме — що Жиди Христа розпяли, в приказках майже не відбився. Про нього згадується лише в одному місці та й то посередньо. „Винуватий, як Христос перед Жидами”. В звязку з цим можна поставити й другу: „Оце жахається, як Жид Христа”.

Головним заняттям Жидів на Україні, як і в цілому світі, була комерція, гандель. Український нарід у своїх приказах не уявляє торговлі без Жидів. „Нема торговиці без жидівської головиці”. Далі можна навести кілька приповідок, в яких Жиди згадуються в звязку з ярмарками. „Як би один Жид, то був би ярмарок”. „Про одного Жида ярмарок буде”. „Три баби, а два Жиди зроблять ярмарок”. „Два Жиди й дві невісті зроблять ярмарок на місті”. З цією основною професією Жидів звязаний і їх нахил до торгування й рахунків. Про це маємо такі посвідки в українських приказках: „Живи за брата, а торгуйся за Жида”. „Любімося як брати, а рахуймося як Жиди”.

Торговля на Україні для Жидів була дуже вигідним заняттям — давала добрі прибутки й робила багатими. В народній уяві Жид має найбільше грошей. Про тих, хто має багато грошей, принято говорити: „Грошей, як у Жида”. Але ця грошевитість Жидів ніби органічно получена з скупістю. Про скупих, які бояться за свої багацтва, кажуть: „труситься, як Жид над грішми”.

В українських приказках відбилося й багато других характеристичннх для Жидів рис. В уяві українського народу Жид-нечупара, багатий на блохи і т. п. Про це свідчать такі приказки: „Так зателепався, як Жид”, „Такий чистий, як жидівський пантофель”, „Багатий, як Жид на блохи”, „Пишається, як Жид пархами” й тп.

Жиди не відзначаються хоробрістю. Навпаки. Й ця риса підкреслюється з українським гумором. Про боягузів говорять: „Сміливий, як Жид”. Про одного Жида, що йшов на війну, наводиться такий діяльоґ: „Куди йдеш, Жиде? — На війну. — Чому-ж так не рано? — Може-ж ще хоч одного вбю. — А як тебе хто вбє? — Хіба я йому що винен?”... Про жидівське боягузство нагадує й така приказка: „Одважний Жид і в школі грішить”.

Підкреслюється в наших приказках і те, що Жиди ліниві До хліборобської праці. „Квапиться, як Жид молотити”, або: „Такий жвавий, як Жид молотити” — кажуть, звичайно, коли хтось не хоче чогось робити.

Згадується й про відому жидівську солідарність. „Звичайно тримає, як пан за пана, мужик за мужиком, Жид за Жидом”...

Наведеними прикладами не вичерпується вся кількість зібраних про Жидів приказок. Є ще десятки й инших, в яких так чи інакше згадується жидівське імя. Але ця решта не містить у собі якихось характеристичних поглядів українського народу на Жидів і тому наводити їх я не вважаю потрібним.

Ще неґативнішою представляється в цих приказках оцінка Москалів. Українці навіть дітей своїх страхають Москалями, — а відомо, що для залякування звичайно вживають найстрашніших річей. „Віддам Москалеві”, „Москаль зїсть”, „Тікай — Москаль вуха відгризе” й т. п.

Москаль представляється гірше чорта. „Тату! тату! Лізе чорт у хату!” „Дарма, сину, аби не Москаль”. Від Москаля можна сподіватися тільки лихого. „Москаль з бісом порадились та на лихо й понадились”. Поняття Москаля в українських приказках взагалі суперечить поняттю доброго. „Хоч добрий чоловік та Москаль”.

Особливо багато маємо приказок про злодійкуватість Москалів. В уяві українського народу Москаль злодій з природи, злодій непоправний. „Мабуть Москаль тоді красти перестане, як чорт молитись стане”. „Ти Москалю, й добрий чоловік та шинеля твоя злодій”. „Москаль чоловік добрий та руки у нього довгі” . Москаль краде досконало. „Коли чорт та Москаль Що вкрали, то поминай як звали”. „На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав”. Про мастака злодія кажуть, що „він так намоскалився, що й з під живого пяти ріже”. Москаль ніби на те й на світі, щоб красти. „Длятого й уланчики, щоб запірали чуланчики”. В наших приказках зустрічається багато й инших посвідок московської злодійкуватости. „Вижу, що чорт Москаля ніс у хижу”. „Не за те Москаля бють, що краде, а за те, щоб умів кінці ховати”. „В умілого й долото рибу ловить”. Для останньої приказки в збірнику Номиса подане й пояснення. Якось зустрівся Москаль з чумаками, що везли рибу. Розбалакались. Москаль і взявся навчити чумаків ловити рибу долотом, а тимчасом инші Москалі вийшли з засідки, повідбивали долотами дошки й забрали з возів чумацьку рибу Не відомо, чи прищепилася українським чумакам ця московська наука — російські пословиці про злодійкуватість хахлів не згадують.

Так само докладно, як і злодійкуватість, підкреслюється в українських приказках і брехливість Москалів. „Москаль світ пройде та назад не вернеться”. „Коли Москаль каже, що сухо, то піднімайся по ухо” або „не вір, як каже, що сухо — то певно буде по ухо”; а в инших місцях — „Як Москаль каже, що сухо, то піднімайся по самі уха та ще замочишся”. Про брехливих, непорядних Українців говорять, що „у них драгунська совість”. Москаль брехливий, так само, як і злодійкуватий, по природі. „Москаль тоді правду скаже, як чорт молитись стане”. „Казав Москаль право та й збрехав браво”. „Бреше, аж Москву видно”. „Москаля підвів”. Підпускає Москаля”. — Все це говориться про брехунів.

Москаль-причепа. „Привязався, як Москаль”. „Оце пристав, як пеня московська”. „Од чорта одхрестишся, а од Москаля не одмолишся”. „Московська напасть”. В приказках рекомендується не мати з Москалями нічого спільного. „Від Москаля поли вріж та тікай”. „Варив чорт з Москалем пиво та й солоду відрікся”. Москалеві не вір, будь з ним дуже обережний. „З Москалями бувай, камінь у пазусі тримай”. „З Москалем дружи, а камінь за пазухою держи”.

Москаль пролізливий: „Де голова не лізе, туди Москаль улізе”. Він задавакуватий, хоч задаватися фактично і нічим, хіба що злиднями. „На гріш амуніції, на десять амбіції”. „За Москалем панство: коло ноги ремінець і все господарство”. „Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається”. „Розходився, як московський постіл”.

Москва злиденна й ледача. „Москва на злиднях збудована та злиднями й годована”. „Їв би Москаль сало та ба”. Щоб поглузувати з ледачого, Українці кажуть: „Ну, хлопці, його пора в Московію послати — там з нього буде пан”. „Москаль ликом вязаний, у ликах ходить та й всіх у ликах водить”. „Ну вже як хто скаже — як у нас в Расєї (гарно-б то так!), так слини в рот набери та й тікай”. Про ледачих, лінивих наші люди кажуть: „Юшки московської ухватив”.

Москаль невдячний. „Служи Москві, Йване, а вона-ж його гане”. „Москалеві годи, як трясці, а все бісом дивиться”.

Про знамениту московську лайку згадується в таких приказках: „По московському лає”, „Москаль викрутнями перебивається, тим-же він скрізь погано лається”.

Натякається в приказках і на відоме московське хабарництво. „Москаль не чорт — ладану не боїться, від нього треба відкупиться”.

Відбилися в українських приказках і московські постої, підчас яких москалі обїздили населення й коверзували ним, не маючи на себе управи. „Москалики-соколики, позаїдали ви наші волики, а як вернетесь здорові, то поїсте й корови”. „З салдатом не з своїм братом, не тягайся”. „Не приходиться Москаля дядьком звать, а все дядюшка”. „Попамятаєш московський місяць”. Москаль невблаганий. „Москаль не свій брат — не помилує”. „Москаль сльозам не вірить”. „Москва на сльози не вдаряє”.

Українці не признають за Москалем розуму, а лише велику хитрість: „Москаль як ворона та хитріший чорта”. „Москаль козака як раз огудить, а Москаля й сам чорт не одурить”. Москаль уважається дуже обережним: „Москаль знає та ще питається”. „Невже-б то Москаль та дороги не знав? — ума питає”.

Пра „задній ум” Москаля нагадує така приказка: „Коли-б знаття, де упаду, то соломи-б підстелив”. В звязку з цим оповідають, що один Москаль, як летів з черешні, то все кричав „Соломи, соломи”, а коли гепнув на землю — „Нє нада уж!”

Ів. Нечуй-Левицький у згаданій студії говорить, що при такому неґативному відношенні до Москаля наш нарід усе-ж уважає на його силу. Мені здається це твердження, поскільки воно опирається на народній творчості, зокрема на приказках, не зовсім правдивим. Справді, Українці ніби вважають на силу Москаля, але ставляться до неї скоріше іронічно, глузуючи, ніж поважно. „Іде Москаля як трави”. „Не великий Москаль та страшний”. „Чорт-зна що в лаптях та й те Москаль”. „Як маєш кланятись лаптю, поклонись краще чоботу”.

Є чимало й инших приказок, які більше або менше виявляють українське відношення до Москалів і Москви. З них наведу деякі. „Скоро взяв московську сумку, то й за чортову думку”. „Хоч убий Москаля, то він зуби вискаля”. „Московський час, як жидівський зараз”. „Московський підожди”. „Віддам Москалеві за спасибі” (натяк на московське здирство). „В Москву з грішми — з Москви з вішми”. „У ляхів пани, на Москві — ребята, а у нас — брати”. „Москаль казенна річ”.

Уява про Москаля, як вона відбилася в українських приказках, не розходиться й з иншими свідоцтвами української народньої творчости. З українських казок про Москалів більшість присвячена злодійкуватості Москалів. Серед нашого народу ходить багато ріжних переказів про бородача-кацапа з ножем за халявою. Оповідається про те, як подорожні Українці заїхали на ніч до Москалів і як крізь сон почули дзвеніння ножів і голос дитини — „Батька, зарєжь хахла! Я люблю, как он трепещеться”.

Українці уявляють Москалів нечупарами: Москалі живуть у брудних хатах, варять їсти раз на місяць, зливаючи ріжні страви до одної діжки, не вважають на закони подружнього життя, тхнуть козлом, не стрижуть бороди і т. п.

Про Циган український народ теж склав чимало приказок. Але вони менше характеристичні, — більше схожі на веселі приповідки, що привязуються до гумористичних оповідань про Циган. Відношення нашого народу до Циган по приказкам виявляється доволі лагідним, значно лагіднішим, ніж до Жидів, Поляків або Москалів. Але це відношення також далеко не позитивне. Цигани взагалі не користуються повагою українського народу. Про це між иншим свідчать такі приказки: „Ви, як ті Цигани”. „Не приходиться Цигана дядьком звать”.

На Циган поширено погляд, як на елемент непродукуючий: „Не робив Жид на хліб, то й Циган не буде”. Про циганську працю поширено на Україні не мало й смішних оповідань. В одному з них говориться про те, як Циган доводив хліборобові — селянинові, що циганська праця тяжка й складна, а хліборобська проста й легка. „Мені, каже Циган, треба кувати, дути, охналі робити, на базар ходити, хліб купувати, а тобі що — ори, мели, їж”. Але при цьому про Циган не маємо приказок як про нічогонеробів або паразитів якихось. Цигани працюють, тільки праця їхня, хоч вони нею й вихваляються, в дійсності не дуже важлива.

Життя Циган тяжке. Про це є багато приказок. „Так це сонце осіннє світить, як Цигана мати жалує”. „Обійдеться циганське весілля без марципанів”. Найбільше між ними таких, що вказують на циганське годування, голодування. Про тих, що лягають спати не вечерявши, кажуть, Що їм „Цигани будуть снитись”. „Налопався як Циган сироватки”. Особливо підкреслюється слабість циганська до сала. „Як би я був царем, казав якийсь Циган, то їв би сало з салом”. „Ласий на гроші, як Циган на сало” або „Ласий, як Циган на сало”. Циган завжди голодний, щоб наїстися, він пускається на ріжні хитрощі. В звязку з цим оповідається не мало сміховин. „Прийшов Циган до дядька, коли той саме обідав. На столі було мясо й сало. Чоловік чомусь сказав, що дасть Циганові мяса й сала, коли він скаже мясо й сало одним словом. Циган пробував і мясце-сальце й мясечко-салечко, аж нарешті викрикнув „Мясало”! — Відома приказка „Отак я йому голову скрутив!” має таке пояснення: Обідав якось Циган у одного селянина. Господиня поставила миску з мясом гіршими кусниками до Цигана. Цей почав розповідати про горобця, якого він ніби піймав і якому скрутив голову. „Отак я йому голову скрутив!” — сказав Циган і при цьому крутнув мискою так, що ліпші кусники мяса повернув до себе. В звязку з приказкою „Уміла, кумцю, варити, та не вміла на стіл подавати” розповідають таке: Один Циган нанявся до дядька косити збіжжя. Працював погано—аби день до вечора. Увечері за вечерею господиня дала голодному Циганові кулішу, картоплі, а коли той наївся по саме нікуди, поставила на стіл печене порося й ще якісь ласощі. Циган тоді ніби й сказав: „Уміла, кумцю, готувати, та не вміла на стіл подавати”.

З причини свого голодного й злиденного життя Циган пускається часто й на злодійство. Українські приказки фіксують це з гумором. „На вовка помовка, а Циган порося вхватив”. „Цигане, твого сина в коморі піймали. — Е, в коморі! Як би то в полі та на доброму коні, тоб-то йому було соромно”. Подібна-ж приказка є й про циганського батька. „Хоч бий, хоч лай—тільки через тин не кидай!” „Нехай би бив, ато й через тин перекинув”. Так ніби говорив Циган чоловікові, як той піймав його десь у крадіжці на городі. А коли чоловік перекинув Цигана через тин, то той каже: „Спасибі тобі, батечку, що ти мене не бив і не лаяв та ще й через тин перекинув — а то самому довелось би лізти”.

Багато є приказок про „циганську правду”. „Казав Циган: нема ні в кому правди — тільки в мені трохи”. „Бреше, як циганський ціп”. „Колиб з села Йван, то й віри-б пойняв, — а то з міста та ще й Циган, то й віри не йму”. „У мене, каже Циган, три сини, та всі три угадьки: як скажуть — один, що буде дощ, а другий — сніг, а третій соняшно — то як раз якийсь угадає”. „Крутить, як Циган сонцем”. „Засмикали, як Цигани сонце”. Цій брехливості Циган відповідають і їх запевнення. „Щоб я до заходу сонця своїх дітей не бачив”. „Щоб я вмер, як неправду кажу” (ніби всі не повмираємо).

Відбилася в приказках і головна професія Циган — торговля кіньми. „Цигани не орють, бо волів не мають, — проте хліб їдять, бо коні міняють”. „Менжує, як Циган кіньми”. „Як Циган міняється”. „Кожен Циган свою кобилу хвалить”. „Заправив, як Циган за батька”. „Циган своє (падло) за тин тягне та хвалиться, що добре було”.

Крім ярмаркування Цигани займаються ще ковальством. Про це також є кілька приказок. „Циган брався собаку підкувати, та охналі не йдуть”. „Наліг, як Циган на ковадло”. „Перевів на циганський пшик”.

До якоїсь иншої праці, поважанішої в очах нашого селянина, Циган нездатний. „Цікавий, як Циган до бджол”. „Знається, як Циган на вівцях: яка сива, та й сита”.

Циган пристосовується до обставин. „Цигане, якої ти віри? — А якої вам треба?”

 С. Наріжний. Літературно-науковий вістник, 1929 рік.

Орфографія та пунктуація збережені