"ЛИС ПУСТЕЛІ". Частина друга.

Після капітуляції

Після капітуляції Німеччини і демобілізації кайзерівської армії молодий гауптман залишений служити в рейхсвері. Влітку 1919 року Ервін Роммель став командиром роти внутрішньої безпеки, а в січні 1921 — командиром роти в піхотному полку в Штутгарті, якою він командував майже 8 років. У Штутгарті Роммель залишався до жовтня 1929 року, коли він був призначений викладачем тактики в піхотну школу в Дрездені. Під час занять у школі Роммелем постійно наводилися приклади, які він мав під рукою: його власні дії під час війни. Щодня проводячи заняття з майбутніми офіцерами, з багатьма ескізами і намальованими власноруч від руки картами, він використовував їх під час занять, знову і знову розглядаючи кожну дію, підкреслюючи успіхи і помилки, заохочуючи своїх учнів робити свої власні висновки. У 1932 році Ервін Роммель нарешті отримав чин майора. У 1933 році отримав посаду командира батальйону в 17-му гірсько-піхотному полку в Госларі, а через рік підвищений до рангу оберст-лейтенанта.

Роммель цілком щиро вважав, що питаннями зовнішньої і внутрішньої політики мають займатися фахові дипломати і державні діячі, тому ніколи не прагнув глибоко проникнути в політичне «закулісся».

Під час нацистського з'їзду 1936 року в Нюрнберзі Роммель познайомився з Адольфом Гітлером, будучи включений, як один з представників армії, до його свити. Після цього офіцер, котрий не цікавився раніше політикою, став ревним прихильником фюрера. У тому ж році він став військовим радником «Гітлер'югенду», але, незабаром через розбіжності з його керівником Б. фон Ширахом був змушений залишити свій пост і повернутися до академії. У 1938 році Роммель призначається комендантом Терезіанської військової академії (Вінер-Нойштадт) і отримує чин оберста. Під час Судетської кризи командував особливим батальйоном, який здійснював охорону штаб-квартири Гітлера.

Друга світова війна.

За 8 діб до початку Другої світової війни, перебуваючи на посаді командира бригади супроводження фюрера — начальника особистої охорони А. Гітлера, Роммель отримав військове звання генерал-майора. З початку війни Роммелю довелося постійно перебувати поруч з Гітлером й супроводжувати його по всіх його виїздах у війська. Найскладнішою проблемою Роммеля під час Польської кампанії було постійне бажання Гітлера потрапити до району бойових дій і знаходитися безпосередньо на лінії фронту поряд з солдатами.

У ході першої кампанії Роммель отримав можливість роздивитися бліцкриг зсередини й усвідомити весь потенціал танкових дивізій і тактики блискавичної війни. Він оцінив значення швидкості, раптовості, рішучості ударів, швидких пересувань моторизованих частин, глибокого проникнення танкових авангардів у тил противника, переваги безпосереднього управління військами з передової, впливу авіації. Хоча він прослужив у піхоті 29 років, й швидше за все, до 1936 року жодного разу не був всередині танка, генерал вирішив пов'язати своє майбутнє саме з танками. Після закінчення бойових дій Роммель звернувся до фюрера з проханням призначити його командиром танкової дивізії. В оточенні Гітлера це прохання викликало здивування й, навіть супротив, тому що ніякого відношення до танків Роммель до цього не мав. Однак, Гітлер любив і поважав молодого генерала й вважав, що той на багато що здатний. Прохання свого улюбленця фюрер задовольнив, віддавши наказ на призначення Роммеля на посаду командира 7-ї танкової дивізії.

Нове з'єднання Роммеля, яке міністерство пропаганди Третього Рейху нагороджувало гордим ім'ям елітного ударного з'єднання, насправді було лише нещодавно переформованою легкою дивізією, що мала на озброєнні, в основному, трофейну техніку. Більше половини з належних їй 218 танків становили 9-ти тонні чеські Т-38, які були захоплені німецькою армією після окупації Праги в 1939 році. Від них було б мало користі при зустрічі з важкими танками союзників. Наприклад, британський танк «Матильда» Mark II важив майже 27 тонн та мав товщину лобової броні 76 мм, що робило його невразливим для стандартної німецької 37-мм протитанкової гармати Pak 35/36. Жоден з танків Роммеля не важив понад 23 тонн, та й таких у нього була лише крихта. В полках, замість усталених за нормативами чотирьох батальйонів, було лише три, та ще й оснащених переважно легкими танками чеського виробництва, які значно поступалися новітнім французьким та англійським бронемашинам. Перейнявши на себе командування з'єднанням, Роммель розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись підняти його боєздатність до необхідного рівня, і продемонстрував найвищі організаторські здібності, наполегливість у досягненні поставлених цілей та невичерпну енергію[19]. Роммель ввів найсуворішу дисципліну, організував виснажливі тренування, постійні маневри, детальне вивчення солдатами усіх можливостей наявної техніки — все це призвело до того, що вже за два з половиною місяці дивізія була підготовлена до ведення бойових дій.

Африканська компанія

Зірковим часом для Ервіна Роммеля стала Африканська кампанія. З цього часу Роммеля почали кликати «Лисом пустелі» (причому як союзники, так і противники), через непередбачуваність його дій, феноменальні лідерські здібності командувача, військовий талант та майстерність імпровізацій у діях. 10 червня 1940, незадовго до успішного завершення плану «Гельб», Муссоліні оголосив війну Франції і Англії, незабаром після цього без консультації з Берліном він відправив експедиційний корпус до Єгипту і атакував англійські війська. Дуче розраховував на легку перемогу над недоукомплектованим «нільським угрупованням» британського головнокомандувача, генерала А.Вейвелла. За задумом Муссоліні активність на африканському фронті повинна була стати важливим внеском Італії в геополітичну стратегію країн «Осі» і скувати значні сили союзників в Африці.

На початку вторгнення чвертьмільйонному італійському угрупованню протистояли 30 000 англійців. До середини вересня італійська армія змогла просунутися вглиб території Єгипту і досягла села Сіді-Баррані, за 90 кілометрів від лівійсько-єгипетського кордону.

Далі ситуація почала розвиватися зовсім не так, як це планував дуче. 9 грудня 1940 британська армія Західної Пустелі під командуванням генерала Р. О'Коннора, розпочавши операцію «Компас» — наступ проти італійських військ — протягом двох місяців завдала рішучої поразки італійській армії. Війська Муссоліні в Північній Африці опинилися на межі повного розгрому. А.Вейвелл не тільки вигнав італійців з Єгипту, але і на плечах відступаючого ворога захопив Бардію і фортецю Тобрук, що вважалася неприступною; згодом впала і вся Киренаїка. Одним потужним ударом розгромивши ворога біля Ель-Мекілі, британська армія здійснила марш-кидок через пустелю і вийшла до Бенгазі, остаточно поховавши всі надії італійців на колоніальне панування Італії в цій частині світу.

8 лютого 1941 року британські війська захопили Ель-Агейлу, що знаходилася неподалік від Триполі — останнього вузла опору італійців у Лівії. Менш ніж за 2 місяці боїв італійська 10-та армія майже перестала існувати.

Гітлеру довелося виручати свого невдалого союзника. 3 лютого 1941 на таємній нараді у ставці фюрера з вищим керівництвом Третього Рейху, де обговорювалися питання операції «Барбаросса», Адольф Гітлер сказав офіцерам, що втрата Північної Африки не надто важлива з військової точки зору, але це може призвести до занадто сильного психологічного впливу на Італію.

6 лютого 1941 року Роммеля, щойно підвищеного в генерал-лейтенанти, викликали до Берліна і призначили командувачем невеликого моторизованого об'єднання, котре отримало горде ім'я «Німецький Африканський Корпус» (нім. Deutsches Afrika Korps), що відправлявся на допомогу італійській армії. До його складу входили лише дві дивізії (5-та легка і 15-та танкова), причому на їх перекидання відводилося кілька місяців, а Роммелю було наказано терміново відбути до Триполі.

Вранці 12 лютого 1941 року Ервін Роммель прибув до столиці Італійської Лівії, де він представився маршалу Італії І. Гарібольді, головнокомандувачу італійської армії в Північній Африці. Прибувши на театр воєнних дій Роммель знайшов італійські частини (що мали лише 7 000 вояків після розгрому) майже небоєздатними й повністю деморалізованими внаслідок поразок, зазнаних від англійців.

14 лютого 1941 перші частини 5-ї легкої дивізії висадилися в Триполі. У Роммеля в розпорядженні були слабкі сили: X-й італійський корпус, що мав рештки розгромлених 27-ї піхотної дивізії «Брешіа», 17-ї піхотної дивізії «Павія», 25-ї піхотної дивізії «Болонья»; у Роммеля було лише 60 танків — і всі застарілі. З Італії прибували перші підрозділи відмінної 132-ї танкової дивізії «Аріете».

24 березня 1941 силами лише 5-ї легкої дивізії за підтримки 2-х італійських дивізій Роммель розпочав наступ, а 31 березня була проведена успішна атака англійських позицій у Мерса Брега. Командувач об'єднаними німецько-італійськими військами застосував тактику бліцкригу, що дуже добре зарекомендувала себе у Франції й виявилася для англійців в Африці чимось несподіваним. Роммель діяв напористо, рішуче та, не гаючи часу, завдавав удари по усіх напрямках, чим призводив противника в повне сум'яття. Корпус «Африка» продовжував тіснити британські частини, що відступали, на схід, рухаючись на Тобрук, який захищав шлях вглиб країни, до Нілу. При цьому Роммель повністю ігнорував протести та спроби головнокомандувача італійськими військами в Африці генерала І. Гарібольді його зупинити, й, маючи по суті, лише одну дивізію, без зволікань пройшов від Триполітанії, через Лівію до Киренаїки і захопив Бенгазі.

13 квітня 1941 року Роммель захопив Бардію і Соллум, остаточно відрізавши війська Британської співдружності в районі Тобруку, а до 15 квітня вийшов до західного кордону Єгипту. Фронт у Північній Африці стабілізувався по лінії лівійсько-єгипетського кордону, з якого по суті почалася ця кампанія. Незважаючи на свою затримку під Тобруком, Роммель таки зумів відкинути союзників назад на 1 000 миль. Позиції Осі в Африці зміцнилися, британці більше не загрожували скинути італійсько-німецькі війська в море.

Облога німцями Тобрука, з 25 000 гарнізоном, що складався з формувань австралійської 9-ї дивізії та британських частин, які опинилися в оточенні, тривала 242 дні. Намагаючись скористатися ситуацією, ще 11 квітня Роммель спробував з ходу прорвати оборонну лінію навколо міста-порту та захопити його. Атака тривала до 13 квітня, але захлинулася. Однак, Роммель залишався безжурним, він вірив, що зможе швидко опанувати Тобрук і йому потрібні лише додаткові резерви й техніка, про що він безперервно телеграфував до Берліна. Прецінь, на той час Вермахт був цілком зосереджений на підготовці операції «Барбаросса» й вищому командуванню Німеччини була байдужа доля третьорядного містечка на середземноморському узбережжі Африки.

Безперервні намагання Роммеля опанувати місто призводили до значних втрат серед німецьких та італійських солдатів. Це, у свою чергу, спровокувало низку конфліктів, коли Роммель звільнив ряд командирів, що суперечили йому в його планах наступу. Стосунки командира корпусу з підлеглими командирами виявилися дуже напруженими на той час, особливо з командиром 5-ї легкої дивізії генералом Й.Штрейхом, який відкрито критикував рішення Роммеля і відмовився взяти на себе відповідальність за ці безглузді атаки. Конфлікт зайшов так далеко, що в нього змушений був втрутитися командувач сухопутними військами генерал-фельдмаршал В. фон Браухіч, котрий написав Роммелю, що замість того, щоб погрожувати і просити заміни посадових осіб, які «досі відмінно відзначалися в бою», а «…в спокійній і конструктивній дискусії здобути кращих результатів». Роммель залишився невблаганним.

На чисельні та наполегливі вимоги командира корпусу «Африка», генерал Ф.Гальдер наказав своєму заступникові Ф.Паулюсу виїхати до району бойових дій, оцінити обстановку на місті й прийняти відповідне рішення. 27 числа Паулюс прибув до обложеного міста й під настійними переконаннями Роммеля, надав дозвіл на штурм укріплень. Ця спроба, що розпочалася з 30 квітня 1941 року, також виявилася невдалою. Бої за місто розгорнулися з новою силою, однак, вже 4 травня 1941 представник Генерального штабу Сухопутних військ був змушений зупинити наступ, який опинився на межі провалу. Роммель, не тямлячи себе від люті, намагався продовжити штурм Тобруку, але ОКГ суворо заборонили йому це робити до підходу резервів та завершення ретельної підготовки штурму портового міста.

Після того, як наступ було відкладено, Роммель припинив усі фронтальні атаки, ще через два місяці припинилися нальоти «Штукас» і зменшилася інтенсивність артобстрілів. Потім його війська відійшли від фортеці і почали окопуватися. Військова операція не вдалася — і німці вирішили взяти Тобрук змором.