День Чорнобильської трагедії (Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф)

В цьому році виконується 35 років з моменту аварії на Чорнобильській АЕС. Її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня.

Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися. Злочинні дії радянського тоталітарного режиму щодо приховування інформації з одного боку поглибили непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого – спричинили активізацію національно-демократичного руху, що в кінцевому підсумку привело до розпаду СРСР. Приховування інформації владою спричинили активізацію екологічного і національно-демократичного руху.

26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи.

Приблизно о 01:23 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися два теплових вибухи, які повністю зруйнували реактор. Будівля енергоблоку частково обвалилася, при цьому, як вважається, загинула 1 людина — Валерій Ходемчук. На даху почалася пожежа. Згодом залишки активної зони 4-го реактора розплавилися. Суміш з розплавленого металу, піску, бетону і частинок палива розтікалася під реакторними приміщеннями. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років)

Довідково. На 25 квітня 1986 року була запланована зупинка 4-го енергоблока Чорнобильською АЕС для чергового обслуговування. Було вирішено використовувати цю можливість для проведення ряду випробувань. Мета одного з них полягала в перевірці проєктного режиму, що передбачає використання вибігу (інерції) турбіни генератора для живлення систем реактора в разі втрати зовнішнього електроживлення.

О 1:23:40 оператор натиснув кнопку аварійного захисту. Точна причина цієї дії оператора невідома — існує думка, що це було зроблено у відповідь на швидке зростання потужності.

Керівні й аварійні стрижні почали рухатися донизу, занурюючись в активну зону реактора, але за декілька секунд, теплова потужність реактора стрибком зросла до невідомо великої величини. Сталися два вибухи з інтервалом в декілька секунд, у підсумку яких реактор було зруйновано.

В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії.

На той час керівництво Радянського Союзу проголосили гласність і відкритість. Однак, надзвичайна ситуація на ЧАЕС засвідчила фальшивість гасел. Розуміючи, що екологічна катастрофа такого масштабу матиме негативні наслідки для комуністичного режиму, керівництво СРСР обрало курс на її замовчування. Уся інформація про Чорнобильську катастрофу одразу опинилася під ідеологічним контролем КПРС і КДБ.

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в “гуманність” комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників. Радянська влада продемонструвала кричущу безвідповідальність за долі людей.

Перше офіційне місцеве повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зʼявилося лише через 36 годин – опівдні 27 квітня на припʼятському радіо оголосили про “тимчасову евакуацію” мешканців Припʼяті – найближчого до ЧАЕС міста з населенням близько 50 тисяч. Місто розділили на 5 секторів. У кожному призначили відповідальних. Працівники штабу обійшли квартири. Рекомендували зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили. Зі спогадів Людмили Харитонової: “Трагічним було прощання з домашніми тваринами: котами, собаками. Кицьки, витягнувши хвости, заглядали в очі людям, нявчали, собаки вили, прориваючись до автобусів. Але брати тварин категорично заборонялося. В них була дуже радіоактивна шерсть”.

Аби зменшити кількість багажу та не викликати ажіотаж, людям сказали, що за три дні вони зможуть повернутися додому. О 13:50 жителі зібралися біля під'їздів будинків, а від 14-ї почали прибувати автобуси. О 16:30 евакуацію населення з міста закінчили. Вивезли 44,5 тис осіб. У Прип’яті залишилося 5 тис, які були залучені до невідкладних робіт. Увечері 1 травня вітер з Чорнобиля повернув на Київ. У місті почав стрімко підвищуватися радіаційний фон.

Трагедією, і, навіть, державним злочином стало те, що з метою “показухи” - буцімто ніякої небезпеки радіації немає, партійне керівництво СРСР не скасувало першотравневу демонстрацію. На Хрещатик за п’ять днів після аварії вивели сотні тисяч людей, в тому числі школярів. Наступного дня всі газети рясніли парадними повідомленнями.

Лише 2-го травня радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення з 30-ти кілометрової зони навколо Чорнобильської атомної станції – на 6-й день після аварії.

До 6 травня евакуювали понад 115 тисяч людей із 30-ти кілометрової зони навколо ЧАЕС. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського району Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Припʼять), а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами. Більшість людей виселяли до сусідніх районів Київської області. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986 року почали будувати наймолодше місто України – Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни – перші мешканці оселилися в 1987–1988 роках.

У повідомленні КДБ вказується, що станом на 8:00 годину 28 квітня рівень радіації на 3-му і 4-му енергоблоках становив 1000–2600 мікрорентген на секунду, а на окремих ділянках міста – 30–160.

Довідково. Допустима норма безпечного рівня радіації – 50 мікрорентген на годину.

У цьому місці на документі Володимир Щербицький зробив свою, тепер вже відому, примітку – “Що це позначає?”. Це промовисто свідчить про те, що навіть найвищі посадові особи до кінця не усвідомлювали небезпеки.

На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців. Першими на місце катастрофи прибули кілька десятків солдат і офіцерів полку Цивільної оборони Київського військового округу із приладами радіаційної розвідки й армійським комплектом дезактивації техніки, мобільний загін хімічних військ та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки. Загалом у ліквідаційних роботах брали участь військові хімічних, авіаційних, інженерних, прикордонних родів, медичні частини Міністерства оборони СРСР, Цивільної оборони (ЦО) та МВС СРСР.

Влітку залучили військових запасу та вільнонайманих. За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли. Пожежні прибували “з голими руками”, без жодних засобів захисту, приміром спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме вони зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух. Із ліквідаторів аварії, за різними даними, понад 60 тисяч у подальшому померли, а близько 165 тисяч стали інвалідами.

Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйони людей.

Ліквідація катастрофи дорого обійшлася СРСР і в фінансовому плані: тільки на першочергові заходи було витрачено, за різними оцінками, 18–26 млрд. руб. (у цінах 1986 р.). Витрати, пов’язані зі зменшенням результатів катастрофи (у всьому світі до 2006 р.), склали 37 млрд. доларів США.

Враховуючі великі масштаби аварійно-відновлювальних робіт, постановою Ради Міністрів СРСР №634-188 від 29 травня 1986 року була “призвана із запасу на спеціальні навчальні збори строком до шести місяців необхідна кількість військовозобов’язаних, а також залучені з народного господарства у встановленому порядку транспортні засоби й інша техніка на період виконання робіт”. Слід зазначити, що призов військовозобов’язаних здійснювався поверх встановлених лімітів. Всього в ліквідації наслідків аварії на різних роботах були задіяні понад 210 військових частин і підрозділів загальною чисельністю близько 340 тисяч військовослужбовців, із них 24 тисячі – кадрові військові. У роботах на самій ЧАЕС і навколо неї брав участь особовий склад багатьох родів військ. Це – хімічні, авіаційні, інженерні, прикордонні, медичні частини МО СРСР, Цивільної оборони та МВС СРСР.

Першими в район АЕС в день аварії прибули кілька десятків солдат і офіцерів полку Цивільної оборони Київського військового округу на колісних машинах, з приладами радіаційної розвідки та армійським комплектом дезактивації техніки. За їх даними рівень забрудненості біля зруйнованого реактора складав від 2 до 1446 та 2080 рентген.

Крім цього, мобільний загін хімічних військ з ліквідації наслідків аварії та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки Київського військового округу, які прибули в район Чорнобильської АЕС опрацювали карту забруднення, яка стала підставою для прийняття рішень, зокрема з евакуації населення.

Керівництво роботами військових здійснювали начальник хімічних військ Міноборони СРСР, генерал-полковник В.Пікалов, начальник інженерних військ, маршал інженерних військ С. Аганов.

Завдячуючи зусиллям хіміків та авіаторів була оперативно організована найважливіша робота в умовах вибуху ядерного реактора ЧАЕС – радіаційна розвідка місцевості. Початок всіх операцій повітряної розвідки був добре відпрацьованим елементом у діях Служби спеціального контролю МО СРСР, яку було залучено до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у другій половині дня 27 квітня. Враховуючи, що викид радіоактивних речовин продовжувався, а ситуація змінювалась постійно, ця робота провадилась наземним (на бронетранспортерах) та повітряним (на вертольотах) способом, всіма наявними силами та засобами. Залучення літаків-лабораторій Служби спеціального контролю МО та Семипалатинського полігону на другий день після аварії для здійснення радіаційного моніторингу дозволило протягом півроку одержувати інформацію про вміст і склад газоаерозольних викидів в атмосферу, напрямки їх поширення, а в подальшому – про забруднені радіоактивними опадами території, що було необхідно для оцінки масштабів та наслідків катастрофи.

Визначну роль у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи відіграла авіація. Уже надвечір в день аварії генерал-майор М. Антошкін з групою офіцерів прибув до Прип’яті. 27 квітня у районі катастрофи під його командуванням було зосереджено близько 80 вертольотів Мі-26, Мі 6, Мі-8, Мі-24. У більшості екіпажі вертольотів мали досвід бойових дій в Афганістані.

Крім цього, були задіяні вертольоти авіації Міністерства внутрішніх справ, Ракетних військ стратегічного призначення і Космічних військ, літаки військово-транспортної авіації і транспортної авіації. На екіпажі були покладені завдання з “тампонування” реактора, будівельно-монтажні роботи, перевезення особового складу (у тому числі призваних із запасу) і вантажів на невеликі відстані, радіаційна розвідка (повітряна і наземна), забирання проб повітря, фоторозвідка, корегування з повітря дій будівельників і скидання речовин-поглиначів у зруйнований реактор, здійснення контролю на автомобільних дорогах та ін.

На початковому етапі ліквідації наслідків катастрофи основні зусилля були спрямовані на те, щоб зменшити викид радіоактивних продуктів в атмосферу і, відповідно, мінімізувати шкоду для людей і навколишнього середовища. Тому було прийнято рішення засипати реактор 4-го енергоблоку сумішами, які б відігравали роль поглинача (для цього застосовувались пісок, доломітові глини, борна кислота, свинець). Роботу треба було провести за умови, що на висоті 100 метрів рівень радіації становив біля 500 Р/год, а для скидання речовин необхідно було зависати над аварійним реактором на кілька хвилин.

За мужність і героїзм, виявлені під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, багато солдатів і сержантів, прапорщиків, офіцерів та генералів були нагороджені Урядовими нагородами. Генерал-полковник В. Пікалов та генерал-майор М. Антошкін були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Події на Чорнобильській АЕС – приклад екстремальної ситуації, до якої були залучені велика кількість людей, що опинились у життєво небезпечних умовах. Довготривалість стресу, хронічний вплив малих доз зовнішнього і внутрішнього опромінення, відсутність наукових знань щодо реального впливу комплексу факторів: радіаційного, хімічного, психогенного тощо – на здоров’я, нестача інформації і надійних засобів захисту – все це визначило перенапруження сил і призвело до погіршення стану здоров’я як учасників ліквідації наслідків аварії, так і значної частини населення України.

Лише через чверть століття розпочалися основні роботи щодо проектування і будівництва об’єкту “Укриття” та тривали у період з 2012 до 2019 року. Вони були виконані з метою ліквідації наслідків аварії та мінімізації надходження радіонуклідів у навколишнє середовище та полягали в спорудженні захисної оболонки над зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС. Зрозуміло, що роботи з ліквідації наслідків аварії виконувались і на інших об’єктах створеної Чорнобильської зони відчуження, але роботи по спорудженню захисної оболонки над зруйнованим реактором були надзвичайно небезпечними та ризикованими. Захисну оболонку, яка отримала назву Саркофаг (об’єкт “Укриття”), було створено за надзвичайно короткий проміжок часу – шість місяців. Зважаючи на методи, які були застосовані для спорудження Саркофагу, радіаційні умови довкілля та функції, що виконував цей об’єкт – можна з упевненістю стверджувати, що аналогів цьому об’єкту в світі не було.

Для проведення робіт була сформована спеціальна організація, яка вела роботи цілодобово вахтовим методом. Чисельність бригад сягала 10 тисяч осіб. За добу закладалось 6 тисяч тонн бетону, машини з бетоном під’їжджали з інтервалом у дві хвилини. Було укладено 360 тисяч тонн бетону, змонтовано 5 тисяч тонн металоконструкцій. На встановлену металічну конструкцію в подальшому укладались труби діаметром 1400 мм і довжиною 30 м, а зверху – легке перекриття. Саркофаг зверху перекривали 1,5-метрові труби, які, у свою чергу, покривались металічними листами довжиною близько 100 м і товщиною від 5 до 30 см. Будівництво цієї унікальної споруди було закінчено у листопаді 1986 року. В “Укритті” було зосереджено понад 180 тонн вигорілого ядерного палива – понад 20 млн. кюрі радіоактивних речовин.

Із завершенням робіт по зведенню об’єкта “Укриття”, надходження радіонуклідів у навколишнє середовище суттєво зменшилось. Створення захисної оболонки забезпечило захист територій, що межують з ЧАЕС від надходження радіоактивних речовин із зруйнованого реактору. Однак термін експлуатації саркофагу визначався найближчими 20–40 роками, тому у 2000 х роках було запроєктовано нове укриття. Новий безпечний конфайнмент (НБК) над зруйнованим енергоблоком №4 Чорнобильської АЕС почали споруджувати у 2012 році, а здали в експлуатацію 2019 року. НБК має проектний термін експлуатації 100 років. Його будівництво обійшлося в 1,5 млрд євро.

З метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Указом Президента України від 10 листопада 2006 року №  945/2006 в Україні установлено День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначається щорічно 14 грудня, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. У цей день ми вшановуємо всіх учасників ліквідації наслідків страшної аварії і схиляємо голову перед пам’яттю тих, хто віддав життя, рятуючи землю від техногенної катастрофи.

З метою привернення уваги суспільства до вирішення проблем громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, Генеральною Асамблеєю ООН 26 квітня проголошено Міжнародним днем пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф.

Українська нація із гордістю та шаною згадує героїчний подвиг ліквідаторів аварії на ЧАЕС, наших співвітчизників які першими вступили в нерівний двобій із цією жорстокою зброєю, яка здатна вмить буквально випалити усе живе… Певна необізнаність та непоінформованість ліквідаторів про катастрофічні наслідки радіаційного випромінювання для людського здоров`я стали фатальними для багатьох з них… Але це не зупинило наших військових, медиків, правоохоронців першими прийняти на себе цей страшний вогонь небезпеки…іноді – ціною власного життя.

У 2019 році до 33-ї річниці з дня аварії на Чорнобильській АЕС американський кабельний канал HBO презентував міні-телесеріал “Чорнобиль”, заснований на реальних подіях трагедії 1986 року. Сценарій п’ятисерійного серійного серіалу, перша серія якого було презентовано 6 травня написав Крейг Мезин. Бюджет продюсери тримають у таємниці, однак відомо, що зйомки фінансували дві великі телекомпанії – американська HBO та британська Sky. Про коштовність проекту свідчать масштабні декорації реактора, залучення до роботи експертів із 14 країн світу та відомий акторський склад.

Прем’єра серіалу своєю видовищністю перекрила потужний телевізійний проєкт “Ігри престолів” та не просто розповіла про факт самого вибуху, а дослідила від дня вибуху до розслідування обставин аварії через два роки, – щоб показати і операцію очищення реактора, і брехню про причини вибуху.

І після перегляду фільму, 27 червня 2019 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ “Про присвоєння звання Герой України” трьом ліквідаторам аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Згідно з документом № 468/2019, старший інженер-механік реакторного цеху ДП “Чорнобильська АЕС” у 1983-1989 роках Олексій Ананенко, старший інженер турбінного цеху атомної електростанції у 1986 році Валерій Беспалов та начальник зміни цього ж підприємства у 1976-2005 роках Борис Баранов (посмертно) удостоєні найвищої державної нагороди за героїзм і самовіддані дії, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року.

Усі троє, ризикуючи життям, запобігли можливому другому вибуху на ЧАЕС.

Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов спустилися в басейн-барботер під зруйнованим реактором і відкрили запірні клапани, щоб звільнити його від води. Завдяки цьому вдалося уникнути контакту розплавленого ядерного матеріалу з водою, внаслідок якого з високою ймовірністю міг статися повторний вибух.

Які висновки має зробити людство із чорнобильської трагедії? Перш за все, це – відповідальність, адже “мирний атом” виявився вже й не таким “мирним” і безпечним, а, значить, має бути підконтрольний людині із усіма можливими наслідками, і бути технологічно прогнозованим. А суспільство та відповідні державні інституції мають бути готовими у “винятковому режимі” до можливих нештатних ситуацій.

На завершення хочу навести рядки, написані Ліною Костенко:

Цей дощ – як душ … Цей дощ – як душ…

Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде, немов підводний човен, і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.

Жив–був народ над Прип’яттю – і зник.

В Рудому лісі виросли поганки, і ходить Смерть, єдиний тут грибник…