Результати аналізу суспільно-політичних та соціальних передумов виникнення вірменсько-азербайжанського військового конфлікту (історичних, географічних, економічних, соціальних, етнічних, міжконфесійних тощо)

Історія Нагірно-Карабаського конфлікту тягнеться кількасот років.

Для того, щоб зрозуміти причини вірменсько-азербайджанського конфлікту, необхідно проаналізувати низку передумов, що йому сприяли.

В першу чергу, його історичні та географічні передумови.

Карабах – назва тюрксько-перського походження, яка використовується у Азербайджані. У Вірменії, натомість, використовується назва Арцах. 11,5 тисяч квадратних кілометрів – майже як Закарпатська область. Та кількість населення, вдесятеро менша від Закарпаття – від 130 до 150 тисяч жителів, понад третина з яких живе у столиці, Степанакерті.

До нашої ери цей регіон був заселений місцевими кавказькими та перськими племенами, потім туди прийшли вірмени, які створили свою державу. Розквіт Великої Вірменії припадає на І століття до нашої ери. У ті часи Арцах був однією з її провінцій.

Після занепаду Великої Вірменії край перебував під перським, згодом арабським, потім знову перським впливами. У пізньому Середньовіччі опановувати Арцах-Карабах почали тюркські племена. У XVIII – XIX століттях тут існувало Карабаське ханство, одне з найсильніших серед азербайджанських ханств. Але на початку ХІХ століття Російська імперія перемогла у війні з Іраном (тодішньою Персією), і за договором 1813 року до її складу увійшли перські території Кавказу — сучасних Вірменії та Азербайджану включно з Нагірним Карабахом. Це заклало підвалини сучасного Нагірно-Карабаського конфлікту.

Наступним етапом протистояння двох народів стали події 1918–1920 рр., в наслідок яких з’являються соціально-демографічні передумови конфлікту.

Після Російської революції 1917 року та розпаду Російської імперії почалося творення національних держав. На Кавказі утворилися три республіки: Азербайджанська, Грузинська і Вірменська. Вони об’єдналися в Закавказьку федерацію, яка розпалася у травні 1918-го через територіальні претензії Вірменії — зокрема на Карабах, який тоді відійшов до Азербайджану. Після цього над трьома республіками запанувала радянська влада.

Один із принципів політики тодішнього керівника Радянського Союзу Йосипа Сталіна полягав у розділенні народів між різними республіками. Так, населений на той час переважно вірменами Нагірний Карабах (як Нагірно-Карабаська автономна область, НКАО) потрапив до Азербайджанської РСР. Згодом його відділили від Вірменії так званим Лачинським коридором, який також увійшов до складу Азербайджану.

Довідково. Нагірний Карабах, населений переважно вірменами внаслідок послідовної політики російської влади по заселенню краю іранськими поселенцями, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту. У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії.

Нагірний Карабах, де співвідношення вірмен до азербайджанців станом на 1926 р. було 9 до 1, став автономною областю у складі Азербайджану. Нахічеванський регіон, де все було навпаки – 9 азербайджанців на 1 вірменина – також волею більшовицького режиму став автономною областю Азербайджану, але ексклавом – повністю відрізаним від решти азербайджанської території. Між Азербайджаном і Нахічеванню знаходилася територія Вірменії. НКАО зберіг вірменську більшість: за переписом 1989 року, у регіоні проживало 145,5 тис. вірмен та 42 тис. азербайджанців.

Довідково. За даними перепису населення 2005 року чисельність населення НКР складала 137 737 осіб, з яких 137 380 вірмени (99,7 %).

Рух за приєднання регіону до Вірменії активізувався в останні роки існування Радянського Союзу, особливо після рішення Баку скасувати автономний статус регіону.

Значну роль у розгортанні вірменсько-азербайджанського конфлікту відіграють також етнічні та релігійні передумови.

Так, етнічно азербайджанці є спадкоємцями давнього іраномовного місцевого населення, яке було тюрконізоване у ХІ ст. Азербайджанці – це тюркський етнос, який споріднений з турками. Переважна більшість азербайджанців (99% станом на 2013 рік) є мусульманами.

Вірмени є індоєвропейським етносом. За генетичними дослідженнями (2004 р) вірмени є найбільш близькими з іспанцями, італійцями, румунами в Європі; ліванцями, євреями, кіпріотами на Близькому Сході; грузинами та абхазцями на Кавказі. Переважна більшість вірмен (97% станом на 2011 рік) є християнами.

Між вірменами та азербайджанцями періодично відбувалися конфлікти на етнічно-релігійному підґрунті. Під час революції 1905 р. все Закавказзя охопила перша в історії вірменсько-азербайджанська різанина, під час якої загинули від 3 до 10 тисяч осіб.

Азербайжанська Демократична Республіка була завойована більшовиками першою, тоді як Вірменська Народна республіка ще близько півроку залишалась незалежною. В зв’язку з цим Нагірний Карабах і був переданий до складу Азербайжанської РСР, а не до буржуазної Вірменії. В свою чергу першим секретарем комуністичної партії Азербайжану став вірменин за національністю, що також спричинило передумови конфлікту. Так, у березні 1918 р. у Баку відбулася різанина мусульманського населення більшовиками і вірменами. До травня загинуло близько 12000 осіб. А вже у вересні цього ж року, після захоплення Баку, відбулася різанина турецькими та азербайджанськими військовими бакинських вірмен та вірменських біженців з різних регіонів Кавказу. Загинуло близько 9000 вірмен.

Конфлікт був заморожений разом із входом Азербайджану та Вірменії до складу СРСР у 1920 р.

У січні 1990 року відбулися сутички на етнічному ґрунті у Баку проти вірмен. На той час у Баку мешкало близько 200 тис вірмен із 1,7 млн. від загальної кількості мешканців. Ці заворушення були організованими, бо заколотники мали адреси помешкань вірмен. За 2 тижні зачисток і масових безладів загинуло близько 300 вірмен. Решта вірмен були змушені виїхати. Їх розселили у Вірменії, Нагірному Карабаху, Росії та Туркменії.

25-26 лютого 1992 року сталася Ходжалинська різня – масові вбивства мешканців азербайджанців та інших мусульман озброєними формуваннями вірмен та переважно російськими військовослужбовцями з 366 гвардійського мотострілкового полку об’єднаних сил СНД. Жертвами стали близько 500 мирних жителів. Загальна кількість мешканців міста налічувала від 2000 до 4000.

Таким чином за останні 30 років в наслідок вимушеного переселення в Азербайджані майже не лишилося вірмен, а у Вірменії азербайджанців.

Щодо соціально-політичні передумов виникнення конфлікту.

На початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторювалися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва.

21 жовтня Гейдара Алієва виводять зі складу Політбюро з поясненням: “за станом здоров'я”, що на думку азербайджанської сторони було зроблено з метою послаблення ролі Азербайджану перед запланованим початком конфлікту.

В листопаді 1987 року було здійснено напад на азербайджанців в Кафанському районі Вірменської РСР.

16 листопада 1987 року радник президента СРСР Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян, виступаючи в Парижі, висловився на захист приєднання Карабаху до Вірменії.

У 1988 році парламент НКАО ухвалив резолюцію про приєднання до складу Вірменії, а через два роки Вірменська РСР приєднала до себе Нагірний Карабах в односторонньому порядку. У 1991 році НКАО проголосила незалежність.

У відповідь на це Азербайджан вдався до військових дій. На допомогу Вірменії прийшла Росія. Активні військові дії між країнами тривали до 1994 року. Як наслідок, Вірменія за підтримки російських військ захопила не лише Нагірний Карабах, а й 20 % території Азербайджану включно зі згаданим Лачинським коридором та 7 районами.

З 1992 року врегулювання конфлікту здійснюється через так звану Мінську групу ОБСЄ, засновану Францією, Росією та США. За весь цей час Вірменія з Азербайджаном так і не змогли укласти мирної угоди. Єреван вимагає включення Нагірного Карабаху до свого складу і допускає повернення окупованих територій Азербайджану. А Баку, окрім вимоги повернення своїх територій, допускає максимум автономію Нагірного Карабаху у своєму складі.

Азербайджан втратив будь-який контроль над самопроголошеною Нагірно-Карабаською Республікою (НКР). Однак вона не отримала визнання від жодної держави-члена ООН, навіть самої Вірменії. ООН однозначно трактувала Нагірний Карабах як частину Азербайджану.

Завершенням Карабаської війни вважається підписання Бішкекського протоколу 5 травня 1994 р. Вірменсько-азербайджанський конфлікт перейшов у стадію “замороженого” – тобто припинення вогню без усунення причин самого конфлікту. Внаслідок цього локальні зіткнення різного ступеня інтенсивності відбувалися у 2008, 2010, 2012, 2014, 2016, 2017, 2018 і влітку 2020 рр.

Важливою складовою вірменсько-азербайджанського конфлікту стали також економічні передумови.

З кінця 90-х років Азербайджан, спираючись на підтримку Туреччини, Росії, Ізраїлю та завдяки наявності фінансових ресурсів від продажу нафти й газу, стрімко нарощував могутність своїх збройних сил задля відвоювання втрачених територій (Азербайджан здійснював закупівлю озброєння на суму близько одного млрд.$ щорічно). А Російська Федерація весь час проводила “подвійну гру”. Москва політично й військово підтримує Вірменію (на її території розташована 102-га російська військова база), але співпрацює також із Азербайджаном (до 2016 року активно продавала йому зброю, після цього постачання різко скоротилися). Анкара ж беззастережно підтримує Баку (у Туреччині живе велика азербайджанська діаспора, мови країн також доволі схожі). Турецький президент Реджеп Таїп Ердоган став, до речі, чи не єдиним світовим лідером, який відкрито підтримав Баку під час нинішньої ескалації. Керівники Туреччини і Азербайджану неодноразово наголошують на тому, що відносини між їх країнами будуються за формулою “Один народ, дві держави”.

На початок воєнного конфлікту Азербайджан мав військову перевагу, в порівнянні з Вірменією, доходи, отримані під час нафтового буму 2000-х років, були вкладені в створення добре навченої і озброєної армії. Азербайджан отримав пряму підтримку, у тому числі економічну, з боку Туреччини.

Водночас, поширення пандемії COVID-19 знизило об’єми використання нафти у світі, а нафта – головне джерело поповнення бюджету Азербайджану.

Крім того значимою передумовою виникнення воєнного конфлікту був намір керівництва Азербайджану повернути втрачені території (за підсумками Карабаської війни 1988–1994 рр.) для захисту своїх експортних трубопроводів від загроз з боку вірменської сторони та отримання найважливішого транзитного транспортного сухопутного коридору уздовж південного кордону Вірменії з Іраном, який зв’язав би у подальшому основну територію Азербайджану з її анклавом – Нахічеванською Автономною Республікою, яка у свою чергу, межує з Туреччиною.

Вірменію ж в цей період охоплює повальна корупція і деградація держави, як наслідок – архаїчна армія. І тільки у 2018 році, коли в наслідок демократичних виборів до влади приходить прем’єр-міністр Пишинян, держава починає відновлюватись, що в свою чергу не влаштовує Москву.

Активна фаза боїв Другої карабаської війни почалася 27 вересня, після завершення 26 вересня активної фази російських військових навчань “Кавказ – 2020” і завершилася 10 листопада 2020 року впевненою перемогою азербайджанської армії з виходом до стратегічних міста Шуші та Лачинського коридору (операція тривала 44 дні).

Та головне – Баку досягло політичної угоди про те, що всі відвойовані регіони, включно зі стратегічним містом Шуші, вірменська влада погодилася передати переможцям.

Які висновки можна зробити Україні для війни на Донбасі?

Висновок 1: силовий варіант. Директор Інституту світової політики Євген Магда зазначив, що у сучасному світі можна говорити лише з позиції сили, бо без військових успіхів говорити про якийсь прогрес азербайджанців щодо повернення територій було б важко.

Створена ще у 1992 році Мінська група ОБСЄ так і не змогла примирити сторони і перетворити Карабах на безпечну територію, а не одну з “тліючих гарячих точок”.

Тож у Азербайджан має всі підстави говорити про те, що лише силою вони змогли повернути свої міжнародно визнані території.

Висновок 2: допомога союзників. Перемогу Азербайджану багато в чому забезпечила позиція Туреччини, що політично і технічно (як мінімум) підтримала азербайджанський наступ.

Отже, Азербайджан зміг дозволити собі вести бойові дії, маючи за спиною регіонального гравця Туреччину, яка повністю нівелювала небезпеку втручання Росії.

Висновок 3: роль спецназу. Гірський спецназ азербайджанців - один з творців перемоги. Треновані для автономних дій в горах бійці змогли прорвати оборону вірмен там, куди вже не могла пройти техніка. Саме цей спецназ брав Шуші та район гір Муровдаг.

Таким чином, на багатьох напрямках діяли спеціалізовані підрозділи, які здатні були наступати в умовах гір без підтримки техніки чи артилерії.

Висновок 4: Росія-ворог. Попри показове дистанціювання Москви та заяви про готовність допомогти лише у випадку бойових дій вже на території Вірменії, Кремль все одно не залишився осторонь. Росія продовжує слідкувати за всіма конфліктами у регіонах, які вважає своєю сферою інтересів - чи то Донбас (де багато доказів свідчить про участь російських кадрових військових у силах т.з. “ДНР” і “ЛНР”, хоча Кремль це заперечує), чи то Придністров'я і Кавказ (де російська армія позиціонує себе як “миротворців”).

Висновок 5: достовірно про війну. Протистояння між вірменами та азербайджанцями велося не лише у горах Карабаху, а в інформаційному полі.

Обидві сторони регулярно публікували відео знищення ворожої техніки й живої сили та рапортували про успіхи. У підсумку, про реальну ситуацію на фронті не знали ні вірмени, ні азербайджанці - обидва суспільства вважали, що вони перемагають.

Тому якраз зараз яскраво стало видно нерозуміння вірменського військово-політичного керівництва, яке дуже довго не розповідало своєму суспільству про реальну ситуацію на фронті.

“Всі бойові операції вірмени представляли як “ми тримаємося, ми молодці”. 17-18 жовтня Азербайджан прорвав фронт та вийшов на оперативний рубіж, а у вірменському суспільстві культивувалися якісь переможні репортажі”, - розповідає військовий оглядач Михайло Жирохов.

Отже, підводячи підсумок, слід зазначити, що попри те, що азербайджанці зараз святкують перемогу і повернення територій, ця перемога не така очевидна у довгій перспективі.

Азербайджан не отримав контроль над всім Карабахом й так і не взяв його “столицю” Степанакерт - хоча з виходом до міста Шуші і Лачинського коридору це, за оцінками оглядачів, було справою кількох днів.

Пояснити це можнатим, що азербайджанська армія також зазнала відчутних втрат під час наступу - і в бійцях, і в техніці.

“Присутність російських миротворців, як показує досвід Південної Осетії, може означати ескалацію бойових дій у будь-який момент. Тому Баку ще треба буде домовлятися з Москвою у найближчі роки”, - зазначає Михайло Жирохов.