День визволення Сєвєродонецька і Попасної від незаконних збройних формувань

Влітку Україна вшановує визволителів міст Східної України від російської окупації. Протягом липня 2014 року українські війська очистили від агресора значну територію Донецької та Луганської областей, зупинили російський гібридний наступ на Сході України.

Кожен з нас пам’ятає, що сім років тому українська армія звільнила від російських терористів та бойовиків Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Попасну у Луганській області.

Двадцяті числа липня 2014 року назавжди запам’ятаються мешканцям Луганської області. Саме тоді підрозділи сектору “А” розпочали операцію з визволення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації. Операція зі звільнення цих двох міст Луганщини розпочалася 22 липня 2014 року.

Сєвєродонецьк звільнений українськими військами 22 липня 2014 року. При цьому відбувалася запекла перестрілка із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів і важкої бронетехніки. Підрозділи Національної гвардії України, Збройних Сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування “ЛНР” з 3 боків. У другій половині дня дві колони сил АТО — одна з боку Старої Красниці, а друга — Варварівки, увійшли в Сєвєродонецьк. Бойовики починають втікати: спочатку по одному, а потім масово. У місто, майже не зустрічаючи опору, заходить Нацгвардія і батальйон Чернігів. Місцеві жителі зустрічають їх українськими прапорами. Люди організовують мітинг на честь визволення міста від бойовиків. Над Сєвєродонецьком підіймають український прапор.

На одному з об’єктів силовики знаходять тіла двох розстріляних українців і звільняють чотирьох заручників, яких катували бойовики. Під час звільнення міста військовослужбовці НГУ натрапляють на арсенал зброї бойовиків, відбивають у терористів БРДМ (виробництва СРСР), гаубицю Д-30 (виробництва СРСР), понад 50 кг пластиду, 15 фугасних снарядів, понад 3 тисячі боєприпасів, 17 пострілів від протитанкового гранатомета, засоби зв'язку і радіостанції бойовиків.

Того ж дня 2014 року від проросійського ярма звільнене промислове містечко Луганщини Попасна. Сили АТО здійснили три штурми міста і лише третій виявився вдалим. Тоді українська артилерія завдала потужного удару по укріпленнях та лігвах ворога, крім вогневих точок у житлових будинках. Українські підрозділи зайшли в Попасну без бою. Над адміністративними будівлями замайоріли українські прапори.

22-24 липня 2014 року українські війська з боями звільнили від російських банд, окрім Сєвєродонецька та Попасної, — Лисичанськ і Рубіжне.

Відчувши під час окупації на собі всі принади “Русского мира” (вбивства, грабунки, мародерство), Сєвєродонецьк з епіцентру “Русской весны” після визволення стає не тільки містом, де розташована Луганська військово-цивільна адміністрація, але й містом примирення і порозуміння української Луганщини. Щороку у липні місцеві мешканці, а з ними й вся Україна, радіють і святкують день, коли військові врятували українські міста від терористів.

Визволення міст Сходу України від російського агресора відновило можливості для демократичного розвитку, налагодження повноцінної життєдіяльності міст, активної інтеграції в загальноукраїнський культурний, інформаційний, економічний простір.

Українські по духу і сучасні за стилем управління Збройні Сили можуть перемогти російського агресора. На підтримку їм має стати сильне громадянське суспільство.

Україна не відступиться від головної мети – відновити територіальну цілісність і звільнити усю територію від російських окупантів.

Українська армія й надалі готова до захисту українських територій від агресора.

ЯК ЗВІЛЬНЯЛИ СЄВЄРОДОНЕЦЬК І ЛИСИЧАНСЬК: ЗВОРУШЛИВІ ІСТОРІЇ ВІД УКРАЇНСЬКИХ БІЙЦІВ І МЕШКАНЦІВ

Сєвєродончани радіють, мовляв, їм пощастило – все пройшло швидко і майже без руйнувань. Лисичани ж згадують 4 дні визволення з іншими емоціями.

Як це було. Сєвєродонецьк

Сєвєродончанка Тетяна Белянская під час окупації була в місті, виходила на роботу в свою кав’ярню “АртИшок”. Запевняє, що не знімала прапор України з кав’ярні.

21 липня у мережі з’явилося відео, як з Рубіжного йде танк в бік міста, але було не ясно - чи то в Лисичанськ, чи то в Сєвєродонецьк.

“Радість була неймовірна після відео. Але 21-го вночі було дуже страшно, були сильні обстріли - ми ж не розуміли, як це буває. Було дуже страшно, коли низько пролетів літак”, - згадує в Тетяна Белянская.

До ранку була стрілянина. Тим не менш, наступного дня, 22 липня, жінка відправилася на роботу - їй хотілося бачити, як бійці зайдуть в місто.

“Я не знаю, що я відчула. Божевільний стан. Незрозумілий і незрівняний ні з чим. Я вийшла на вулицю - там перші машини - бобіки, автобуси, всі брудні, в пилюці, прапори висять українські. Я почала кричати, махати, плакати”, - зазначає Тетяна, вона і дотепер плаче, згадуючи ці події.

Потім був мітинг на площі.

“Ми йшли пішки, кому могли - повідомляли дорогою. Вже стояли вояки, їм вручали хліб-сіль. Вони стоять замучені, перелякані. Але у них не було розслабленості, вони стояли в стійці, намагалися швидше виїхати. Весь мітинг зайняв хвилин 15. Я пам’ятаю - бабусі-дідусі прибігли, хто сигарети пхав бійцям, хто гроші, хто шоколадку. Вони відмовлялися”, - каже Тетяна.

Життя в окупації викликало у місцевих три почуття: страх, невідомість і відчуття віртуальної реальності, як у комп’ютерній грі.

При звільненні спрацювала і тактика переговорів, і силова тактика.

Після обіду 22 липня з шостої ранку були дуже сильні бої і вибухи. За Чистим озером просто вибухало все. Скло тремтіло на вікнах. І десь о 13.00 все припинилося…

Лисичанськ “насолодився вище даху”.

Лисичанин Дмитро Михайлов згадує ці дні і ділиться подробицями. Він вивіз сім’ю, але самому довелося залишитися через хворих батьків.

“Сєвєродончани цього не відчували, а лисичани “насолодилися” вище даху, скажімо так. Я маю на увазі - ось цими чотирма днями, коли були бої за визволення міста”, - каже Михайлов, згадуючи про запеклі бої.

Вони почалися у Лисичанську 21 липня, коли щільно стали наступати українські війська.

“Лисичанськ постраждав дуже сильно, тому що бойовики обстрілювали мікрорайони міста для того, щоб посіяти паніку серед мешканців та дискредитувати українську владу”, - зазначив він.

Михайлов припускає, що коли штурмували українці, то від них теж могло “прилетіти” випадково, але бойовики стріляли цілеспрямовано по житлових кварталах.

“Я особисто бачив, і не один я це бачив. Тобто йшов чіткий обстріл, я бачив у двох напрямках - у напрямку телевежі і в напрямку Лисичанських електричних мереж ... Ось ці райони постраждали дуже сильно саме від дій терористів”, - згадує Михайлов.

Багато сєвєредончан згадують, що з Лисичанська у години перемир’я, які іноді наступали, люди, хапаючи те, що вціліло, бігли у вже звільнений Сєвєродонецьк - міста знаходяться зовсім поруч. Деякі люди, за різними розповідями і версіями, навіть потонули, переправляючись Сіверским Донцем. Один з городян згадує дівчину з Лисичанська, яка буквально у спідній білизні ходила площею Сєвєродонецька - все згоріло. Місцеві, як могли, намагалися допомогти втікачам від війни.

Дмитро Михайлов каже, що про потонулих не чув.

“Не було такого. Було таке, що бойовики ходили і виганяли людей з бомбосховищ, а в цей момент в цьому районі починалася бомбування”, - говорить він.

Ольга Лішік також згадує ці дні.

“Люди потоком йшли. Наші хлопці - байкери, інші люди, у яких є машини – під мостом стояли, вивозили людей сюди. У готелі “Центральний” ми створили приймальний пункт, де розселяли людей. І підприємці, і чиновники працювали. Давали людям житло. Забито було все. І, незважаючи на політичні переконання, сєвєродончани все, об'єднані бідою, почали приносити гроші, їжу, гігієнічні приналежності, забирати людей до себе”, - згадує Лішік.

Також вона розповіла, як вагітна дівчина перепливала річку.

“Вона не могла бігти, просто через Сіверський Донець пливла. Ми її тут зустріли, поклали, вона народила хлопчика. Чекали дівчинку - купили все рожеве, народила хлопчика”, - зазначила Лішік.

За її словами, активні бойові дії у Лисичанську тривали 22-24 липня. А вже 25 липня люди почали повертатися додому - місто було звільнено.

Дмитро Михайлов розповідає, що йому пощастило. У районі, де він живе, знаходилася військова комендатура бойовиків.

“Розуміючи, що по своїм вони стріляти не будуть і, знаючи, що по житлових кварталах українська армія не стріляє, я перебував удома”, - розповідає він.

Багато людей ховалися по підвалах будинків, багато - в бомбосховищах.

“У мене було двояке відчуття. 22 числа вночі ми бачили, що бойовики йшли з міста, подумали про те, що місто вони залишили і армія захопила. Велика частина терористичного підрозділу “Привид” на чолі з Мозговим пішла з міста, але вони залишили якусь частину бойовиків тут, які ще два дні нас “кошмарили”. Це перше було відчуття. Була звільнена прокуратура, СБУ. Подумали все, що війна закінчилася. Але чомусь стрілянина тривала, потім побачили ще бойовиків у місті. Але не так багато. Але перше відчуття було - все, ми вільні”, - згадує Дмитро.

Повне ж відчуття свободи прийшло 24 липня – цього дня Лисичанськ звільнили.

“Коли з Сєвєродонецька подзвонили на міський телефон (мобільний зв'язок не працював) і сказали про те, що в новинах передали - у Лисичанську над виконкомом вивісили прапор, ми вранці рано вийшли в район виконкому подивитися. Там був батальйон "Донбас", у місті перевірки були. Почалася зачистка. Двояке було відчуття - дуже багато всього було зруйновано, ще залишалися трупи людей на вулиці лежати. Але коли побачили український прапор і коли техніка їздила під українським прапором, звичайно, було щастя”, - підкреслив Дмитро.

Він каже, що люди активно спілкувалися з військовими.

При цьому в місті не було ані води, ані світла, ані газу. Але на це не звертали уваги, усі вірили, що тепер вже все налагодиться.

Бійці, що звільняли місто Сєвєродонецьк, і з якими вдалося поспілкуватися, кажуть, що з Сєвєродонецька бойовики просто втекли.

Найскладніша обстановка була у Лисичанську.

“Нас заходило 130 осіб, а їх там півтори тисячі сиділо”, - говорить військовослужбовець із позивним “Хаскі”.

Інший боєць, з яким вдалося поспілкуватися, брав участь у розвідці, в'їжджав лісами-полями у місто, що тоді ще знаходиться під бойовиками.

“Подивитися – як обстановка. І поверталися потім назад. Були провідники, які нас проводжали. Ми в'їжджали у цивільному, з місцевими людьми. Вони називали нас кумом-сватом. Ніхто не чіплявся ... Їздили також з вояками, які знали, що роблять. З професіоналами”, - згадує боєць.

Він теж визнає, що найважча ситуація була у Лисичанську.

“Найбільший бій, який був, і найважчий – це був на в’їзді в Сєвєродонецьк, на розвилці, на мосту. Його підірвали повністю. Потім невелика наша група людей разом з сбушниками і вояками увійшла до Сєвєродонецька, а особисто я поїхав з хлопцями до Лисичанська. Поїхали витягувати Нацгвардію, яка потрапила в засідку. Ми входили у Лисичанськ, нас було 33 бійця. Ось там було жорсткіше. Вояків Нацгвардії там зустріли “добре” – розбили танк, він ледве-ледве виїхав звідти своїм ходом. Дуже багато людей, командирів там загинули. Там залишився полковник Радієвський, підполковник Пасьонов, дуже хороша людина, я особисто стояв з ним на блокпосту. Добрий командир, добра людина. Розумний. Гідний чоловік” - зазначив боєць.

Про ставлення місцевих жителів згадують по-різному.

Лисичанин Дмитро Михайлов припускає, що Сєвєродонецьк було простіше взяти, бо там оборону тримати складніше і бойовики пішли самі до Лисичанська.

“Сепаратисти просто злякалися. Був наказ наступати, були кинуті серйозні сили відбивати ці міста. Сепаратисти, мабуть, порахували, що вони не зможуть утриматися довго в позиціях”, - зазначив він.

Корисні посилання:

1. Відеофільм “Звільнення міст Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Попасна”

2. Відеофільм “Повернути Донбас: Сєвєродонецьк”

3. Відеофільм “Повернути Донбас. Попасна”