ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ (8 ТРАВНЯ) І ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ 1939-1945 РР. (9 ТРАВНЯ)

Важливий елементом російської історичної пропаганди у спробі знецінити роль України в перемозі над нацизмом є наратив “Україна забула про перемогу над нацизмом”. Важлива стратегія російської історичної пропаганди – “анексувати” перемогу над нацизмом, і присвоїти Росії статус єдиної “справжньої” переможниці, яка “по-справжньому” цінує цю перемогу. Для цього використовується два головні меседжі: теза про те, що нова українська політика пам’яті нехтує “великою перемогою” і девальвує її значення, і теза про те, що насправді саме росіяни звільнили Європу від нацистів. Українські історики у відповідь наголошують: Україна справді відійшла від радянського трактування перемоги 1945-го року, бо: 1) війна для України почалася не 1941, а 1939 року, 2) Україна наголошує не тільки на важливості перемоги, а й на величезній кількості жертв цієї війни, зокрема й невиправданих жертв, принесених самим радянським режимом. Загальні втрати Червоної армії становили 8,6 млн осіб, з них українців – близько 3,5–4 млн. Що ж до тези, що Росія звільнила Європу від нацизму, то українські історики наголошують: найбільше від війни з радянських республік постраждали Україна та Білорусь. Крім того, росіяни аж ніяк не єдині, хто воював проти нацизму: улавах Червоної армії воювало близько 7 млн представників України, тобто приблизно 23 % від загальної чисельності Збройних сил СРСР. українці звершили безліч геройських вчинків; навіть за офіційними радянськими даними, 2 тисячі українців здобули звання Героя Радянського Союзу. Розгляньмо ці меседжі детальніше.

Меседж 1: “Україна нехтує перемогою 1945-го року”

Російський зміст. Відповідно до меседжів російської історичної пропаганди, в Україні “не цінують нічого, пов’язаного з Великою Перемогою”; навіть більше, “там отправляют в тюрьму за георгиевскую ленту, запрещают знамя Победы и поздравляют ветеранов ВОВ вместе с теми, ктострелял им в спины во время войны”. Натомість “людей, которые чтят Великую Победу, на Украиневсячески запугивают, не дают им праздновать 9 мая, во время шествий “Бессмертного полка” националисты просто избивают “неугодных”, а полиция задерживает всех, кто “посмел” надетьгеоргиевскую ленточку. Но люди все равно выходятна улицы 9 мая и поздравляют ветеранов”. Деякі російські ЗМІ пишуть, що українців та росіян, як єдиний народ, розділяють на два ворожих табори: “В украинских школах детям преподают историю по украинским учебникам на украинском языке, насаждают ненависть к “москалям”, общемусоветскому прошлому и нынешней России, называяее “страной-агрессором”.

8 листопада 2014 року російський ресурс “Военное обозрение” розмістив статтю “На руинахпобеды” авторства Олеся Бузини, де йдеться про те, що “на протяжении двух последних десятилетий в Победу откровенно плевали”. Він також натякає на те, що Голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, “который едва ли не большевремени проводит в США, а не в родной Украине”, тільки й вичікує, щоб видати “циркуляр” про те, що “Великая и не Отечественная, а – миф, сказка”.

“Переписування” підручників історії, відмова від терміна “Велика Вітчизняна”, заборона георгіївської стрічки, святкування 8 травня як Дня пам’яті та примирення “разом з усією Європою” – це, на думку апологетів російської пропаганди, “важная частьукраинского каргокульта, позволяющая местнымидеологам и всей националистическойобщественности считать себя Европой”. Мовляв, колись українці разом із Росією скинули ярмо Польщі, а зараз ризикують розчинитися серед європейських країн, стати придатковою територією. Леонід Слуцький, голова Комітету Державної думи з міжнародних справ, зазначає, що “відмова” від святкування 9 травня Дня Перемоги на Україні – це “побочный эффект евроинтеграции” та “историческаяамнезия”, а “киевские нардепы ведут себя каквассалы Запада, забывая при этом собственнуюисторию”.

Українська відповідь. Ця теза суперечить нормам, що прямо закріплені в українському законодавстві. Відповідно до Закону України “Про увічнення Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”, 9 травня – державне свято – День Перемоги. Крім того, з метою вшанування всіх жертв Другої світової в Україні також відзначають 8 травня як День пам’яті та примирення. Останнє відповідає європейській практиці та культурі покаяння. Цей закон ухвалила Верховна Рада України 9 квітня 2015 року в межах декомунізаційного пакету, на зміну Закону “Про увічнення Перемоги у Великій вітчизняній війні 1941–1945 років”, чинного в Україні з 2000 року. Нова редакція Закону не тільки розширює хронологічні межі війни, що відповідає загальновідомим історичним фактам, а й також відображає досвід українського народу в Другій світовій війні як де-факто бездержавної нації. Внаслідок російської агресії проти України, інформаційний супровід якої відбувається в символічному полі Великої Вітчизняної війни, українські законодавці відмовилися від низки радянських символів та практик.

Щоб зберегти в українському суспільстві пам’ять про перемогу над нацизмом, новим законом передбачені меморіальні та урочисті заходи, серед яких: встановлення почесної варти біля Вічного вогню, могил Невідомого солдата і Невідомого матроса, покладання квітів та вінків до пам’ятників і меморіалів. Закон також передбачає упорядкування, збереження та спорудження пам’ятників і пам’ятних знаків учасникам та жертвам Другої світової війни, а також державну підтримку на проведення пошукових робіт з метою встановлення імен загиблих, пропалих безвісти, перепоховання останків воїнів, які загинули в Другій світовій війні. Наруга над пам’ятниками Другій світовій війні та їх руйнування карається законом.

Українці пам’ятають високу ціну, яку їм довелося заплатити в цій війні, початок якій покладено через геополітичні амбіції Гітлера та Сталіна.

Підписавши 23 серпня 1939 року Пакт Молотова – Ріббентропа, вони відкрили шлях для початку Другої світової війни. Оцінки людських втрат коливаються в діапазоні 10–14 млн осіб. Процес підрахунку ускладнює недоступність архівних матеріалів. Основна інформація про склад Червоної армії міститься в Центральному архіві Міністерства оборони (ЦАМО) РФ. Доступ до неї наразі мають тільки російські військові історики. За різними оцінками, людські втрати України в Другій світовій війні становлять від 5 до 14 млн осіб. За останніми підрахунками, що їх зробили українські історики та демографи, за час війни населення УРСР зменшилося з 42,4 млн (станом на червень 1941 рік) до 32 млн осіб (травень 1945 року). Отже, Україна втратила 10,4 млн осіб, з них від 2.8 до 3,3 млн – солдати Червоної армії. На примусові роботи до Німеччини з території України були вивезені 2,4 млн осіб. Під час військових дій знищено 714 міст, 28 тис. сіл, 419 тис. виробничих об’єктів, окупанти вивезли 330 тис. одиниць творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій.

Меседж 2: “Україна забороняє “георгіївські стрічки”, але люди продовжують їх носити”.

Російський зміст. Цей меседж у російських ЗМІ виник після інтерв’ю Нестора Шуфрича телеканалу “NewsOne”. У ньому політик заявив, що українці не мають права відмовлятися від символу перемоги. Шуфрич також продемонстрував, як обійти закон: “Один из букетов гвоздик на Могилу НеизвестногоСолдата, перевязанный черной и оранжевой лентамипо отдельности”. Та не стрічкою єдиною: попри всі ці “злочинні” дії української влади в царині історичної пам’яті, ““спасибо деду за победу” все равно повторяют”, – стверджують російські пропагандисти. “А карточки предков с медалями “За отвагу” на черно-оранжевых ленточках висят в каждой семье”. “События по всем городам Украиныпоказали превосходящее количество адекватныхграждан, готовых противостоять фактическиоккупационному колониальному режиму панамскихшулеров-патриотов. Полмиллиона людей вышли на улицы!”, – саме так йдеться в одному з найпопулярніших постів у ФБ про акцію Безсмертного полку в 2018 році. Мовляв, попри “псевдосторичну політику” української влади, яка діє за вказівками Держдепу, “знищити народну пам’ять про війну не вдається”. Як ілюстрація стійкості тих, хто не боїться виказати свою повагу “дєдам”, – пост Максима Равреби про 9 травня в Україні: “[…] я ношу георгиевскую ленту не снимая, чтобы доказатьделами правоту своих убеждений”. Він звинувачує Україну, що “подчинившаяся перевороту”, у вкладанні у стрічку негативного сенсу і переслідуваннях за неї: “[…] носить и демонстрировать Георгиевскую ленту […] кромеветеранов Великой Отечественной войны, будутзадерживать. [...]. В 2016 […] тем, кто шел по аллееСлавы был устроен фашистский “коридор ненависти”. […] нацисты и срывали ленты с груди тех, кто имел смелость законно носить символ нашейобщей Победы. Не остановило бандитов то, чтоленты были на груди у детей и инвалидов”.

Українська відповідь. Сама ідея “великої перемоги” – це ідея, сконструйована нещодавно. І вся символіка, з нею пов’язана, наприклад “георгіївські стрічки”, – нещодавній винахід. У нагородній системі СРСР ані георгіївської стрічки, ані відповідного їй ордена не існувало. В роки Другої світової війни російську імперську символіку, зокрема й георгіївську стрічку, використовували Російська визвольна армія (рос. абревіатура – РОА) генерала А. Власова, козачі з’єднання отамана П. Краснова та інші російські колабораціоністи з нацистами. Орден Св. Георгія заснувала Катерина ІІ 1769 р. для нагородження вищих військових чинів. 1807 р. заснували його солдатський аналог – “Знак відзнаки воєнного ордена Святого Георгія”, з 1913 року перейменований на Георгіївський хрест. 1917 р. більшовики ліквідували всі дореволюційні ордени, медалі та відзнаки. Проте під час Другої світової війни Сталін почав активно повертати стару імперську символіку, що апелювала до героїчного спадку російської армії. Це мало підвищити бойовий дух і патріотизм у лавах Червоної армії. 21 травня 1942 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР були повернуті гвардійські звання, які присвоювалися з’єднанням Червоної армії і ВМФ за особливий героїзм та звитягу. А за кілька тижнів нарком ВМФ СРСР адмірал М. Кузнєцов затвердив опис гвардійської стрічки. Вона становила “шовкову репсову муарову стрічку жовтогарячого кольору з нанесеними на неї трьома подовжніми чорними смужками”. Саме гвардійська стрічка – символ перемоги Радянського Союзу над Третім Райхом. Після битви під Сталінградом, 8 листопада 1943 р., Президія Верховної Ради СРСР заснувала орден Слави, стилістично подібний до Георгіївського хреста. 9 травня 1945 р. була заснована медаль “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.”. На її колодці також була використана гвардійська стрічка. У 1960-х рр. гвардійська стрічка стала одним з офіційних символів перемоги. Після розпаду СРСР стара символіка царської Росії почала поволі повертатися в публічний простір. 1992 р. Президія Верховної Ради РФ відновила орден Св. Георгія та Георгіївський хрест, а 2008 р. затвердила їхній статут.

Георгіївська стрічка стала одним з атрибутів цих нагород. Першими відроджені нагороди отримали військовослужбовці, які брали участь у провокаціях у Південній Осетії та нападі на Грузію. У березні 2005 р. російська державна інформагенція РІА “Новості” ініціювала всеросійську акцію «Георгіївська стрічка». Офіційною метою акції заявлено необхідність “зберегти і передати новому поколінню пам’ять про те, хто і якою ціною добився перемоги у Великій Вітчизняній війні”. Насправді ж акція стала початком приватизації Росією героїчного спадку Великої Вітчизняної війни. Впровадження георгіївської стрічки як символу перемоги мало поєднати героїку Російської імперії та СРСР, щоб створити універсальний російський символ. Росія почала використовуватися історію як інструмент у політичній боротьбі на пострадянському просторі. Після анексії Криму та російської агресії на Донбасі, георгіївська стрічка остаточно перетворилася в символ “русского мира” та російської імперської неоколоніальної політики. Тому від її використання, як символу перемоги, у 2014–2015 роках відмовилася не тільки Україна, але й Білорусь і Казахстан. 2019 року до них приєднався Узбекистан. Через те що РФ не полишає спроб розхитати внутрішню ситуацію в Україні, 2017 року українські законодавці були змушені ініціювати внесення змін у Кодекс України про адміністративні порушення щодо заборони виготовлення та пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки. Документ передбачає покарання за публічне використання, демонстрацію або носіння георгіївської стрічки у вигляді штрафу від 50 до 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 – 2 550 гривень) або адміністративного арешту на строк до 15 діб з конфіскацією стрічки. За повторне порушення передбачаються ті ж санкції, але штраф уже може становити до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (5 100 гривень). Новий закон набув чинності 17 травня 2017 року. Однак ці положення не розповсюджуються на випадки, передбачені частиною третьою Статті 4 Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів в України та

заборону пропаганди їхньої символіки”. Мова йде про зображення та використання гвардійської стрічки в оригіналах бойових знамен; на державних нагородах, якими нагороджувалися особи до 1991 року; музейних експозиціях, приватних колекціях і приватних архівних збірках; документах, створених до 1991 року. Бо, як відомо, закон не має зворотної дії. По-друге, заборона на гвардійську стрічку не поширюється на підручники, матеріали наукового, освітнього, навчального характеру та твори мистецтва за умови, що це не призводить до пропаганди злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму. Отже, українське законодавство визнає георгіївську/ гвардійську стрічку як історичний артефакт, але забороняє її виготовлення і публічне носіння як символ “русскогомира” та російської експансії, на який вона була перетворена зусиллями російської пропаганди, починаючи з 2005 року. Вигадки про погрози розстрілами чи застосування якихось нелюдських покарань щодо порушників, які носитимуть георгіївську / гвардійську стрічку, – інсинуації російської пропаганди.

Меседж 3: “Європу від нацизму звільнили росіяни”.

Російський зміст. Російські ЗМІ регулярно поширюють повідомлення про те, що саме Росія “визволила” Європу від “фашистської” окупації. Мовляв, “европейцам десятилетиями корректируютсознание относительно роли СССР и России в истории ХХ века”. Це, на думку російських пропагандистів, робиться з метою “відправити Росію на задвірки історії”. Та в російських соцмережах всіляко чинять опір таким “несправедливостям”, постійно нагадуючи, хто ж врятував Європу від “фашистської” навали. В одному з анекдотів, популярному у ВК, йдеться про те, як уявна “бабуся” Анґели Меркель боялася “російської” армії. Стверджується також, що на Заході “отменяют и запрещают празднование Дня Победы, называярусских солдат захватчиками и убийцами”. Російських можновладців також обурило рішення Польщі знести пам’ятники радянським воїнам. Депутати Державної думи Федеральних зборів РФ офіційно закликали парламенти Європи засудити ухвалений закон. Ба більше, у російських медіа побутують наративи про те, що “всеми этимибогатствами поляки и Польша обязаны личноСталину, СССР и как её правопреемнице – Российской Федерации”. “Если бы СССР не освободил Европу, Польша и поляки стали быисторией” – теза, у якій міститься натяк на те, що західні країни прагнули нового поділу Польщі, а Сталін незалежність Польщі “відстояв”.

Українська відповідь. Спроби Російської Федерації привласнити собі «лаври переможців» не відповідають історичним фактам. Україна, на рівні з Польщею та Білоруссю, заплатила одну з найвищих цін у цій війні. Якщо говорити тільки про воєнний вклад, то в лавах Червоної армії воювало близько 7 млн представників України, тобто приблизно 23 % від загальної чисельності Збройних сил СРСР. Загальні втрати Червоної армії становлять 8,6 млн осіб, з них українців – близько 3,5-4 млн, тобто практично половина від сукупних безповоротних військових втрат Німеччини та її західних союзників (Італії,

Угорщини, Румунії, Фінляндії і національних підрозділів у складі Вермахту) разом узятих – 8,7 млн осіб. Кількість українських громадян у Червоній армії постійно змінювалася. 1941 р. вони становили 15–20 % (другі після росіян). 1942 р., внаслідок полону та окупації території УРСР, їхнє число різко впало. На початку 1944 р., під час звільнення території України завдяки мобілізації число українців зросло до понад 22 %. Не варто забувати і про якісні показники. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями. За виняткову мужність 2 тис. удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм Радянського Союзу став І. Кожедуб, двічі Героями – 32 українці, зокрема О Молодчий, Д. Глінка, П. Таран, М. Бондаренко, О. Мазуренко, А. Недбайло, В. Михлик. Багато українців було і в командуванні Червоної армії: Г. Кулик, С. Тимошенко, І. Черняхівський, А. Гречко, А. Єрьоменко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський та ін. Групу прапороносців, що підняла прапор Перемоги над Райхстагом, очолював українець О. Берест. Міжнародним визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом було надання УРСР членства в ООН. Цей факт, на відміну від служби українців у рядах Вермахту і військах СС, росіяни також часто обходять мовчанкою. Українці воювали також в арміях інших держав-учасниць антигітлерівської коаліції. Це, на відміну від участі українців у збройних формуваннях Німеччини, російські історики люблять обходити мовчанкою. Наприклад, на момент початку Другої світової війни у польській армії, яка налічувала 1 млн осіб, служило близько 106-112 тис. етнічних українців. Під час вересневої кампанії в боях проти нацистів загинуло 8 тис. українців – громадян Польщі. До речі, не будемо забувати, що саме пакт Молотова – Ріббентропа поклав початок цій війні. А СРСР на рівні з нацистською Німеччиною взяв участь у розчленуванні Польщі. Серед військових США, які брали участь в операції “Оверлорд” (висадка союзних військ у Нормандії), налічувалося 40 тис. американців українського походження. Загалом в американській армії служило 80 тисяч українців. Кількість українців у канадській армії, за різними джерелами, становила від 35 до 50 тис. З 1940 р. 5 тис. українців воювало у французькому

Іноземному легіоні. 1944 р. французький рух Опору сформував три окремих українських підрозділи. Тисячі етнічних українців – колишніх польських громадян, які після 1939 р. були депортовані в східні області СРСР, увійшли до складу 2-го Польського корпусу під командуванням генерала В. Андерса. 1942 р. корпус залишив територію СРСР і в складі британського експедиційного війська брав участь у боях в Єгипті і на Близькому Сході. Влітку 1943 р. була сформована 1-а окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Л. Свободи. З 15 тис. особового складу 11 тис. були закарпатські українці. Не варто забувати про ленд-ліз та відкриття другого фронту, які істотно допомогли у звільнені Європи від нацизму. Російська пропаганда обурюється, що в Польщі зносять пам’ятники радянським солдатам. Але важливо пам’ятати контекст. Польща стала першою жертвою німецької агресії – однак це було б неможливо, якби СРСР 23 серпня 1939 року не підписав Пакт Молотова – Ріббентропа, який розв’язав Гітлерові руки. Відповідно до таємних протоколів, у радянську сферу впливу, крім Естонії, Латвії, Фінляндії, Бессарабії, потрапила і східна частина Польщі (на схід від річок Нарва, Вісла, Сян). Ба більше, СРСР претендував не тільки на етнічні українські та білоруські землі, але й на Люблінське і частину Варшавського воєводства. Таємні протоколи свідчать, що Сталін прагнув зібрати у складі СРСР всі території, що входили до складу “єдиної і неподільної” Російської імперії. Зволікання радянського керівництва зі вступом у війну було якраз і зумовлене побоюваннями Сталіна, щоб Велика Британія і Франція, що виступали гарантами незалежності Польщі, не оголосили війну СРСР. Після тривалих роздумів і погроз Гітлера, що в разі відмови зайняти зону своїх інтересів це зробить німецька армія, 17 вересня 1939 року Червона армія перетнула польськорадянський кордон. Турбота про братні український та білоруські народи була лише прикриттям цих дій. Зрештою Сталін відмовився від етнічних польських земель на користь Німеччини, а натомість отримав у сферу радянського впливу

Литву. Так реноме «визвольного походу» Червоної армії було збережене. Щоправда, не надовго. 30 листопада 1939 року СРСР оголосив війну Фінляндії, за що був виключений з Ліги Націй. Тут уже риторика допомоги «братньому народові» не спрацювала. Розчленування Польщі було відсвятковане спільним радянськонімецькимпарадом, який відбувся 22 вересня 1939 року в Бресті. 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення про знищення без суду і слідства 25 700 польських військовополонених. Мова йшла переважно про офіцерів. Цей злочин став трагедією польського народу, відомою під назвою “Катинь” – за місцем одного з наймасовіших розстрілів. Загалом спецоперація НКВД зі знищення польських військовополонених тривала одночасно в Катині, Калініні, Харкові, Києві та інших місцях. У серпня 1944 року, під час наступу Червоної армії, польська Армія крайова підняла у Варшаві повстання проти німецьких окупантів. Але радянське керівництво не спішило підтримувати своїх союзників, які водночас були політичними опонентами. Слідом за Червоною армією їхав Польський комітет національного визволення (ПКНВ). Він був сформований з лояльних до СРСР польських комуністів. Саме вони мали керувати Польщею, а насправді просто бути провідниками волі Сталіна. Виходить ось така неоднозначна історія про “визволення” Польщі.